СЕВАСТОПОЛЬЦЯМ АРХІЄПИСКОП ХАРКІВСЬКИЙ І ПОЛТАВСЬКИЙ ІГОР (ІСІЧЕНКО) ВІДОМИЙ ПЕРЕВАЖНО СВОЇМИ ПУБЛІКАЦІЯМИ В ГАЗЕТІ «НАША ВІРА» ТА ІНШИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ ВИДАННЯХ. ЧИТАЧІ «КРИМСЬКОЇ СВІТЛИЦІ» МАЮТЬ МОЖЛИВІСТЬ ОЗНАЙОМИТИСЯ З РЕЛІГІЙНИМИ ПОГЛЯДАМИ ВЛАДИКИ У ПРОПОНОВАНОМУ ІНТЕРВ’Ю З КОРЕСПОНДЕНТОМ ГАЗЕТИ.

Архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко): «ВІРА В ХРИСТА ВИМАГАЄ ВІДЧУТТЯ ЙОГО ПРИСУТНОСТІ У КОЖНУ МИТЬ ЖИТТЯ...»

– Владико, наскільки, на Ваш погляд, стала актуальнішою тема помісної церкви в Україні після приїзду Вселенського патріарха Варфоломія та які її перспективи?
– Фактично до липня цього року будь-які розмови про помісну церкву були не більше як політичним жонглерством і спекулюванням на дійсно фундаментально важливій для віруючої людини темі. Зараз після відкритої появи у церковній політиці України Константинопольського патріарха Варфоломія, який зважився приїхати до Києва й очолити святкування 1020-річчя хрещення України-Русі, ситуація починає трохи змінюватися. Сьогодні можна говорити всерйоз про перспективу, але далеку перспективу, повернення поділених частин української церкви до єдності й пошук необхідного формату для структурування православної спільноти України.
Найбільше нині бракує культури діалогу між поділеними частинами релігійної спільноти.
На жаль, у країнах, де християни все ще становлять більшість, в їхніх громадах, а особливо у сферах осіб, які формують церковну стратегію, часом з’являється легковажне ставлення до своєї відповідальності перед цивілізацією, перед релігійними традиціями. Нас, мовляв, багато, ми маємо давню історію, у нас православна країна, ми можемо розв’язати церковні проблеми легко і власними силами. Так ніколи не буває.
Релігійна громада, яка відривається від загальноправославної спільноти, ніколи не зможе стати повноцінною складовою частиною Церкви. Бо є такий парадокс у розумінні самого поняття «Церква»: Церква включає в собі мільйони людей, десятки тисяч громад, але водночас вона єдина, бо єдність їй забезпечує сам містичний глава Церкви - Христос.
Розрив із цією єдністю є надзвичайно болючим і означає руйнування перспективи реінтеґрування до неї.
На щастя, жодна з частин української церкви незворотного розриву не зчинила. Хоча більшість православних України ввійшла в створену Сталіним 1943 року релігійну організацію, яку назвали Московським патріархатом, але і в ній було збережено спадкоємність свячень, православний обряд, пошану – принаймні зовнішню – до східного канонічного права. Ця церква є в євхаристійній єдності з іншими православними церквами. Це дає надію, що вона зможе колись подолати надмірну політизацію, залежність від Кремля й інших позацерковних чинників, оздоровити своє життя.
Українські церкви, що утворились на противагу панівній релігійній інституції, також не розірвали з церковною єдністю, зберегли вірність церковним канонам, традиційному східному обрядові. Міжцерковні змагання навіть стимулюють підкреслений консерватизм кожної з поділених церков.
Політичні колізії, які існують сьогодні для віруючої людини, ніколи не повинні закривати стратегічної мети Церкви – провадження людей до спасіння. У цьому і є принципова спільність церков України.
На цій основі можна будувати єдність доктрини, яка і визначить єдність структури.
Фатально було б робити навпаки – формувати структуру під гіпотетичну доктрину, яку намагаються внести в церковне життя з позацерковних кіл – державну, монархічну, патріотичну тощо.
Чинники політичні, безперечно, присутні в церковному житті. Немає православної людини, яка б не вважала за честь захищати свою Батьківщину. Але пріоритетом для церкви завжди залишається боротьба за спасіння людських душ. І це робить місію церкви в Україні особливо відповідальною.
Ми повинні щиро спитати себе – чи є ми християнською країною? Статистика вперто свідчить про те, що абсолютна більшість населення не є практикуючими християнами і відвідує церкву в кращому разі епізодично. Ще важче говорити про моральну атмосферу в країні, про стосунки між людьми. Політики, які сіють ворожнечу, зневажливо ставляться до своїх партнерів і конкурентів, руйнують домовленості і прилюдно виступають із заявами, сповненими нетерпимістю і особистою образою на людей, які чимось завинили перед ними, політики, які причетні до корупції, аж ніяк не можуть називатись християнськими політиками, як би вони не ідентифікували себе теоретично.
Критичне ставлення до моральної атмосфери в Україні єднає нас незалежно від конфесійної належності.
І всі ми зацікавлені у змінах на краще. Цього неможливо досягти без формування атмосфери пошани до Закону і солідарності між співвітчизниками. Це шлях, який може запобігти кризам і катастрофам, що нас переслідують останні роки. Адже брутальні, кричущі порушення закону, які ми зустрічаємо на кожному кроці, урешті-решт обертаються проти кожного з нас, проти країни в цілому.
Церква може поєднати людей у спокійному, послідовному й систематичному оздоровленні стосунків між ними. У цьому і полягає її головна суспільна місія. Пригадаймо: у час приходу в світ Спасителя, ангельські хори сповіщали «на землі мир, у людях добру волю» (Лк. 2:14). Саме у цьому я бачу джерело надії на формування Христовою Церквою відповідної суспільної атмосфери в Україні.
Якщо ж говорити про суто канонічний вибір, то, крім присутності Вселенського патріарха, для нас вельми істотним є досвід наших церков у діаспорі, які, перебуваючи під омофором Константинопольського патріарха, однаково апелюють до традицій Київської православної митрополії і з успіхом зберігають власну ідентичність.

– Якими можуть бути практичні кроки для створення помісної церкви, крім переговорів?
– У першу чергу необхідна абсолютна відмова від силового впливу на цей процес, відсторонення від вирішення важливих церковних справ чиновників і політиків та всіляке сприяння звільненню учасників перемовин від позацерковних чинників, головне - економічних. Церква, яка створюється для того, щоб мати політичні привілеї й економічні преференції, церквою не стане.
Дуже важливо для сприяння держави творенню церкви відмовитися від ролі покровителя у процесі об’єднання церков. Коли непопулярний політик дозволяє собі постійно пов’язувати перспективу єдиної помісної церкви з власною особою, він швидше шкодить справі, відштовхуючи від неї людей, які критично ставляться до цього політика.
Усі церкви в України однаково потребують дотримання чинного законодавства, що базується на засаді відокремлення Церкви від держави. А це означає і запобігання політиці протекціонізму щодо одних і дискримінації інших. Не можна говорити про творення єдиної помісної церкви зі складників, одні з яких підтримуються потужним капіталом, адміністративним ресурсом, а інші, як наша невеличка громада в Криму, стають об’єктом політичного й економічного тиску позацерковних чинників.

– У Севастополі останнім часом існують приклади спільного богослужіння при відзначенні певних історичних дат. Чи сприяють подоланню суперечностей та зближенню церков такі заходи?
– Завжди спільна молитва є засобом для подолання розбіжностей і ворожнечі. Головне, щоб молитва була щирою.
Людина, яка приходить на молитву з осудом ближнього і використовує молитву для власної реклами, навряд чи стане плідним будівничим нового єдиного церковного дому.
І силування до спільної молитви не повинно мати місце. Треба враховувати канони церков і делікатність їхніх стосунків. Коли вже згадувати приїзд Вселенського патріарха, то звернімо увагу, що богослужіння в Софії та на Михайлівській площі відправлялися ним без співслужіння інших конфесій.
Щирість, вірність власним канонам, коректність у стосунках з іншими – це і є неодмінні чинники такої культури стосунків, яка виявляється при спільних богослужіннях.

– Конфуцій сказав: «Різномов’я руйнує державу». Яка роль єдиної мови в богослужінні для помісної церкви?
– Важливо пам’ятати, що для церкви богослужбова мова має не визначальне, а підрядне, службове значення. Мова у церкві – це засіб сповіщення істини, а істина є вища понад усі мови. І сама церковнослов’янська мова створювалась як засіб зняти мовну дистанцію між грецькими місіонерами та місцевим людом, котрий грецької мови не розумів. Рівноапостольні Кирило і Мефодій не могли собі уявити, що настане час, коли їхня церковнослов’янська мова буде фетишизована й поставлена у становище, яке тоді мала грецька мова.
Для віруючої людини є показовим день П’ятдесятниці. Поділ людства почався з Вавилонської вежі, зухвалого бунту людей проти Бога. Як наслідок, настав поділ на різні народи (по-церковнослов’янському «язики»), котрі не розуміли мови один одного. Ідолопоклонницьке людство, тікаючи від Творця, розходилось у різні краї світу, творило цивілізації, часто ворожі між собою.
Але в день П’ятдесятниці навіть різниця мов, на яких зверталися апостоли до присутніх, збирала їх, бо був присутній єдиний Дух Святий.
Думаю, що і в церкві, де є присутня благодать Святого Духа, різниця мов не може цьому зашкодити. Ми повинні зберігати пошану до давніх літургійних мов, насамперед, до церковнослов’янської.
Для українських церков, в яких церковнослов’янська мова фактично вже витісняється з ужитку, стає актуальним зберегти знання її як елементу нашої спільної спадщини, а відтак, забезпечити тяглість культурної традиції у церкві.
Для спільнот Московського патріархату це ще попереду, але церковнослов’янська мова стає і там чужою і незрозумілою. Адже її належне вивчення у недільних школах налагодити неможливо, а в державних школах нереально. А незрозуміла мова стає засобом відчуження від церкви.
Громадам, які не використовують зрозумілої мови для богослужіння, загрожує небезпека формування клімату ідолопоклонництва, коли, промовляючи загадкові фрази, людина сприймає їх не як свою розмову з Богом, а самодостатні заклинання.
Очевидно, що в перспективі церковного життя тут, в Україні, ми неодмінно повинні враховувати необхідність відправ не тільки українською, а й церковнослов’янською мовою, яка повинна зберігатись у наших парафіях і час від часу ставати мовою богослужіння. А мова російська як мова проповіді, спілкування з парафіянами, сповіді повинна вживатися у тих регіонах, де частина вірних є росіянами. Для російської спільноти, на жаль, ще не розв’язаною лишається проблема оновлення мови богослужіння. У Росії ніяк не створять задовільний переклад богослужбових книг сучасною російською мовою. Крім того, православні румуни, греки, грузини та інші православні етноси в Україні також потребують богослужіння рідною мовою. Зверну увагу, що в Севастополі наш священик, о. Ігор Чікіта, має благословення відправляти богослужіння для білоруської громади по-білоруському.
Отже, при збереженні безперечного пріоритету національної мови, помісна церква аж ніяк не буде єдиномовною і мононаціональною.

– Яке місце щирості в стосунках із церквою для сучасної людини?
– Найнебезпечніше для сучасної людини – це сприйняття церкви як музею або гетто. Є категорія людей, які вдаються до своєрідної гри: вбираються до церкви по-старосвітському, імітують манери своїх прапрабабусь, щоб побути в храмі годину-півтори зі святенницьким виглядом, а потім вийти геть – і скинути все, знову поринути в бурхливе повсякденне життя, ніяк не пов’язуючи його з пережитим епізодом відвідин Божого дому.
Але ж віра в Христа – це не рольова гра! Вона вимагає відчуття Божої присутності у кожну мить життя, вміння говорити з Ним постійно. Говорити не тільки повторюваними за священиками словами молитов чи навіть своїми фразами, складеними експромтом. Розмова з Христом – це мова наших учинків, нашої життєвої постави, ставлення до інших людей. Тут не може бути місця несправжності і дистанційованості від повсякденного життя.

– Ваш візит до Севастополя пов’язаний з релігійними справами?
– Відколи я прийняв монаший постриг, для мене все життя пов’язане з релігійними справами. Моя поїздка до Севастополя відбулась завдяки Свято-Пантелеймонівській парафії м. Миколаєва. Хоча від Миколаєва до Севастополя неблизько, тамтешня громада не дає севастопольській спільноті відчути себе осамітненою, надає посильну допомогу, щедро ділиться своїм духовним досвідом. Мені приємно було вперше зустрітися з парафіянами севастопольської громади, і я надзвичайно радий був побачити отця Ігоря Чікіту, якого не зустрічав ось уже кілька років. У таких умовах, які маємо сьогодні в Україні, надто на Сході й Півдні, важливо підтримувати почуття загальноцерковної спільноти у кожній із наших громад. Саме з цього і тільки з цього може вирости єдина помісна церква: із нашої відкритості, відчуття твоєї потреби для ближнього і необхідності ближнього для тебе у твоєму житті, бо саме через ближнього для нас відкривається Христос. Сподіваюся, наша зустріч у Севастополі допомогла відновити живе й світле відчуття єдиної церковної спільноти.

– Владико, Ви можете через нашу газету передати свої побажання українцям Криму…
– Бажаю читачам «Кримської світлиці», щоб вони подолали відчуття дискримінованої меншини, яке нав’язується українцям у Севастополі і Криму.
Почуття нашої свободи починається із відчуття людської християнської гідності.
«І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Ін. 8:32), – говорив Христос.
За часів Христа церква була абсолютною меншиною. Жменька людей зібралася у сіонській горниці, коли на них зійшла благодать Святого Духа. Протягом першого століття лічені сотні людей складали Церкву в усьому Середземномор’ї. І тим не менше, це була сила, яка змінила світ.
Я розумію, що українська спільнота в Криму, зокрема читачі Вашої газети, має підстави відчувати прохолодність у стосунках з оточенням. Але є такий образ у Євангелії – розчина, яка квасить ціле тісто. Саме цією розчиною, закваскою, і треба себе відчувати.
А для цього необхідно мати силу. І наше творення себе як особистості, творення себе як нації починається із відчуття нашого зв’язку з Христом.
Я хотів би побажати вам насамперед пережити радісне відкриття цього природного зв’язку, радісне відкриття постійної присутності Спасителя в особистому житті кожного із вас і в житті вашої спільноти. Це відчуття дається нашою регулярною молитвою, нашою присутністю на Службі Божій.
Ми руйнуємо себе, і нищимо свою спільноту кожної неділі, коли не буваємо на богослужіннях, кожного ранку, коли забуваємо помолитися, кожного дня, в який не читаємо Святе Письмо.
Наш найперший національний, патріотичний обов’язок – це творити себе як християн, виростати понад своєю особистістю в церковну спільноту. І тоді на основі цього міцного фундаменту можна говорити про почуття національної спільності.
Отже, я хотів би побажати віри та мужності, стійкості і надії. Хай Господнє благословення перебуває на вас!

Розпитував Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.

На фото: в руках о. Ігоря Чікіти – ікона Купини Неопалимої, подарованa храму Валентиною Гетьманчук-Барташ. Ікона була написана в Соловках Архангельської області в пам’ять про дідусів Євтихія і Олександра, засуджених сталінським режимом за участь в національно-визвольному русі на Волині і померлих на Півночі Росії під час відбуття покарання. Художник-в’язень – невідомий.