Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР
Восьме видання, виправлене,
доповнене
"Буду отаманом"
Коли ми зайшли до самотньої в полі садиби,
короткий зимовий день уже кінчився. Господарі були добрими
знайомими Олі. В їхній хаті вона не раз ховалася під час своїх
мандрівок.
Прізвище господаря, зрештою, було знайоме і мені, бо був це
дуже добрий слюсар. Він декілька разів ремонтував нам попсовані
кулемети. Він тільки рік господарював, вернувшись до села
після смерті жінчиних батьків. До того працював на фабриці
в місті.
Миловидна чепурненька господиня радісно привітала Олю...
Оля представила мене як свою товаришку-вчительку Ніну (ще
дорогою ми з Олею умовилися, що не будемо виявляти мою стать.
Мені хотілося перевірити, чи господарі здогадаються).
Найбільше раділа приходу Олі дитина господарів – шестилітня
симпатична дівчинка Дуся. Стоячи на рундуку, вона захоплено
плескала рученятами.
– Тьотю Олю, тьотю Олю, а мене тьотя Тіна ще одного віршика
навчила!
Оля погладила кучеряву голівку.
– Ану кажи.
Дуся, ставши в позу, приготувалася до декламації. Я сподівався
почути якогось дитячого віршика, але мала з відважними жестами
і доброю інтонацією продекламувала "Розриту могилу"
Тараса Шевченка. Коли вона, нахиливши голівку, з чуттям проказала:
"Ех, якби то знайшли, що там поховали, Не плакали б діти,
мати б не ридала", ми всі нагородили юну артистку щирими
оплесками.
Оля пригорнула її і звернулася до господарів:
– Я ж вам казала, що вона, як виросте, буде поетесою або знаменитою
артисткою.
– Не хочу, не хочу! – запротестувала Дуся.
– А ким хочеш бути?
– Я буду отаманом!
Це бажання, висловлене надзвичайно поважним тоном, викликало
в усіх сміх.
– Це вона побачила, як коло нас Маруся на коні свій загін
вела. З того часу тільки і мріє отаманом стати, – пояснила
господиня.
Трохи збентежена сміхом, Дуся обхопила Олю за шию.
– Дай, дай, тьотю Олю, я тебе поцілую!
Оля відвернула набік уста.
– Не хочу. Не люблю. Іди до тьоті Ніни – вона любить цілуватися.
Мала перескочила на руки до мене і почала обціловувати.
Оля з господинею заходилися коло печі готувати їсти. Господар
пішов у село розвідати, що там нового. Тим часом ми з Дусею,
сівши у другій кімнаті на ліжку під теплою грубою, завели
розмову, під час якої я довідався багато цікавого.
Вона знала прізвища всіх місцевих отаманів і видатних повстанців.
Оповіла мені, що вони борються за Україну, яку москалі "хочуть
взяти до неволі". Знала імена полеглих і що за їхні душі
"треба Бозі молитися". Що під Новомиргородом чекісти
вже тричі зрізували хрест на могилі вбитих повстанців, а хтось
уночі встановлював ще вищого.
Мене дивувала і непокоїла ця обізнаність дитини.
– Дусю, але про це не можна з усіма розмовляти, бо прийдуть
чекісти і заберуть батька і маму.
– Знаю, знаю! Це можна говорити тільки своїм. А ти називай
мене не Дусею, а Дузею, як мама.
– А ти знаєш, що таке дузя?
– Це таке голубеня мале. Тьотю Ніно, а чому ти так грубо говориш?
– Я, Дузю, перестудився і...
– А чому ти кажеш – перестудився, а не перестудилася?
– Я хотів сказати – перестудилася, та...
– А ти знову кажеш – "хотів".
Ця спостережливість малої "контррозвідниці" розвеселила
мене. Притиснув її до грудей.
– Ай! Тьотю Ніно! У тебе там щось тверде!
Чортова граната! Я й забув про неї.
Повернувся господар і приніс невеселі новини. До сусіднього
села з протилежної сторони прийшла большевицька піхота з артилерією...
У Бондуровій червоні залишилися ночувати. Це ми, зрештою,
передбачали.
До Ставидел прибув надвечір помічник начальника повітової
міліції жид Сендер із відділом міліціонерів. Витягнули з місцевої
лікарні наших хлопців – двох тифозних і трьох важкопоранених,
що під виглядом приватних осіб лікувалися у цій лікарні. Познущавшись
над ними, порубали шаблями на подвір'ї. Арештували лікаря
та фельдшерку. Почались арешти і в селі.
У Ставидлах було досить озброєних хлопців, що брали участь
у повстаннях. Вони легко могли би впоратися з цим відділом
міліції, та... в сусідніх селах стояли червоні частини. Завтра
село було би знищене. Тому хлопці, захопивши зброю, подалися
до лісу.
Сендера, що був одночасно й неофіційним уповноваженим
Кам'янської ЧК, відповідальним за боротьбу з повстанчим рухом,
знали ми добре. Колишній каторжанин, злодій з Одеси, фахівець
із пограбування церков. Його відділ складався переважно із
конокрадів, що втекли від самосуду селян. Ця братія під гаслом
боротьби з "бандітізмом" грабувала і вбивала, ґвалтувала
жінок, палила хати.
Правою рукою Сендера став здоровенний конокрад із Бондурової
Сірий, якого Сендер врятував від смерті. Сірого били дрючками
селяни, що упіймали його з парою крадених коней.
ЧК і повітова влада були цим відділом дуже задоволені, бо
хлопці справді виявилися відважні, не рівня міським жидкам,
що служили в ЧК. Та все-таки коли б не близькість червоних
частин – Сендер у Ставидлах не ночував би. Одеський грабіжник
розмістив своїх кільканадцять міліціонерів у двох хатах, забрав
до них декількох заручників-селян та оповістив, що відразу
переб'є їх, коли б хто зробив напад. Це був правильний розрахунок:
якби вночі до села ввійшов партизанський відділ, за який село
не могло відповідати, то рідня заложників попередила би міліцію,
щоб урятувати життя своїм близьким.
На хутір увечері міліція не піде, та, зрештою, нашого господаря
більшовики не підозрювали.
Радимося з Олею, що робити. Обходити вночі два села полями
– можна заблудити. До того ж на ніч ударив сильний мороз і
піднявся буревій.
Вирішуємо ночувати тут. Раненько обійдемо Ставидла полями
й підемо в село, де стоїть червона піхота. Я залишуся на краю
села у її знайомих, а вона вивідає силу тієї частини, бо з
нею нам, напевно, теж доведеться битися.
______________________________
1 Шуба (примітка упорядника).
До змісту Юрій
Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР