Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Жахлива смерть ката

На стоянці випитуємо Грозного про таємних агентів ЧК на залізниці. Виляпавши все, що знав, "грізний" начальник ЧК плаче і просить подарувати життя і взяти до себе "на службу". Та Петренко "дарує" його богданівцю. Десяток вчорашніх арештантів Йослика саджають його під деревом і радяться, як відправити цього чортяку в лоно Авраамове.
Богданівець, що з дитячою радістю припадав коло чекіста, прямує до лісу. Повернувшись за декілька хвилин, бере з воза рискаль і командує товаришам, щоб вели Йослика за ним. Ноги Йосликові не служать, та хлопці люб'язно і чемно підтримують його.
Зацікавлені тим, що ж богданівець надумав, пішли і ми з Петренком і Василенком назирцем. Козаки стали біля зимової хати великих рудих мурах. Нагнули над нею молоду берізку і прив'язали до її вершка за ноги Йослика, який ревів на всі голоси. Пустили. Йослик гойдається вниз головою, втикаючись нею в муравлище.
Богданівець розв'язав йому руки і, поплювавши діловито в долоні, почав розкопувати на всі боки купу. Розкидавши до нижньої частини, встромив у землю рискаль і лагідно сказав Йослику, щоб не боявся, бо то не дуже страшно... Йослик верещав і гріб руками муравлище, намагаючись відштовхнутися. Мурахи, роздратовані нападом ворога, що викинув їх на холодне повітря, кинулися на Йослика, за мить обліпили йому руки і голову. Залазили у вуха, рот, за комір сорочки. З кожним криком і "гойдом" берізки йшли в атаку все нові загони. З місць, прокушених тисячами малих щелеп, на налитому кров'ю обличчі Йослика з'явилися перші струмочки...
Залишаю місце страти і йду лісом. Неподалік табору зауважую між деревами постать, що сиділа на пеньку плечима до мене з похиленою головою. Тихо підкрадаюся і стаю за плечима Олі. По-дитячому безсило схлипувала, час від часу приглушено стогнала, наче намагаючись пересилити якийсь неймовірно важкий біль. Кладу їй руку на плече:
– Олю, чого ти?
Уткнула обличчя в коліна і замовкла. За хвилину підняла голову вже спокійна. Лише червоні очі ще виказували страждання. Усміхнулася винувато і жартівливо.
– Йослика мені жаль, його хлопці будуть, певно, мучити.
– Не говори дурниць, Олю. Ти носиш якийсь біль в душі. Я це давно помітив. Поділися зі мною – тобі легше стане. Ти втратила когось дорогого? Так?
Заплакані ще очі глянули глузливо:
– А ти що, може, хочеш заступити?
– Не треба так, Олю, сама знаєш, ставлюся до тебе як до сестри по зброї і... от такої химерної молодшої сестрички.
Очі посумніли.
– Як любиш мене такою хорошою любов'ю, то залиши мене саму. І не кажи нікому.
У голосі була щира і благальна нотка. Залишаю її і йду до табору.
Оля прийшла за півгодини така як завжди: весела й жартівлива.
Під вечір вирушаємо до Мельників.
Минув день, другий...
Холодноярці болюче переживали чутки про події на заході. Селяни, що мали синів в українській армії й сподівалися вже їх скоро у гості, засумували. Повернулися розвідники, котрі не встигли прилучитися до нас у поході. Оповіли, що большевики радіють замиренню з поляками, кажуть, що мир із ними треба укласти за всяку ціну, щоб киунти всі сили на Врангеля і “бандітов”. Болючою була новина, що наше військо, залишившись без союзників, хоч і з боями, та відступає до Збруча.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР