Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР
Восьме видання, виправлене,
доповнене
Поцілунок "сєвєрного
брата"
Нас здоганяло повною риссю сім кіннотників.
Про те, щоб це була погоня за нами, не могло бути мови. Просто
роз'їзд.
Та була інша небезпека: а раптом червоноармійцям забагнеться
"пожартувати" з двома дівчатами серед поля?..
Оля відгадала мої думки. Зганяючи з обличчя тривогу, глянула
на мене з веселою посмішкою.
– Юрасю! А що буде, як вони захочуть пожартувати і побачать
твої сині штани?
Тупіт копит наближався.
Заклавши руки в кишені, відводжу безпечники у "Кольтів".
За пазухою Олі тихенько ляснув безпечник "Браунінга".
– Олю, слідкуй за мною. Як тільки вихоплю револьвери, стріляй
у найближчого до себе і відразу старайся сісти на кращого
коня.
Догнавши нас, кіннотники стримали коні.
– Драстє, дєвчата! Куда спєшитє? – запитав по-московськи рябий
кацапчук, начальник роз'їзду.
– До Ставидел йдемо, до тітки, – весело відповіла Оля.
Заїхавши перед нами, командир уважно оглянув нас, затримавши
на мить погляд на моїх випнутих із-під свитки "персах".
Віддавши наказ, щоб чотири їхали вперед, іншим наказав злазити.
Повіддя трьох коней взяв башкир (чи калмик) в обрізаному по
коліна жидівському футрі1 й повів їх, притоптуючи замерзлими
ногами. Старший і його товариш підійшли до нас. Кацаписько
потупотів ногами, потім обхопив мене лівою рукою за плече
і груди. Ледь гранату не зачепив!
– Ех, мілашка! Наґрєй нємножка!
Не випускаючи з рук револьверів, сором'язливо відштовхую його
ліктем.
– Та йдіть собі! Хіба так можна?!
– Ха-ха-ха! Нам всьо можна! Ми за свабодную
любовь борємся!
Ухопивши мене руками за шию й підборіддя, "кавалер"
скрутив мою голову до себе і вп'явся губами в уста. Сморід
самогонного перегару і квасної капусти з цибулею забив мені
дихання.
Без спротиву приймаю поцілунок. Очевидно, задоволений цим,
він пустив мене й пішов поруч, важко дихаючи, обдумуючи план
"подальших операцій". Похапцем орієнтуюся в ситуації.
Ті чотири, що поїхали вперед, сховалися вже за горбок. Калмик
із кіньми був на п'ять-шість кроків від нас. Рушниці в усіх
за плечима. Три-чотири постріли – й будемо з Олею на конях.
Хотів вже дати Олі знак, та у цю мить другий червоноармієць,
ведмедюватий понурий кацапило, що мовчки йшов біля неї з іншого
боку, промовив:
– А ви бандітов случайно нє встрєчалі?
– А хто його розбере, чи воно бандити, чи не бандити! – відповіла
Оля. – От їхало якихось із десять на конях назустріч.
Командир насторожився.
– Как билі одєти?
– У шинелях і чумарках, на шапках чорні верхи мали.
– А куда поєхалі?
– Спитали нас, чи є хто у Бондуровій, та й погнали назад на
Ставидла.
– А ви што сказалі?
– Сказали, що є наші, красновірмейці.
Старший загнув у наш бік семиповерхового матюка і тривожно
глянув на дорогу.
– Давай коня! – гукнув на калмика. – А ви сварачівайтє назад
в Бандурову!
– Таж ми до тітки, на хрестини! – запевняю його "дівочим"
голосом, сміючись у душі з такого повороту подій.
Старший, що йому від нашої новини про близькість партизанів
відразу розхотілося "свабодной любві", грізно вхопився
за шаблю.
– Вот я вас пахрєщу січас! Марш назад!
Повертаємо. Коли стукіт копит віддалився, Оля глянула на мене
і засміялася.
– Ну чого? – запитав я. – Раденька, що дурненька?
– Ой Юрасю! Не видержу! Якби ти бачив, яка в тебе дурненька
міна була, коли він тебе поцілував!
– Добре тобі сміятися, як тобі такий вихований кавалер попався.
Навіть ні разу не вщипнув тебе. А попробувала б ти була з
моїм поцілуватися, коли із його рота несло, як із бочки із
закваскою на самогон.
Оля знову засміялася.
– Це тобі, Юрасю, наука. А то ваш брат, як тільки хильне самогону,
так зараз цілуватися лізе. Тепер вже знаєш, що то за приємність.
– Присягаю тобі, Олю, що як вип'ю – ні до кого цілуватися
ніколи не полізу. Але давай у поле звертати, а то чорт ще
нових аматорів принесе.
Переконавшись, що наші "кавалери" сховалися вже
за обрієм, звертаємо у поле і, спустившись в одну із балок,
беремо знову напрямок на Ставидла. Зробивши солідний гак полями,
вийшли ми на хутори неподалік Ставидел.
До змісту Юрій
Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР