Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу
Мефодій Голик-Залізняк,
“залізничник” із Нерубай-лісу
Мефодій Голик народився у квітні 1897 року
в с. Єлисаветградці Єлисаветградського повіту Херсонської
губернії в родині колишнього кріпака Фоки Дементійовича Голика
(1865 р. н.) із с. Михайлівка, що неподалік залізничної станції
Цибулеве (тепер у межах села). Фока Голик все життя працював
на залізниці. З кінця 1890-х років до 1921-го був бригадиром
колії на роз’їзді Соснівка, що за 12 верст на південний схід
від станції Фундукліївка1.
Дружина Фоки Мотря Данилівна (орієнтовно 1867 р. н.) була
козачкою. Народила вона йому дев’ятеро синів (Петра, Мефодія,
Григора, Івана, Григорія, Василя, Павла, Костянтина, Олексія)
та дві дочки (Олександру і Зіну)2.
Закінчивши однокласне училище в с. Соснівка Цвітнянської волості
Чигиринського повіту, Мефодій ще дитиною (7 – 8 років) пішов
працювати на залізницю. Тут, під гуркіт і свист паротягів,
підростав. У грудні 1918 року, під час антигетьманського повстання,
його як залізничника мобілізували до Армії УНР. Напевно, пішов
до війська охоче, адже в час гетьманату (3 червня 1918 року)
його брата Григора розстріляли німці. Братові інкримінували
незаконне зберігання зброї (шість рушниць)3. Отож настав час
поквитатися.
Від 15 грудня Мефодій служив уже в Києві – козаком 1-го запасного
полку 9-ї Залізничної дивізії. Збереглася посвідка, виписана
курінним 2-го куреня 1-го імені Макаренка полку залізничників
(від 28 травня 1919 р., №199) про те, що М. Голик є бунчужним
4-ї сотні 2-го куреня. Є також пізніша посвідка про те, що
Мехтод Голик служить хорунжим 4-ї сотні 2-го куреня 1-го імені
Макаренка полку.
Інший документ стверджує, що у вересні 1919 року Голик лікувався
від поворотного тифу у Проскурівському пошесному шпиталі Українського
товариства Червоного Хреста. 15 жовтня його зі шпиталю виписано
і звільнено від військової служби через хворобу. Але додому
козак Армії УНР йти не міг, бо там панували денікінці. Тож
він і далі відступав з українською армією, аж поки не опинився
у “трикутнику смерті”… Зачувши звістку про формування нової
армії під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, яка мала
прорвати денікінський фронт і йти на з’єднання з повстанцями,
Мефодій зголосився до її лав. Був у Київській дивізії Юрка
Тютюнника. Під час рейду по денікінських тилах його накрила
нова хвиля поворотного тифу. Сталося це в Умані. Довелося
Мефодію залишити армію, яка помандрувала далі. Лікувався він
до 10 січня 1920 року, а потім, знесилений, поплентався додому.
Тут потрапив під переслідування більшовицьких отаманів Коцура,
Шостака і “Богдана-анархіста”4.
“Під час обшуку, – згадував Мефодій Голик, – (у мене) знайшли
Політичні Українські книжки. З того часу почали переслідувати
мене як українця. Я втік до лісу і почав придивлятися, як...
притісняли селянство. Не давали ніякого їм права. В яку установу
не підеш, – не побачиш Українця, одні Великороси та Євреї.
Українцям не дозволялося слова сказати. А якщо скажеш (далі
неясно. – Ред.). Цими словами страшно настроювали селян проти
Соввласті, другий який оратор приїде в село, – як не Єврей,
то Великорос... Українців притісняли. Переховуючись у Лісі
і дивлячись на таке тяжке селянське положення… я почав формувати
загін і зв’язався з іншими загонами, які вже були на той час
зформовані, наприклад, Хмари, Штуля5, Холодним Яром та іншими
і почали... операції під Прапором Жовто-Блакитним Української
Народної Республіки”6..
Отож Мефодій Голик продовжив свій Зимовий похід – уже як отаман
Залізняк. Тернистий повстанський шлях розпочався у лютому
1920 р. у Нерубай-лісі в загоні чорноліського отамана Пилипа
Хмари. Залізняк отримав від отамана завдання творити сільські
та волосні повстанські комітети і загони. Це й робив, зокрема
сформував гурт із десяти козаків, який незабаром з’єднався
із загоном Хмари.
Воював Голик на Єлисаветградщині. Вже на кінець березня його
відділ нараховував 700 піших козаків. Тримав зв’язок із Холодним
Яром. Оперував у районі Чорного лісу, лісу Чути, Мотронинської
дачі, лісу Нерубай, у Холодному Яру, неподалік Кам’янки. Потім
його загін влився до складу 1-го Чорноліського гайдамацького
полку Пилипа Хмари, а Мефодій, залізничник за фахом, очолив
полкову технічну сотню. Про це збереглася посвідка: “Уповноваження.
Пред’явник цього старшина тихнічної сотні 1 Чорноліського
повстанського Гайдамацького полку Нихтод Залізняк відправляється
з козаками в села: Скаржинку (тепер Скаржинівка. – Ред.),
Дев’ятку (частина Нижчих Верещак. – Ред.) та Соснівку для
відібрання зброї і доставки в штаб полку, що підписом і прикладом
полкової печатки посвідчується. 25 серпня 1920 р., №27. Отаман
полку (підпис), Начальник штабу (підпис), Осавул (підпис)”.
Печатка з тризубом7.
У вересні 1920 року, під час Знам’янського повстання, Залізняк
організував загін до трьох тисяч осіб переважно з селян Єлисаветградки.
Разом з отаманом Хмарою та полковниками Яковом Горбенком і
Соловієм Голик-Залізняк на короткий час захопив Знам’янку.
Після того як повстанці відійшли під тиском червоних, Мефодій
Голик-Залізняк отаборився в Єлисаветградці (Єградківці). Тут
він і прийняв бій. “Біля Казанської церкви, на краю села,
звідки чекали наступу, спорудили оборонну лінію з ровів, бліндажів,
барикад. На вулицях і дорогах було накидано борін, саней і
всякого завалу, – згадував підхорунжий Чорноліського полку
Михайло Дорошенко. – На головному відтинку командував Сидір
Назаренко з помічником Момсою”8.
На світанку ворожі війська з криками “ура!” увірвалися в село.
А на вулицях перевернуті борони з гострими зубами! Кіннота
зразу ж зупинилась, “виникло замішання, покалічені коні бокували,
збивали інших і створили з самих себе і інших трагічну барикаду.
В цей час із засідки повстанці били рушничним та кулеметним
вогнем. Вибухали гранати і ще більше творили паніку у ворожих
лавах… Ворог із великими втратами відступив…”9
За кілька днів москалі знову підійшли до Єлисаветградки. Почали
обстрілювати її з гармат, а потім пустили піхоту. Щоб врятувати
село, повстанці змушені були відступили у ліс Круглик та у
село Цибулеве. Червоні зайняли Єлисаветградку і одразу почали
кривавий бенкет. “Катували винних і невинних. Били вікна,
виломлювали двері в хатах, грабували все, що було вартісніше,
і врешті підпалили село…” Найбільше лютував начальник військкомату
Купченко. “Він кожного, кого бачив, стріляв на місці. Так
“робітничо-селянська” влада московських варварів закріплювалась
і розправлялась з непокірними українцями…”10
Та підходила вже Степова дивізія Костя Блакитного і більшовики
змушені були розступитися. Полк Залізняка влився до неї. Співпрацював
Голик і з отаманами Яковом Мамаєм-Щирицею, Івановим, Лютим,
Миколою Бондаруком, Іваном Савченком-Нагірним, Василем Квашею
та Чорним Вороном (Білоусом).
Після того як Степова дивізія відійшла з Холодного Яру на
південь, Залізняк залишився у рідній місцевості – командував
пішою сотнею Чорноліського полку. Потім знову діяв самостійно:
в Холодному Яру, в лісі Нерубай, Чутянському та Чорному лісах.
На якийсь час об’єднався із загоном Миколи Кібця-Бондаренка
в 65 шабель, в якому були Максим Терещенко і Клепач.
У листопаді – грудні 1920 року Мефодій здійснив рейд на південь
разом із Чорноліським полком Пилипа Хмари. Коли вирішено було,
всупереч волі Хмари, пробиватися за кордон, полк очолив Максим
Терещенко. Їх весь час переслідував 222-й червоний кавалерійський
полк. Червоні переслідували їх і тоді, коли повстанці повернули
назад. Вдалося відірватися аж біля Нерубаївського лісу. В
Мотриному лісі роз’єдналися: Клепач і Терещенко повернули
на Херсонщину, Загородній із 35 козаками поїхав у район Златополя,
Голик зі своїми козаками рушив у Нерубай, Хмара залишився
з найближчими товаришами.
На кінець 1920 року загін Залізняка, як стверджує “Советская
военная энциклопедия”, становив 500 бійців. Перед Новим роком
Голик розпустив відділ, а сам з двома побратимами перезимував
у лісі.
У березні 1921-го козаки почали сходитися. На Мотронинській
дачі загін Залізняка з’єднався з Хмарою, який мав 25 кавалеристів.
У квітні у Бовтишці витримали бій з Єлисаветградською повітовою
ЧК. Після годинного бою чекісти відступили на село Федвар
(тепер Підлісне. – Ред.). У районі Кам’янки партизани захопили
сорок коней, яких у степу випасали двоє червоноармійців. Рушили
до Холодного Яру. Посадивши на забраних коней козаків, збільшили
свій загін до 65 шабель”.
Летючка того періоду (квітень 1921 року) висвітлює ідеологію
отамана Голика-Залізняка. “Борітеся, поборите! – писав він.
– Браття селяне! Багато часу український народ гнеться під
кацапсько-жидівським ярмом. Над нами глумляться жидівські
наймити! Найкращі свідомі сини України сотнями гинуть за нас
по червоних чрезвичайках! А там десь скитається і просить
притулку у сусідів Українська Народна Армія з Ваших же братів!
Того, хто дійсно бажає Вам добра, ви того женете геть від
себе, а гадюку грієте за пазухою. Годі ж спать! Треба покласти
кінець комуністичному безвладдю! Нумо, браття Українці, всі
як один до зброї! Йдіть в повстанські отряди! Честь і слава
тому, хто зброєю боронить право Українця! Сором недбалим усім!
Залізняк”11.
Наприкінці червня 1921 року в бою під Нижчими Верещаками отамана
Голика було поранено. Загін очолив латиш Фідрікс (Фрідрікс?),
який перед тим перейшов до них із Красної армії. Але козаки
нового отамана не прийняли і за два дні розійшлися – хоч і
мав новий командир високі бойові характеристики. Цього, як
виявилося, було недостатньо. Коли через півтора місяця Голик
став на ноги, козаки (45 кінних) знову зібралися.
Потім були безперервні бої з 25-м кавалерійським полком і
222-м піхотним полком, які безуспішно намагалися знищити “банду”
Залізняка. В серпні 1921 року Залізняк бив ворога в північних
околицях Знам’янки, після рейдів ховаючись у Чорному лісі
та Чуті. 11 серпня його загін силою 70 кавалеристів у Чигиринському
повіті з’єднується із відділами Загороднього та Нестеренка-Орла.
В один із серпневих днів табір партизанів, коли головні сили
були відсутні, несподівано атакував 222-й полк, забрав 40
коней із сідлами, 10 наганів, 25 гвинтівок і польову сумку
Голика з документами.
У серпні – вересні загін Залізняка становив 20 шабель і 30
багнетів. Згодом до них приєднався відділ Архипа Бондаренка
(10 шабель і 10 багнетів) і 10 будьонівців із двома “Люїсами”,
а потім і Загородній. Здійснили рейд на Херсонщину в район
Бобринця, де оперували місяць. Повернулися у Нерубай.
Коли вдарили морози, Залізняк частково демобілізував загін.
У грудні й інші козаки “розійшлись на зимові квартири”. Отаман
лишив ядро повстанців, які зі зрозумілих причин не могли перебути
зиму в селі чи на хуторі.
Голова Чигиринської повітової військової наради 13 січня 1922
року у доповіді зазначив, що “политического бандитизма нет,
если не считать банды Завгороднего и Железняка, которая прикрывается
петлюровскими лозунгами. Банда эта в последнее время, после
энергично проведенной борьбы в декабре, насчитывает 20 – 25
человек”12.
На початку лютого 1922-го Залізняк оперував біля Красносілля,
Ружичівки (тепер Ружечеве. – Ред.) і Гутницького, що за 50
верст від Олександрії. На той час відділ складав 12 козаків,
озброєних гвинтівками і двома кулеметами.
25 лютого Залізняк повернувся на Чигиринщину. У березні об’єднався
із загонами отаманів Загороднього та Дениса Гупала.
Повстанці зупиняли більшовицькі поїзди, нищили “продмаршрути”
та совєтські установи в селах, виловлювали активістів, нападали
на невеликі загони червоноармійців... Полювали за отаманом
і москалі. Так, у березні 1922 року хату в с. Нерубайка, де
перебував отаман, оточили 30 червоноармійців. Убивши пострілом
командира і використавши розгубленість нападників, Голик вскочив
у Нерубай-ліс.
Незабаром ситуація повторилася: хату, де відпочивав Залізняк
із двома козаками, оточив відділ у 180 красноармійців. Бій
продовжувався чотири години. Червоним вдалося підпалити будівлю.
Ситуація стала критичною. Один козак вибіг, щоб прорватися,
і був убитий. А Голику знову пощастило: вискочивши з палаючої
хати, він, як писали москалі, “ушел в лес”. Пощастило врятуватися
й іншому повстанцеві.
Наприкінці березня отаман вже мав ватагу з двадцяти козаків.
Щоб забезпечити себе продуктами харчування, вони зупинили
потяг: добули 350 пудів жита.
У травні 1922 року Залізняк публічно зневажив совєтську владу:
серед білого дня несподівано з’явився на станції Цибулеве,
де перевірив у совєтських працівників документи, сів на службовий
потяг і поїхав до Нерубай-лісу. Висівши у потрібному місці,
Залізняк як господар становища дозволив поїзду вертати назад13.
В останні дні травня на перегоні Цибулеве – Фундукліївка козаки
Голика зупинили черговий поїзд – тут вже делікатності вони
не виявили... На початку червня партизани знову пригальмували
потяг. Забравши жито, відвезли його до лісу. Але, поки вони
випасали коней, міліція з с. Михайлівка, яка стежила за ними,
викрала їхню здобич. Розсердившись, козаки вдень поїхали у
Михайлівку, розігнали міліцію, забрали жито.
А у червні серед білого дня Залізняк із сімома козаками завітав
на станцію Трепівку. Зайшов на хвильку до касира – і більшовицький
бюджет недорахувався 125 мільйонів карбованців. Касир попросив
розписку, Залізняк ввічливо її залишив.
Із доповіді уповноваженого Кременчуцького губвідділу ҐПУ в
Чигиринському повіті за червень 1922 року довідуємося, що
загін Залізняка “в количестве 12 человек, петлюровской окраски...
после предпринятых энергичных мер” від’єднався від Загороднього
і рушив у район с. Цвітна, “где дальнейшие следы потеряны”14.
Партизани часто використовували тактику розсіювання, бо більші
з’єднання партизанів були помітнішими, а отже, вразливими.
У доповіді уповноваженого Кременчуцького губвідділу ҐПУ у
Чигиринському повіті “Про рух бандитизму з 1 по 14 липня 1922
року” зазначено, що в липні Залізняк і Загородній знову разом.
Їхній об’єднаний загін (23 шаблі, 10 піших при 3 кулеметах
“Люїс”) перебував на той час у Нерубай-лісі. В ніч на 9 липня
20 партизанів атакували червону залогу с. Бовтишка. Вбивши
чекіста та тяжко поранивши шаблями голову комнезаму, сховались
у Нерубаївський ліс15.
17 липня отамани перебували неподалік Івангорода. Хоч із ними
було лише 40 козаків, вони вирішили здійснити наскок на Олександрівку,
але щось зашкодило і лісовики відійшли в Нерубай.
Ось ще один більшовицький документ: “Банда Загороднего-Железняка
численностью 18 сабель, 8 штыков при пулемете в ночь на 12
августа произвела налет на паровую мельницу в д. Орловая Балка,
что 6 верст ю/в ст. Знаменка, где банда, забрав около 100
пудов хлеба, скрылась в северном направлении – Черном лесу”16.
Документ від 21 серпня 1922 року свідчить, що 16 серпня загін
Загороднього і Залізняка чисельністю 20 шабель і 45 багнетів
(при 3-х кулеметах) о 7 годині ранку 16 серпня атакував 2-й
взвод 2-го ескадрону 25-го кавалерійського полку, а інший
підрозділ повстанців силою в 30 шабель налетів на станцію
Хирівка. Внаслідок несподіваної атаки трьох червоноармійців
було вбито, трьох поранено, вбито шестеро коней і захоплено
кулемет “Люїс”17.
Залізняк партизанив до осені 1922 року. Тільки арешт зупинив
шаблю отамана – його затримали разом з іншими визначними повстанцями
проти ночі на 29 вересня 1922 року у Звенигородці на інспірованій
чекістами “нараді отаманів”. З оперативного зведення Кременчуцького
штабу “Частин особливого призначення” довідуємося, що в цю
ніч агентурою в місті Звенигородці “на съезде бандитов захвачены
атаманы Загородний, Железняк, Гупало, Черный Ворон18, адъютант
Загороднего – секретарь повстанкома Знаменского района и др.
– всего 8 человек. Бандиты отправлены в Киев. Не было донесено
своевременно по причине конспиративной тайны”19.
Під час арешту у Голика-Залізняка вилучено наган №24779, гранату
“лимонку”, російський карабін №480594, дорожню польову сумку
з паперами, два гаманці, срібний німецький годинник.
Отаманів помістили в Лук’янівську в’язницю. Слідство тривало
понад три місяці. На допит викликали і батька отамана, якого
розшукали у Хмільнику на Поділлі, куди він переїхав з родиною,
щоб вберегтися від репресій…
У висновку в справі 446/7971 від 16 січня 1923 року ворог
висловився про отаманів Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка
та Дениса Гупала як про трьох “найвизначніших лицарів бандитизму”
(“наиболее видных рыцаря бандитизма”).
“С момента организации Сов. власти на Украине, – писали чекісти,
– все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское
происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян
и в течение 18, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью
активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний,
массовых убийств советских работников, грабежей, налетов и
разрушений Советского хозяйства, железнодорожных путей и прочее.
С первого момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица
в разное время вступают в армию Петлюры, участвуют во всех
боях против Советских войск и после разгрома петлюровской
армии они, будучи не в состоянии вовремя улизнуть в Польшу,
направляются по домам и сразу приступают к организации бандитских
отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской
и Николаевской губ., производя там варварские разрушения...
Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных
рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе
с Советской властью бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк,
атаман Гупало, адъютант атамана Завгороднего – Компаниец и
два их помощника Добровольский и Ткаченко. Эти три атамана,
начиная с 1918-19 гг., имели в своем распоряжении вооруженные
бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе
знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими,
Черными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами,
ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской
властью. Указанный район в силу его природных условий долгое
время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников.
Здесь оперировала масса банд, проводя свою варварскую работу,
под руководством видных петлюровских деятелей.
Длительной упорной борьбой они постепенно, с громадными трудностями
ликвидировались... Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало
и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из-под
удара красных частей, свили себе гнезда в упомянутых выше
лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.
4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить
советское строительство на довольно значительной части территории
Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье...
удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо
этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей
петлюровского бандитизма.
Перечислить все случаи варварской разрушительной работы атаманов
Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников
– Компаниец, Добровольского и Ткаченко не представляется возможным,
ибо сами обвиняемые при всем своем желании не могут описать
налеты, грабежи и убийства и другие “подвиги”, совершенные
ими в течение столь длительного периода...
2. Ат. Зализняк-Голик, после разгрома петлюровской армии,
где он выслужился за “боевые заслуги” в борьбе с Сов. властью
до чина штабс-капитана, удирает домой и сразу вливается в
бандитский отряд Хмары, вместе с которым долго оперирует и
производит разрушительную работу, совершая налеты, грабежи
и целый ряд зверств в этом же районе, где и Завгородний. В
отряде Хмары он помимо всего ведет организационную работу
по созданию сельских и волостных повстанкомов с целью поднятия
восстания против Советской власти. Как способный организатор
и атаман, Зализняк в отряде Хмары долго не остается, организовывает
свой самостоятельный отряд, отделяется от Хмары и продолжает
свой дикий разгул.
Во время русско-польской войны Зализняк снова соединяется
с отрядом Хмары и рядом других атаманов этого района, с которыми
и принимает участие в Знаменском восстании в 1920 г.
Точно так же, как и Завгородний, Зализняк действует то самостоятельно,
то вливается в более сильные бандитские отряды, с которыми
совершает ряд более варварских “подвигов”, чем Завгородний.
После ряда разгромов бандитских отрядов того района Зализняк
собирает свои остатки, соединяется с отрядами Завгороднего
и Гупало, с которыми и продолжает свои операции до момента
ареста.
Вот краткий перечень бандитских подвигов атамана Зализняка:
бой с Красными частями под ст.ст. Цыбулево, Знаменка – в сентябре
1920 г., под ст. Цветная – в октябре 20 г., налет на ст. Каменка,
грабеж и убийство на этой станции – в апреле 21 г., бой с
Красными частями под Черкассами – в мае 21 г., налет и разграбление
Сах. завода в районе Грушевки (Грушківки. – Ред.) – в апреле
21 г., непрерывные бои с Красными частями с июня 21 г. по
август 22 г., нападение на поезд и разграбление его в районе
ст. Цибулева, сопровождающееся убийствами, и вторичный налет
на эту же станцию в апреле 22 г., нападение и ограбление поезда
на ст. Фундуклеевка в мае 22 г., аналогичное разграбление
поезда на ст. Треповка в июле 22 г., налет и убийства на ст.
Треповка в то же время, остановка и разграбление пассажирского
поезда в районе ст. Хировка в августе 22 г. и целый ряд кошмарных,
неслыханных зверств в течение 4-х лет”20.
2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського
трибуналу постановила розстріляти Мефодія Фоковича Голика-Залізняка.
В останні дні свого перебування на цьому світі Голик-Залізняк
написав у віршованій формі лист до України та своїх рідних.
У цьому листі, який не може не зворушити, немає й тіні розкаяння
чи жалю, що він бився за Україну і доборовся до смерті.
Прощайте!
Прощайте, літа молодії,
Прощайте, шановні мої,
Прощай же ти, рідна Вкраїно,
Прощайте, мамуся, брати і сестра.
Немає надії у мене
Удруге побачити Вас,
Прощайте мене Ви, кохані,
Молітеся Богу усі,
Нехай Вас Він охороняє,
За мене забудьте усі,
Прощайте, я вмираю,
Я вмираю за те,
Що кохав тебе, моя люба Вкраїно.
Мені легко вмирати за тебе.
Буде любо мені почивати
Десь на полі в могилі.
А може, укинуть у річку?
Все-рівно мені.
Мені лиш тоді буде тяжко,
Коли в могилу мою
Будуть вісті нести,
Що на нашій Украйні
Жиди і кацапи.
Прощайте мені.
Може, кого я обідив,
То прошу простити мені.
Я усім Вам прощаю.
Поховайте мене,
Де просив вас усіх,
Поховайте Ви так,
Як ховають Вкраїнців.
Не треба мені рушників,
Не треба мені пошани,
Але ж треба мені
Того, що знаєте самі.
Прощайте!
Прощайте ви, рідні села,
Прощайте, степи, луги і ліса,
Прощай же і ти, батьку Дніпро,
Прощай же і ти, кохана,
Не плач і не плачте ніхто,
Прощайте і Ви, добродійці,
Найкращого Вам життя.
Ви любіть рідну Вкраїну
І вмріть, як я ось умру.
Не кидайте ви на розпутті
Батька і матір,
А дбайте про них,
Щоб на старості літ
Був їм теплий куток.
Прощай, мамо, спасибі тобі,
Що ти вивчила мене
Пізнавати добро.
Не плачся ти, мамо, на мене,
Що зарані тебе покидаю.
Я не погодився, признаюсь по правді,
Але умираю спокійно.
Прощайте Ви, рідні брати,
І ти, моя рідна сестра,
Я плачу за вами.
Та мури товсті
І не видно через них
Моїх дрібних гірких сліз.
Прощайте. Прощайте.
Прощайте.
Я всим вам прощаю...
Хай живе вільна Вкраїна21.
Разом із побратимами, теж засудженими до
смерті, 9 лютого 1923 року Голик-Залізняк спробував щастя
в бою. І під час повстання в Лук’янівській в’язниці загинув.
Пізніше родина Голиків отримала нові удари: 1937 року арештували
і розстріляли брата отамана Григорія. У 1930-ті роки зазнав
переслідувань із боку НКВД і брат Костянтин. Ні за що кинули
у штрафбат і брата Олександра. З війни він вже не повернувся.
Якщо до цих втрат додати ще й смерть від рук німців 1918 року
Григора та загибель 1920 року Василя, то родинний мартиролог
Голиків вражає…
Втратою вважаю і перехід у лави окупантів отаманового брата
Івана. Попри те що комуністи вбили братів, він записався у
комуністичну партію. Дослужився до інструктора Кіровоградського
обкому КПСС-КПУ з питань будівництва22.
А зберіг для нащадків фотографії отамана його брат Костянтин.
Зашивши їх у підкладку старого кожуха, вимастив його кізяками
і повісив у сараї. А його син Микола, племінник отамана, розповів
краєзнавцеві В’ячеславу Шкоді про родовід Голиків, що допомогло
мені у реконструкції образу Залізняка, отамана, який не боявся
смерті, а боявся, що може загинути Батьківщина.
Він усе зробив для того, щоб Україна жила. І ми не повинні
цього забути.
___________
1 Шкода В. Родина отамана Мефодія Голика-Залізняка // Коваль
Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. Київ: Правда
Ярославичів, 1998. – С. 606.
2 Там само.
3 Объявленіе // Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії.
Київ: Правда Ярославичів, 1998. – С. 607 – 608.
4 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1, арк. 82.
5 Правильно: Штиль.
6 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1, арк. 82.
7 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 2 (сл. спр. №1865
за звинуваченням Мефодія Залізняка-Голика), арк. 10.
8 Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918 – 1923.
– Філадельфія, 1973. – С. 78 – 79.
9 Там само.
10 Дорошенко М. Вказана праця. – С. 79, 80.
11 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 2, арк. 3.
12 ДАПО, ф. р-1186, оп. 1, спр. 11, арк. 6.
13 ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 1 (сл. спр. №1865
за звинуваченням Мефодія Залізняка-Голика), арк. 79 зв.
14 ДАПО, ф. р-7473, оп. 1, спр. 112, арк. 68.
15 ДАПО, ф. р-7473, оп. 1, спр. 113, арк. 17.
16 ДАПО, ф. р-7473, оп. 1, спр. 113, арк. 38.
17 ДАПО, ф. р-7473, оп. 1, спр. 113, арк. 42.
18 Помилка. Чорний Ворон не був на цій нараді.
19 ДАПО, ф. р-7473, оп. 1, спр. 113, арк. 78.
20 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1, арк. 193 –
194 зв. Помилки у назвах населених пунктів виправлено.
21 ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, том 2, арк. 17 –
18.
22 Шкода В. Вказана праця. – С. 606 – 607.
Далі
До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ