Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР
Восьме видання, виправлене,
доповнене
Обітниця діда Шевченка
Група холодноярців, яку я відшукав у Чуті,
налічувала до сімдесяти чоловік. Їхній табір був розташований
у густому зрубі поблизу лісового хутора Діденки. Галявину,
до якої вела ледве помітна стежка, застелили соломою. У відрах,
що висіли на чумацьких триніжках, хлопці варили їжу – пшоняний
куліш із салом, часом барана або зо два десятки курей. Харчі
постачали довколишні селяни через знаного в тих околицях діда
Шевченка, давнього борця за українську справу, котрий побував
на царській каторзі. Склад групи я знав ще з Холодного Яру,
за винятком кільканадцяти хлопців із Бовтишки та Івангорода,
які прилучилися до холодноярців у цьому лісі разом зі своїми
сільськими отаманами Хоменком та Отаманенком. Від них я довідався,
що в селах по цей бік залізниці розгулюють червоні частини
й ударні групи ЧК. Тому весь активний елемент, який брав участь
у тогорічних повстаннях, переховується невеличкими гуртами
по лісах, дожидаючи загального виступу.
Наша група жила неспокійним життям. Ліс – великий, але червоні
не мали перед ним того страху, що перед Холодноярським. Відділи
"па борьбє с бандітізмом" відважувалися заглиблюватися
в ліс навіть уночі. Допомагали їм кілька колишніх повстанців,
які перекинулися на службу до ЧК. Вони добре знали ліси та
звичаї лісовиків.
Група виставляла варту на просіки й лісові дороги, провадила
дальшу розвідку через лісників і селян. У Чуті було ще кілька
груп партизанів, із якими ми тримали зв'язок. Отаманом відділу
тимчасово, поки були в цьому лісі, вважався Отаманенко, як
найстарший зі старшин, що знав місцевість.
Наступного дня після мого прибуття ми сиділи увечері гуртами
біля вогнищ і обговорювали останні події. З лісу час од часу
лунало завзяте бекання диких цапів, у яких в цей час була
"пора кохання". Близько одинадцятої години бекання
почулося десь близько. Отаманенко задер голову і, приклавши
до вуст руки, крикнув справжнісіньким цапом. Крик повторився.
– Це наш старий "цап" харчі привіз. Ану, хлопці,
шість чоловік – до діда на просіку.
Хлопці, прихопивши порожні мішки, зникли в кущах. За якийсь
час повернулися з харчами. Позаду йшов дід Шевченко з мисливською
дубельтівкою на плечі. З військової рушниці він уже недобачав
стріляти. Привітавшись, підсів до нашого багаття.
Оповів коротенько, де брав та з ким привіз харчі, і роззирнувся
на вогнища:
– З наших у грабник ніхто не пішов?
– Ні. Всі, крім вартових, тут, – відповів Отаманенко. – А
що?
– Якийсь чорт зі мною перегукувався, як їхали. Чую, кричить
цап, а тільки наче двоногий. Кричу – відповідає. Тільки не
тим знаком, що ми умовилися, а тогорічним. Думаю, може, хто
з Квашиних хлопців із Бовтиша прийшов. Аж чую, голос щось
знайомий. Неначе Гриця Крамаренка із Соснівки, що до чекістів
служити пішов. Ми з ним торік у Бовтиші ховалися. Може, й
причулося, та про всяк випадок кажу Степанові – жени коней!
Назад він іншою дорогою поїхав. Казали мені на хуторі, що
вчора близько сотні червоних за Татарською могилою в житі
лежали.
Отаманенко потер рушницею чоло.
– Завтра змінимо місце. Перейдемо в Городок. Там коли що,
то й бій можна прийняти. Біля Херсонського шляху лісник кінноту
большевицьку в лісі зустрічав – про "бандітов" розпитували.
В селі загін ВОХРа1 стоїть. Діденка молодшого питали, чи не
заходять на хутір "бандіти" з Холодного Яру або
місцеві. Собачі діти забагато знають.
Після вечері вогнища пригасли.
Опівночі табір заснув.
Ніч була темна. Перед світанком довелося пережити кілька тривожних
хвилин. Очманілий від "кохання" дикий цап увігнався
стежкою на галявину, попік собі ноги в гарячому вугіллі, перекинув
на пеньку вартового, що куняв, і, стрибаючи через сонних,
розбив Соловію носа. Той спросоння застрочив у глупу ніч із
"Люїса". Вартовий теж вистрілив. Усі зірвалися і
приготувалися до бою. Соловій і вартовий запевняли, що через
них перескочив кіннотник. Скінчилося все реготом, коли дід
– старий мисливець – розшукав на попелі й на землі сліди цапових
ніг.
Наступного дня після сніданку табір перейшов на нове місце
– по той бік Діденків. Версти за три підійшли до вузької гатки
через непрохідне болото, заросле осокою та кущами. З версту
пробиралися тою гаткою, перескакуючи по струхлявілих деревах,
потім версту – місточками.
За гаткою вийшли на високий острів серед болота, на якому
була старовинна земляна фортеця, подібна розташуванням валів
і фортів до Мотриного монастиря. Заросла лісом і кущами, вона
була дуже вигідним місцем для оборони. Це й був Городок, про
який я чув ще в Холодному Яру від Чорноти. Окрім гатки, інших
підходів до нього не було. Гатку можна було легко перейти.
Про те, щоб нас могли взяти тут наступом, не було й мови.
А в разі загрози можна було відійти вночі іншим, досить небезпечним,
шляхом, який знали тільки місцеві мисливці й старі лісовики.
Це був покручений ланцюжок острівців твердого ґрунту серед
глибочезних боліт. Перескакуючи по тих острівцях, можна було
вийти до лісу в протилежний від гатки бік. На такий випадок
ми мали двох провідників – діда і одного місцевого лісовика.
Видряпавшись за другу лінію валів, стали облаштовувати табір.
Хлопці, які пішли по дрова, знайшли в кущах трохи (як для
нашого гурту) соломи і деякі речі, покинуті іншою групою лісовиків.
Кухарі взялися готувати обід, а ми з Отаманенком, дідом і
ще кількома цікавими пішли оглядати Городок. Старий оповідав
нам різні "чудасії", які тут творилися.
– Тут, діду, чорти, певно, водяться. Місце для них добре –
глухомань... багна... – звернувся до Шевченка холодноярець
Жук, який "на своєму віку три рази чорта бачив".
– Якби, козаче, водилися, то я б досі хоч одного підстрілив.
Не раз тут сам "на качок" ночував. Але мара його
знає, що воно до чого. От візьміть горбки оці, – дід торкнув
ногою один із горбків, схожий на цвинтарні могилки, – є тут
їх до лиха. А як послідкуєш за ними, то вони як прищі – один
вискочить, а другий западеться.
Отаманенко почав пояснювати з "наукової точки",
але дід перебив його.
– Це душі татарські під землею бунтуються. Немало їх тут –
п'ятнадцять тисяч!
Мене зацікавило:
– Яких, діду, п'ятнадцять тисяч?
– Отож старі люди переказували, як цей Городок будувався ще
за татар. Тут за лісом відразу вже і степ починається. Як
сунула татарва з Криму, то нашим селам не з медом було. І
відбиватися треба, і ховатися по лісах доводилося, а татарва
і в лісі знаходила. Так ото козаки й вирішили для людей сховок
на цих болотах зробити, щоб мали де від орди відсиджуватися.
Та й самим, може, фортеця така потрібна була. Ото пригнали
сюди п'ятнадцять тисяч полонених татар і примусили оту гать
до середини болота насипати, а потім і сам Городок. Ви бачили,
як ішли сюди, яруги глибокі в лісі? То там землю брали і в
мішках сюди носили. Топилася татарва, гинула як мухи. А коли
скінчили роботу, то козаки всіх до одного порубали й потопили
в болоті. Це щоб котрий, як дістанеться до своїх, не показав,
де Городок і як до нього підступитися.
– Чи ж воно, діду, правда? – обізвався хтось із хлопців.
– Так воно і є, що правда. От переказували ще, знайшовся був
зрадник – один із козаків, що за гроші татар через багна повів,
аби ззаду зайти, бо на гатці п'ять днів битва точилася, а
не могла татарва нічого зробити. Та поміг Бог козакам, відбили
і тих, та й провідника-зрадника вхопили. Присудили радою замурувати
його живим у льох, дати дзбан води, а їсти – ті гроші, що
він у татарів узяв. І мій дід мені про це оповідав – від свого
діда чув, і ще люди розказували. Аж ото років із десять тому
розкопував один пан отут попід валом – старих речей шукав.
І я йому помагав. Провалився у нас під землю робітник. Розкопали
ми далі те місце – а там льох, кругом дубом викладений, а
посередині стовп і до нього ланцюгом кістяк прикутий. Так
і сидів під стовпом, а як порушили – відразу розсипався. А
перед ним стояв дзбан глиняний, високий. У ньому – на дні
монета. Панок той глянув на неї. Турецька, каже, стара монета.
От вийшло, що правду старі люди переказували. Як підем на
той бік, я вам і яму покажу.
Під вечір Отаманенко відрядив десять хлопців, аби принесли
з найближчого села околотів для спання. На гатку виставили
варту з ручним кулеметом. У бік болота, де можна було пройти,
теж про всяк випадок поставили двох хлопців. Настрій у всіх
був хороший. Вогнища, на яких варився куліш, обсіли гуртами.
Найвеселіше було коло нашого багаття, де зібралося кілька
бувалих у бувальцях чигиринців. Окрім діда Шевченка, у відділі
був ще дід Онисько з-під Холодного Яру, який бурлакував із
молодшими по лісах, залишивши на господарстві сина. Цей дід,
міцний ще і жвавий, завжди був душею товариства. Маючи глибокий
природний розум і чималий життєвий досвід, був він винятково
корисним серед нашого лісового братства. В усьому й кожному
дід умів підмітити щось смішне, і коли на хлопців від утоми
чи небезпеки нападала нудьга, дід відпалював таке, що всі
за животи хапалися. Забувалися і втома, і небезпека. Кепкували
й над ним хлопці, найбільше за те, що дід був закоханий у
ручні гранати, яких тягав із собою чималу торбу. За "посадою"
був він у нас "інтендантом" і старшим кухарем, через
що завжди точилася жартівлива суперечка з дідом Шевченком,
якого Онисько не допускав до "внутрішніх кухонних справ",
залишаючи йому "зовнішнє постачання".
У Шевченка була дочка, яка народилася, коли він був на засланні
в Сибіру, де й одружився. Дружина померла, коли дочці не було
ще й року, і він сам її виняньчив, виховав, вивчив у гімназії
і дуже нею пишався. Дівчина, як оповідали, була дуже гарна,
розумна і брала активну участь у підпільній боротьбі1.
Обсівши діда коло вогнища, хлопці допитувалися, за кого він
дочку віддасть.
– Хто більше ворогів уб'є, за того й віддам.
– А як не схоче за того?
– Схоче, бо ж то хлопець уже неабиякий буде!
Дід Онисько, поплювавши на пальці, пригладив сиві вуса.
– Ге-е! Лихо його матері! Об'являю себе першим кандидатом!
Де мої гусячі яйця?! – потягнувся дід до торби з гранатами
"Мільса".
Дід Онисько був удівець, і на цю тему посипалися жарти. Та
час минав, куліш давно був готовий, а хлопці з села не верталися.
Повечерявши без них, вирішили, що, як до півночі не повернуться,
підемо цілим відділом розвідувати, що з ними.
Але опівночі на дорозі за гаткою почувся скрип возів і пісні.
Забекав, проте невдало, зі сміхом "дикий цап".
Наші. Але чому на возах?
Через гатку перейшов холодноярець Федоренко, який був із хлопцями
за старшого. Зустрічаємо його з Отаманенком під валом.
– Пане отамане! Привезли десять околотів соломи, два вози
і бричку, три пари коней, два мішки муки, два – крупи, мішок
сала, з півсотні курей і гусей, п'ять баранів і чотирнадцять
"товаріщєй".
– Де ви у чорта стільки добра набрали?
– Прийшли по солому, а в селі "товаріщі" з упродкому
"развйорстку" деруть. Так ми підождали вже, поки
вони відпочивати розбрелись. А тоді зібрали їх потихеньку
– дядьки із села підпомогли, – випустили тих, кого вони заарештували,
роздали назад те, що зібрали в селі. А частину того добра,
що вони привезли з інших сіл, поклали на казьонні коні та
й дісталися сюди. Був упродком – і нема... Зібрав "развйорстку"
і поїхав десь із села – хто знає куди?! – додав Федоренко,
якому не вперше було залагоджувати такі справи.
Отаман послав людей, щоб притягли через гатку привезене. Найбільше
клопоту було з курми та гусьми, котрі наробили страшного крику.
Дід Онисько, який улаштував пов'язану птицю в закутку між
валами, "сварив" хлопців, що корму не набрали, та
"вираховував", скільки то в Городку на весну курчат
і гусят буде.
Підводи з кількома хлопцями відправили до своїх людей назад.
"Товаріщів" привели до табору. За винятком трьох
червоноармійців-українців решта були все москалі й жиди. Переляканий
жидок (уповноважений) розповів, що упродком вважав ці села
очищеними від "бандітізма", бо в цей район вислані
військові частини. Тому вони й збирали "развйорстку".
При уповноваженому були таємні розпорядження і постанови ЦК
компартії про безоглядне стягнення харчових продуктів з українського
села для забезпечення армії та промислових центрів Московщини.
На світанку одне з віконець ненаситного болота проковтнуло
ще чотирнадцять трупів.
Наступного дня у Городок прийшли гості з
Холодного Яру – Микита Кононенко і Микола Гуцуляк. Привела
їх Шевченкова дочка Тіна – симпатична весела дівчина років
дев'ятнадцяти, яка серед лісовиків почувалася як вдома.
Хлопці принесли наказ від отамана Деркача, щоб наша група
знищила в одну з ближчих ночей загін червоноармійців, який
охороняв залізничний міст біля Соснівки, і зірвала той міст.
Для цього принесли двадцять пачок піроксиліну і двадцять тритолу.
Потім, забравши з Бовтишки ще одну групу холодноярців, нам
треба об'єднатися з відділом Кваші й чекати на подальші розпорядження
в Бондурівському лісі.
Розвідку ворожого стану вже зробила Тіна. Вона ж принесла
багато цікавих відомостей про інші червоні частини. "Товаріщі"
збираються робити облаву в цьому лісі. Дізналася, до кого
заходить по "новини" зрадник Крамаренко, що роз'їжджає
з ударною групою ЧК. Якщо ми хочемо, вона увечері поведе нас
і покаже. Сьогодні, може, Крамаренко заявиться, бо приходив
учора ввечері, а раненько той дядько поїхав до лісу, ніби
по дрова, а дров йому зовсім не треба – на розвідку поїхав.
Вона все від дівчат довідується, яким доручила ту справу.
Як не впіймаємо Крамаренка, то треба знищити того дядька.
А Крамаренка, може, ще в одному місці, у дівчини, до якої
вчащає, застукаємо. Тільки мусимо дати Тіні чоловічий одяг
і малий німецький штуцер – іншого не хоче.
Лісовики, весело усміхаючись, слухали це дівоче щебетання.
Хлопці надзвичайно здивувалися, зустрівши тут мене, бо мене
в Холодному Яру вважали загиблим. Чорнота поставив у Мотриному
монастирі дубовий хрест "на вічну пам'ять р. б. Юрієві"
і, згадуючи, не раз очі кулаком витирав. Не забуває побратим.
Гуцуляк теж пустив сльозу, пригадавши свого краянина-побратима
Йосипа Оробка.
Згадали імена загиблих холодноярців. Серце стиснулося від
болю.
Увечері вісім хлопців під проводом Тіни пішли полювати на
Крамаренка.
Зрадника захопили в хаті його спільника-сексота якраз у той
час, коли вони писали до ЧК звіт про місцевих повстанців,
що переховувалися в лісах. Група ЧК, при якій був Крамаренко,
пішла виконувати якесь завдання під Ставидла, а його залишили
нишпорити за нами.
Вранці багно проковтнуло ще двох живцем...
Наступного вечора вся група вирушила з Городка під Соснівку.
Запас харчів віддали на сховок лісникові. За провідника була
Тіна.
Пройшовши верст із десять лісом і полями, підійшли до кількох
хат поблизу мосту. Тіна роздивлялася в темноті.
– Ота найбільша хата під бляхою. Господарів вигнали, розмістилися
самі. Собак нема, вистріляли всіх. Вартовий або на ґанку сидить,
або ходить коло хати. Плоту нема – спалили. О дванадцятій
годині замінили варту на мості і, певно, сплять усі. Якби
вартового без галасу прибрати, то можна просто до хати вскочити
і не дати їм опам'ятатися. Стривайте... Хто зі мною піде?
Зараз вартовий буде наш. А решта хай ляже і чекає. Як сірника
запалимо, тоді – просто до хати.
Штовхаю ліктем Отаманенка:
– Ходімо.
Коли підійшли до ожереду позаду вартівні, Тіна шепнула:
– Заховайтеся за солому і ждіть. Я його зараз приведу сюди.
Як трохи забарюся, то нічого. Я запрошу пройтися... Але ви
хапайте відразу за горло, щоб не крикнув.
Тіна зникла в темряві.
Згодом від хати стала наближатися приглушена московська говірка.
– Слиш, ти толька тіше, штоб начальнік нє услихал... Слиш,
я тібя відал, как ти вчєра к нам масла на соль мєнять прінасіла,
начальнік всьо к тєбє падсипался... Ти, слиш, єму нє вєрь
– он женатий. Я вот как увідал тєбя – так сразу палюбіл, вот,
єй-богу, палюбіл. Пайдьом, слиш, пасідім на саломкє...
Тіна, сором'язливо відмовлялась.
Дійшовши до ожереду, кацапчук потягнув її сідати, але вона
шарпнулася, щоб підвести ближче до рогу, за яким ми причаїлися.
Подумавши, що дівчина хоче тікати, "таваріщ" кинув
рушницю і, вхопивши Тіну за поперек, жбурнув її на солому.
– Малчі, стєрва, а то закалю!..
Поки він, розпалений, "готувався до наступу", Отаманенко
зашморгнув на його шиї паска.
Тіна, зірвавшись із соломи, вихопила мисливський ніж, що висів
на моєму поясі, і тричі прошила ним груди червоноармійця.
– Вот, єй-богу, я тєбя сразу палюбіла... – прошепотіла з люттю
і, віддавши мені ножа, витягла з-за пазухи револьвер.
– Світіть сірника і йдімо до дверей, щоб ніхто не вискочив
надвір.
Зійшовши на ґанок, стаємо по обидва боки відчинених у сіни
дверей. З хати чути хропіння. У темряві замаячіли постаті
хлопців.
За декілька хвилин у хаті попід стінами сиділо двадцять сім
обеззброєних червоноармійців. Двадцять хлопців з Отаманенком
побігли на долину до мосту, де стояла варта – три чоловіки
з кулеметом. На мосту розляглася стрілянина.
Забравши полонених, виходимо через залізницю в поле. Біля
мосту стихло. Отже, усе в порядку.
За десять-п'ятнадцять хвилин із долини стали наближатися постаті
наших. У цей час пролунав вибух. У короткому блиску світла
промайнула арка мосту. Вийшовши на дорогу, відводимо захоплених
у протилежний від нашого маршу бік і... скидаємо в рів двадцять
сім трупів. На мосту одного вбили, а двоє втекло, покинувши
кулемет. Отаманенко турбується, чи добре вдався вибух, бо
трохи поспішили, коли закладали міни.
Прощаємося з дідом Шевченком і Тіною, які йдуть додому, і
вирушаємо в напрямку Бовтишки. Дід махає нам шапкою:
– Бувайте, хлопці! Як завітаєте ще в наші краї, сповістіть
зараз же. Буду знов годувати вас чим Бог пошле. А якщо той...
то ми вас із дочкою і в Холодному Яру знайдемо!