Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР
Восьме видання, виправлене,
доповнене
Степовики у
Медведівці
Наступного дня ми одержали відомості, що
Степова повстанча дивізія наближається до Чигирина. Отаманенко
і Чорнота з кінною сотнею виїхали назустріч. Перший курінь
одержав наказ перейти до Медведівки, де розмістився штаб бригади.
Пополудні Медведівку заповнили колони Степової дивізії. Штаб
отамана Блакитного розмістився у вищій початковій школі. Отаман
степовиків, що прибув до школи в супроводі старшин на конях,
виглядав імпозантно. Середніх літ1, кремезний чоловік із військовою
виправкою, одягнений у простеньке вбрання військового крою,
але з "цивільного" темно-сірого матеріалу. Мав лише
револьвер, далековид і планшет із мапою.
Познайомившись, їдемо з Петренком оглядати степовиків. Найбільше
сподобався нам загін Чорного Ворона – триста чоловік на конях
і тачанках із кулеметами. Коні під вершниками і в тачанках
– "змії"! Ситі, вичищені, із заплетеними в гриви
кольоровими стрічками. Масті переважно вороної. Козаки майже
всі були в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало
махновсько-партизанським духом. Зрештою, він переважно складався
з хлопців, що пройшли "школу Махна", але, будучи
свідомими українськими повстанцями, відсіялися від чорних
прапорів.
Добрий вигляд мала батарея з трьох кінно-гірських гармат,
що нагадала декому з нас алмазівців2. Лише набоїв – обмаль.
Гармат дивізія мала більше, та змушена була позалишати через
брак снарядів.
По-бойовому виглядали 1-й полк дивізії, невеликий відділ кулеметів
на тачанках і поодинокі сотні в різних частинах.
Натомість запасний полк (а це близько чотирьох тисяч чоловік)
не мав жодної рушниці. Хто здобував гвинтівку, переходив до
дієвих частин. Зброю заступали ковальської роботи списи, коси,
прив'язані вздовж держака, дерев'яні штилі, якими на Херсонщині
подають снопи. Були й залізні вила та відточені рискалі. Так
озброїлася половина козацтва отамана Штиля, деякі сотні 2-го
полку та інших частин. Із 15 тисяч складу дивізії таку "домашнього
зразка" зброю мало щонайменше шість тисяч. Півтори тисячі
козаків були озброєні обрізами – зброєю, придатною лише для
бою на близьку віддаль, і то непевною.
Кінноти – небагацько. Окрім вершників Чорного Ворона та невеличкого
кінного загону Кібця, кавалерія виглядала невтішно.
Чорноліський полковник Пилип Хмара, що своїми трьома сотнями
шабель міг значно підсилити кінноту, приєднатися до степовиків
відмовився, хоч під час маршу до Холодного Яру і допомагав
їм відбиватися від червоних. Мотивував відмову тим, що приєднання
до дивізії лише зв'яже йому руки, а користі від такого зведення
докупи повстанчих сил він не бачить. Зазначив, що піде на
це лише тоді, коли все об'єднання попрямує на захід, щоб пробитися
через фронт і прилучитися до української армії.
Оглянувши степовиків, вертаємо до штабу. На одній із тачанок
Чорного Ворона зауважую знайоме обличчя. Ці блискучі чорні
очі й копицю кучерявого волосся я точно десь уже бачив. Глянувши
на мене, знайомий зіскочив із тачанки з простягнутою рукою.
– Здоров, "контрреволюція"! Що, не розстріляли?
Утік?
Сердечно стискаю руку колишньому сусідові в "одиночному"
корпусі єлисаветградської тюрми Гордієнку, який своєю філософією
та втечею додав мені віри у те, що і я втечу.
– Тут, братику, є ще один єлисаветський "смертник"
– Житкевич. Не знав його? Утік, як на допит водили. А я думав,
що ти не втечеш – занадто морда у тебе була квасна та пригноблена...
Оповідай, як було.
Утішений несподіваною зустріччю, запрошую Гордієнка до хати
знайомого селянина. Розповідаємо один одному про свої пригоди...
Під вечір у школі відбулася нарада, на якій командування частинами,
зокрема і Холодноярською бригадою, було віддане в руки Костя
Блакитного.
Штаб Степової дивізії теж уже знав про крах червоного фронту
на заході і втечу Червоної армії з-під Варшави та з Галичини.
На врангелівському фронті справи червоних теж не блискучі.
Більше половини большевицьких частин, що воювали на Херсонщині
проти Степової дивізії, одержали наказ негайно вирушити на
фронт.
Під час обговорення плану подальших операцій виникла суперечка.
Більшість із Блакитним і Деркачем вважала, що об'єднаній групі
слід перейти в охоплений повстаннями Черкаський повіт, а тоді
вже буде видно, що робити далі. Чорний Ворон, старшина Степової
дивізії Житкевич, я і Чорнота поставили питання руба: подальшу
мету існування нашого об'єднання треба вирішити відразу.
Вся Україна тепер – це безліч малих фронтів селянства проти
червоних. Большевики змушені тримати проти повстанців більше
війська, ніж на польському та врангелівському фронтах. Та
завдяки розпорошеності повстанці не мають вирішального впливу
на події.
Найбільшою вадою українського повстанця є те, що він прив'язаний
до рідної стріхи і воліє крутитися коло неї.
Маючи солідний повстанський кулак, мусимо поставити певну
мету – з'єднатися з українським військом. Вбираючи в себе
козацькі відділи, без затримки йти до фронту, знищуючи вороже
запілля. Це триматиме весь час козацтво в бойовому піднесенні.
Дядьки не матимуть часу нудьгувати за хатою і озиратися на
неї. Відбившись від стріхи, селянин триматиметься вже своєї
частини. Такий марш дасть змогу поповнити запаси зброї, до
того ж большевики не встигатимуть сконцентрувати проти нас
значних сил, що, безперечно, зроблять, якщо товктимемося на
одному місці і виглядатимемо – а що ж далі?
За опозицію нам дісталося від керівників, мовляв, в українців
завжди так – яйця курку хочуть вчити. Знаємо, що робимо! Треба
роздивитися, зважити, а тоді вже вирішувати. Нарада закінчилася
нагадуванням, що ранок від вечора мудріший.
Хоч останні ночі вересня були вже досить холодні, частина
степовиків ночувала таборами надворі.
Уночі одержали відомості, що ворожі частини, які сунули слідом
за Степовою дивізією, перейшли в Чигирині Тясмин і йдуть Побережжям
поза кучугурами в напрямку Черкас.
Вранці наша розвідка доповіла, що червоні об'єдналися з частинами,
які прибули із Бобринської. Діставши вночі ще й підкріплення
з Черкас, за всіма ознаками готуються наступати на Медведівку.
Холодноярська бригада поповнилася сотнями із сіл і мала у
складі вже понад п'ять тисяч козаків. Медведівка перетворилася
на величезний вій-ськовий табір. У похідних кухнях, казанах,
у хатах варилася їжа для двадцятитисячного війська. Села щедро
доставляли харчі.
Близько одинадцятої години стежі сповістили, що на піщаних
кучугурах за мостом через Тясмин з'явилися перші ворожі лави.
Міст обороняв 1-й Холодноярський курінь. Зав'язалася стрілянина
через річку. Тим часом група, закінчивши обідати, приготувалася
до походу. Частина степовиків і 2-й Холодноярський курінь
переправлялися через Тясмин поромом неподалік Медведівського
монастиря.
Перший курінь посунувся до Онуфріївського монастиря, що стояв
на кручах вище по течії Тясмина. З його дзвіниці ми з Петренком
оглядали позиції ворога на лівому березі. До нас під'їхали
Блакитний і Деркач.
А піщані кучугури вкривалися вже червоними лавами, які повільно
сунули до мосту. Раптом за кучугурами розляглася густа стрілянина.
Очевидно, наші, що переправилися через Тясмин нижче Медведівки,
наскочили на ворога.
Червоні залягли. Вичікуючи, пострілювали в наш бік. Левадний
встановив на висотах кілька кулеметів, які поки що мовчки
вистежували здобич. Нараз за кучугурами пролунав гарматний
постріл. Ворожа граната розірвалася десь на медведівських
городах. Потім засвистіла друга. За нею – третя... Якщо хоч
одна з них потрапить на забиту колонами дорогу – наробить
паніки... Блакитний послав вістового до командира батареї,
яка була ще в Медведівці, щоб із двох гармат обстріляла ворога
шрапнелями.
І ось над кучугурами, зовсім низько над ворожими лавами, заклубилися
розриви шрапнелей. Гармаші у степовиків були не найгірші...
Прийнявши на свої голови шість зарядів шрапнелі, москалі кинулися
навтьоки. Услід їм зацокотіли три кулемети Левадного. Вони
шкоди червоним не завдавали (бо віддаль була завелика) – лише
підганяли їх. Кучугури швидко опустіли. Ворожа гармата перенесла
вогонь на Трушівці, де, певно, наводчики побачили 2-й Холодноярський
курінь.
Через міст вихором пролетів загін Чорного Ворона і швидко
зник за кучугурами. Хвилин за десять він відгукнувся тріскотнею
кулеметів із тачанок. На підмогу Воронові поскакали Чорнота,
Кібець і кіннота Блакитного. Через міст рушили і наші колони.
Блакитний побоювався, що Ворон може далеко загнатися, та ми
його заспокоїли: по піску далеко не поженеться – коней пожаліє.
Довга валка повстанчих частин із прапорами потягнулася через
кучугури на Побережжя. Верст за три наздогнали Чорного Ворона.
Воронівці за-хопили ворожу гармату. Хтось із обслуги, щоправда,
вихопив із гармати замок і втік. А гармата без замка ні на
що не годилася. Та в зарядному ящику виявили з десяток набоїв,
що викликало велику радість командира батареї, який бідкався
над витратою шести шрапнелей.
Через десять верст червоні зробили спробу затримати нас, але,
налякані поважним виглядом козацьких лав, відступили далі.
Ідучи услід за ворогом, ми могли зайняти Черкаси, однак Блакитний
і Деркач постановили обминути місто і йти на з'єднання з Голим.
Переночували в селі Руська Поляна, на ближніх хуторах і селах.
Наступного дня вирушили на Мошни. Згідно з донесенням нашої
розвідки, звечора в селах, що лежали на нашій дорозі, були
незначні частини ВНУС, які вели боротьбу з черкаськими повстанцями.
Та вранці ми вже червоних не зустріли – вони вночі втекли
в напрямку Цвіткового.
_________________________________________________
3 Костеві Блакитному було 22 роки (примітка упорядника).
2 Алмазівці – Окремий кінно-гірський гарматний дивізіон Армії
УНР, яким командував Олекса Алмазів (примітка упорядника).
До змісту Юрій
Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР