Роман Коваль
За волю і честь
Невигадані історії і вояцькі біографії
Невигадані історії
Посмішка гайдамаки Ігоря Троцького
Український старшина Ігор Троцький пройшов
нелегкий шлях у лавах української армії. Ще на початку 1918
р. він став співтворцем партизанського загону імені Яна Кармелюка,
у складі якого відновлював владу УНР у м. Кам’янці-Подільському.
Троцький був хоробрим, винахідливим і веселим старшиною. Про
один із фрагментів життя Ігоря Троцького розповів його бойовий
товариш кармелюківець Олексій Козловський.
Було це в лютому 1918 року. Першій кінній сотні партизанського
куреня імені Яна Кармелюка бракувало коней. Тож гайдамаки мусили
самі думати, як здобути собі вірного товариша. Звичайно, кінний
склад поповнювали за рахунок нальотів на стайні збільшовичених
частин...
Одного разу розвідка доповіла, що гарматний дивізіон, який перебував
поблизу м. Хотина, на бессарабському боці, має у стайнях непоганих
коней. Група кармелюківців під командою Ігоря Троцького, ще
недавно капітана російської армії, відправилася на лови.
За вказівками розвідників відшукали стайні.
Вартовий при вході солодко спав.
Тихо увійшли. Знайшовши сідла, козаки поспішно хапали першого
ліпшого коня і тихо, як злодії, виводили, заговорюючи зуби,
щоб ті не заіржали. Вже на віддалі сідали верхи і шпарко тікали
у бік Дністра.
Із вибором не поспішав лише сотник Троцький. Він уважно обійшов
усі стайні, шукаючи друга відповідної вдачі. Врешті вибрав найкращого
коня. Тоді підступив до сонного вартового. Розбудивши, чемно
запитав:
– Таваріщ, чєй ето конь?
– Камандіра дівізіона, развє нє знаєш? – відповів той.
– А ґдє сєдло?
– А вон там, направо в уґлу.
Відшукавши сідло, старшина без поспіху осідлав коня. Коли вже
сидів верхи, ще раз потурбував вартового:
– Кланяйся командирові і скажи йому, що гайдамака Троцький випозичив
собі його коня!
І стьобнув нагаєм... Поки вартовий опам’ятався, за сотником
вже здійнялася курява.
Пізніше Троцький кепкував над кармелюківцем Кузьом. Той у поспіху
взяв собі невисокого коня (а козак він був високий), і тепер
його ноги майже торкалися землі...
Коли командира партизанського куреня імені Яна Кармелюка поручника
Миколаєнка в одному з боїв було забито, курінь прийняв сотник
Троцький. Полювання на коней за нового курінного, як видно,
не припинялося, бо невдовзі курінь вже називався 1-м Гайдамацьким
кінним куренем імені Яна Кармелюка.
У добу гетьманату він увійшов до складу Запорозького корпусу.
У часи Директорії розгорнувся у бригаду, а полковник Троцький
став командиром 2-ї імені Кармелюка бригади Запорозької дивізії.
До кінця драматичного листопада 1920 року він захищав нашу Батьківщину.
І як тяжко не доводилося, та весела усмішка все ж ясніла на
лиці українського старшини.
Німці в Києві
Кияни знали, що німці йдуть на столицю. І раділи,
що ось-ось у розгромленому місті настане лад і спокій. “Віра
в силу німців була величезна...” – стверджував журналіст “Киевской
мысли” С. Сумський.
– Пасматрітє, вот єдут повозкі нємцов... – казав інший киянин,
що “дивним способом об’єднував у собі слав’янфільство з високою
пошаною до німців”. – Слишитє? Ґудіт как! Нє дрєбєжжит, а ґудіт!
Вот што значіт нємєцкая работа! І замєтьтє, ета послє трьох
лєт вайни!
“Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував член
Центральної Ради Микола Ґалаґан. – З одного боку, відчувалась
певність того, що не може тепер бути прояву (більшовицької)
сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення
людей, не буде трусів, грабунків. Але, з другого боку, була
якась непевніст... що несуть із собою ті невідомі люди у сталевих
шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки.
Що українці не ставились до німців вороже, це цілком зрозуміло,
бо ж вони прийшли до нас як “союзники”. Але й не тільки українці,
а взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців
у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького
пекла”.
Кияни, щоправда, з докором похитували головами, мовляв, ну,
як так сталося, що Центральна Рада “закликала німців”?! У той
же час навіть слов’янофіли визнавали, що німці – “це мур, якого
розбити не можна; що ніколи в них не може бути ніякого большевизму,
бо вони люди висококультурні й люди порядку; що навіть республіки
у них бути не може, бо “кайзеризм” – це суть німецького духу”.
У них, мовляв, “усе твердо, міцно, непохитно і незломно”...
Все ж до Києва спочатку увійшли українські частини. Кайзерівці
стали на бруківку української столиці лише наступного дня –
2 березня 1918 року. Київський юрист А. Гольденвейзер вважав,
що німці дозволили українцям увійти першими через свою галантність.
В’їхавши до Києва, німці насамперед змусили киян і “гостей столиці”
вимити неймовірно загиджений вокзал, перони та залізничні шляхи.
Після цього ретельно вичистили та попрали свій одяг, привели
до ладу чоботи, помились, а тоді вже запросили на бал жінок,
яких змусили допомагати в прибиранні вокзалу.
Це справило на киян величезне враження.
Журналіст С. Сумський, загалом неприхильний до німців (та й
до українців), побачив перших кайзерівців близько четвертої
години дня. “Рота за ротою, грузько, солідно, по-німецьки, вступали
в місто німецькі частини, підчищені, помиті, впевненні, й спокійно
йшли до казарм, які вже вибрали квартир’єри”.
На маленьких конях поверх сідел були закріплені кулемети, а
під ними – маленькі килимки. І на це звернули увагу кияни.
– Оце – справжні, – казали вони, з повагою розглядаючи німців.
До більшовиків же кияни ставилися як до “несправжніх”, недовговічних.
Мешканці столиці з прихильною цікавістю розглядали союзників,
які дефілювали по місту з музикою. Обличчя вояків були “зосереджені,
дисципліна зразкова, спокійна приязнь і усвідомлення власного
достоїнства”. Хоч квітів їм не кидали, та все одно натовп тріумфував.
Все ж деякі дами сором’язливо дарували німецьким офіцерам букетики...
Заможні верстви зустріли німців радісно, “але без експансивності”,
радість визволення була щирою, “але без ентузіазму”... Один
єврей, власник фабрики, а відтак і противник більшовиків, сказав:
– Відітє, нужно радоватся: душа, правда, баліт, но тєло радуєтся.
Не минуло й кількох годин, як вітрини магазинів “засяяли товарами...
на базарах з’явилося безліч продуктів”. Київ, “пустельний та
мертвий за більшовиків, одразу ожив і викинув на вулиці тисячні
натовпи і світлі дамські убрання”.
Вразило киян і як німці чи не з перших годин перебування в чужій
столиці налагодили телефонний зв’язок, швидко обплутавши Київ
дротами та проволокою.
Німці принесли заспокоєння в місто з першого ж дня...
Вже на початку березня 1918 року в Києві почалась облава на
жебраків – за усіма правилами німецької точності та методичності.
За два дні союзники вичистили Київ від небажаного елементу.
Куди їх відправили і зараз ніхто не знає, напевно, на перегній.
І на кримінальників знайшли управу. Виловивши за тиждень кілька
десятків кишенькових і квартирних злодіїв, німці розклеїли оголошення,
в яких закликали охочих подивитися на екзекуцію.
“Перевиховання” намітили на ранок понеділка. Саме в цей день
і відбувся публічний розстріл злодіїв на схилах Царського саду.
Це так вплинуло на київських бандитів, що в місті припинилися
грабунки та насилля. Тепер навіть пізно вночі можна було безпечно
гуляти вулицями міста. Відкрилися театри, синема, ресторани.
Життя заграло швидким темпом веселу музику. Порядок у столиці
налагодився зразковий.
Містом ширилися слова німецького головнокомандувача Ейхгорна:
“Ми зробимо з Києва другий Париж”. Мало хто сумнівався, що так
воно і буде.
Кияни вірили, що німці прийшли в Україну “друзями, а не ворогами”.
Лише понурі мешканці робітничих околиць із-під лоба поглядали
на тих, хто ніс лад і спокій.
“Хоч не він, то
його зброя...”
Третя сотня кінного Гайдамацького полку імені
Костя Гордієнка ще вночі увірвалася до Хорола. Перше, що зробили,
– знищили місцеву ЧК.
З першими променями до міста увійшли й інші сотні полку. Хорол
ніби вимер: усюди тихо і безлюдно. Навіть собаки не подавали
голосу.
Причина моторошної тиші невдовзі стала зрозумілою: під в’язницею
лежали оголені трупи, а до стіни недавно збудованого собору
якийсь вандал припер два роздягнені тіла (чоловіка та жінки).
Вони були вкриті великою кількістю чорних порізів під ребрами.
Здійснили над ними й жахливу статеву наругу.
На паперті сидів ще один мрець – у солдатській шинелі з жовто-блакитними
стрічками на рукавах і закривавленими полами. Поруч нього валялися
внутрішні органи, а з розпоротого живота стирчало сіно.
У правій щоці мерця хтось пришпилив значок з архістратигом Михаїлом.
На значку був заклик: “Українці мусять єднатися як українці
для захисту прав українського народу. Михайло Грушевський у
першім році свободи України”.
Нещасний виявився місцевим учителем, просвітянином, полковником
запасу, культурним і розумним чоловіком. У Хоролі його шанували.
Тож і вмовили стати комендантом міста від Центральної Ради.
За це червоні москалі й зняли з нього шкуру. А потім зарізали.
А закатовані чоловік і жінка, тіла яких залишили коло собору,
виявилися організаторами якоїсь української маніфестації...
Чи дивуватися, що місцеві люди, залякані жахливими вбивствами,
поховалися?..
Але цивільну владу у Хоролі організовувати треба було – місто
мусило жити. Та всі, до кого звертався командир Гордієнківського
полку Всеволод Петрів, навідріз відмовлялися: боялися повернення
більшовиків.
Отож гайдамаки на очах у горожан привели до думи розігнану більшовиками
владу під багнетами, а полковник Петрів ультимативно, при свідках,
наказав їм урядувати. Таким чином керівники міста отримали алібі
– мовляв, їх силою зброї примушено співпрацювати з українською
владою...
Всеволод Петрів зустрівся ще з однією проблемою... Представники
Лубенського казначейства запропонували йому забрати всю готівку
українських карбованців. Дотепер службовці банку, побоюючись
репресій за “контрреволюційні” гроші, переховували їх. Тепер
же прагнули якнайшвидше спекатися, віддавши тому, хто візьме
кошти “у законний спосіб”, тобто на військову вимогу і за поквітуванням.
Працівники казначейства цю “вимогу” вже й написали, залишалося
поставити печатку, розписатися і забрати гроші.
Так каса Гордієнківського полку поповнилася на 90 тисяч карбованців
Центральної Ради...
А вдова коменданта Хорола, закатованого більшовиками, зворушена
участю Гордієнківського полку в похороні свого чоловіка, принесла
до штабу старшинську (російського зразка) шаблю з аннівським
дармовисом (темляком) і револьвер системи “Наган” із дарчим
написом.
Звернулася російською мовою. Сказала, що її чоловік дорожив
цією зброєю і для неї вона – найдорожчий спогад. Але, побачивши,
яку шану віддали гордієнківці її чоловікові, принесла зброю.
– Хай послужить вона тим, що йдуть боротись та вмирати за ту
Вкраїну, яку чоловік так кохав, за яку його замучили, хай хоч
не він, то його зброя побачить здійснення його мрій і надій,
а я, стара, молитимусь на його могилі за тих, що йдуть боротись
за отую Україну...
Коли жінка пішла, козаки кинули жереб, і шабля дісталася гайдамаці
2-ї сотні Шилу. Вже за місяць у бою під Алуштою вона врятувала
йому життя: в шаблю влучило дві кулі, а він лишився неушкодженим.
Та все одно Шила смерть дочекалася...
Це було в одному з боїв за свободу України...
Розплата в Констянтинограді
Гайдамаки під командою Володимира Сікевича
вирушили до Констянтинограда відразу після того, як його зайняли
гордієнківці Всеволода Петріва.
Попереду пішла кінна сторожа сотника Ляховича, за ним – чорношличники
сотника Савельєва. Погода була гарна, от тільки з боку Карлівки
вітер ніс порох і газ від вибухів снарядів. Це більшовики під
час відступу зірвали величезний склад вибухових речовин – тротилу,
піроксиліну, світляних ракет, мелінітових бомб...
Під музику веселого маршу гайдамаки в’їхали до Констянтинограда,
де на них вже чекали гордієнківці. “Крім полку, на майдані не
було видко нікого, все поховалось... – розповідав Володимир
Сікевич. – Стали полки один проти другого, віддали пошану...”
– Струнко! – звучить команда.
І вмить “виростають два нерухомі мури озброєного та пішого люду”...
Полковник Сікевич чітким, “рівномірним і повільним кроком” підійшов
до командира Гордієнківського полку і доповів про прибуття.
Всеволод Петрів звернув увагу на правильні й гарні риси обличчя
Сікевича, на якому видно “вираз міцної волі”. Побачив він і
ясні очі з вогниками, що “знайомі тим, хто бував у боях, і які
являються познакою хоробрости”.
Стискаючи один одному руки, полковники незчулися, як обнялися
й поцілувалися.
– Здорові були, брати гайдамаки! – привітався Всеволод Петрів.
– Здоров, пане отамане! – відрубно відповіли гайдамаки і якось
неспішно та ніби неголосно заспівали:
Ми – гайдамаки,
Всі ми однакі,
Всі ми ненавидим пута і ярмо,
Йшли діди на муки, підуть і правнуки,
Ми за народ своє життя дамо!
...Вночі командира 3-го Гайдамацького полку
Володимира Сікевича розбудив сотник Ляхович. “У лазареті мітинг,
– сказав він, – на вулицях плакати і летючки порозкидані, щоб
(козаки) арештували всіх старшин і перебрати владу в полках
на вибраних комендантів. На варті стрілянина, і вбито двох гайдамаків
(Петрика і Соколевського)”.
Потім до Сікевича зі звітом прийшов доктор Бахмач. Він доповів,
що о 22 годині в лазареті об’явився місцевий лікар Левінсон-Уріцкій
і розвів ворожу агітацію серед санітарів. Левінсон ганьбив українських
лікарів, бо ті, мовляв, працюють у “буржуазному” полку. “Наші
лікарі і санітари, – розповідав Бахмач, – постановили урядити
свій професійний суд над цим лікарем і всипали йому п’ятдесят
різок...”
Вранці гордієнківці вирушили на Лозову, а дорошенківці – на
станцію Краснопавлівську... В Констянтинограді лишилися самі
гайдамаки Сікевича. Вони й мусили провести слідство та покарати
винних в убивстві Петрика і Соколевського.
Взявся за цю справу Ляхович. Визначивши разом із сотником Виноградовим
напрямок куль, обидва дійшли переконання, що стріляли з будинку
№ 3. Пішли туди і справді знайшли луски від набоїв російських
рушниць. А от господаря не виявилося, – очевидно, десь сховався.
Ляхович наказав козакам оточити район і привести господарів
всіх будинків. Затримані постріли чули, але “нічого не бачили”.
Лише господар будинку №68 сказав, що стріляли з обох боків...
Далі сотники Ляхович і Виноградів із козаками пішли по хатах.
Але люди були так налякані, що, крім стукоту зубів, нічого промовити
не могли. Зачепитися за слід було важко.
Старшини вже вирішили закінчити слідство. Раптом біля будинку
№96 зауважили плями крові. Подзвонили у двері. Вискочив осадкуватий
чоловік і почав гримати, мовляв, не дають поспати людині.
Твар у нього була вилицювата, ніс приплюснутий, а очі вузькі,
як у ящірки. “Одягнений так, що відразу видко – не в своє...
– зауважив сотник Ляхович. – Дивлюсь на цю пику, така погана,
що хіба йому лише в пеклі було б місце...”
І Виноградів збагнув, із ким доведеться мати діло.
Ляхович, щоб передчасно не сполошити ворога, чемно вибачився
за клопіт і запропонував трохи пройтися, щоб поставити кілька
запитань.
А здоровань як заволає:
– Каво? Мєня хатітє взять?.. Да я ва...
І запнувся... І несподівано зірвався з місця...
Козаки бігли за ним крок у крок, а попереду всіх старшина Виноградів.
Москаль заскочив в одну кімнату, потім у другу. Гайдамаки не
відставали. Зловили його аж на горі, в купі лахміття, де той
сховався.Коли зловмисника вели сходами, хтось зверху кинув гранату.
Вона розірвалася, та шкоди завдала хіба приміщенню.
Тоді сотник Ляхович наказав затримати всіх мешканців будинку.
Двох, що опиралися, застрелили, інших вивели на подвір’я.
І почали шукати-нишпорити. І знайшли хід під будинок.
У підвальному приміщенні сидів китаєць, а коло нього – “машинка,
що печатала ті прокламації”, які їх розвісили вночі в місті.
Старших людей і дітей козаки відпустили, решту ж повели до острогу.
Туди запросили і поручника Дроздова, якого знайшли покаліченим,
коли гайдамаки входили до міста.
Йому запропонували придивитися до арештованих, – чи не пізнає
кого зі своїх катів?
Першого ввели вилицюватого, не в своє одягнутого нахабу.
Він тільки глянув на поручника Дроздова, зблід і затрясся, як
у пропасниці...
– Кто ета?! – заричав пикатий. – Я єво нє знаю!
– Зате я тебе знаю, – запевнив Дроздов. – Ти голова бойової
летучої організації. Ти амністований Керенським злодій-кримінальник.
Поручник повернувся до Ляховича.
– Його звати Давид Стукало, принаймні він так називав себе.
– Брєшет, – люто сичав скажений пес.
Козаки виштовхали арештованого у двері, а завели іншого.
“Це був жидок, років 33, худий, волосся довге, рідке, довгий
ніс, борода і вуса руді, уші великі, очі червоні, руки й ноги
довгі, – згадував Ляхович. – У довгім лапсердаку, пантофлях,
бувший жидівський учитель... Він дезертував під час війни з
війська і під різними прізвищами працював у різних містах. Тут
працював у чрезвичайці як Михайло Божко...”
Завели й “худого як кістяк” китайця. Це виявився головний кат
у Констянтинограді. “Голови рубав, як патики, а сік різками,
якби витрушував порох”. Називали його Хунхуз.
Привели і Янкеля Квятка – сторожа ЧК.
Та найбільше враження справив москаль із чортівською усмішкою
– Андрєй Прітьолков. Виглядав він “дуже пристійно”, удавав щирість
і добросердність. Сили був величезної, плечі мав широченні.
Як побачив пораненого поручника, радісно, як до приятеля, вигукнув:
– Я очєнь счастлів, ґаспадін паручік, что віжу вас в добром
здравіі! Как ви сєбя чувствуєтє?
Дроздов на лицемірне привітання не відповів, а, повернувшись
до українських старшин, мовив:
– Це другий катюга, чоловік безсердечний, але дуже зичливий.
Служив у Росії в жандармах, у політичному розшуку. З арештованими
запобігливий. Коли треба кого катувати, то звертається до нього
по-приятельськи. Ніколи не кричить, лише просить: “Прашу раздєвайтєсь,
нє стєсняйтєсь, здєсь всє своі...” І одразу починає катувати
різками чи шомполами... Він багатьох відправив на той світ...
До мене підійшов тоді усміхнений... Пив вино і жартував... Питав,
чи не знаю яких нових анекдотів... А потім: “А как хатітє, чтоб
я вас расстрєлял: сзаді ілі спєрєді? А єслі хатітє, то можетє
лєчь...” Питає мило, як лікар. З його рук ні одна жертва не
вернулася жива... І все ж арештанти з більшою охотою йшли “на
суд” до нього, бо китаєць чи жид, перед тим як вб’ють, ще й
душу вивернуть...
Сотник Ляхович подякував поручнику за допомогу і пішов оглянути
жіночу гімназію, де більшовицькі катюги влаштували чрезвичайку.
Перше, на що звернув увагу Ляхович, це могили по всій території
гімназії. “Дух був тяжкий, дуже смерділо гниллю”.
Коли козак відчинив двері до підвалу гімназії, Ляхович “мало
не впав, такий був задух. Як у різні. Всі стіни окроплені темними
плямами...”
Посередині приміщення стояли стіл і три широкі лави. На них
– знаряддя катів: шомполи, мотузки, поламані різки. Валялося
багато пляшок із-під горілки, пива, вина...
На другому поверсі лікарі полку оглядали замучених, яких не
встигли поховати. “Там лежала начальниця гімназії з вирізаними
грудьми і пробитою головою, – згадував Володимир Сікевич. –
У другому місці лежав труп генерала з вирізаними лампасами на
ногах...”
Суд призначили негайно. Головою визначили сотника Омеляна Волоха,
членами – Байлова і Виноградіва.
Під час засідання у А. Прітьолкова запитали, як у червоних відбувався
суд.
Він визнав, що суду фактично не було ніякого. Все було вирішено
наперед. Він так називався лише для проформи.
У кожній партії було чоловік 15 – 20. Їх ставили навколо столу,
покритого червоним сукном. На ньому лежали справжній серп і
молот. Судді приходили завжди напідпитку, а то й п’яні. Спочатку
наказували роздягтися. Потім ділили одяг, а тоді вже вбивали
в різний спосіб. І знову пили горілку.
Траплялося й інакше. “Коли судді були в доброму і веселому настрої...
то арештантів виводили в поле, ставили в рядок і казали їм втікати.
Хто втече – його щастя. А за арештованими в десяти кроках стояли
судді і гості з рушницями і втікачів стріляли. Не було случая,
щоб хто-небудь втік”.
На кінець Прітьолков запропонував свої послуги гайдамакам, запевняв,
що служитиме їм “якнайкраще”...
Опівночі сотник Волох доповів своєму командиру, що смертний
присуд виконано...
Ніч минула спокійно, “як вже давно не було в Констянтинограді”.
На ранок люди повиходили з будинків. Відкривалися крамниці.
Головною новиною був, звичайно, нічний розстріл більшовицьких
катів. Усі тільки про це і говорили...
А гайдамаки вже лаштувалися до виїзду з Констянтинограда.
На зміну їм за кілька годин мали прийти німці.
Недобрий фінал
Центральної Ради
У другій половині квітня 1918 року Київ облетіла
чутка про таємниче зникнення київського банкіра Юрія (Георгія)
Доброго, члена фінансової комісії на українсько-німецьких переговорах
про торговельний договір. Казали, що до нього додому вночі увірвалися
невідомі й, показавши мандат, вивезли в невідомому напрямку.
Висувалася версія, що банкір став жертвою грабіжників.
Центральна Рада цих чуток не спростовувала.
Пізніше поповзли шепти, що Доброго не викрали, а заарештували
“як визначного контрреволюціонера” “за наказом двох міністрів
– Ткаченка та Жуковського – з відома прем’єра-президента Голубовича”.
Але чим цей арешт відрізнявся від нальоту? Якщо затримує влада,
навіщо маски і наставлені револьвери? Пізніше казали, що одним
із нападників був військовий міністр Олександр Жуківський.
Доброго мали запхати в якесь провінційне містечко, але все вирішив
хабар: банкір запропонував гроші за те, щоб його відвезли до
Харкова, а там зумів повідомити німецьку владу про своє викрадення.
Німці серйозно поставилися до цієї події. Тим більше що Київ
заполонили чутки, що якась невідома досі організація – Комітет
порятунку України – має намір в одну ніч вирізати всіх кайзерівських
офіцерів у Києві.
Союзники звернулися до прем’єра Голубовича, але той нічого не
зміг чи не захотів сказати. Тоді фельдмаршал Ейхгорн опублікував
наказ про введення в Україні німецьких польових суддів. Сталося
це 25 квітня.
Німці почали власне розслідування у справі викрадення Доброго.
На думку київського юриста А. Гольденвейзера, саме ця подія
і вирішила долю прем’єра Всеволода Голубовича, а разом із ним
і долю всієї Центральної Ради...
28 квітня до зали засідань у Педагогічному музеї увійшло декілька
десятків німецьких солдатів. Їхній командир розміреним кроком
підійшов до Михайла Грушевського і ламаною російською виголосив:
– Згідно з розпорядженням німецького командування оголошую всіх
присутніх арештованими. Руки догори!
Вояки взяли присутніх під приціл.
Члени “революційного парламенту” слухняно виконали наказ. Єдиний,
хто не встав і не підніс рук, був смертельно блідий Михайло
Грушевський.
Фельдфебель вигукнув кілька прізвищ, серед них і міністрів Жуківського,
Ткаченка, Ковалевського, управляючого Міністерством закордонних
справ Любинського і директора департаменту Міністерства внутрішніх
справ Гаєвського. З названих відгукнулись лише два останні.
Їх одразу ж заарештували (пізніше німці затримали міністра військових
справ Олександра Жуківського, начальника київської міської міліції
П. Богацького та дружину Михайла Ткаченка, якому вдалося втекти;
пана Любинського і пані Н. Романович-Ткаченко невдовзі звільнили)...
У Педагогічному музеї тим часом прем’єра Голубовича поставили
обличчям у куток і наказали не рухатися. Врешті його кудись
повезли в кареті – вниз по Фундукліївській.
За годину затримані почули грубий голос:
– Raus! Nach Hause gehen! (Геть! Розійдись по домівках!)
І члени Центральної Ради слухняно рушили до виходу.
Наступного дня, 29 квітня, принижені члени “революційного парламенту”
все ж зібрались і на швидку руку ухвалили конституцію УНР. Члени
Центральної Ради хотіли ще затвердити проекти “законів про жидівські
й російські установчі збори на Україні”, та, хвалити Бога, не
встигли. Після чого розійшлися “без особливої впевненості, що
їм дозволять ночувати вдома”.
Цього дня в центрі Києва, в цирку Крутікова, відбувся з’їзд
хліборобів, на якому було обрано Гетьмана Української Держави.
Ним став генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Переворот, про
який весь квітень говорили кияни, стався.
Соціалістичні експерименти Центральної Ради стали надбанням
історії...
Суд відбувався вже в Українській Державі. Він був відкритий,
тож у зал набилося багато публіки.
Судили військового міністра Центральної Ради Олександра Жуківського,
двох директорів департаменту і начальника кримінального розшуку.
Журналіст “Киевской мысли” С. Сумський, який був на цьому процесі,
стверджував, що підсудні поводили себе негідно: виправдовувалися,
плутали, просили суд бути поблажливим. Доктор Трейде, німецький
обвинувач, третирував їх “як хлопчаків”:
– Коли з вами говорить прокурор, – повчав суворо доктор Трейде,
– ви повинні стояти рівно і не тримати руки в кишенях.
І його слухали.
Всеволод Голубович спочатку виступав як свідок. Про його участь
у викраденні даних не було, але завдяки майстерності прокурора
Голубович зізнався. І впав в істерику.
Для втихомирення “державного діяча” довелося оголосити перерву.
Після перерви колишній вже прем’єр визнав свою вину. З кімнати
для свідків йому довелося пересісти на лаву підсудних.
Доктор Трейде, німецький обвинувач, “не пожалів барв, щоби зобразити
образ Голубовича і його діянь”, – стверджував інший свідок,
Н. Могилянський.
До слова сказати, міністр гетьманського уряду, а потім історик
Дмитро Дорошенко назвав прем’єра Голубовича “кретиноподібним
суб’єктом”, “тупим”, не здатним навіть доладно виголосити й
короткої промови.
Під час судового засідання Голубович не раз вибачався перед
доктором Трейде і обіцяв “більше ніколи такого не робити”. В
останньому слові він прохав не судити по ньому про всю його
партію.
“Більшої ганьби для українського уряду, ніж цей процес, не вигадаєш,
– писав С. Сумський. – Хоча звичайно всі симпатії бувають на
боці підсудних, симпатії величезного залу, як це не дико, були
цілком на боці суду: німці чудово розіграли цей процес. Коли
я йшов із залу, якийсь старий, що сидів серед публіки, звернувся
до мене:
– Слава Богу, що німці звільнили нас від цих хлопчаків і бандитів.
Німцям вдалося довести моральну ницість “демократичного” уряду.
Так безславно закінчилася історія Центральної Ради.
До змісту Роман
Коваль За волю і честь Невигадані історії і вояцькі біографії