Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу
Холодноярський
курінний Василь Кваша1
Залізнична колія між станціями Бобринська
– Знам’янка – Олександрія поділяла холодноярських повстанців
на дві частини. По один бік тору знаходились повітове місто
Чигирин, містечко Медведівка, села Мельники, Головківка, Грушківка,
Михайлівка, Суботів та ін. Саме тут був розташований Мотрин
монастир і Холодний Яр – центр, мозок і душа Національно-визвольного
повстанського руху. Саме тут дислокувались військові, політичні
і адміністративні органи, що приводили в дію механізм збройного
і політичного спротиву російським окупантам. По другий бік
залізниці були розташовані села Златопіль, Новомиргород, Єлисаветградка,
Івангород, Бондурове2, Телепине, Тимошівка, Бовтишка, Баландине,
Красносілка та ін. Повстанські сили цього боку підпорядковувалися
холодноярській організації. Загальновизнаним отаманом по цей
бік залізниці був Василь Кваша.
Родом він був з Новоукраїнки. Відомо, що навчався на юридичному
факультеті, очевидно, у Києві. Інше джерело твердить, що Кваша
навчався в агрономічній школі.
Під час Першої світової війни Квашу призвали до російської
армії. Дослужився до офіцерського чину. Мій батько – Степан
Гребенюк – служив разом із ним. Батько згадував, як у часи
українізації війська Василь Кваша вишикував своїх підлеглих
і скомандував: “Хохли! Два шага вперед!” Тоді навіть сам термін
“українці” був для переважної більшості солдатів незрозумілим...
Як бачимо, небагато відомостей збереглося про юність отамана.
Деякі дані можна знайти у кримінальній справі Ларіона Загороднього,
яка знаходиться в Державному архіві СБУ. На допиті 9 жовтня
1922 року (протокол №2) Ларіон Загородній, розповідаючи про
початок своєї партизанської праці, стверджував, що після вигнання
Денікіна його почали переслідувати “колишні денікінці” Кваша
та Лисенко з Златопільського карального (більшовицького. –
Ред.) загону. Це тривало до травня 1920 року, коли Загородній
змушений був сховатися у лісі. Згодом Кваша порвав із “соввластю”
і, зібравши друзів, теж подався в козаки. Коли на Златопільщину
прийшла Степова дивізія Костя Блакитного, Василь Кваша зі
своїм загоном приєднався до неї.
Мій дядько – Полікарп Коломієць (мамин брат) – розповідав,
що 1919 (чи 1920) року, коли він у рідному селі Тимошівці
йшов з сільської гулянки пізно вночі додому, його перестріли
квашівці і забрали в сусіднє село Бондурівку, що від Тимошівки
за 4 версти. Там був їхній загін. Виявляється, дядька таким
чином мобілізували.
Приділили його в хату до якогось господаря, де вже були такі,
як він. Видали через певний час і рушниці. Частину дня новобранці
займалися стройовою муштрою, вивченням зброї. Були години,
присвячені читанню Тараса Шевченка... “Спочатку за мною, –
казав дядько, – стежили”. За тиждень він вже не відчував над
собою опіки.
Свідчення Полікарпа Коломійця збігаються з офіційними совєтськими
даними, котрі стали відомі лише нині, коли з’явився сякий-такий
доступ до колись таємних архівів. В одному говориться: “В
отряд Хмары влились банды атамана Кваши численностью в 20
– 30 чел., банда Черного Ворона и др. Командование соединенным
отрядом перешло к Кваше, а Хмара остался сотником при кавалерии.
Кваша, приняв отряд, пытался ввести регулярные строевые занятия”3.
Жителі Тимошівки згадують, що, перебуваючи в селі, отаман
Кваша любив відвідувати вечорниці, на яких танцював із дівчатами,
читав їм “Кобзаря”.
Одного разу я запитав тимошівського чоловіка, чому нинішня
влада (це було 1950 року) розглядає отамана Квашу лише як
бандита. Невже у нього не було нічого позитивного? Я намагався
приховати під наївність бажання дізнатися про Квашу більше,
ніж це було дозволено. Той чоловік, як виявилося, знав Василя
Квашу особисто. Мені ж відповів: “Бандит, та й усе. Начитався
Шевченка і став бандитом”.
Тільки після цього я сам прозрів остаточно. Я, прекрасно знаючи
“Кобзаря” з п’яти-шестирічного віку, перечитав його ще раз
(може, всоте!). І тільки тоді став зрячим: і щодо Кваші, і
щодо Шевченка…
У Державному архіві СБУ у другому томі слідчої справи 446/7971
є згадка про “студента-юриста Квашу”, який “учительствовал
(влітку 1922 р. – Ред.) на Лебединском сахзаводе”. В тому
ж таки томі згадується, що вчитель Кваша був зв’язковим між
отаманами Чорним Вороном і Загороднім.
Літописець холодноярців Юрій Горліс-Горський подає один з
епізодів бойової діяльності Кваші, коли зі своїм загоном він
ішов через залізницю на чигиринський бік.
“Під вечір кінна стежа сповістила, що по матвіївській дорозі
наближається ворожий відділ силою понад триста чоловік. Старший
роз’їзду запевняв, що то або чекісти, або курсанти, бо майже
всі в шкіряних куртках. Хто б не були, та, коли йдуть на Матвіївку,
“будуть наші”. Перший курінь, з яким пішли Деркач та Отаманенко,
навпростець перебігає ліс.
Залягаємо на узліссі неподалік села. І вчасно, бо на дорозі,
віддаленій від нас на сотню кроків, з’явилася голова колони.
Хоч вже й темніло, та ворог, що йшов чвірками, був для наших
куль чудовою мішенню. Із завмиранням серця чекаємо, поки колона
зрівняється з нашою лавою. Левадний, установивши два “Кольти”
і шість “Люїсів”, ліг коло нас зі своїм “обскубаним” ручним
кулеметом.
– От так нагодка! Та я тут з одного кулемета всіх викошу...
– А знаєте, панове, – одізвався курінний Петренко, – щось
мені видається підозрілим, щоб червоні так легковажно йшли,
знаючи, безперечно, куди йдуть. Ні розвідки вперед, ні стежі
до лісу. Хіба яка нова частина, просто з Москви.
– Щоб то не були часом наші із-за залізниці. Зараз я перевірю,
– піднявся Отаманенко.
Приклавши руки до уст, тричі бекнув диким цапом. Колона, що
дійшла вже до половини нашої лави, стала. Залунало у відповідь
бекання дикого цапа. Отаманенко крикнув ще двічі й плюнув.
– От були б наробили! Таж то дід Шевченко відкликається, я
його голос серед ста “цапів” упізнаю.
Колона завернула до лісу. Виходимо назустріч і за хвилину
стискаємо радісно руки Кваші, дідові Шевченку та його донечці,
знайомим лісовикам. Майже половина відділу справді була одягнена
у новенькі шкіряні куртки, сині бриджі, хромові чоботи та
у кашкети з червоними околицями. Навіть Тіна, що, здається,
найбільше зраділа зустрічі, була у шкірянці, з обох кишень
якої виглядало руків’я новеньких револьверів.
Ведемо гостей до табору. По дорозі Кваша оповів, що позавчора
вночі його відділ винищив загін ВЧК, який із “благословенням”
Троцького пішов зі Знам’янки ліквідовувати повстанців. Ночуючи
в одному селі, чекісти виставили варту. До того ж арештували
двадцять селян та замкнули в церкві. Начальник попередив:
якщо на загін уночі хтось нападе, а його не попередять, то
заручників негайно розстріляють, а село спалять. Щоб спати
спокійно, начальник визначив тридцять селян, що мали цілу
ніч пильнувати як додаткова варта й своїм життям та майном
відповідати за спокій непроханих гостей.
У Кваші були хлопці з того села. Вони й порозумілися із односельцями.
Попівночі дядьки, що вартували з палками, заховавши соліднішу
зброю під верхнім одягом, завели розмови з вартовими чекістами
коло церкви та на виходах із села і, вихопивши з-під кирей
сокири, без шуму зарубали їх.
Повідомили про зняття варти Квашу, що дожидав із відділом
у лісі. Обставивши село так, щоб ніхто не міг утекти, Кваша
увійшов до нього з двома десятками хлопців, що мали міцні
нерви, і розпочав тиху ліквідацію. Підходили з сільськими
вартівниками до хати, де спали чекісти. Господарі, попереджені
завчасно, що будуть “гості”, тримали двері напоготові, хоча
чекісти звечора і наказали замкнути двері зсередини і без
дозволу нікому не відчиняти. “Товаріщів” “делікатно” будили
і, зв’язавши та заткнувши роти ганчір’ям, виводили у білизні
на город чи за клуню і там залишали, продірявивши серце багнетом.
Перед світанком сто сорок два трупи вивезли підводами до лісу,
де в різних місцях позакопували. Жоден чекіст не втік. Кожний
із них “подарував” повстанцям короткий карабінчик, револьвер,
дві бомби, шкіряну куртку і хромові чоботи – все новеньке.
До того ще два станкові та два ручні кулемети, запас набоїв.
Дід Шевченко філософствує:
– Був загін “вечека” – і згинув. Як корова язиком злизала...
Прийдуть тепер до села нові чекісти і запитають: “У вас тут
“вечека” не було часом?” Дядько почухається: “Атож! Були,
ночували. Дуже хароші люди були – усе москвичі та петроградці
з китайцями”. – “А де ж вони?” – “А хто зна! Зібралися раненько
та й пішли у Чуту бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний
ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже! Дуже
хароші люди були…”4
Цитаделлю Кваші був Бовтиський ліс. Він, часом перериваючись,
простягнувся від Бондурової, Тимошівки і Голикової аж до Холодного
Яру. Тому місцеві жителі називали Василя Квашу “лісником із
Бовтиша”.
Під час повстання літа – осені 1920 року командира 2-го куреня
Холодного Яру Василя Квашу обрали членом повстанського комітету,
який очолював Іван Дігтяр-Хоменко.
Начальник штабу ВОХР5 1920 року доповідав властям, що “банда”
Кваші брала участь у захопленні Чигирина і Новогеоргіївська,
“делая налеты на станции и порывая железнодорожное сообщение
и телеграфную связь”. Ось ще декілька документальних витягів
із донедавна таємних державних архівів колишньої Кременчуцької
губернії:
“...Банда Деркача и Кваши отбила несколько голов разверстываемого
скота, который проходил невдалеке от Холодного Яра”6.
“Чигиринский уезд. Бандой Кваши разгромлен Телепинский волисполком,
захвачены начраймилиции, сотрудники секретотряда, один милиционер,
два продармейца” (повідомлення від 26 – 28 вересня 1920 р.
– Ред.)7.
“Чигиринский уезд... В селе Оситняжка были местные бандиты
во главе с Квашей, которые предполагали произвести налет на
Златополь, о чем были извещены начмилиции и комендант Златополя”
(повідомлення від 7 листопада 1920 р. – Ред.)8.
“Чигиринский уезд. В ночь с 31 (жовтня. – Ред.) на 1 (листопада.
– Ред.) был произведен налет бандитов Кваши на Телепино. Бандитов
было около 50 чел., часть конных и пешых, цель была захватить
нач. районной милиции. Из Телепино банда направилась в с.
Борки Оситняжской волости. По сведениям, банда Кваши в 200
чел. оперирует в районах Пастырское – Родионовка – Капитановка...
4 ноября в селе Капитановка появилась банда Кваши и Загороднего
в 120 человек при 7 пулеметах. Бандиты собрали сход и устроили
митинг, после чего направились на Оситняжку” (повідомлення
від 8 листопада 1920 р. – Ред.)9.
“По сведениям, в банде Кваши раскол и большинство бандитов
перешло к бандиту Загороднему” (повідомлення від 29 листопада
1920 р. – Ред.)10.
“Советская военная энциклопедия” подала список “банд” в Україні
на кінець 1920 року. Серед 81 “наименований банд” Василь Кваша
з трьомастами козаків посів тридцять шосте місце11.
Щодо смерті отамана Василя Кваші існує декілька версій.
Перша – з книги Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Квашу
убили під Златополем, а потім возили по селах показувати.
Про те, що його, мертвого, виставляли в Кам’янці для залякування
місцевих жителів, я сам чув від очевидців.
Друга версія. Її розповіла вчителька української мови Кам’янської
середньої школи Ганна Трохимівна Соловйова (її старша сестра,
теж вчителька, дружила з Квашею), що Василя застали в Златополі
в хаті вчительки, де він переховувався. Отаман вискочив у
вікно. Вже зовсім близько від лісу побачив, що чекісти випередили
його і знаходяться на узліссі. Тоді він пустив собі кулю у
скроню.
І остання версія, яка випливає зі слідчої справи 446/7971.
Василь Кваша загинув влітку 1922 року під час “налета на Лебединский
сахзавод”. Мова йде, очевидно, про наліт Чорного Ворона. Василь
Кваша ж, ймовірно, був учасником цієї акції. Він жив тут легально
як вчитель і таємно виконував функцію зв’язкового між Чорним
Вороном і Ларіоном Загороднім...12
Може, час допоможе з’ясувати подробиці смерті легендарного
отамана.
Таємницю загибелі отамана до кінця не прояснила і знайдена
фотографія. На ній зображено Василя Квашу із заплющеними очима.
Його міцно тримають попід руки і за волосся два чекісти. На
світлині надпис: “Атаман Кваша после ареста”. Можливо, що
на знімку отаман уже мертвий. Такий висновок правдоподібний:
у отамана заплющені очі, підігнуті ноги, безвладно опущені
кисті рук. Світлину зроблено на тлі якихось заводських приміщень,
що наводить на думку про Лебединський цукровий завод.
Цю фотографію опубліковано в книзі З. Островського “Погромный
период на Украине”, виданій в місті Зінов’євську (тепер Кіровоград)
1926 року.
Василь Кваша був непересічною особистістю. Це засвідчує і
ворог: “Все эти Хмары, Яблочки, Колючие, Завгородние, Штили,
Квашы, Черные Вороны, Кибцы, Стрюки, Громы и прочие трескуче-устрашающие
названия отаманов, напоминающие индейских приключенческих
героев забавной майн-ридовской романтики, – все это были шайки
худшего бандитско-кулаческого пошиба, петлюровской окраски,
петлюровской марки”13.
Отаман Василь Кваша, як і переважна частина героїв того часу,
був молодим, вихованим на патріотичній і ліричній творчості
великого Шевченка. Їм справді були близькі романтичні пориви
героїв Майн Ріда, що билися з англійськими та іншими завойовниками.
Метою збройної боротьби українських звитяжців, боротьби не
на життя, а на смерть, була Українська держава.
Це робить честь нашій нації, що вона народила таких героїв,
які, маючи за спиною двадцять – двадцять п’ять років, змогли
підняти та організувати десятки тисяч українців. Відірвали
їх від плуга і серпа і впродовж чотирьох років тримали червону
російську імперію у непевності.
Нам би нині таких романтиків!
___________
1 Розділ написано Григорієм Гребенюком за участі Романа Коваля.
2 Вживається також Бондурівка, Бондурове, Бандурове.
3 ДАЧО, ф. р-184, оп. 1, спр. 48, арк. 20 – 22.
4 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич:
Відродження, 2006. – С. 167 – 169.
5 Внутрішні війська Совєтської Росії.
6 ДАПО, ф. р-2048, оп. 2, спр. 154, арк. 36, 37.
7 Там само. – Ф. р-2289, оп. 1, спр. 5, арк. 96.
8 Там само. – Спр. 6, арк. 59.
9 Там само. – Арк. 62.
10 Там само. – Арк. 37.
11 Советская военная энциклопедия. – Москва, 1933. – Т. 2.
– С. 182 – 183.
12 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 3, арк. 61.
13 Годы борьбы. Сборник материалов по истории революционного
движения на Зиновьевщине (К десятой годовщине Октябрьской
революции). – Зиновьевск: Окружная Октябрьская комиссия, 1927.
– С. 140.
Далі
До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ