Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Здобутки і втрати

Хмара поскакав до Розумівки закликати селян поховати воронівців. Ми ж поїхали до своєї бригади.
Підкріпившись хлібом і салом та погодувавши коней, разом із Чорноліським полком вирушаємо лісовими дорогами до села, верст за десять звідсіля. Там і стали на ночівлю.
Ранком прибув один із висланих Хмарою розвідників. Він оповів, що сільськими дорогами на Єлисаветград іде обоз однієї з будьонівських дивізій. Можна перехопити на хуторах верст за дванадцять від села, де ми перебували. Розвідник зустрів і загін Кібця, що з трьома десятками кінних партизанів, одягнених у будьонівську форму, крутився між червоними частинами і нищив малі групки ворога. Кібець чекає на хуторах, слідкуючи за шляхом. Сам на обоз не наважиться наскочити, бо на возах – дві сотні озброєних червоноармійців, ще й із кулеметами.
Холодноярська піхота виступила із села до лісу, а об'єднана кіннота й тачанки рушили риссю переймати обоз.
Кібець дожидав на хуторах.
Шляхом їхали окремі вершники й підводи, але їх не чіпали, щоб не виказати своєї присутності. Щоправда, калмика-будьонівця, що заскочив на хутір молока напитися, вже закопали в стайні – і так, що й господар не помітив.
Партизани Кібця виглядали імпозантно. За рахунок будьонівців загін добре "підлатався": хлопці мали першокласні коні, сідла й зброю, всі добре одягнені, в шинелях і рогатих будьонівках. Лише Кібець був у шкіряному комплекті зі шкіряним летунським шоломом на голові.
Приглядаюся до відомого в степу ватажка партизанів – Кібець на височенному вороному огирові скакав через пліт, щоб продемонструвати можливості "купленого" у будьонівців коня. Малого зросту, з розставленими в їзді ліктями, гострим носом і гострим поглядом, Кібець справді нагадував малого степового хижака кібця, який був пострахом мирних пернатих мешканців степу.
Довелося досить довго чекати, поки роз'їзд "будьонівців" Кібця повідомив, що голову валки вже видно на шляху.
Розбиваємо своїх триста вершників на шість відділів із таким розрахунком, щоб кожний під час нападу мав свій відтинок, бо ж останні підводи могли завернути і втекти. Кінець обозу взяв на себе Кібець, що обіцяв найшвидше долетіти. Додали йому двадцять холодноярців.
Тачанки з кулеметами мали окреме завдання: стежити за дорогою на випадок, якби з'явилася якась кінна частина.
Розгорнувшись у бойовий лад на полі, заатакували обоз.
Пострілявши трохи з рушниць та чотирьох кулеметів, червоноармійці сипнули врозтіч і тим "припечатали" свою долю. Від шабель утекло лише кілька вершників, що завчасно відділилися від обозу. Гнатися за ними сенсу не було.
Наші втрати – декілька легко поранених козаків і коней. Аж наспіла сумна вістка: Кібець напоровся на кулемет! Наскочив із шаблею на підводу з кулеметом і впритул дістав низку куль у живіт, зарубавши таки з розгону кулеметника. Ще живий, зібрав своїх хлопців, визначив нового отамана і дає останні накази. Висловив волю, щоб відвезти тіло до родинного села...
За кілька хвилин привезли впоперек сідла вже мертвого Кібця. Поклали на тачанку.
Валки складалися з військових возів та селянських підвід із власниками, що, поховавшись під вози, перечекали бій. Було в обозі досить всякого добра – від мішків із каракулевими саками та шовковою білизною і до гарматних набоїв. Виявили й похідну станцію радіотелеграфу, два вози з підривним матеріалом, а до нього апарат для запалювання мін електричним струмом; віз із медикаментами й перев'язочними матеріалами, що були вкрай потрібні нам, як і набої.
Швидко порядкуємо. Потрібне нам майно перекидаємо на три десятки "казьонних" возів, скинувши з них непотрібне. Мішки з награбованим у Польщі добром, за винятком білизни та одягу, поскидали на купи і, поливши бензином від двигуна радіотелеграфу, підпалили. Радіостанцію обклали стосами скринь із гарматними набоями, під які заклали пачку піроксиліну з довгим бікфордовим шнуром. До станції не було фахівців, та й до кого телефонуватимеш – хіба до Бога. А до стрілен потрібна гармата.
Хлопці Кібця взяли собі лише три брички: дві з набоями, на третю поклали тіло отамана.
Хмара проконтролював, аби забрали діжку смальцю, та суворо наказав козакові, якому доручив її, щоб ніхто смальцю не смів їсти.
– Чому не можна їсти? – питаю чорноліського полковника.
– Підожди, – усміхнувся він, – той смалець послужить нам ще краще від піроксиліну.
Відпускаємо селян із возами, наділивши їх на дорогу цукром, борошном і сіллю. Вирушаємо у зворотну дорогу і ми. Соловій же залишився підпалити бікфордів шнур.
Уже від'їхали далеко, як на обрії з'явилася група кіннотників. За хвилину загуркотіли вибухи набоїв. Кіннотники якийсь час вдивлялися, стоячи на місці, потім повернули коней і зникли.
Якщо недалеко є значніші сили кінноти, безперечно наздоганятимуть. Треба поспішати, а це нелегко з навантаженими возами та ще й із виснаженими кіньми. Про їзду риссю не могло бути й мови.
Коли на обрій виткнулася низка ворожих дозорців, до лісу залишалося з чотири версти. Зауваживши нас, найближчий роз'їзд пустив чорну ракету, а один вершник погнав назад.
Нам небезпека не загрожувала. До лісів без обозу – рукою подати. У лісі – дві тисячі холодноярців, Левадний із кулеметами й мінометами. Та шкода було б покинути цінну здобич.
Із возів, запряжених слабшими кіньми, розібрали частину речей по сідлах. Коні дістали батогів і рушили скоріше. Треба було переїхати досить глибоку балку із версту шириною. Перед нею при дорозі залишилося п'ять тачанок із кулеметами і півсотні чорнолісців. До Петренка поскакав зв'язковий, щоб той виступив із холодноярцями на край лісу осторонь від села, яке ми хотіли обминути.
На підйомі коні, запряжені у вози, почали приставати. Зіскочивши на землю, козаки пхали підводи. Скоріше б на гору, бо тачанки ар'єргарду вже відкрили вогонь. На горі з одного боку, підбадьорюючи, темніє ліс, з іншого – по дорозі мчав відділ кінноти із двісті шабель, а ліворуч на полях розгортався в бойовий лад ще один, більший. За хвилину на обрії з'явилася третя колона кінноти – з півтисячі шабель.
Жарти поганенькі...
Наша охорона спустилася вже в балку і риссю доганяла нас. Пускаємо вози вперед, а самі, розгорнувшись понад балкою, дожидаємо своїх. Як виїхали на гору, даємо вогню з тачанок по першій колоні, що риссю наближалася до балки. Червоні вершники зупинилися на мить і почали розсипатися в лаву. Наперед вискочили тачанки, і над нашими головами зашелестіли перші кулі.
Рушаємо за обозом. Ліс усе ближче. Як тільки перша ворожа лава виткнулася з балки, чотири наші та сім тачанок Хмари засипали її кулями. До станкових приєднали свої голоси ручні кулемети, що були на конях. Лава пірнула назад у балку. Коли другий ворожий відділ сховався у вибалку, обоз мав ще версту шляху до лісу. До третього відділу поскакали з балки вершники. Скоро і той відділ зник у ярузі. Назустріч возам бігло з лісу три сотні піших козаків. Петренко вже перевів бригаду на узлісся і чекав нас.
Із долини кіннота не показувалася. Старий кубанець під'їхав до Хмари.
– Пане полковнику! Ті два полки напевно пішли балкою вліво та вправо, щоб потім обхопити нас із флангів. А той третій буде в лоб атакувати.
Справді, за кілька хвилин праворуч і ліворуч на обрії з'явилася ворожа кіннота. Вози, обліплені козаками, швидко віддалялися. Будьонівці з криками й свистом пустили коней чвалом, загинаючи крила до лісу. Вони не знали, що підставляють ті крила під рушниці та кулемети нашої піхоти.
Ліс одізвався рясно і влучно. Покинувши кільканадцять убитих, кавалеристи пішли чвалом назад. А з балки показалася широка третя лава. Стояла, розглядаючи, що діється. Вози були вже у лісі. Даємо коням ходу і, перескочивши рів, в'їжджаємо до лісу. Бригада починає обстрілювати третю лаву кінноти, яку ми досі закривали собою. Червоні вершники спішилися. Коні пішли з коноводами в балку. Те саме зробили й інші відділи, і близько тисячі будьонівців повільно рушили до лісу. За балкою гаркнули дві гармати, і шрапнелі розірвалися на узліссі. Наступні вибухали вже над деревами за нами.
Петренко дає наказ вирушати краєм лісу в напрямку вчорашньої стоянки. Чорнота з кінною сотнею йшов із бригадою. Забавляти будьонівців, поки дійдуть до лісу, вистачить і чорнолісців. Доки червоні зорієнтуються, що нема вже з ким битися, доки подадуть їм коней – Хмара нас дожене знайомими перелісками і доріжками, пострілявши "на віват" углибині лісу. Будьонівці, напевно, переслідуватимуть нас. Щоб заохотити їх до цього, покидаємо один із возів, розібравши з нього набої та ще деякі більш потрібні речі.
Короткий день кінчився. В чужому лісі вночі страхи беруть... А чи матимуть час будьонівці шукати нас завтра – невідомо. У Таврії Врангель дожидає...
По дорозі оповідаю Петренкові перебіг операції. За нами розлягається густа стрілянина і приглушені віддаллю крики. Будьонівці атакували грабчаки на межі лісу. Віддаляючись під прямим кутом від нашого напрямку, тріскотіли у лісі рушниці чорнолісців.
Коли прилучився наш власний обоз, що під час бою залишався на стоянці бригади у лісі, зауважую на тачанці Олю Кравченко. Петренко каже, що вернулася пополудні з добрими відомостями. Ще цієї ночі зробимо напад на бригаду червоної піхоти.
Пересідаю на тачанку до Олі.
– Ну, як там, донечко? Була у штабі?
– Ще й як була! Ад'ютант – шмаркате кацапеня таке – реп'яхом учепився. Клявся революцією, що знав особисто "мого чоловіка" – зарубали, бідного, петлюрівці... Потішав, що ожениться... Конфітурками частував, які попадя аж у хліві заховала, а вони знайшли. Винцем церковним...
– Підночувала?
– Ні. Пообіцяла, що сьогодні ввечері прийду. Звичайно, слова дотримаю. Прийду разом із вами...
– Оповідали щось про фронт?
– Тішаться, що з поляками мир уже, бо... біда вже у вікна заглядала і на фронті, і в запіллі. Кажуть, що до Нового року Петлюру і Врангеля зліквідують, а тоді очистять запілля від "банд контрреволюції", зміцнять армію і... "дайош Європу!". Бригада прибула на фронт із Московщини, коли наступала українська армія. "Чьортови пєтлюровци" солідно почистили її, забрали гармати і кулемети. Тепер має чотириста червоноармійців, одну гармату та чотири кулемети, з них два "невиліковно хворі". Йдуть на врангелівський фронт, – у Єлисаветграді мають прийняти поповнення і завантажитися до потягів. Набоїв обмаль, бо вистріляли в боях із повстанцями неподалік Шполи. Нарікають "товаріщі" на Україну, що негостинно їх приймає. До села, де стоять, – вісім-дев'ять верст від Розумівських хуторів. Вирушають завтра зранку. Я вже до Новомиргорода і не йшла.
– А чи до села підхід добрий?
– Дуже добрий! Зрештою, я сама поведу. Балкою й городами – просто в сад до попа, де штаб стоїть. Гармата і кулемет – біля штабу на подвір'ї.
Хмара наздогнав нас, як стемніло. На лісовому хутірці сортуємо захоплену здобич – набої, гранати, американські консерви та галети, відбиті, мабуть, будьонівцями у поляків. Хмара та Чорнота раділи запасним козацьким сідлам; наш піротехнік, або, як називав його Андрій, Алхімік, – вибухівці, індуктору та кабелю. Для дівчат-розвідниць не забули хлопці захопити жіночої білизни, панчох, черевиків, спідничок і навіть цукерок.
Роздавши частину набоїв і консерви на руки, відправляємо обоз у безпечні села й хутори до своїх людей. Із лісу переходимо на Розумівські хутори. Десь опівночі 1-й курінь рушив ліквідовувати червону бригаду. Кінноті там не було чого робити, тому залишилася на хуторах. Довелося злізти з сірого і мені. Василенко щокілька хвилин питав жартівливо, чи не болять у мене ноги.
Напад відбувся між третьою і четвертою. Тим червоноармійцям, що вибігали з хат і збиралися на вулиці, "жаба цицьки дала", як казали чигиринці. Ті ж, що поховалися у хатах та хлівах, зберегли своє життя для врангелівських кулеметів.
Штабістів хотіли взяти живими, "порозмовляти", але вони замкнулися в попівській хаті й відстрілювалися крізь вікна. Довелося вкинути дві бомби. Розірвалися так щасливо, що, коли зайшли досередини, не було з ким поговорити.
Старий піп у підштаниках і рясі наопашки з трагічним виразом обличчя шкрябав руду бороду і поглядав на вікна й образи. Дві симпатичні попівни, вбігши напіводягнені до кімнати, з плачем і лементом упали на піаніно, що стогнало розшарпаними струнами. Жаль було і вікон, і піаніно, і дівчат, але війна...
Забравши канцелярію штабу, даємо батюшці пачку совєтських грошей – на ремонт. Він, перехрестившись, замахав руками:
– Не хочу антихристових грошей! Господь із вами! Як їх чорт забере, нове піаніно куплю.
Нахилившись під стіл, витягнув з-поміж розбитих пляшку з-під церковного вина і, переконавшись біля лампи, що вона порожня, жбурнув її в мертвого жида-воєнкома, який лежав у кутку, обнявшись із перекинутим фікусом.
– Вилакали, антихристи, все вино – під престолом знайшли. Умираючого не буде чим причастити...
Оля, що під час розмови ввійшла до кімнати, стала осторонь, сором'язливо опускаючи очі.
Батюшка, зауваживши її, затулив рясою підштаники і здивовано вклонився:
– А... тож панночка, здається, тут гостювала у них... А... розумію. Хай Бог благословить і хоронить вас. Мені вина не шкода. У сусідів десь позичу. І вікон не шкода. І вставляти не буду! Ще в другій кімнаті сам поб'ю! Щоб не пхалися, антихристи, на квартиру!
Забравши трофейну зброю, рушаємо. Два кулемети з поламаними замками покинули. Гармату забрали, хоч у зарядних скринях не було жодного набою. Зітхаючи, згадуємо підірвані вдень снаряди.
Спочивши трохи на хуторах, вранці виступаємо до лісу...
Лежачи при вогнищах, перечитуємо накази та оперативні звіти, захоплені в штабі червоної бригади. Зустрічаємо там згадки про різні місцевості в Галичині й на Поділлі, знайомі частини українського війська. В дивізійному звіті знаходимо згадку про важке поранення "батька" чорношличників – полковника Дяченка.
Із захопленням читаємо звіти про нещасливі бої червоних з Окремою кінною дивізією, про існування якої довідалися сьогодні ж таки. Всі звіти за час перебування бригади на фронті свідчили про перемогу української зброї. Між наказами про вимарш на врангелівський фронт та ліквідацію по дорозі "повстанчих банд" була копія наказу червоного командування, щоб відділи повстанців Махна перейшли на бік Червоної армії для спільної боротьби проти Врангеля. Всі махновці зрівнюються у правах із червоноармійцями, а родини махновців мають отримати червоноармійський пайок. Усіх махновців, що перебувають у тюрмах і арештах ЧК та особливих відділів, негайно звільнити і направити до бригади, навіть тих, хто засуджений до розстрілу.
Чорнота, вилаявши Махна "по-московськи", сплюнув у вогонь.
– Певно, набоїв "батькові" забракло. Цікаво тільки, як довго триватиме цей союз?! Та чи знайдеться хоч один дурний махновець, що скаже, з якого села і чий син, щоб... батько за місяць у ЧК "пайок" у потилицю одержав.
По першокласному обіді з будьонівських запасів обговорюємо подальшу програму. Хмара запропонував руйнувати залізницю. Після короткої дискусії погоджуємося, що й це робота. Серйозне пошкодження двоторової залізниці Бобринська – Знам'янка, котра була чи не найголовнішим шляхом із фронту, буде гарним "подарунком" для червоних. Все ж два-три дні треба лагодити, а в гарячий час – і години дорогі.
Піротехнік наш був задоволений.
– Вибухівки завеликий запас маємо. Варто б трохи витратити. Маючи індуктор, можна і бронепотяг у русі підірвати!
Андрій махнув рукою.
– Ти, Алхімік, зі своїм "кондуктором" сховайся! Хмара бочку смальцю має...
Усі засміялися. Не розуміючи, в чому справа, допитуюся, як то смальцем можна піроксилін замінити.
– Колеса мастяться у потягу замість дьогтю, щоб легше йшов, – пожартував Андрій.
– Не слухай, – переконував Хмара, – у комин накидається, щоб машиніст пчихав. Ти у кіні на Максі Ліндері1 був? Ну, то я тобі вночі таку саму кумедію покажу.
Закопавши у кущах непотрібну гармату, з якою на лісових доріжках мали б клопіт, виступаємо до залізниці в напрямку Цибулевого.

______________________________
1 Макс Ліндер – видатний комедійний французький актор, що мав вплив на Чарлі Чапліна (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ