Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Сумна Україна

Настав березень 1921 року. Бруньки на кущах і деревах набирали соку. Радісно приглядалися до тих перших вістунів весни лісовики. Зазеленіють гілочки – весь ліс хатою стане...
Якось розмовляли ми на лежанці, коли до землянки в супроводі зв'язкового з Мельників увійшов... отаман Деркач. Худий і блідий.
– Слава Україні! – сказав він.
Зриваємося всі й оточуємо отамана, про якого не знали, чи живий. Петренко склав йому звіт про стан справ і передав командування. Деркач розгорнув і молитовно оглянув наш чорний прапор, що лежав на кілках, вбитих у стіну землянки. Давно вже й ми не бачили його розгорнутим. Потемніло срібло тризуба, вишитого у терновому вінку... Новими думками, новим змістом і значенням війнув у наші душі напис: "Воля України – або смерть".
Сидячи на поваленому дереві в лісі, обмірковуємо ситуацію. Що знали ми, – відав уже й Деркач. Та він знав більше, бо бачився на Херсонщині зі старшиною з-за кордону. Виявляється, що там є головний повстанський штаб, який готує повстання. Старшина бадьоро оповідав "рожеві речі" про зацікавлення європейських країн українською справою, про їхню підтримку... Усім хотілося в це вірити, але Деркач ставився до таких повідомлень стримано.
– Треба комусь поїхати, зв'язатися, роздивитися, як там. Оповісти, як у нас...
Глянув на мене.
– Поїдеш ти, Юрку. Тебе у війську ще не забули, та й скоріше зорієнтуєшся, як там, що і до чого. Чого можемо сподіватися, чого ні. Тільки не барися. Щоб у квітні повернувся... Візьми із собою совєтських грошей, а для заграниці – трохи золота. Документи впорядкуй собі сам. Щоб їхати спокійно – і повернутися.
У тому ж будьонівському однострої, з тими ж документами ад'ютанта 84-го полку, вибираюся вночі з Цвітної на Знам'янку і втискаюся до якогось військового ешелону, що йшов на Єлисаветград. Навмисно роблю чималий гак – їду аж через Полтаву і Київ. У одному рукаві маю зашиту записку від Деркача до своїх людей, що служать у червоних військових установах у Полтаві, в другому – посвідка Холодного Яру "для закордону".
До Полтави стережуся контролю ЧК, бо до документів ад'ютанта не маю свіжішої посвідки, чого і куди їду. В Полтаві почуваюся впевненіше – маю вже акт військової лікарської комісії про надання мені півторамісячної відпустки для поправлення здоров'я після тифу. Маю і посвідку "команди виздоравлівающіх", що "товаріщ Дрозд – ад'ютант 84-го кавполка 1-й Конной армії" виписаний зі шпиталю й на основі постанови лікарської комісії їде на шість тижнів на поправлення здоров'я додому в село... над самим Збручем. Хоч на комісії я й не був, та документи були "правдиві", заведені навіть у реєстри. Можу сміливо чекістам показувати, аби лише з будьонівцями з тієї самої дивізії не зіткнутися.
У Гребінці – пересадка. Сиджу два дні й мрію до потяга вчепитися, та, де можна вчепитися, на попередніх станціях вже хтось учепився. Сиділо на вокзалі й кілька будьонівців, які їхали у відрядження до Бердичева. Довідавшись, що вони з 14-ї дивізії, беру їх "під свою опіку". Залізничний чекіст, до якого ми звернулися, щоб поміг сісти, не може нічого порадити. Сотні народу сидять на станції тижнями і атакують потяги. Одне поміг: за мої совєтські тисячі роздобув ковбаси, хліба і самогону. Може, просто продав те, що чекісти у "спекулянтів" відібрали. Сам випив і поїв із нами. За годину вийшов із телеграфної кімнати і відкликав мене вбік.
– Товаришу командир, за півгодини прийде поїзд особливого призначення. Я вас туди не можу вмістити, бо вони на дверях кожного вагона свою варту мають. Не впускають нікого... але скажу по секрету... Вся особливість того поїзда в тому, що ним їздять спекулювати жінки та свояки асів із Київської губчека. Якби я крикнув у тому вагоні, мене завтра вже не буде на службі. Але ви... Будьонівців усі бояться... Збери своїх "братішек" і силою впихайся у вагон. Там не дев'ять, а чорт-зна ще скільки може влізти. Сволочі, їздять, розвалившись, спекулювати, а червоному воякові нема як стоячи проїхати. Якби двері були замкнені, то ось ключ вагонний.
Даю інструкцію "братішкам", пояснивши, в чому справа. "Братішкі" богохульно матюкаються і стискають рушниці.
Підійшов паротяг із двома вагонами першого класу. Народ обліпив потяг, щоб вчепитися на буфери, вилізти на дах. Та з дверей вагонів вийшло по два чекісти. Витягнувши револьвери, вони відігнали пасажирів.
Веду вісім будьонівців із наготовленими рушницями просто до вагона. Чекісти загородили револьверами дорогу.
– Куда?! Нєльзя! Здєсь асобоє назначєніє!
"Братішкі" роз'юшилися.
– Ґроб... маґілу... нєбєсную канцелярію! Ми на фронтє кровь праліваєм, а ви, сабакі, тут спєкуліруєтє?! В срочную камандіровку па дєлам Краснай арміі нєльзя нам єхать?! Сєйчас пєрєстрєляєм і таваріщу Троцкаму тєлєґраму пашльом – учінілі красноє правосудіє – і толька!
Чекісти зблідли.
– Тіше, тіше, таваріщі. Так би сразу і сказалі, што в камандіровку. Пожалуста... Здєсь два купе. Сєйчас вам асвабадім.
У вагоні – лише декілька осіб і кілька десятків валіз, кошиків і пакунків. Розлягаємося з "братішками" на м'яких полицях і спимо до Києва. Для потяга особливого призначення робили по телеграфу вільну лінію, затримуючи інші потяги.
Київ – брудний, обдертий – як будинки, так і населення. Дірки від куль у вікнах, позатикані корками. В магазинах – перші паростки "нової економічної політики". За великими вітринами Хрещатика – онучі, чоботи, сінники.
У великих магазинах мешкали червоноармійці, робітники, шумовиння київської вулиці. Розвалившись у фіакрі, їде Хрещатиком якийсь надутий "пуриц", обвішаний зброєю, увесь від ніг до голови в яскраво-червоному: з червоного сап'яну чоботи, з червоного плюшу (може, з буржуйської портьєри) штани, з червоного сукна сорочка, венгерка і кашкет... Витирає щохвилини носа червоною шовковою хусткою.
Побродивши по сумних вулицях Києва, що аж просили кулеметних акордів, йду на вокзал.
До кордону їхав три дні, переважно в товарних потягах.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР