Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР
Восьме видання, виправлене,
доповнене
Трагедія Петруся
з Красносілки
Одного дня прийшов зв'язковий із Мельників.
Сказав, що до одного лісовика добивається сестра. Хоче з ним
побачитися. Завів її з однією дівчиною-мельничанкою та селянином
до землянки в Холодному Яру.
Козака, до якого прийшла сестра, звали Петрусь. А хлопці припечатали
– "Жінка журиться". Походив із-за залізниці, з села
Красносілки. Дома жити не міг, бо розшукувала його ЧК, а у
селі вже закріпилася "совєтская власть". Не минуло
року, як одружився. Під настрій сповідався товаришам, як кохає
жінку та як вона його любить і журиться за ним. Ну й прозвали
його "Жінка журиться".
Забороняти Петрові, що чекав на вістку з дому, побачення із
сестрою – не можна. Та, вважаючи, що сестру могла підіслати
ЧК, беремо із Чорнотою кілька хлопців і йдемо з Петром у Холодний
Яр.
У землянці було тепло – палилося. Як увійшли, сестра з плачем
кинулася до Петра.
– Ну, чого? – заспокоював він її. – Що там вдома?
– Ой Петре! Боюся тобі сказати.
Петро зблід.
– Що? Христю забрали? Кажи! Може, розстріляли?
– Ні... Лопата зарізав...
Петро безсило сів на лежанку. Кілька хвилин сидів не рухаючись.
Потім пригорнув сестру.
– Розкажи мені, як все було. Не бійся – мені вже все одно...
Дівчина витерла сльози.
– Третього дня увігнався з отрядом у село і – просто до нашої
хати. Мама в село пішла якраз, а Христя біля печі поралася.
Я на печі квасолю перебирала, коли вривається до хати сам
Лопата і ще кілька. "Де, – кричить до Христі, – твій
бандит?!" Я злякалася, причаїлася в кутку за комином
і не дихну. Почали бити Христю. Вона плаче, проситься, каже,
що не знає, що як пішов з весни, так і чутки нема. А Лопата
кричить: "Брешеш! Він приходить до тебе! Кажи, де переховується,
бо зараз тобі смерть!" А Христя – "не знаю і не
знаю". Ну, а ти сам знаєш, яка вона була, десь за шість
тижнів родити мала. Лопата приглянувся і як заверещить: "А!
Щеня його в животі носиш?! Не доносиш! Держіть, хлопці!"
Кинув бідну Христю на долівку, ті собаки тримали, а Лопата
розрізав на ній ножем одяг, потім розрізав живіт, викинув
дитину...
– Хлопець був чи дівчинка? – стрепенувшись, перебив Петро.
– Хлопчик...
– Ну-ну, оповідай...
– Ну й пореготали, вибігли з хати, сіли на свої брички і погнали
дальше. Забрали із села трьох хлопців, ще двох за селом застрелили.
– Ну-ну, а Христя, що Христя?
– Мучилася, бідна, до самого вечора. Дитина живенька вже була,
та недовго. А Христя все плакала, перед смертю дуже просила
мене, щоб я пішла до Холодного Яру, відшукала тебе і оповіла,
що з нею сталося. Просила, щоб за неї не мстився, але за дитину
щоб не подарував Лопаті. Кажу їй – і що ж ти можеш йому зробити,
а вона: "Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх
попросить, щоб помогли. Богу за всіх буду на тому світі молитися".
Петро із задерев'янілим обличчям, втупивши в одну точку погляд,
слухав далі, що оповідала сестра про матір, про хату, але
я бачив, що він не чує і не розуміє вже того. Попрощався,
подякував...
Вертаємося до табору.
Після побачення з сестрою Петро замовк. Його кремезні плечі
згорбилися, обличчя почорніло. Сидів або лежав у землянці
з якоюсь однією важкою думкою. Під вечір брав карабінку і
– у ліс. Мені чомусь здавалося, що сьогодні або завтра Петро
не повернеться: заповнить ту порожнечу, що опанувала його
душу, кулею з власної карабінки.
У землянці вже ніхто не кепкував з нього, навпаки, всі співчували
і як уміли висловлювали співчуття. Дід годив Петрові як хворій
дитині, але Петро їсти не хотів. Після одержання сумної вістки
не бачив я в очах Петра жодної сльози. Мабуть, сльози були
замалим виразом його великого горя.
До змісту Юрій
Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР