Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Кривавий маскарад "батька Вернигори"

Чорноліський полковник споважнів і розклав на столі мапу.
– Пішов я ото з полком під Звенигородку. Кажуть мені в одному селі, що позавчора петлюрівці там ночували. Невеликий загін – чоловік із сімдесят, та хлопці все – орли. Шапки зі шликами, червоні широкі штани, сині жупани. Прапор жовто-блакитний, а на ньому золотом вишито: "Хай живе Самостійна Україна!" Отаман сход зібрав, промову гарну виголосив. Закликав, щоб вступали добровольцями до його загону, боронити неньку-Україну від кацапсько-жидівської комуни. Називав себе батьком Вернигорою. Відозви роздав, самим Петлюрою підписані. Вступило із села до загону дев'ятнадцять хлопців-добровольців. Загін мав шістнадцять запасних коней із сідлами – тож троє добровольців поки сіли на тачанки. Вислухав я те все. Що за лиха година?! Тут чоловік крутиться, не знає, яку шкуру натягнути, щоб менш уваги на себе звертати, а тут знайшлося сімдесят лицарів, червоні штани та прапор виставили, відозви роздають. Принесли мені ту відозву. Ось вона.
Хмара витягнув із кишені листок.
Переглядаємо агітку. Головний отаман Симон Петлюра закликав у ній український народ, щоб підтримав його у боротьбі за незалежність, щоб слухав наказів отамана Вернигори, якого він висилає на організацію повстань.
Стиль і мова нагадували відозви й "маніфести", які без кінця майстрували наші "фахівці" у справах "неньки-України".
Хмара сховав листівку.
– Думаю, може, й справді щось є – треба б зв'язатися. Та якось мені не до душі, сам не знаю чому. Повів я полк услід за "батьком" Вернигорою. Розіслав розвідників, намацав його недалеко Умані. Тільки я з полком до села – нема його вже! Звіявся. У селі оповідають ту саму історію. Знову два десятки добровольців вступило. Знову шістнадцять на запасних коней сіли – решта на вози... Тут мене як молотком в голову: а де ж поділися ті, що під Звенигородкою добровольцями пішли?! А ще ж, мабуть, і по дорозі десь хлопці приєднувалися! А загін "батька" все той самий: сімдесят у червоних штанях та шістнадцять осідланих коней у запасі...
Почав я за ним стежити.
Обійшов поза Умань і на Новомиргород завернув.
Наблизитися не дасть. Бачу, знає, де обертаємося, розвідку добру має. Разів із п'ять або й шість добровольців по дорозі приймали, а все шістнадцять сідел вільних. Аж коло Іванівки витягнули ми шило з мішка.
Довідуємося на лісничівці: йшов раненько загін "батька" через ліс.
Уночі сніжок припорошив свіжий. Бачу – звернули з дороги у ліс. Веду полк слідом.
Виявили, що у зрубі у корчах стояли, знову до шляху вернулися.
Ламаю собі голову: за яким чортом звертали?!
Кажу хлопцям перешукати добре кущі – може, де трупи покинуті.
Трупів не знайшли, а на купу листя і снігу наткнулися.
Розгребли – земля свіжокопана.
Розкопали – двадцять два трупи... Роздягнені, обличчя дрібно посічені, щоб розпізнати ніхто не міг.
Все стало зрозуміло. Покинув біля Новомиргорода бігати за ними – треба, думаю, щось вигадати. Не варто без пуття лякати Вернигору. А тут ви з будьонівками наче з неба впали.
Побачимо, кому що більше до лиця: чи чекістові – козацькі штани, чи нашому братові – червона зірка...

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР