Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Трагедія Петруся з Красносілки

Одного дня прийшов зв'язковий із Мельників. Сказав, що до одного лісовика добивається сестра. Хоче з ним побачитися. Завів її з однією дівчиною-мельничанкою та селянином до землянки в Холодному Яру.
Козака, до якого прийшла сестра, звали Петрусь. А хлопці припечатали – "Жінка журиться". Походив із-за залізниці, з села Красносілки. Дома жити не міг, бо розшукувала його ЧК, а у селі вже закріпилася "совєтская власть". Не минуло року, як одружився. Під настрій сповідався товаришам, як кохає жінку та як вона його любить і журиться за ним. Ну й прозвали його "Жінка журиться".
Забороняти Петрові, що чекав на вістку з дому, побачення із сестрою – не можна. Та, вважаючи, що сестру могла підіслати ЧК, беремо із Чорнотою кілька хлопців і йдемо з Петром у Холодний Яр.
У землянці було тепло – палилося. Як увійшли, сестра з плачем кинулася до Петра.
– Ну, чого? – заспокоював він її. – Що там вдома?
– Ой Петре! Боюся тобі сказати.
Петро зблід.
– Що? Христю забрали? Кажи! Може, розстріляли?
– Ні... Лопата зарізав...
Петро безсило сів на лежанку. Кілька хвилин сидів не рухаючись. Потім пригорнув сестру.
– Розкажи мені, як все було. Не бійся – мені вже все одно...
Дівчина витерла сльози.
– Третього дня увігнався з отрядом у село і – просто до нашої хати. Мама в село пішла якраз, а Христя біля печі поралася. Я на печі квасолю перебирала, коли вривається до хати сам Лопата і ще кілька. "Де, – кричить до Христі, – твій бандит?!" Я злякалася, причаїлася в кутку за комином і не дихну. Почали бити Христю. Вона плаче, проситься, каже, що не знає, що як пішов з весни, так і чутки нема. А Лопата кричить: "Брешеш! Він приходить до тебе! Кажи, де переховується, бо зараз тобі смерть!" А Христя – "не знаю і не знаю". Ну, а ти сам знаєш, яка вона була, десь за шість тижнів родити мала. Лопата приглянувся і як заверещить: "А! Щеня його в животі носиш?! Не доносиш! Держіть, хлопці!" Кинув бідну Христю на долівку, ті собаки тримали, а Лопата розрізав на ній ножем одяг, потім розрізав живіт, викинув дитину...
– Хлопець був чи дівчинка? – стрепенувшись, перебив Петро.
– Хлопчик...
– Ну-ну, оповідай...
– Ну й пореготали, вибігли з хати, сіли на свої брички і погнали дальше. Забрали із села трьох хлопців, ще двох за селом застрелили.
– Ну-ну, а Христя, що Христя?
– Мучилася, бідна, до самого вечора. Дитина живенька вже була, та недовго. А Христя все плакала, перед смертю дуже просила мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла, що з нею сталося. Просила, щоб за неї не мстився, але за дитину щоб не подарував Лопаті. Кажу їй – і що ж ти можеш йому зробити, а вона: "Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх попросить, щоб помогли. Богу за всіх буду на тому світі молитися".
Петро із задерев'янілим обличчям, втупивши в одну точку погляд, слухав далі, що оповідала сестра про матір, про хату, але я бачив, що він не чує і не розуміє вже того. Попрощався, подякував...
Вертаємося до табору.
Після побачення з сестрою Петро замовк. Його кремезні плечі згорбилися, обличчя почорніло. Сидів або лежав у землянці з якоюсь однією важкою думкою. Під вечір брав карабінку і – у ліс. Мені чомусь здавалося, що сьогодні або завтра Петро не повернеться: заповнить ту порожнечу, що опанувала його душу, кулею з власної карабінки.
У землянці вже ніхто не кепкував з нього, навпаки, всі співчували і як уміли висловлювали співчуття. Дід годив Петрові як хворій дитині, але Петро їсти не хотів. Після одержання сумної вістки не бачив я в очах Петра жодної сльози. Мабуть, сльози були замалим виразом його великого горя.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР