Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Розповідь Івана Лютого1

Наступного дня прибув у Мельники зі Звенигородщини отаман Іван Лютий. Сівши за стіл у хаті Чучупаків, він пригадав, як гостював тут минулої зими, обговорював із Василем Чучупакою план спільних операцій на весну. Але не так склалося, як гадалося...
Петренко у свою чергу розповів про смерть Чорного Ворона.
Лютий перехрестився:
– Вічна пам'ять! Ворона знав я добре. Підлягав мені якийсь час, як був я із загоном на Херсонщині. Славний був чоловік і обов'язковий.
– А що доброго у ваших краях, пане отамане?
– Доброго? Неохота й оповідати...
– Та все ж...
– Зайняв я Звенигородку. А розвідники донесли, що армія Будьонного йде. На третій день уже можна сподіватися "рогатих" гостей. А загін у мене такий собі – ні великий, ні малий – 350 кінних та 1600 піших. Не чекаючи Будьонного, покидаю Звенигородку. Посилаю зв'язкових до інших отаманів, щоб збиралися в районі Лебединського монастиря. Думаю, зійдеться сила, можна буде дати будьонівцям прочухана. По дорозі зустрічаю херсонський загін Залізняка – утікав від будьонівців у степ. Пропоную залишитися і об'єднатися з нами, а він закликає на Херсонщину. Кажу, що він недобре замислив, бо армія будьонівська суне в тому ж напрямку... Не послухав...
А тут – Семен Гризло, що одержав мого листа. Об'єднавшись, ідемо до Лебедина.
Застаємо там загін отамана Яблочка. Сам Яблочко – здоровий дідуган у розцяцькованому кожусі, на доброму коні – чиста копія кошового Івана Сірка. Тільки булави бракувало. Загін у нього добрий – сто кінних, двісті піших, вісім кулеметів, гармата. Набоїв – величезний запас.
Запросив нас Яблочко до своєї "резиденції" – до села під Лебединським лісом. У "царстві" Яблочка харчів, фуражу – досхочу. Прийняли нас гарно.
Сам отаман далеко від "резиденції" не віддалявся: нападе на Цвіткове, Бобринську чи ще яке місто або станцію і – назад до садиби. Большевики туди і носа не потикали.
Чекаємо день-другий на отаманів – нема нікого. З Черкащини прибуло лише 120 кінних повстанців. А будьонівці вже за двадцять верст.
Зібралося нас близько трьох тисяч. Усі озброєні. Перейшли до сусіднього села. Там церква старовинна, і піп – наша людина, ідейна. Посвятив зброю. Дали присягу: або ворога з України виженемо, або загинемо.
Раптом повідомляють, що будьонівці – вже в Лебедині. Вісім верст від нас... По селах навкруги Лебедина – теж повно кінноти. Подаю думку: вивідати до ночі, що, де і як, а вночі, розбившись на три-чотири відділи, напасти на будьонівців. Вони, змучені переходом, спатимуть добре.
– Нападати на п'ятнадцять тисяч доброї кінноти – це божевілля! – кинув Яблочко.
– Починати боротьбу – справді божевілля, – відповів я, – але захопити будьонівських коней і зникнути – мудра річ...
Не погоджуються, кажуть, що краще переховатися в лісі, поки головна сила перейде, а тоді наскочити на невеликі частини і обози. Вмовили мене. Щоб замести слід, виступаємо в один бік, а ввечері робимо коло і – до Лебединського лісу. Приймаю на себе керівництво. Висилаю кінні застави з наказом слідкувати за дорогами і нікого не зачіпати. Головне – не виявити себе.
Раненько кіннотники, що були у заставі, тягнуть до штабу тринадцять кінних будьонівців-квартир'єрів. Піймали на дорозі, а декілька утекло.
Ого, тепер почнеться!
– Рушаймо, поки не пізно, до Холодного Яру. Там ліси неприступні для кінноти, – закликаю отаманів.
Заспокоюють, кажуть, що будьонівці спішать на врангелівський фронт і не затримуватимуться. Полонені повідомили, що справді є наказ не затримуватися. А тут і застави доповідають: полки йдуть неподалік лісу – минають нас. В обід шпигуна червоного у лісі піймали – зізнався, що послали розвідати, де стоїмо та яка нас сила. Та, оскільки перші полки пішли не затримуючись, і мені стало видаватися, що підуть усі, бо не мають часу.
За ніч застави наловили по дорогах ще із п'ятдесят будьонівців.
А о дев'ятій ранку летять вістові: кілька полків наступає на ліс. Вирушаємо в глиб лісу – а там червона кіннота! І праворуч, і ліворуч строчать вже кулемети. Я – в один бік, Гризло та Яблочко – в другий.
Перший наступ відбили.
Маневруємо, щоб зіштовхнути червоних між собою. Вдається. Поки будьонівці луплять один одного, лечу на інший фланг. Там погано – напирають "товаріщі". Серед повстанців багато поранених. Уже й убитих чимало. А тут збоку ще один полк наступає. Яблочко та Гризло кидаються назустріч. Я забираю триста своїх козаків із резерву, завертаю піших, що відступали. Починаємо тиснути. Що з рештою моїх, які залишилися на іншому фланзі з сотником Пугачем та Дорошенком, не знаю.
Червоні б'ють із гармат. Прибігає сотник Петрів із сімома козаками – просять підмогу, бо з їхнього боку напирають будьонівці.
Хотів кинути туди кінноту, а вона погналася за червоними в інший бік.
Віддаю цю ділянку бою своєму старшині, а сам із Петрівим та одним козаком-кулеметником скачемо на небезпечний відтинок. Забираю з обозу останню півсотню та кидаю туди. На щастя, Пугач вдало маневрує і зводить червоні лави в гущавині. І знову будьонівці валять один одного.
Летимо туди, де стрілянина і крики найголосніші. Вискакуємо на галявину, а тут – кулемет будьонівський... Усі три коні під нами впали. На нас летить ворожа кіннота. Кидаємо бомби, а самі – в кущі. Назустріч – три будьонівці. Кладемо всіх, але й козак наш дістав кулю. Беру у нього ручний кулемет. Біжимо вдвох. Назустріч знову:
– Ура! Бєй бандітов!
Петрів здурів, каже: здаємося.
– Віддати шкіру на паски завжди встигнемо, – відповідаю. – Лізь на дерево, де ще трохи листя є.
Вилажу на дубок, що не спішив листя скинути. Дивлюся: Петрів збіг в ярок, ліг і листям накрився.
Підходить червона лава. Помітили Петріва. Дали кілька пострілів, стягнули чоботи і – далі. Підходять до мене. Тут я побачив, що в кулеметному кружку немає жодного набою – всі вистріляні. І в револьвері порожньо. Але маю дві бомби. Одну, думаю, кину їм, а другу собі за пазуху, щоб там розірвалася.
Та ніхто мене не помітив.
Минуло ще дві лави. В лісі – скрізь стрілянина. Де наші, де ворог – не розберу.
Досидів так до вечора. Нарешті зліз. Поцілував Петріва, перехрестив і – в дорогу. Куди – сам не знаю: місцевість незнайома. Зустрів у лісі п'ятеро своїх козаків – теж на деревах пересиділи. Кажуть, що більша частина наших хлопців прорвалася у зруб і врятувалася. Кіннота з Яблочком та Гризлом теж пробилася. В лісі повно вбитих – і наших, і будьонівців.
Відшукав своїх. З'явилися і Яблочко та Гризло з кіннотою. Прорвалися, ще й артилерію будьонівську по дорозі "почистили". Пугач, хоч і мав 18 убитих, кінноту теж вивів, до того ж у будьонівців трохи коней "підкупив". Дорошенко з піхотою пробився, хоч і багатьох недорахувався. Найбільше загинуло селян, яких Яблочко змобілізував. Охопила їх паніка від вогню важких гармат, ну й... потрапили під шаблі. Бракувало і гризловців.
Перейшли в інший ліс. Довідалися, що будьонівці зібрали кілька сотень убитих і нашвидку позакопували у селах.
Черниці з Лебединського монастиря і селяни поховали 709 повстанців.
Сотника Петріва та ще сім чоловік, чиї прізвища установили по документах, поховали окремо, решту поклали в могилу без імен. Самі знаєте – не любить наш брат документів при собі носити. Як уб'ють, то хоч хати не зачеплять...
...Усі були під важким враженням оповідання Лютого. Стара Чучупачиха витирала фартушком сльози. Чорнота глянув на Петренка і зітхнув:
– Господи, твоя воля! Скільки людей гине! А що з того?!
– Що думаєш дальше робити? – запитав Петренко Лютого.
– Сам не знаю. Прийшов вас спитати. Розпустив частину хлопців по хатах, а ті, що вдома не можуть бути, копають у лісах землянки, роблять запаси. Може, з весною сонце засвітить. А що Холодний Яр думає?

______________________________
1 Розділ написано на основі спогадів Івана Лютого-Лютенка (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР