Роман Коваль
За волю і честь
Невигадані історії і вояцькі біографії
Невигадані історії
Воювати – так воювати!
Андрій Сакало був “лютим ворогом війни” і водночас
“її вірним і щирим прихильником”, бо вважав, що коли “північний
сусід... розв’язує сварки й непорозуміння... лише залізом і
кров’ю”, коли нападає на його Вітчизну, то гасло “геть із війною!”
недоречне й звучить “диким дисонансом”.
– Ні! – казав “лютий ворог війни” Андрій Сакало. – Тілько залізом
об залізо й кров за кров!..
Сік січень року 1918-го. Андрій щойно повернувся з тихого “богоспасаємого”
Миргорода, своєї малої батьківщини. Спочивши трохи під материнською
опікою, він, свідомий український старшина, почав збиратися
до Києва, щоб запропонувати свої сили Центральній Раді.
Мати виправляла його з плачем:
– І чого ти встряв в оту Україну? Вже ж війна скінчилася. От
Степан сидить собі дома... Ще, боронь Боже, уб’ють або покалічать...
А ти ж у мене один...
Материні сльози Андрій кваліфікував як “хуторянські сентименти”
і не дуже зважав на них. Його магнітом тягнув до себе золотоверхий
Київ, де кувалася українська доля.
А праці було непочатий край... Андрій влаштувався службовцем
у Військовому секретаріаті Центральної Ради. Брав участь в українізації
військових шкіл і підготовці до виборів в Українські установчі
збори, які мали відбутися 27 грудня 1917 року. Читав лекції
військовим, вів просвітницькі бесіди з козаками.
Працювалось йому весело і бадьоро. “То була вкраїнська весна.
В молодих юнацьких головах Український Ідеал вже втілювався
у виразні, привабливі форми”.
Але на Жидівському базарі, на Подолі, на Софійській площі панував
інший настрій. “Російський червоний імперіалізм нахабно росташувався
вже в самому серці України, – зазначав Андрій у своїх спогадах.
– Юрби найрізноманітніших суб’єктів, починаючи від самого червоного
новородженного “большака” й кінчаючи найчорнішим чорносотенцем,
гомонять, ще стримано комусь погрожують, хвилюються...”
– І какоє там может бить атдєлєніє? Віть кровушку всє вмєстє
пралівалі, із катєлка аднаво єлі, вош єдіная заєдала...
Почувши такі слова, Андрій спинився біля натовпу, який мітингував.
Хотілось докладніше ознайомитися з уже добре відомою ідеологією
“єдіново катєлка і єдіной вши”.
Промовляв “фронтовік” у розхристаній шинелі та з підбитим оком:
– Так вот што, таваріщі: наш народ всєх слабод желаїть – і страшно
волнуєтца... Я кров свою пралівал – прішол дамой, хатєл тут
слабоду увідєть, а здєсь разниє Центральниє Ради та буржуазниє
сєкрєтаріати засєдают... А народ трудавой как бил в з’обіженіі,
так і остался...
– Правільно! Вєрно!.. Харашо ґаваріт... – чулися вигуки схвалення.
Рев страшної юрби охолодив романтичні мрії Андрія. Закрався
сумнів.
Замислений, почимчикував він далі. Святковий настрій було зіпсовано.
Андрій згадав виступ Михайла Грушевського в Центральній Раді.
“Дідусь” так чудово “малював перспективу вкраїнського майбутнього...
Згадував, правда, що збіраються хмари на Півночі”, але Андрій
“виніс враження, що їх легко розвіяти, що вкраїнська стихія
тепер у стані змести найстрашніші для неї ворожі сили...”
Отак розмірковуючи, сів у трамвай, який ішов на Лук’янівку.
Хотілось будь-що повернути світлий настрій. Але спроби заспокоїтися
порушили рушничні постріли та крики.
– Лови, держи, бий!
Трамвай зупинився. Пасажири повибігали з вагона. Зосталася одна
дама, з якою трапилася істерика. Та, залишившись без свідків
своїх бурхливих почуттів, вона змушена була заспокоїтись.
На вулиці – метушня, лайка, крики. Торгівці одразу почали зачиняти
крамниці. Перелякані обивателі тікали у перші ж ворота.
Побачивши на роздоріжжі трамвайної колії козацький гурт, Андрій
побіг до нього. Із сусідніх вулиць збігалися й інші козаки –
озброєні й неозброєні. Деякі стріляли у повітря, а дехто й у
вікна...
Трохи осторонь застигла фіра. Коло неї стояли двоє вартових
і знайомий Андрію військовий лікар. Сакало підійшов до нього
і запитав, що сталося.
– Вибачте, голубе, докладно вам розповісти не можу. Поспитайте
у начальника цієї команди, а я зараз їду до шпиталю з раненим
козаком. Шкода бідолахи... Він, знаєте, в полуботковцях... Славний
козак!..
Обличчя пораненого було бліде, очі закриті. На губах червоніла
кров.
– Куди ранений? – запитав Андрій лікаря.
– У груди.
– Виживе?
– А Бог святий знає...
Раненого повезли, а Сакало звернувся до начальника команди.
Тут підійшов знайомий ще з часів служби у російській армії вояк.
Тепер він – чотовий українського війська, “певний і свідомий
козак”. Андрій не раз бачив його на варті у Військовому секретаріаті.
– От біда, пане старшино, – такого гарного козака вибили з строю,
– сказав чотовий.
– Та в чому річ?! Розкажи мені.
– Та ото йшли ми в наряд до Центральної Ради. Доходимо до цього
місця, а тут зібрався “мітюжок”. Хлопці й кажуть: а ходімо послухаємо
“орателів”. Я сперечався – дисципліна, мов, не дозволяє, але
й самому, признаться, закортіло. Як тілько ми наблизились, мітінговщики,
ніби злякались, а дехто й ла-та-та дав. От вилазить один большак
– і давай розписувати Центральну Раду, Грушевського та Петлюру,
що вони, мовляв, буржуї, сякі й такі, що їх треба арештувати
та оголосить совєтську владу. Ну Петренко й не витерпів, оскаженів
і поліз із шаблюкою на большака... Того як змело – утік, гемонський
син!.. А в цей мент хтось із мітінговщиків бабахнув із пістоля
– й куля пронизала Петренкові груди... Ну, звичайно, козаки
– за рушниці й давай стрілять – із п’ять чоловік положили –
їх вже забрали... А дехто з хлопців помітив, куди тікав той
большак, й оце погналися за ним. Та гадаю, що, мабуть, дідька
лисого піймають: у них тут на кожному кроці організація... Ох,
пане старшино, щось воно буде... Недарма оце босота в кожному
куточку шушукається.
– Ведуть! Ведуть! Розірвать його на шматки! Поколоть багнетами!
– заревло, заклекотіло навкруги козацтво.
– Мабуть, ведуть того большака, – спокійно мовив чотовий.
І справді, вели “того, хто в ганебний спосіб одважився зневажити
найвищий Вкраїнський уряд і провідників народу”.
Більшовик йшов блідий, але спокійний...
Передбачити жорстокий самосуд було неважко. Тож Андрій Сакало
звернувся до чотового із закликом не допустити вбивства, адже
цього негідника треба допитати і спробувати розкрити всю більшовицьку
організацію.
Аргументацію чотовий поділяв. А відтак рішучо подав команду:
– Ставай!
Та на команду ніхто не відреагував.
“Одна хвиля гострого, боляче-довгого напруження... – згадував
Андрій Сакало, – й десяток багнетів впивається в тіло агітатора.
Прибігає міліція, протоколює. Їй, бідолашній, тепер, власне,
залишається тілько функція – докласти куди слід про “мертве
тіло”. Нерви мої оніміли. Розум холодний, розважливий. Ну, що
ж!.. Все як слід... Зустрілися у реальному життю дві ворожі
ідеї, – і кров їх реалізувала. Взагалі, перемогу тієї чи іншої
ідеї реалізує кров людська... І Петренко, й цей большевик-агітатор
– кожний чесно прислужився своїй ідеї. Агітаторові потрібна
“совєтская власть”, а нам із Петренком – Самостійна Вкраїна...
І цей епізод є лише початком тої кривавиці, якої треба сподіватися
в дуже близькому часі. А ми – мрійники, сентименталісти. Цілі
доби витрачаємо на дурниці, а того, що під носом діється, не
помічаємо...”
Драматичний епізод вичерпався. Андрій побіг до трамвая.
Відчуваючи небезпеку, що нависла над столицею Української Народної
Республіки, він хотів якомога швидше побачитись із товаришами,
поділитися з ними думками, порадитись... “Бо щось буде...”
Та Андрій вже збагнув і без порад друзів, що “етика замовкла”,
про неї вже не йдеться. Насувалася війна, війна за Україну.
– Ну, що ж, воювать – так воювать, – вирішив він. – Побачимо,
ще хто кого...
Старшина Андрій Сакало був готовий помірятися силами з ворогом.
І підставити Батьківщині свої плечі.
Напередодні
Крут
На Україну насувалася грізна небезпека. З Московщини
дули холодні вітри і гнали “тяжкі чорні хмари”. Чутки про те,
що до столиці підходить “страшна сила большевицької червоної
армії”, хвилювали киян. Прізвище Муравйов не сходило з їхніх
уст. Досі ніхто такого імені не чув, але тепер криваві легенди
огортали цього червоного командира і викликали у людей переляк
та очікування чогось страхітливого.
“...А ми не мали чим боронити своєї землі, – писав поручник
Богданівського полку Микола Ґалаґан. – Ще так недавно українські
вояки декларували й маніфестували свою готовність “душу й тіло
положити за свою свободу”, але коли прийшов час доказати це
на ділі, то виявилось, що є дуже мало нащадків “козацького роду”...
Чи спричинилась до того загальна втома вояків наслідком світової
війни, чи винна в тому їх мала свідомість, чи, може, завинила
й сама Центральна Рада своєю невдалою політикою”.
“Загальна втома” поширювалась і на москалів, але вони енергійно
йшли до нового бою. В них була сильна мотивація – голод і можливість
задовольнити його українським хлібом. А український народ на
початку 1918 р. вже в більшості своїй відвернувся від Центральної
Ради, яка своєю дивовижною політикою зуміла внести такий розгардіяш
у голови мільйонів, що вони раптом побачили московських головорізів
в сонячному сяйві й стали з нетерпінням чекати їх як визволителів
від “буржуазної” Центральної Ради. Центральної Ради, яка створила
Генеральний секретаріат “із царських генералів”. Саме такі чутки
поширювали вороги української державності. Й люди вірили нісенітницям.
Це ж треба так керувати, щоб сотні тисяч українських військових,
які, виявивши високу здатність до самоорганізації, з ентузіазмом
вітали українську владу і готові були під її проводом здобувати
свою землю, раптом почали проголошувати нейтралітет. Та ще й
у найнебезпечніший для Батьківщини момент – час наступу російських
більшовиків. Зрозуміло, що цей “нейтралітет” був більше прихильний
до червоних москалів.
Але ще можна було привести до тями цих українців, принаймні
їх можна було роззброїти – щоб вони, диви, не повернули ще зброї
проти Батьківщини. Але ні військовий міністр Микола Порш, ні
отаман Гайдамацького коша Слобідської України Симон Петлюра
такого наказу не віддавали. І тим самим сприяли поширенню анархії
серед військових, які могли стати опорою української влади.
Замість того щоб творити мілітарну силу, Центральна Рада все
засідала і засідала, енергійно дискутуючи над кожним параграфом
численних законопроектів. Здається, вона творила їх для себе
– щоб чимось зайнятися і не думати про небезпеку. “Центральна
Рада засідає, щось ухвалює, власне, для себе, бо ж ті ухвали
ховалися по шафах і далі ніхто про них не знав... – згадував
полковник Микола Чеботарів. – Українська Центральна Рада не
мала постійного широкого доброго контакту з периферією, з цілою
Україною”.
Знаменно, що “українські закони” Центральна Рада творила в приміщенні
Педагогічного музею, на фронтоні якого продовжував тріпати крильцями
імперський орел Росії. Та це, як видно, не бентежило “будівничих
української державності”.
Як голова комісії із законодавчих внесень мусив готувати законопроекти
й Микола Ґалаґан. Довелося йому опрацьовувати і внесений проект
“про створення української армії на основі міліційної системи”.
Насправді мова йшла про скасування армії, відмову від мобілізації
та створення “народної міліції” на засадах добровільної служби.
Зреферований і ухвалений цей закон був 3 січня (за ст. ст.)
1918 року.
“Сподіваних результатів той закон про заведення міліційної військової
системи не дав, – зізнавався Микола Ґалаґан. – Серед фахових
(та не зовсім фахових) військовиків він викликав значне невдоволення,
бо вони вважали, що цей закон перетворює їх із “оборонців Батьківщини”
на платних “наймитів”. Добровольців приголошувалося також небагато,
і, навпаки, деякі козаки досі вірних Центральній Раді військових
частин (наприклад, Богданівського полку)... “на законній підставі”
жадали звільнення від військової служби, бо добровільно міліціонерами
вони лишатись не хотіли. Лише безмежно віддана українській боротьбі
студентська й гімназійна молодь навіть без заклику зголошувала
свою готовність боронити Україну зі зброєю в руках”.
У цей час, коли юні романтики готувались до захисту своєї Батьківщини
зі зброєю в ще невмілих руках, “прем’єр-міністр” Володимир Винниченко
творив химерні плани її “врятування”. Замість плекати в народі
державницький інстинкт і закликати військових стати на захист
своєї Батьківщини, цей чоловік (за власним визнанням) вирішив,
що “єдиний рятунок був не йти всупереч із настроями мас, згодитись
на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики”.
Коли народ весь 1917 рік висловлювався – і досить радикально
– за творення Української держави (називаючи її часом під впливом
соціалістів автономією), Винниченко активно йшов всупереч настроям
народу. Коли ж дезорієнтовані політикою Центральної Ради прихильники
самостійності розгубилися і на авансцену вилетіло більшовицьке
шумовиння та почало силою й нахабством формувати громадську
думку, фактично збільшовичувати український народ, Володимир
Винниченко вирішив “не йти всупереч із настроями мас, згодитись
на їхнє бажання зміни влади”. Більше того, висунув провокаційний
план т. зв. “збереження влади в національно-українських руках”.
Винниченко вважав, що ті члени Генерального секретаріату, які
маніфестували себе “лівими”, використовуючи революційну фразеологію,
як, наприклад, Микола Порш, “повинні були виступити проти другої
частини Генерального секретаріату, арештувати голову Секретаріату
(тобто самого Винниченка. – Ред.) і ще деяких членів, узяти
владу в свої руки й оголосити владу рад, перевибори Центральної
Ради й негайно вступити в мирові переговори з Радою Народних
Комісарів”.
Винниченко вважав, що “таким чином... влада лишилась би в національних
руках, за неї зразу встали б усі індиферентні в боротьбі з большевиками
національно-українські частини й припинилась би війна з Росією”.
І так по-дурному мислить людина, якій довірено керувати Генеральним
секретаріатом! Ніби більшовики йшли в Україну організовувати
радянську владу, а не по хліб і сало!
Цей “державний діяч” дуже шкодував, що не вдався зрадницький
план лівих українських есерів, які увійшли у таємний зговір
із Совєтами народних комісарів із метою “за допомогою місцевих
лівих елементів – як українців, так і не українців – зробити
виступ проти Центральної Ради й захопити владу в свої руки”.
Так дослівно і пише Винниченко: “На жаль, цей план не удався”.
Не вдався, бо отаман Вільного козацтва Києва Михайло Ковенко
3 січня прямо під час засідання Малої Ради, попри гучні протести
центральнорадівської демократії з приводу порушення “парламентської
недоторканності”, заарештував ворохобників – Михайла Полоза
(Полозова), Гната Михайличенка, Олександра Шумського та Панаса
Северова-Одоєвського. Симпатизуючи заколотникам, “прем’єр” Винниченко
все зробив, щоб їх таки було звільнено. І їх, протримавши трохи,
таки випустили! Все ж путч провалився.
У зв’язку з тим, що винниченківський провокаційний план нового
заколоту частини Центральної Ради (“майже большовиків”, за висловом
Винниченка) проти іншої, самостійницької, було відхилено, він
“рішив скласти з себе відповідальність за дальший хід подій
і вийти з уряду”. Виступити самому за здійснення цього антиукраїнського
плану Винниченко “не мав можливості”, бо ж “стояв увесь час
на чолі того Уряду, який боровся з большевиками”, й через те
його ім’я (як він висловився) “не могло викликати довір’я в
революційно настроєних масах”. Це хід думок самого Винниченка.
Оце трагедія: стоїть химерний чоловік на чолі уряду, який бореться
з більшовиками, а боротися не хоче, більше того, прагне разом
із ними скинути “буржуазну” Центральну Раду.
Зусилля драматурга не минули даремно. За місяць Центральна Рада,
зачувши гармати Муравйова, пішла врозтіч.
Від Крутів до
Аскольдової могили
29 січня 1918 року юнаки-романтики з Києва
та інших українських міст перетворили слова 4-го Універсалу
про захист Батьківщини на чин. Цього дня три сотні юнаків і
дівчат під станцією Крути стали на шляху озвірілих московських
банд, що сунули по ясир в Україну.
Чому ж проти розбійного воїнства виступило не українське військо,
а триста ненавчених юнаків і дівчат? Де ж ділися ті майже два
мільйони вояків-українців, які прислали своїх делегатів на всеукраїнські
військові з’їзди у Київ 1917 року? Де ж поділися ті українізовані
полки, які взяли собі за назву імена славних козацьких полководців
минулого?
Вони, бачте, оголосили нейтралітет, нейтралітет, коли Батьківщина
найбільше потребувала їхньої допомоги. А дехто з цих так званих
козаків із нетерпінням чекав на більшовиків, “щоб пристати до
них для одвертого грабунку “буржуїв”.
Причин нашої слабості було багато, та, на мій погляд, найбільше
завинило керівництво Центральної Ради, яке послідовно, від самого
створення, проводило божевільну політику роззброєння нашої Батьківщини.
Діячів, які намагалися творити українське військо, було небагато.
Їм гостро заперечували члени урядових партій: “Навіщо нам (своя)
армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював
український народ, вже немає, а працюючий московський народ
є щирим приятелем працюючого українського люду...” Віра в миролюбність
і доброзичливість “працюючого московського народу” закінчилася
трагічно...
Коли Рада народних комісарів більшовицької Росії виповіла в
грудні 1917 року війну Українській Народній Республіці і з Петербурга
та Москви посунули в Україну ешелони з так званою “червоною
гвардією” та загонами моряків, велемудрим керівникам Центральної
Ради нічого не лишалося як захистити себе дітьми...
У січні 1918-го на швидку руку було створено Студентський курінь
Січових стрільців. Окрім студентів, до нього зголосилися школярі
старших класів, слухачі школи лікарських помічників і члени
Бойового куреня, створеного при партії соціалістів-революціонерів.
Студентів і школярів почали вчити стріляти за 9 – 10 днів перед
відправленням на фронт.
Це була високоідейна українська молодь, палка і щира, з екзальтованими
очима. Вона з радістю йшла в бій захищати свою Батьківщину,
любов до якої прокинулась щойно, у 1917 році. Це були національні
романтики. Вони до сліз зворушувалися, коли до них зверталися
старші товариші із закликом йти захищати Вітчизну. Це були прекрасні
квіти української нації...
26 січня юнаки та дівчата з піснями виїхали з Києва. Доїхали
лише до станції Крути, бо вузлову залізничну станцію Бахмач
вже захопили москвини.
Невдовзі розвідка відділу Вільного козацтва, що охороняв станцію,
повідомила про наближення бронепотягів ворога. Юнаки отримали
наказ рити окопи в напівзамерзлих багнах – ліворуч і праворуч
залізничного тору...
Крутянці боронилися завзято і відважно. Та що могли зробити
триста, хай і відчайдушних, юнаків проти кількатисячного загону
московських бандитів?! Тим більше коли кінчились набої, а потяг
з амуніцією без попередження відійшов у запілля...
Попри героїчний спротив української молоді, долю бою було вирішено
досить швидко. Вже 29 – 30 січня Студентський курінь зазнав
поразки. Відступаючи, 27 юнаків зайшли на станцію Крути, вже
захоплену більшовиками. Всіх їх по-звірячому замордували...
Особливо лютували петроградські й московські “рабочіє”. Вони
відрізали носи, вуха, виймали очі, проколювали багнетами животи,
розбивали кольбами рушниць голови...
Ці жахи ще на початку ХХ століття передбачав Микола Міхновський.
Задовго до падіння російського самодержавства він остерігав,
що панування “московського пролетаріату” над українським народом
буде ще важчим і безмірно жорстокішим, аніж панування “московської
буржуазії”...
Невдовзі північна орда вступила до Києва. Кривавий жах навис
над Золотоверхим. Тисячами розстрілювали старшин і козаків,
які з тих чи інших причин залишилися в Києві. Вдень і вночі
арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не поверталися.
Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради,
міністрів... Розстріляли навіть трьох лівих українських соціалістів-революціонерів,
які були щирими прихильниками радянської влади. Нещадно розправлялися
муравйовці також із російськими офіцерами, яких чимало зібралося
в Києві. Всього за два тижні було страчено і закатовано близько
п’яти тисяч осіб.
Звірства москалів протверезили російське і зросійщене громадянство
Києва, тому 1 березня 1918 року київські обивателі радісно вітали
українське військо, яке разом із союзними німецькими частинами
вступило до столиці...
19 березня було влаштовано врочистий похорон крутянців. Із-під
Крут привезли близько 40 тіл юних героїв...
На похороні, коло Центральної Ради, з якої тільки в той день
було збито двоголового імперського орла, виступив Михайло Грушевський.
Він заявив, що “солодко і гарно вмерти за вітчизну”.
“Солодко і гарно! – повторив голова Центральної Ради. – Се затямили
вони – і не опустили тої рідкої нагоди, яку давала їм нинішня
велична хвиля відбудування нашої держави...”
Цинічно пролунали ці слова... Тим більше що Грушевський знав,
у який спосіб позбавили життя нашу молодь...
За Батьківщину справді померти солодко і почесно. Але чи Грушевському
про це говорити? Адже саме він разом зі своїм “побратимом” Володимиром
Винниченком демобілізував українські легіони, а отже, саме він
(і Винниченко теж) ніс відповідальність за смерть цих “жертв
урядової легковажності”, жертв політики роззброєння українського
народу...
Володимир Винниченко назвав загиблих за Україну “дорогими жертвами
за чужу справу”. І продовжував: “...Не можна без великого болю
й сорому згадати, як ми, цвіт нашої нації, найкращий елемент
її посилали на смерть в ім’я боротьби за чужу нам державність...”
Коментарі тут зайві...
Героїв Крут провели в останню дорогу гідно.
В похороні взяло участь духовенство, співав студентський хор
під орудою Олександра Кошиця, грав військовий оркестр, струнко
стояли військові відділи, а головне – здавалося, весь Київ вийшов
провести в останню путь українських героїв-крутянців.
Про цей величний похорон написав вірш Павло Тичина:
На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів-українців
Славних молодих...
На Аскольдовій могилі
Українській цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посмілась знятись
Зрадника рука? –
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих –
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
На другий день після похорону в газеті “Нова Рада” було опубліковано
заклик лікаря Сергія Коломійцева побудувати пам’ятник загиблим
під Крутами. Одним із перших він вніс щедрий даток на цей пам’ятник.
Сергій Коломійцев писав у газеті: “Цвіт української інтелігенції,
діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською
владою назустріч озброєним до зубів большевикам-росіянам і на
ст. Крути... наклали своїм молодим життям за щиро люблену ними
Батьківщину. Честь і слава молодим героям і вічна ганьба тим,
хто повинен був не себе, а їх спасати, але не зробив цього”.
За кілька днів “Нова Рада” вмістила статтю письменниці Людмили
Старицької-Черняхівської. В ній вона переповіла розмову з матір’ю
одного із загиблих юнаків. “Я мала одного сина... – казала жінка,
– і він пішов проти більшовиків. Коли б (я) йому сказала єдине
слово, коли б я прохала його лишитись, він пожалував би мене
і зостався зі мною, але я не сказала і слова. Коли Україні потрібні
наші діти, хай ідуть. Тільки скажіть мені, покляніться... що
Україна не загинула, і тоді я не буду плакати, не буду вбиватися
за єдиними моїм сином”.
“Заради цих матерів, – писала Людмила Старицька-Черняхівська,
– заради юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястися...
віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на
життя Україні можемо поквітувати їх жертви...”
А росіянам, які пишаються силою російської зброї, варто відзначати
“Дєнь Красной арміі і флота” не 23 лютого, а 29 січня, адже
саме в цей день червоне військо здобуло свою першу знамениту
військову перемогу – під Крутами над українськими дітьми.
З Києва
треба було тікати
Але спочатку необхідно було переінакшити зовнішність,
щоб не впізнав якийсь посіпака...
У голярні, здавалося, всі хотіли відмолодитися. Перукар знімав
кучері, вуса, бороди, ніби не розуміючи, чому люди забажали
раптом змінити свій лик на ангельський. Усе більше ставав схожим
на новонародженого і Олександр Євтухів: його вуса, борідка та
шевелюра вже валялися на підлозі. Залишилося зголити ще одну
щоку.
Раптом у голярню ввійшло двоє озброєних червоних. Багато хто
з клієнтів змінився в обличчі. Напевно, не один із них радий
був провалитися крізь землю.
Але муравйовці виявилися людьми чемними. Зайнявши чергу, вони
сіли прямо за спиною Олександра. Ці хвилини для нього були не
з найприємніших. Краєм ока в люстро він тривожно спостерігав
за представниками нової влади. А ті ніби тривогу люду не розуміли...
Богу дякувати, скінчилося все добре...
У той день Олександр вже не виходив із дому, хіба заскочив на
хвилину до родини доктора Бабського, що жив у будинку №11 на
тій же вулиці Назаріївській. Родина лікаря страшенно здивувалася,
побачивши старшину Вільного козацтва у Києві, окупованому бандами
Муравйова. Всі були впевнені, що Олександр цофнувся зі своїми,
тобто втік подалі від гріха.
27 січня чортяка знову виштовхнув Євтухіва у місто. Разом із
гімназистами, переодягнений і на себе зовсім не схожий, вийшов
він на київські вулиці. Перше, що вразило, – це “товпи босячні
з рушницями. Чогось їздять на самохідах, кричать...”
Звертало увагу й те, що всі перехожі були вбрані в старі пальта,
часом якесь лахміття, напевно, щоб не вирізнятися від муравйовців.
На вулицях столиці неможливо було побачити жодного перехожого,
пристойно одягнутого.
Зі знайомими Олександр вітався тільки очима.
Біля пам’ятника графу Бобринському лежав труп обірванця. Якийсь
цинік засунув йому в руку кілька марок. На порохон, чи що...
Бобринський теж отримав, хоч і несмертельні, поранення – багато
на ньому було слідів від кульок.
На Тимофіївській, біля Контрольної палати, де нещодавно стояла
українська батарея і гатила по вокзалу і залізничних майстернях,
в яких засіли більшовики, валялося кілька скриньок із гарматними
набоями. І два тіла – старця та нашого козака. Далі, біля анатомки,
– людський натовп. То родичі розшукували “своїх замордованих
близьких”.
Он привезли нові жертви, і люди посунулися назустріч...
У під’їзді “Франсуа” лежало тіло українського старшини з блакитно-жовтою
стрічкою під кокардою, а до театру вели нові й нові партії арештованих.
Раптом Євтухів здибав козака свого полку, який повідомив, що
у Вільному козацтві було кілька робітників-провокаторів, “котрі
тепер опізнають і видають”.
Олександр Євтухів, начальник штабу 1-го полку Вільного козацтва
міста Києва, поспішив додому. Завернув біля музею. На розі Бібіковського
бульвару побачив калюжу крові, а в ній “щось сіро-біло-червоне
лежить грудками”. Придивився, а то людський мозок...
Від університету до Назаріївської вулиці Олександр нарахував
17 небіжчиків. Декотрі лежали ще з перших днів оборони Києва.
Олександр бачив їх щоденно, як ходив на позиції.
Було “гидко і страшно”.
Багато будинків стояли підбиті, поранені, вражені шаленим бомбардуванням,
яке вчинив Муравйов напередодні вступу в українську столицю.
Особливо постраждала Фундукліївська. Майже у кожний її будинок
влучив снаряд.
У цей день Олександр вирішив, що далі зволікати не можна – треба
тікати. З ним вирішив вислизнути з Києва Стась – син домогосподарки
пані Бонецької, у якої знімав кімнату старшина Вільного козацтва
Євтухів.
Вирушили 28 січня вранці.
До Маріїнської дійшли спокійно. Далі Олександр хотів йти через
Жидівський базар, а там вишмигнути на Брест-Литовський шлях.
Та Стась збив його з наміченої дороги, переконавши йти на вокзал.
Йти туди страшенно не хотілось, але знову смикнув чортик і проти
волі Євтухів подався в бік вокзалу.
Підійшли до Безаківського мосту через Либідь.
Перша застава з двох червоноармійців пропустила безперешкодно
– документи їх цілком задовольнили. Минули й другий пост. Коли
раптом у спину штовхнуло коротке як постріл слово:
– Стой!
Серце завмерло, але Євтухів повернувся із розпогодженим обличчям.
Біля червоноармійця, який вже підніс карабінку, стояв “якийсь
жид і вказував на нас”, згадував Євтухів.
Вартовий, “звичайний кацап”, запитав суворо:
– Ти вілєнскій казак?
– Што ти, товаріщ?! Нєт, я нікада ім нє бил, – щиро відповів
Олександр.
– Пакажи дакумєнти...
– Смотрі...
Папери не викликали підозри, але “жидюга”, який стояв біля русака,
вперто наполягав, що “етот тіп” – старшина Вільного козацтва...
– Ідьом на станцию, к камєнданту, – вирішив все ж проявити “бдітєльность”
червоний москаль.
– Ідьом так ідьом, – погодився старшина, намагаючись не видати
хвилювання.
“Маленький був путь, – згадував Олександр, – але страшенно неприємний...
А жидюга з нами разом іде”.
Комендатура містилася біля каси дачних потягів. Її вікна виходили
на перони 1 і 2 класу. Комендантом виявився звичайний залізничник,
а отже – “цілковита шляпа” у комендантській справі. Головну
роль знову відіграв пильний єврей. Він висловив і коменданту
своє бачення проблеми.
Залізничник передивився документи, за якими Євтухів числився
солдатом російської армії.
– Ти – афіцер? – запитав суворо.
– Нєт... Какой там офіцер?! Вот єду дамой і застрял в Кієвє
із-за бойов...
Комендант подивився на руки Євтухіва і промовив грізно:
– Врьош, сукін син... Рукі у тєбя, што, пралєтарскіє? Афіцер...
Забравши документи, наказав занести затриманих у черговий реєстрик
засуджених до розстрілу та відпровадити до арештантського вагона.
Документи ж кинув на стіл.
Слово “расстрєлять” кинуло Олександра в піт – спочатку холодний,
потім – гарячий. Якась дивна слабість опанувала його тіло. Але
розум продовжував аналізувати: очевидно, комендант набирає для
розстрілу партії, щоб менше возиться. Значить, час ще є...
Тим часом арештантів вивели з комендатури і повели через колії.
На них Євтухів побачив “кільканадцять розстріляних та роздягнених”.
Ніби туман заслав очі козакові, а у мозку билася одна лише думка:
“Утікти, утікти, утікти...”
Ось тут, на коліях київського вокзалу, Олександр Євтухів і пізнав
справжню цінність життя.
Вартовий арештантського вагона не знайшов. Мусили йти назад
до коменданта. Зайшли у приміщення. Вартовий начальству не доповів
і десь подався.
Охорона в комендатурі явно не відповідала своєму призначенню.
Відтак ще більша рішучість опанувала старшиною Вільного козацтва.
Чекав тільки слушної миті.
Олександр і Стас сіли на диванчик. Тільки тепер Євтухів помітив
його. Стас був страшенно блідий...
Євтухів почав заговорювати зуби писарю комендатури. Той непривітно
виматюкався. І раптом з уст арештанта почув справжній фронтовий
мат. Можливо, це й викликало до нього довіру...
Олександр взявся опановувати ситуацію. Сівши на край столу,
він витягнув люльку і махорку... “Для більш демократичного вигляду”
почав плювати на підлогу... Та ще й сякався двома пальцями.
Все це він проробив невимушено, природно...
Тим часом приводили нових заарештованих. “Одного жидика зараз
же звільнили, бо він оказався членом Петроградської бойової
організації”.
Минула година. Стась вже зовсім повісив носа на бантину. А Євтухів
опанував себе.
Бог прийшов у вигляді дурної жінки, на яку наїхав візник. Вона
підняла такий страшний лемент, що навіть комендант мусив, накинувши
шинелину, йти надвір розбиратися.
Євтухів зорієнтувався миттєво: хапнув зі столу свої документи,
які перед тим вже пригледів, і – за комендантом до виходу. Йшов
не поспішаючи, з незалежним виглядом. “Дуже стиснулося серце,
коли проходив поруч із часовими, але нелегка вивезла, – згадував
він. – Моя махорка та засунуті по кишенях руки і нахабна фізіономія...
запевнили їх в моїй благонадійності”.
Вийшовши через службову кімнату, Євтухів майнув на дальні колії.
Повернувши голову, побачив, що за ним поспішає Стась.
На дальніх коліях київського вокзалу Олександр Євтухів відчув
себе “новонародженою дитиною – так легко було на душі”. Дика
радість наповнила кожну клітину його тіла... Все ж небезпека
ще вешталася поруч, попльовуючи, – територія станції просто
“кишіла озброєними більшовиками”. Кожну хвилину можна було напоротися
на них...
Кривими стежками вибрались до Караваєвських дач, а там звернули
в бік ланів. Напрямок взяли на Святошине. Лише коли Київ був
далеко за спинами, заспокоїлися.
Залягли у рівчак на ще не сталий сніг.
Лютий 1918 року був теплий, і ще недавно засніжені поля перетворились
у страшне болото. Саме через ці прикиївські поля і йшли Стась
та Олександр, люди, яких мало що єднало, хіба оця смертельна
пригода.
Йти було важко – до ніг приставали великі грудки грязі. Але
ж смерть була позаду!
У Святошині здибали полоненого австрійського німця. Євтухів
звернувся до нього німецькою, і той вказав шлях далі.
Йшли через Борщагівку, Плисецьке, Забір’я, Мотовилівку... “Ночували
по селах, у селянських хатах, де селяни приймали нас дуже приємно,
– згадував Євтухів. – Декотрим, щирим людям, ми не таїлися і
все розказували...”
Співчуваючи, селяни на дорогу ще й клуночок з їжею давали...
Вийшовши з Плисецького, стали свідками, як червоні задля розваги
випустили з бронепотяга по селу три снаряди... За два дні дісталися
Фастова. “І, помітьте, – зауважував Олександр, – не по колії
(67 в.), а сільським розмокшим шляхом... всього більш за 100
верст”. Отак хотіли жити!
Що з того, що ноги були повністю стерті...
Фастів приймав поїзди зі Жмеринки, але в зворотному напрямку
їх не відпускав. І все ж “паровик” до Жмеринки трапився. “Він
був обліплений сірими шинелями, як мухами. Там було багато таких
втікачів, як ми, – писав Олександр Євтухів. – У Козятині Стась
узяв напрямок на Миколаїв. Я поїхав далі і 1 лютого прибув до
м. Винниці”.
Ось так закінчив розповідь Олександр Євтухів, отаман залоги
м. Вінниці, помічник Подільського губернського комісара, а до
того ще й військовий комендант Подільської губернії навесні
1918 року.
“Гайда,
браття!”
Цей спомин Євген Лоханько написав за рік до
смерті...
Затриманих везли з Фастівської в’язниці до Києва, в губернську
ЧК. Потяг посувався помалу, пухкав хмарами диму і через силу
тягнув червоні “теплушки”.
У лісі гуляв вітер, заганяючи до вагона через щілини краплини
дощу. Ліхтар, як повішений, мотався на дроті під стелею, сумно
блимав і чадів. Було вогко і незатишно – краплини дощу долітали
то з одного, то з другого боку.
А головне, мучила думка – що буде завтра?..
Арештованих було чотирнадцять осіб. Три жінки, шестеро старшин
Галицької армії, літній чоловік (урядовець ще з царських часів),
троє робітників і поручник Армії УНР Онущенко.
Галичани, вкрившись однаковими ковдрами, полягали один біля
одного. Жінки-“спекулянтки” тулились у куті, хмикали та щохвилини
втирали носи фартухами. Старенький урядовець сидів на великому
клунку і сумно дивився поперед себе. Робітники дрімали під стінками.
Посередині “теплушки” розмістилися червоноармійці: двоє з них
вартувало коло дверей, неголосно перемовляючись, а троє спало,
поклавши біля себе рушниці.
Поручник української армії Онущенко розумів, що його везуть
на розстріл... Чекати смерті, не спробувавши врятуватись? Ні!
Але як втекти?! У вагоні п’ятеро червоноармійців, а він один,
та ще й беззбройний. Щоправда, в кишені лежала зігнута виделка,
яку знайшов, коли їх вели з в’язниці до станції.
Поручник вже говорив із галичанами, намовляв їх тікати разом,
але ті не погодилися, бо “чомусь були певні, що їх, як громадян
чужої держави, мусять випустити на волю...”
Страшно одному...
Ось і Мотовилівка. За нею знову великий ліс. Ну як не тепер,
то ніколи... В кишені скрюченими пальцями Онущенко міцно стиснув
виделку...
– Товаришу, – гукнув він робітнику на другий кінець вагона,
– чи не маєте закурити?
– А йди сюди, то й закуримо, щоб дома не журились, – відізвався
глухий голос.
Цього було й потрібно. Тепер він має причину, не викликаючи
підозри, дійти до дверей.
Непомітно глянувши на вартових і обережно переступаючи сплячих,
він поволі наблизився до конвоїрів... “Ні! Хай краще вб’ють
мене в борні, аніж пасивного розстріляють під стінкою”, – блискавкою
промайнуло в голові.
Підійшов до дверей... Вартові вже поруч. На нього уваги не звертають.
“Ну, амба!” – шепнув хтось всередині Онущенка, і він, як звір,
кинувся на ворогів.
Тьмяно блиснуло в повітрі залізо, й один із вартових, залитий
кров’ю, впав на підлогу. З горла у нього стирчала виделка.
“Не встиг другий схаменутись, як дві сильних руки вхопилися
за його рушницю... Божевільний погляд чиїхось очей, потім тяжкий
удар, і він покотився з розбитим черепом... Дзіркнула куля –
вдарилася в гайку над головою Онущенка... Більше стрілу не було.
Страшний дикий звір, що його породжує кров і вбивство, прокинувся
в арештантах... Досі німі та пасивні, вони раптово з нелюдським
ревом зірвалися з місць...” Жінки заголосили і попадали на підлогу,
а чоловіки навалились на трьох вартових, що лежали посеред вагона.
Все злилося в жахливу купу... Люди “топтали та вбивали собі
подібних”.
Онущенко сильним рухом відсунув двері...
– Гайда, браття! Хто не хоче загинути, гайда за мною! – крикнув
він і, тримаючи в руках рушницю, плигнув із вагона.
За ним стрибнуло ще кілька постатей і також зникло у темряві...
“А потяг так само помалу посувався наперед, пухтів, розсилав
червоні искри та тягнув до Київа брудні “теплушки”, – закінчив
свою розповідь Євген Лоханько, урядовець Української Народної
Республіки...
Про Євгена відомо небагато. Народився він у Києві 21 січня 1898
року. 1916-го в рідному місті закінчив Другу комерційну школу.
Від травня 1918 р. працював у Міністерстві віросповідань Української
Держави. Паралельно навчався на економічному факультеті Київського
комерційного інституту.
Та довго вчитися не довелося. Вже наприкінці січня 1919-го мусив
під тиском Муравйова евакуюватися з Києва разом з урядовими
інституціями. “При Уряді УНР” був до кінця 1921 року.
Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ
УНР засвідчив, що “громадянин У.Н.Р. Евген Лоханько з боку політичного
і морального є людиною певною”.
Коли Євгена скоротили за штат, він покинув Тарнів і перейшов
нелегально польсько-німецький кордон. Поступив до Берлінської
політехніки, а пізніше, 1922 року, став студентом економічно-кооперативного
факультету Української господарської академії в Подєбрадах у
Чехословаччині. Але вищої освіти так і не здобув. У Подєбрадах
у нього загострився туберкульоз, і він несподівано, 1923 року,
помер.
Було йому тоді 25 років.
До змісту Роман
Коваль За волю і честь Невигадані історії і вояцькі біографії