Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР
Восьме видання, виправлене,
доповнене
На все приходить
час розплати
Увечері прийшов до нас зі свого табору Галайда
і оповів, що його хлопці ходили до Грушківки і довідалися,
що загін Лопати перебуває в селі Юрчиха, за залізницею. Карателі
після двох тижнів "праці" стали на відпочинок. Будуть
у Юрчисі, певно, не один день, бо у Лопати там любка-вдова,
що в неї він і "гуляє" кілька днів по кривавих гульках
у селах.
До оповідання Галайди уважно прислухався Петро. Коли гості
пішли, виходжу із землянки подихати вільним повітрям. За хвилину
вигулькнув і Петро.
– Пане осавуле! Попросіть отамана, щоб пустив мене на пару
днів додому.
Його голос здригався. Не питаю, чого хоче додому, бо знаю,
що скаже неправду. Не піде додому, піде до Лопати порахуватися
за дружину і сина.
– Добре, Петре! Скажу отаманові. Та навряд чи згодиться, чому
– сам знаєш.
– Попросіть. Вас скоріше послухає. А щодо того, то може бути
спокійним. Попадуся в руки – загину, хоч би там що – слова
з мене не витиснуть... Я б сьогодні ще пішов.
За деревами почулася розмова Петренка і Чорноти, котрі, відпровадивши
Галайду, поверталися до землянок. Петро – до підземної стайні
поглянути на коней, а я чекаю отамана і Андрія. Як підійшли,
передаю їм прохання Петруся. Отаман невдоволено нахмурився.
Андрій замислився, а тоді махнув рукою.
– Нема що – хай іде. Не пустимо – втече або застрелиться.
Пече хлопця. Що додому, звичайно, бреше; піде Лопату вб'є
і сам загине. В руки живим не дасться. Треба пустити, отамане.
– Поклич його.
Підходжу до проходу у стайню і викликаю Петра. За мить він
вже став перед отаманом, очікуючи присуду.
– Хочеш іти?
– Хочу.
– Іди. Та пам'ятай, що якби що, то маєш пустити собі кулю.
Боже борони, попадешся в руки, щоб із тебе жили тягнули –
не смієш сказати, де зимуємо.
– Не скажу.
Отаман, а за ним і ми стиснули Петрові руку.
– Щасти Боже!
Було добре, що напередодні мороз відступив. Під ногами – м'яко,
а ночі – темні. Андрій наворожив, що завтра ще потепліє. Якщо
пару днів так утримається – Петрові буде на руку.
За кілька хвилин Петрусь, одягнений у звичайний селянський
одяг, із револьвером, кинджалом і двома бомбами під свиткою,
з хлібом і салом у торбинці, пішов лісом у напрямку Грушківки.
У суботу отримали вістку, що Лопата з карателями продовжує
забавлятися в Юрчисі.
Настала неділя, а про Петра ні слуху ні духу. Петренко вже
непокоївся. Шкодував, що пустив.
Близько полудня вартовий із боку жаботинської дороги прибіг
до землянки з повідомленням, що кущами з яру, де були кринички,
йде якийсь чоловік. Іде кінським слідом прямо до землянок.
Воду коням звичайно приносили, та іноді водили їх до криничок.
Підковані нагостро копита залишали слід. Ось по такому сліду
йшов до нас невідомий гість.
Один із вартових прибіг повідомити, а другий стежить за незнайомцем.
Схопивши зброю, вибігаємо із землянки, але на східцях проходу
стримуємося – між деревами за стайнею вже чулися кроки. Виставивши
обережно голову з підземелля, вглядаюся. З-за дерев вийшов
незнайомий селянин і, нахилившись над проходом у стайню, з
цікавістю приглядався. Почувши форкання коней, відскочив і
зник у кущах.
Вискакуємо на поверхню:
– Стій!
– Кров із носа – треба догнати!
Петренко хвилюється. Біжимо. Та в кущах незнайомого тримав
уже другий вартовий, уставивши йому дуло рушниці між очі.
Петренко хвилину приглядався.
– Ти звідкіля?
– Із Жаботина. Та ось Семен мене знає, – зрадів незнайомець,
побачивши між козаками, що підбігли, жаботинця.
– Хто тебе послав?
– Ніхто, єй-богу, ніхто! Я на Мельничанські хутори іду. Сестру
відвідати.
– Чому не йшов дорогою?
– Ну, бо... пішов лісом, навпростець... Дорогу скоротити.
– Чого ж ти слідом кінським ішов і убік звернув?
– Та нечистий поплутав, зацікавило – звідкіля тут коні узялися!?
– Ну, а тікав чого?
– Ну, бо... – злякано затявся дядько.
– Бо знаєш звичай... – сумно усміхнувся отаман і звів курок
револьвера.
Незнайомий зблід і впав на коліна.
– Помилуйте! Щоб я дітей своїх не побачив, не покажу нікому!
Словом ніколи не згадаю, що...
Куля зробила на чолі червону плямку. Отаман сховав револьвера
і кивнув козакам на тіло.
– Закопайте в яру під корч. Ходімо, Юрку.
Глянувши з жалем на мертвого селянина, йду за отаманом. Може,
був він звідуном ворога, а може, й справді звичайна людська
цікавість привела його на край життєвої стежки...
Ліс – не місто з трамваями і театрами... Його закони тверді,
як і ті, що велять деревам рости вгору, а на зиму скидати
листя. На вазі лежали доля однієї родини – і доля сотень родин.
На світанку вартовий із боку Грушківки повідомив, що лісом
іде Петрусь, несе щось на плечах. Усі вибігають із землянки.
Петрусь стояв біля вартового і, важко відсапуючи, витирав
рясний піт з обличчя. Поруч лежав лицем до землі якийсь кремезний
чоловічина в одній білизні, зв'язаний. Побачивши нас, Петро
по-дитячому радісно усміхнувся і, нахилившись, перекинув зв'язаного
горілиць.
В усіх вирвався крик захоплення:
– Лопата!
Дехто із нас добре знав те брутально-гарне, широке обличчя
з русявими вусами, бо ж, коли ми були у Кам'янці за міліціонерів,
не раз доводилося розмовляти з грізним начальником карального
загону.
Пізнав Лопата і нас із Чорнотою. Апатичний погляд його запалених
очей став ще безнадійнішим. Андрій "привітався",
але Лопата мовчав, стиснувши уста, меланхолійно дивлячись
у небо.
Обступаємо, розпитуючи подробиці. Петрусь оповідає:
– Як пан сотник тоді ввечері сказав, що карателі в Юрчисі,
так мені аж під серцем залоскотало. Я ж Юрчиху і вдовичку
Лопатину добре знаю. Тієї ще ночі був я в Юрчисі. Побродив
по городах, під вдовину хату заглянув, думав, підловлю Лопату
десь надворі. Не було нагоди. Під ранок пішов до лісу, переднював,
а ввечері – знову до села. Цілу ніч патрулював – не мав щастя.
У Лопати гості з Кам'янки були, ночували, біля хати вартові
цілу ніч крутилися. Ще переднював у лісі, вже й харчі скінчилися.
У неділю веселіше стало: карателі, видно, самогону досить
випили – цілий вечір у селі співали, гуляли...
Прокрадаюся з городу на город, то за стіжок, то за клуню,
надворі темно, під ногами м'яко – не гуркотить. Собаки на
вулиці за п'яними карателями гавкають.
Опівночі стихло. Підкрадаюся з городу під вікно до вдовички.
Чую – співає з Лопатою, веселі обоє, язики заплітаються. Думаю
собі: потягнуть ще самогону – добре спатимуть. Піду гляну,
що довкола. На вулиці за ворітьми – варта з кулеметом теж
поспівує. На подвір'ї – нікого. Собак нема. Повернувся під
те саме вікно. Заслонене, але зверху щілина. Вилажу на сливку,
і аж серце зраділо, як побачив "приятеля".
Сидить за столом, обнявши вдовичку, а вона вже хилиться –
перебрала самогону. Лопата ще пару чарок потягнув, і лягають
спати. Зачекав я годину. Починаю біля хати ворожити, щоб досередини
дістатися.
Виймати вікно – можуть прокинутися. Можна через друге до комори,
та комора, мабуть, замкнена. Сливка під хатою до стріхи тулиться.
Знайшов дрючок, видерся на покриття. Прорізав кинджалом і
пробрав сніпки, спустився на горище. По драбині – у сіни.
Пробую двері надвір – замкнені. Відхиляю тихо хатні двері:
хроплять мої голубки обоє у ліжку, аж луна по хаті йде. Відшукав
напомацки у запічку макогона, "погладив" ним по
голові і Лопату, і вдовичку, щоб приголомшити на якийсь час,
тоді зв'язав гарненько руки і ноги пасмами ниток – вдовичка
їх на жердці досить розвісила, – заткнув у роти по ганчірці
і... маю вже час розглянутися.
Засвітити не можна, щоб вартовий, бува, за чим під вікно не
підліз. Намацав у сінях мішок зі збіжжям. Висипав пшеничку
на долівку, натягнув мішок на непритомного Лопату, відчинив
вікно на город, витягнув надвір і поніс. Важкий, диявол, та
так мені весело нести. За селом вже прочунявся, почав брикатися.
Скинув я мішок із плечей, намацав голову, “погладив” ручкою
"Нагана". Знову заспокоївся на якийсь час. На полі
почав знову буркатися. Думаю: що, чорта буду нести – хай своїми
ногами йде. Висипав його з мішка, розв'язав ноги – йди! Не
хоче. Підведу – назад сідає. Нема ради, треба пакувати і далі
нести. Як забрикається, то приглушу. Так і приніс...
– На чорта ти його привів – треба було в хаті прикінчити.
– Та що ви говорите? Як би ж то виглядало! Я його розпитаю
ще, як мій синок виглядав...
Лопата, вже без ганчірки у роті, мовчки слухав оповідання
Петруся. Апатія чергувалася в його очах зі злістю – звичайно,
на самого себе. Почувши, що Петро збирається "розпитувати"
про синка, Лопата скрипнув зубами і заплющив очі.
На знак Петренка козаки підхопили зв'язаного карателя і понесли
до землянок. Тепер уже може довідатися, де зимують "холодноярські
бандити"... Змучений Петро ніс за ним мішок. Розстелив
його на галявині між кущами біля штабної землянки.
– Покладіть приятеля тут – хай полежить, поки я щось з'їм.
Поки Петрусь підкріплявся в землянці, намагаємося зав'язати
з Лопатою розмову. Та даремно. Мовчав, стиснувши уста і брови.
Знав, що нема вже сили, яка могла б вирятувати його від смерті.
Поснідавши, Петро вийшов із землянки зі старою позубленою
шаблею, що нею дід Гармаш перегортав вогонь у печі. Відходимо
вбік, щоб не перешкоджати розмові.
Ставши над Лопатою, Петро сперся шаблею на нього і спокійно
дивився йому в обличчя. Тупа шабля повільно вгрузала у жирний
живіт Лопати. Заричав крізь стиснуті зуби. Петро покрутив
шаблею і дав їй інший напрямок.
– Забий відразу, я тебе прошу! – вирвалося благальне з грудей
карателя.
Петро усміхнувся.
– А чи моя Христя дуже у тебе просилася?
Лопата зціпив зуби і глухо ричав.
– Добре, заб'ю відразу, але коли оповіси мені, як мій синок
виглядав, детально – як ти його викинув із матері, чи кричав
уже, чи ручками рухав. Оповідай.
Лопата ричав.
Шарпаю Петренка за рукав:
– Отамане, піду скажу, щоб прикінчив. На чорта це?!
Чорнота поклав мені на плече руку.
– Не мішайся. Не твоїй жінці він живіт розпоров, не ти його
півтора десятка верстов на плечах ніс.
Петро розпитував далі. Відкинувши шаблю, витягнув ніж і присів
коло Лопати. Повернувши за ніс голову, показав на вхід до
землянки:
– Бачиш – отут холодноярці зимують. У цій землянці штаб, он
там – друга, третя, отам коні... Як зайти вночі звідтіль або
звідтіль і раптово наскочити, можна усіх під землею замкнути.
Роздивися добре, бо ти ще живий у Кам'янці будеш, із приятелями-чекістами
побачишся. Тільки вже не скажеш їм нічого...
Розважив дулом револьвера затиснуті зуби і, вхопивши язик
Лопати, – відрізав половину ножем.
– І не напишеш...
Обережно, щоб не ушкодити артерій, підважив і перетяв сухожилля
на обох руках.
– І не поведеш...
Зробив те саме на ногах. Порозтинав і зняв пасма конопляних
ниток, що ними був обмотаний Лопата. Лежав тепер із безвладними
руками й ногами. З рота йшла кров. Лопата глухо стогнав, але
дужий організм колишнього чигиринського багатія, злодійського
батька і каторжника ще не збирався розлучатися з життям.
Петро підійшов до нас.
– Пане отамане, допоможіть якось "приятеля" до Кам'янки
доставити. Аби на кам'янську дорогу – там хтось забере і завезе...
Думка сподобалася і Петренкові, і Чорноті. Запитавши згоди
отамана, Андрій наказав виводити із землянки й сідлати коні.
Принесли два тонких деревця на ноші, винесли зі стайні дергу.
Андрій дергу відкинув.
– У мене Лопата вартий на килимі до Кам'янки вернутися.
Зчепили на дрючках килим, і Лопата, коливаючись між двома
кіньми, поїхав до повітового центру Чигиринщини.
План удався якнайкраще.
На кам'янській дорозі кіннота затримала підводи, що везли
до Кам'янки "развйорстку". Забравши з однієї на
сідла мішки з вівсом, поклали на їхнє місце килим із Лопатою.
Чорнота розрахувався за овес і написав записку голові повітового
ревкому з проханням заопікуватися Лопатою, бо... у Холодному
Яру лікарні немає...
Під кінець тижня Оля, що жила на хуторі, ходила на розвідку
до Кам'янки. Побувала на похороні Лопати. Помер він у лікарні
на четвертий день. Його доля до краю озлобила, але й налякала
представників червоної влади. Біля помешкань чигиринських
совєтських владарів у самій Кам'янці уночі стоїть тепер постійна
варта. Бояться, щоб не довелося з ліжка "прогулятися"
до Холодного Яру.
Населення тихо радіє і з різними варіантами переповідає таємничу
справу викрадення і знешкодження начальника карального загону.
На урочистому похороні промовляли: голова ревкому, ЧК, парткому,
представник центру. Присягали помститися, обіцяли "зрівняти
із землею Холодний Яр"...
Каральний загін перевели до Кам'янки і призначили нового начальника
– жидка із ЧК. Карателі, що хотіли мати за начальника когось
зі своїх, другого ж таки дня розсварилися з новим "шефом".
Чоловік із двадцять лопатівців перейшло на службу безпосередньо
до ЧК, решта розбіглися хто куди.
Грізний загін, пострах сіл і повстанців, що не могли нічого
з ним вдіяти, перестав існувати. Ліквідував його один Петрусь
"Жінка журиться".
До змісту Юрій
Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР