Роман Коваль
За волю і честь
Невигадані історії і вояцькі біографії
Невигадані історії
“В очах їх той же блиск”
Після Кримського походу полк імені Костя Гордієнка
відпочивав у селі Антонівка біля Мелітополя. Село було переважно
гагаузьке. Жили тут і кілька турецьких родин.
Десь на початку травня (1918 року) на одній із вуличок Антонівки
зібрався чималий гурт людей різних національностей. Їх згуртував
старий турок, який грав на невідомому козакам круглому інструменті
зі смичком.
Командир гордієнківців Всеволод Петрів і собі підійшов до гурту.
Струни плакали жалібно-жалібно... Але про що співав чоловік?
Турецької мови полковник Петрів не знав. Розрізняв лише деякі
слова: Плевна, Осман Дігма-паша, урус, Аллах, Магомет.
Під кінець пісні заплакало єдине старече око. Витирали сльози
і суворі гайдамаки. Плакали й гагаузи.
– Ох, як жалісно співа, батьку, – сказав, повернувшись до отамана,
один із козаків, – цікаво, про що він співа?
Полковник Петрів, сам зацікавлений, підійшов до гагауза, у якого
розмістився штаб полку, і запитав, про що співав старий. Господар
пояснив, що пісня ця про поразку турків під Плевною 1877 року.
Складена вона полоненими турками.
– Він, – сказав господар, вказуючи на музику, – і нам неохоче
цю думу співає, бо каже, що ми біди його народу не розуміємо...
А прилюдно це чи не вперше співає.
– А цікаво чому? – запитав Петрів.
Господар підійшов до діда і звернувся турецькою, показуючи рукою
на полковника.
Співак встав із каміння, на якому сидів, і, вправно закинувши
інструмент за плече, підійшов до командира гайдамаків. Поклавши
руку йому на плече, щось заговорив.
Господар перекладав:
– Він співав тому, що певен, що ці люди з голеними головами
його зрозуміють; вони не уруси – не пастухи та мужики, а такі,
які біду Османа Дігми та його вірного вояцтва відчувають і розуміють,
бо в очах їх той же блиск, як в очах тих, що боролись, один
на сімох, з урусами під міцною рукою Османа Дігми-паші, слава
його хай сіяє повіки!
Старий музика міцно заприятелював із гайдамацтвом. До приязних
стосунків заохотив всіх турків і гагаузів Антонівки, які перед
тим товариської щирості не виявляли.
Жертвоприношення
під Мерефою
Богданівський полк вже бився більше як півдоби.
Але з кожною годиною ставало очевиднішим, що втриматися на позиції
не вийде.
Першою відступати мала піхота.
Побачивши, що козачня полізла у вагони, червоні почали обстрілювати
ешелон, а заодно і будку-сторожку, де розмістився штаб Богданівського
полку.
Але кулеметники брали дуже високо – чи були аматорами, чи, може,
симпатизували богданівцям. Лише гілочки сипалися на кінноту,
що сховалася за будкою залізничника в садочку.
А гармаші й кулеметники Богданівського полку зайняли позицію
попереду сторожки – поза зоною пристрілу. На цій лінії вирішено
затримати ворога, щоб дати в порядку відійти богданівській піхоті.
Команду над ар’єргардом полку обійняв полковник К. Він наказав
гармашам приготувати шрапнелі, а на кіннотників тільки подивився
довше звичайного... Ті його зрозуміли... А як не зрозуміти,
коли він не так давно був їхнім сотенним...
Раптом стало тривожно тихо. На горі з’явилися хмари більшовицької
сарани.
Китайці. Було їх, згадував Валентин Сім’янців, “видимо-невидимо”.
З гори посунули вони двома лавинами.
Сіро-жовтий китайський потік заповнив по береги сільську вуличку
й котився на українську позицію “з якимсь гудінням, наче вода
з прорваної греблі”.
Хвилини очікування були безмежно довгими. Нестерпно хотілося
стріляти вже – щоб потім не було пізно.
Очі всіх були звернені на командира. Саме він мав відкрити шлюзи
українському вогню. Та полковник мовчав.
“...Схиливши голову додолу і ніби в такт чомусь, (він) гладив
перев’язь своєї раненої руки, переводив очі з кулеметників на
гармашів, поглядав на ворога й тільки іноді оглядався на нас
(кіннотників), легко піднімаючи брови, ніби говорячи: кріпіться,
мої хлопці”, – писав Валентин Сім’янців.
Кіннотники любили свого командира, вірили йому. Напевно, спокійна
впевненість полковника передалась і гармашам, і кулеметникам.
А гудіння орди переростало в грізне ревіння.
З китайського потоку вже виглядали окремі обличчя. Ще хвиля
– і лава накриє скромні українські позиції, перекотиться і понесеться
до Мерефи.
Обличчя козаків і старшин скам’яніли. “Тільки коні нетерпеливо
переступали дрібненько ногами, все просячи попустити натягнені
поводи. Їздці лагідно гладили їхні шиї”.
Командир полку тихо підніс руку. Це побачили всі. І, ніби прокинувшись,
“грізним громом” гримнули чотири гармати, “заводили своїми довгими
шиями кулемети”.
“Все злилося в пульсуюче “р-а-а-а... р-а-а-а”.
Розібрати щось було важко. “Здавалося, ніби піднімалась якась
маса, колихалася і падала перед гарматами; знову піднімалася,
колишучись, перекручувалась – і знову падала... – описував побачене
Валентин Сім’янців. – Чи то був ворог, чи то був гарматній дим?
Як довго стріляли наші? Як довго це тривало? Здається, потім
була хвилина тиші.
“Коноводи, коней!” – ця команда привернула дійсність.
Вулиця перед гарматами тільки копошилася”.
Повиймавши замки з гармат, гармаші навіки попрощались зі своїми
вірними подругами і, не озираючись, рушили разом з іншими в
бік станції Мерефи.
Було вже 24 грудня 1918 року. Люди готувалися до Святвечора...
Минуло щось зо три місяці. Сніг розтанув. Повіяло теплом...
З весною повернулися і нові хвилі тифу. Потрапив під тифозний
прес і Валентин Сім’янців.
Помирав він і знову воскресав у Тираспольському військовому
шпиталі...
А на Великдень місто окупували більшовики. І Сім’янців “із вояка
Української армії став... полоненим”.
Нова влада дійшла висновку, що з реконвалесцентів можна виклепати
червоноармійців, принаймні для гарматного м’яса. Відповідав
за цей процес “творення” Аґєєв, “настоящій бальшевік”, командир
Тираспольського охоронного батальйону. Під його команду і потрапив
Валентин Сім’янців.
Вважаючи більшовизм певним зразком, під який треба підганяти
людей, Аґєєв виголосив своє кредо:
– Хто каротчє – падтянєтся (но, єслі прі етой апєрациї трєснєт,
дєло єво); а кто долґій... таво укаротят, с ґалави начіная.
Тяжко було слухати це.
Аґєєв мав “вигляд не так командирський, як кацапський, – зазначав
Валентин у “Спогадах богданівця”, – (і) часто розсвічував огонь
ненависти в (моїх) очах, і ніж... сам розкривався в кишені”...
Одного разу Валентину треба було відпроситися у місто. Мусив
звертатися до командира. Той дозволив, а коли Валентин збирався
відійти, несподівано поцікавився, в якій частині української
армії служив “красноармєєц Сімянцев”.
– У Першім козацькім імені гетьмана Богдана Хмельницького пішому
полку, в кінній сотні, в другій чоті, – виструнчившись, відрапортував
козак.
Москаль пильно подивився на нього, а тоді поставив руба ще питання:
– А єщьо баґдановци єсть в батальйонє?!
– Нема.
– Баґданавєц... – протягнув Аґєєв і далі з притиском, рубаючи
кожне слово, запитав: – А пад Мєрєфой пад Раждєство прошлаво
ґода бил?!
– Так, був, – відповів Сім’янців, і перед його очима постала
жахлива м’ясорубка останнього бою під Мерефою.
Аґєєв нахилився до Валентина і впер у нього свої сталеві очі.
– А я бил начальніком етой кітайской дівізіі... – прошкварчав
він. – По-о-онял?!
Валентин очманів і вирячив очі.
А більшовик раптом схопився за боки. “Божевільний регіт засмикав
підлогою, стіни витягнулись у довжелезний вузький коридор, стеля
затрусилася вітряком”, – так описував побачене і почуте Валентин.
Йому стало моторошно... Добре ще, що він мусив стояти струнко
і згідно з військовим статутом не повинен був ніяк реагувати.
А командир чи не із захопленням вигукнув:
– Ну й наложилі же ви там кітайоз...
І знову захлинувся біснуватим сміхом.
“Цей регіт був страшніший” за оту сільську вуличку з сотнями
трупів...
Так закінчив свій спогад богданівець Валентин Сім’янців із Великого
Бурлука, що на Слобожанщині.
Повстання
на Запоріжжі
“Недовго були “петлюрівці” у Запоріжжу після
того як скинуто гетьмана... Року 1919-го, день після Різдва1,
покинули місто останні відділи Української армії й незабаром
з’явилися большевики”, – так почав свій спогад Олександр Кошель,
повстанець відділу отамана Олександра Чайківського...
Українська влада не зробила жодної спроби спротиву більшовикам,
хоч охочих воювати проти них вистачало. Але ж треба ще вміти
організувати людей, одягти їх, нагодувати, озброїти.
Ще в листопаді – грудні 1918 року на заклик Директорії в Олександрівськ
злетілися хмари людей. “Їх було так багато, що влада не могла
дати з ними ради”, – згадував товариш Кошеля козак Гаврило Гордієнко.
Українська влада не знала, що робити зі своїми прихильниками.
Навіть розмістити їх у більших приміщеннях не спромоглася. Що
вже говорити про харчування. І хлібом не забезпечила своїх захисників!
Тож, поживши кілька днів на приватних помешканнях, козаки розійшлися.
І коли до міста підійшли більшовики, захищати рідне місто було
нікому. Все поховалося! А українській владі, як виявилося, легше
було тікати, ніж організувати спротив. Справді, менше клопотів!
Соромно і згадувати: червоні москалі окупували Олександрівськ
без жодного пострілу. І пішли далі на південь битися проти Денікіна.
Посунули й на Правобережжя – добивати Армію УНР.
У повітовому центрі червоних військ практично не залишилося.
Керувала всім “якась збиранина”, що згуртувалася біля військового
комісара Гопе. Її головним заняттям було вишукувати місцевих
“контрреволюціонерів”, а відтак і розстрілювати їх. Вбивали
людей серед білого дня, мало не прилюдно. І ніхто вголос не
обурювався.
Українське життя в місті відразу завмерло – бо найбільшими контрреволюціонерами,
на думку більшовиків, були якраз українці... Майже щодня пополудні
з будинку ЧК виводили групу арештантів під вартою. На очах у
жителів, які прогулювалися Соборною, вели засуджених на кладовище,
де вже було вирито могили. Стріляли не ховаючись. Навіть цікавих
не відганяли. А ті, кого мали знищити, виявляли дивовижну покірність
– не пручалися і не тікали...
Все ж щось мало статися – бо занадто багато вже було невдоволених
владою “рабочіх і крєстьян”. Та й із-за Дніпра неслися чутки,
що там бореться українське військо, намагаючись зупинити ворожу
навалу. Говорили люди й про широкий повстанський рух на Правобережжі.
“Імена Соколовського, Чучупаки, Зеленого, Ангела й иншіх були
овіяні легендами, – стверджував Олександр Кошель. – Ці чутки
незвичайно підбадьорували всіх, особливо молодь. На таємних
нарадах, що відбувались то на цвинтарі, то в лісі, казали, що
й на Запоріжжу вже час підняти повстання. Вся молодь захопилася
цією думкою, всі були переконані, що своїм виступом викличуть
загальне повстання на Запоріжжу”.
Вже у березні 1919 року практично скрізь по селах люди були
готові до збройного виступу. Бракувало “тільки гасла”. Хтось
мав визначити день, коли все село підніметься проти більшовиків.
“Тільки дайте гасло, – такий був настрій у селах, – коли саме?..
в який день?..” Такі вістки приніс в Олександрівськ Петро Дерій,
організатор підпілля в Олександрівському повіті, товариш Олександра
і Гаврила.
Та українського проводу на Лівобережжі не існувало. “Хто ж мав
би дати тоді нам гасло, – запитував Гаврило Гордієнко, – коли
кандидати на провідників були вже за кордоном у дипломатичних
місіях?! Україна лишилася обезголовлена, й доля її лягала на
молоді, дуже молоді плечі безвусих юнаків, які мали щирі серця
й замало зморщок на поверхні головного мозку!”
Самому Гаврилу 24 березня виповнилося лише 17 років! Але якраз
йому і його ровесникам доводилося шукати виходу.
А совєтська влада виявилася не такою вже й тривкою! Для її панічної
втечі з Олександрівська досить було чутки, що на місто наступає
отаман Нога! А той отаман і сотні не мав коло себе, хіба зо
два десятки ненавчених військовій штуці селян.
“Батько Нога” одразу став легендарною постаттю, хоч перед тим
ніхто про нього і не чув. Отакі були надії людей! Вони палко
бажали, щоб хтось покликав їх до бою.
Совєтської влади не було в місті день чи два. Але швидко вона
повернулася. І не сама! А разом із Залізною дивізією, яку прислали
з Харкова. Кожної ночі її відділи оточували той чи інший район
Олександрівська, робили трус, забираючи при цьому, як вони казали,
“прєдмєти спєкуляциі”, тобто харчі та цінніші речі. Командував
дивізією Шабашвілі, а комісарствували в ній “жид і латиш”, згадував
Гаврило Гордієнко.
Оскільки в Олександрівську підпільної української організації
не було, семеро українців, зійшовшись на раду, вирішили створити
її, але не тут, де нишпорили нишпорки, а за містом, подалі від
більшовицького ока. Місцем збору вибрали Лису гору, що була
вниз по Дніпру якихось сім-вісім верст, а може, й трохи більше.
Саме тут вирішено було заснувати новітню Запорозьку Січ.
Важливо, що ці українці не бажали переховуватися у Великому
Лузі, а вирішили отаборитися на відкритому місці, – щоб про
них почули й інші. Та приєдналися!
На тій таємній раді був і Гаврило Гордієнко. У своїх спогадах
він занотував, що з семи змовників п’ятеро виявилися старшинами,
один з яких доводився юнакові двоюрідним братом. Мова про поручника
Івана Явдокимовича Марківа. Мати Івана і батько Гаврила були
рідними сестрою і братом. Пізніше Марків став повстанським отаманом
Хмарою.
А на тих сходинах отаманом обрали Олександра Івановича Чайківського,
колишнього студента Томського університету. “Був він середнього
зросту, трохи мовби згорблений, мав пташиний ніс, добре закарлючений,
але короткий. Обличчя мав вічно синювате від недоброго голення.
В кожному разі не робив він враження ані старшини, ані вояка,
хоч мав на собі френч, перешитий із солдатського сукна... Був
він, мабуть, політичним чинником у нашій організації...” – так
оцінив отамана юнак із палким серцем Гаврило Гордієнко.
Але отаман мав за помічника військового фахівця – поручника
Івана Марківа, учасника Світової війни, а також кількох молодших
старшин російської армії, які “побували в українізованих полках
та окремих куренях у 1917 році”.
Товариш Гаврила Олександр Кошель стверджував, що отаман Чайківський
був популярний серед місцевого населення, а про Марківа-Хмару
говорив як про “безстрашного молодого старшину... відомого всім”...
Почалася жвава організаційна праця, в якій брало участь і старше
українське громадянство міста. У середині травня 1919 року (Гордієнко
стверджував, що у квітні) 25 повстанців, озброєних рушницями
й гранатами, відпливли вниз по Дніпру до Лисої гори. Тут мали
чекати на інші відділи.
Хоч сили повстанців були до сумного малі, вже ж перший їхній
постріл із Лисої гори по більшовицькому пароплаву виявився вдалим.
Під загрозою інтенсивнішого обстрілу його привернули до берега.
Червоні одразу зупинили рух своїх кораблів по Дніпру. Таким
чином від Олександрівська було відтято шлях, яким надходило
продовольство з багатого півдня.
Підкорилися козацькій залозі й господарі байдаків, які слухняно
підпливали під крутий берег Лисої гори на огляд і перевірку
документів. Якщо в кого була зброя, козаки її вилучали.
Так почав свою повстанську працю Лисогірський партизанський
курінь отамана Чайківського.
“Лиса гора височіла над самим Дніпром недалеко с. Біленького.
З одного боку (гора) дуже круто спадає до ріки, а від степу
відгороджена ланцюгом нижчих горбів. Вершок гори складається
з сипучого піску й не має жадного деревця, через що й зветься
Лисою. Довкола неї росло де-кілько дерев і чагарників, а далі
розлягалося безкрає море високого жита”. Такою її запам’ятав
двадцятилітній повстанець Олександр Кошель.
Із гори було добре видно багнисті плавні Лівобережжя, які віддавна
називали Великим Лугом. Майже на обрії через нього вилася залізниця
Харків – Севастополь. Тож часом можна було побачити і димок
паротяга.
На вершечку гори викопали шанці. Звідси планувалася оборона,
якщо ворог підійде із заходу, від села Мар’ївки. Нижче по схилу
вирили окопи для оборони південного напрямку, з боку села Біленького.
Були шанці й проти півночі, в напрямку села Розумівки. З боку
Дніпра (східний напрямок) захищав крутий берег. Окопи козаки
називали шанцями (“щоб не так, як у росіян”)...
Повстанці на постачання не жалілися, бо селяни хуторів і сіл
ставилися до них “винятково прихильно”, вбачаючи в юнаках початок
відродження колишньої Запорозької Січі, “традиції якої ніколи
не зникали на тих територіях”, – стверджував Гаврило Гордієнко.
Тож їжі вистачало. А ось з українськими піснями було сутужно.
Навесні 1918 року в самокатній сотні при Запорозькому корпусі
Гаврило Гордієнко вивчив першу українську пісню – про Дорошенка
і Сагайдачного. А на Лисій горі висвистували ще одну – на слова
Бориса Грінченка (“Праця єдина з неволі нас вирве”).
Мелодії козаки достеменно не знали. Тож це був не стільки спів,
скільки емоційні вигуки. З найбільшим притиском козаки вигукували
слова: “Дяка і шана робітникам щирим, сором недбалим усім!”
Оту кінцівку (“сором недбалим усім!”) юнаки адресували своїм
одноліткам, які не пішли на Лису гору. Собі ж адресували першу
частину рядка...
Табір на Лисій горі помалу розростався. Добровольці були переважно
школярами з Олександрівська. Вистачало й робітників заводів
і залізничних майстерень. Не бракувало також хліборобів, особливо
із села Вознесенки. Більшість юнаків не мали досвіду військової
служби, але траплялися серед повстанців і колишні фронтовики.
Був навіть один капітан. І не звичайний, а Генерального штабу.
Звали його Крижанівський. “...Перед тим (він) працював у військового
начальника в Олександрівську”.
Але його досвід отаман Чайківський не спішив використати. Тож
починав Крижанівський, як казали, “від піки”, тобто рядовим
козаком. “Він був дуже приємною скромною людиною, дуже гарний...
чорнявий... – згадував Гаврило Гордієнко. – Був дуже корисний...
відкрив нам секрети плянування війни. Цим він нам відкрив нові
світи, про які ми перед тим навіть не догадувалися, що вони
існують!”
Про військовий вишкіл на Лисій горі ні Кошель, ні Гордієнко
у своїх спогадах не згадували, як видно, його не було. Зате
на більшовицькі залоги повстанці наскакували. Цього вистачило,
щоб серед населення полетіла радісна чутка: на Лисій горі “зібралася
сила козаків боронити рідний край”...
Використовували повстанці й агітацію. В селах Мар’ївка, Біленьке
і Тарасівка старшини Лисогірського куреня скликали мітинги,
на яких “закликали молодь братися до зброї, бо тільки збройною
силою ми зможемо вигнати нашого ворога з України”.
“Мітинги мали великі успіхи, – писав Гаврило Гордієнко, – але
в кожному селі була та сама відповідь: як буде справа актуальна,
ми дамо стільки й стільки збройної (озброєної) молоді. Звичайно
обіцяли по 50 – 90 осіб. А села наші тоді були так озброєні,
що виставити пару десятків молодих хлопців, цілком озброєних,
не робило жодних труднощів!”
“Тим часом ширилися неймовірні чутки, – згадував Олександр Кошель.
– Казали, що Чайківський має вже тисячі вояків і незабаром вижене
москалів із Запоріжжа”. У харківських “Вістях” повідомили, що
на Лисій горі зібралося 5000 повстанців. А було їх не більше
сорока осіб.
Зрозуміло, що червоні планували покарати “бунтівників”. Збиралися
з силами довго – майже два тижні.
Повстанці мали своїх людей у ворожому таборі, які й інформували
про наміри більшовиків. До карального загону, зокрема, поступив
підпільник Петро Дерій (“Рудий”) – “другим номером” до кулемета.
Інформацію надавав і секретар виконкому Чигиринський. Він і
повідомив, що наступ на Лису гору заплановано перед Зеленими
святами – піхотою і кіннотою з боку Мар’ївки та пароплавом –
щоб стріляти повстанцям у потилицю.
Вістку “прийняли спокійно, адже це мало бути наше бойове хрещення”,
– писав Гаврило Гордієнко. Повстанці були певні себе, тож навіть
не закликали на допомогу обіцяні резерви із сіл.
Про вихід каральної експедиції з Олександрівська козаків сповістили
своєчасно. І все ж самовпевненість далася взнаки! Адже повстанці
планували дати чосу більшовикам ще під час їхньої переправи
через Дніпро. Але ж не встигли! Забарилися!..
З давніх-давен козаки любили дрочитися з ворогом. І тепер Іван
Марків, замість чекати ворога, в шанцях пішов із трьома козаками
назустріч “північним братам”. А ті вже були в якихось 500 метрах
від Лисої гори.
Пострілявши трохи з-за кущів, козаки раптом підскочили до більшовицького
кулемета, якого “несподівано заціпило” (це була робота “другого
номера” Петра Дерія), і полонили всю обслугу: латиша-кулеметника
(“першого номера”), кацапчука (“третього номера”) та ще й Петра,
не видавши таким чином його таємну місію в рядах червоних. Притягли
на гору і кулемет.
Гаврило ж керував обороною північного напрямку.
У своєму житті він стріляв лише декілька разів – влітку 1917
року. Тоді у нього вийшло добре: всі кулі потрапили у мішень.
Поталанило і тепер: першим же пострілом він звалив червоного
вершника, який необережно виїхав із-за куща.
Вже під час бою до Гаврила підповз учень комерційного училища
“Комар” і попрохав пояснити, як стріляти. Гаврило витріщив на
нього очі: мовляв, а чого ж ти раніше не питав?!
Але тут винити треба було не учня, а старшин, які були у відділі!
Невдовзі з таким же запитанням звернувся і п’ятнадцятилітній
Петро Ляшко. І знову роззявив рота Гаврило... Все ж Петро виявився
добрим учнем. Він швидко збагнув, як стріляти, і в бою “заховувався
цілком гідно”...
Більшовики виявились не дуже завзятими. Коли вони почули крики
“Слава!”, їхні лави зупинились. А оскільки високе жито заважало
розгледіти кількість нападників, то москалі вирішили “бить ат
ґрєха подальше”. “Коли ж повстанці були вже зовсім близько,
– згадував Олександр Кошель, – москалі, боячись вскочити в якусь
біду, завернули назад і почали тікати, кидаючи по дорозі зброю”.
Вже як червоноармійці зникли з обрію, підійшов пароплав. Спочатку
бадьоро, а потім розпачливо гудів він сиреною, сповіщаючи про
своє прибуття. Але “таваріщі”, яким було адресовано сигнал,
вже поспішали до Олександрівська.
На радощах переможці побігли “привітати” сальвами і пароплав.
Та стріляти з крутого берега було вкрай незручно... Але в одного
комісара таки поцілили. Вже в селі Біленькому, куди, не дочекавшись
зв’язку зі своїми, приплив корабель, виявилося, що комісар той
перед боєм вирішив посидіти в “кабінєтє задумчівості”.
Отут і дістала його сліпа куля.
І прямо у сраку!
Отаке вчудять часом зовсім не сліпі кулі!
Під час “лисогірської битви” Гаврило вистріляв три з половиною
десятки набоїв. Лишилося близько п’яти штук. Добре, що бій вже
закінчився.
Втрати у повстанців виявилися невеликі – один поранений. Це
був козак, який на початку бою ходив з Іваном Марківим дражнити
більшовиків. Куля потрапила йому в долоню...
Настрій у новітніх запорожців був світлий: малими силами перемогли
карателів! Особливо раділи школярі, які гідно пройшли перше
бойове випробування.
І завершилося воно повним успіхом.
А старшини вже нараджувалися. Допустили вони в своє коло і “командира
північного напрямку оборони” сімнадцятилітнього козака Гаврила
Гордієнка, який у цей день відновив перервану славу свого козацького,
але, за власним визнанням, вже давно “демілітаризованого” роду.
Чайківський вирішив не чекати повторного нападу більшовиків
і перевести загін на лівий берег Дніпра, у нетрі Великого Лугу.
Напевно, мав рацію отаман, бо партизансько-повстанська боротьба
передбачає мобільність загону, а не вичікування подій на одному
місці. Все ж шкода, що з відходом Лисогірського куреня новітня
Січ на Лисій горі перестала існувати. Недовго ж вона пробула!..
На другий день у неділю до лисогірців прийшов зв’язковий із
села Біленького. Чоловік повідомив, що Чайківського кликали
до телефону повстанці з Нікополя.
Отаман разом з Іваном Марківим та відділом охорони відплив човном
вниз по Дніпру до Біленького. Невдовзі всі повернулися. Виявилося,
що, зачувши про переможну діяльність Лисогірського куреня, мешканці
Нікополя та селяни довколишніх сіл постановили вигнати червоних
зі свого міста. “На перший день Зелених свят рано вдарили на
сполох і юрби людей повалили до міста. До вечера в Никиполі
не було ні одного москаля”, – так писав Олександр Кошель.
Нікопольське повстання було поголовним. Почалося воно під гаслом
“За вольниє совєти”. Червоне військо не боронилося. Все окупаційне
керівництво було заарештоване, а червоноармійців засадили на
чотири баржі.
Тож нікопольські повстанці запрошували отамана Чайківського
приєднатися і разом бити більшовиків. Отаман погодився, і на
другий день за ними прибув пароплав “Анжелло” з делегацією від
повстанців Нікополя. Йшов він під жовто-блакитним прапором.
Цей хвилюючий образ Гаврило Гордієнко згадував до кінця своїх
днів. “Десь довкола нас бушує червоне море большевицької влади,
– писав він, – із Дону і з Криму суне денікінська навала під
трикольоровим прапором єдиної, неділімої Росії, а тут, у серці
давньої Запорозької Землі, пливе пароплав під національним прапором
нашої Української Суверенної Землі!..”
Нікопольці були здивовані, що повстанців отамана Чайківського
лише жменька. Слава про Лисогірський курінь виявилася гучнішою
від його реальної сили.
Та вже у Біленькому настрій нікопольців піднявся. Тут відбулася
“величезна сходка селян”, після якої до лисогірців приєдналася
повна сотня озброєних хліборобів. А трохи нижче по Дніпру, в
Тарасівці, до куреня долучилося ще півсотні вояків. Тарасівці
й мешканці Біленького дотримали слова – казали ж, що обов’язково
долучаться, “як почнеться”.
До Нікополя курінь прибув, маючи у своєму складі майже двісті
козаків зі старшинами. Населення радісно вітало повстанців –
і на березі, й у місті. Козакам кидали під ноги квіти. Це було
для них радісно і незвично.
Раптом хтось із лисогірців уздрів червоний прапор на вежі. Повстанці
запротестували. Червону шмату відразу зняли, а на її місце повісили
український жовто-блакитний стяг.
Виявилося, що проти червоних катів повстали всі національності
та політичні партії Нікополя. І росіяни, і навіть євреї!..
Якби нікопольці не захопили залізницю, більшовики швидше за
все б не звернули особливої уваги на “Нікопольську республіку”,
бо тікали під ударами денікінців. Та повстанці перетяли гілку
Олександрівськ – Кічкас – Нікополь. Тож “сєвєрниє братья” мусили
прориватися.
До Нікополя вже підходила “одна з найкращих дивізій червоних”
– щоби за всяку ціну повернути втрачене місто. Так стверджував
Олександр Кошель.
Перший бій стався біля станції Мирова, на яку напирала червона
орда. Туди, під Мирову, і скерували Лисогірський курінь на чолі
з Іваном Марківим. А отаман Чайківський лишився з Гаврилом Гордієнком
у місті – для вирішення організаційних питань.
Долю арештованих комісарів мали з’ясувати старші вже, досвідчені
люди. Незважаючи на спеку, вони були вбрані в тепленькі чумарки
та шапки. Але головне не це, а те, як повільно дядьки розглядали
справи комісарів (три-чотири на день), а комісарів повстанці
набили “повнісіньку пивницю”.
Чайківський розумів, що міста не втримати, що доведеться зійти
з дороги і дати можливість червоним тікати на північ, а з таким
темпом судівництва багато ворогів залишиться непокараними. Але
хлібороби на це не зважали, їм головне було не стільки покарати,
як постановити справедливу ухвалу, не помилитися, щоб невинні
не постраждали.
Тяга до справедливості – одна з головних рис українського народу.
І не було ради з цими дядьками у чумарках.
Тим часом під станцією Мировою більшовики прорвали наші ряди.
Відступаючи, повстанці намагалися забирати поранених і вбитих
друзів, але не всіх вдалося винести з поля бою. Залишився на
тому полі смерті і шкільний товариш Гаврила Гордієнка Василь
Якубинський.
Побачивши, що проти сили не попреш, селяни-повстанці почали
розходитися по рідних оселях – особливо багато їх завернуло
до Тарасівки та Біленького.
Гаврило ж, навпаки, кинувся на допомогу знесиленим товаришам.
Він взяв участь у бою на річці Кам’янці. Не один раз ходив в
атаку.
Не відставав від нього і Сашко Кошель. Не відставали й нікопольські
дядьки з лопатами. Ворожа лава, що теж бігла назустріч, не витримала
напруги і раптом подалася назад – цофнулася, як тоді казали.
А один червоноармієць сів на землю і, склавши навхрест ноги,
продовжував стріляти. Тікати він не збирався, а в повстанців
не дуже і цілився. Стріляв собі, та й все. “Коли ми підбігли
до нього, – згадував Гордієнко, – то виявилося, що це був китаєць...
Дядьки його тут же лопатами замордували, і то з якоюсь особливою
злістю, якої вони ніколи не проявляли до ворога-слов’янина!..
Якісь дядьки тут же вигребли лопатами неглибоку яму й загорнули
в неї китайця, щоб “не смердів на українській землі”, як вони
при цьому говорили...”
Тяжко було повстанцям устояти проти червоної сили. “Багато полягло
їх, ще більше лежало в шпиталях...” – свідчив Олександр Кошель.
Гаврило у спогадах згадав добрим словом місцевих жінок, які
масово “самомобілізувалися” на допомогу пораненим. “Треба тільки
подивляти їхню самопосвяту! Честь і слава їм... невідомим героїням!”
І козак Гордієнко взявся рятувати поранених товаришів. Він скрізь
вишукував лисогорців і відвозив на пароплави. Гаврило мав із
собою лише одного вояка, “та ще неабиякого, а “Комара” з Лисої
гори”. Отого, що пішов до бою, не вміючи стріляти...
Гаврило ще довго дивувався, як матроси не викинули їх за борт,
адже сили були такі нерівні – двоє дітей проти трьох корабельних
екіпажів. Гордієнко з вдячністю згадував тих простих людей,
які не втратили людяності і не повикидали їх із “Комаром” у
Дніпро.
Тим часом дядьки в чумарках і далі, не поспішаючи, розбирали
справи комісарів. А немилосердний ворог вже був під брамами
Нікополя!
Ситуація ускладнювалася ще й тим, що ані волосне начальство,
ані керівники повстанців “не почували себе психологічно владою”.
Навіть грошей не взяли у банку (а там було 28 мільйонів карбованців,
які мали тоді чималу купівельну спроможність). “Ті гроші були
державні, ми – “державна влада”, й ми мусіли розпоряджатися
тими грошима! Це так теоретично, а в дійсності торкнутися до
тих грошей ніхто не мав відваги! – писав Гаврило Гордієнко.
– Так ті гроші й збереглися большевикам...”
Відсутність відчуття державної влади та висока мораль не дозволили
повстанцям і як слід одягтися з державних складів – “щоб, не
дай Боже, нам не закинули”, що ми щось чи когось пограбували!
Так ми “не владою” прибули до Нікополя, такою ж “не владою”
і від’їхали з нього”, – з гіркотою підсумував Гордієнко.
Все ж дехто з повстанців мав у собі “іскорку почуття влади”.
Вже перед самим відходом на пароплав юний повстанець Володька
Чижиків у товаристві кількох друзів “зайшов у пивницю, в якій
перебували під охороною нікопольців большевицькі комісари, і
там з власної ініціативи... з довгої російської піхотинської
рушниці постріляв декількох комісарів. Стріляв так завзято,
що аж сам зомлів!”
Ось прізвища цих “нєвінно убієнних”: В. Антіпов, М. Куксін,
Г. Головко, М. Калашніков, Т. Кріпак, І. Дідик, С. Остроухов,
Ф. Антонов, С. Євдокімов, М. Радіонов, Мазуркевич, Загребельний
і Круга.
Деякі хлопці хотіли затопити чотири баржі, в трюмах яких перебували
червоноармійці, але, згадував Гаврило Гордієнко, “порядність
у нас настільки панувала, що ми з місця відкинули такий плян”
– бо в баржах могли перебувати невинні люди.
З Нікополя відпливли, коли вже сутінки лягли на дніпрові хвилі.
“В кожного козака було тяжко на душі. Змучені, обірвані й голодні,
вони не знали, куди йти, що робити”, – казав Олександр Кошель.
Кам’янку, в якій панували більшовицькі настрої, вирішили оминути.
Рішення було слушне: постріли з боку містечка у бік кораблів
підтвердили передбачення...
На ранок причалили до маєтку великого князя Михайла Олександровича
в с. Ушківці. Управитель маєтку, який із нетерпінням очікував
Добровольчу армію, прийняв повстанців чемно, але офіційно. Попрохав,
щоб його при свідках “примусили” нагодувати гостей і видати
підводи та расових коней для подальшої подорожі.
Поївши білого таврійського хліба та запивши його молоком, посідали
в просторі гарби і виїхали на село Великий Рогачик, де вже смерть
дожидала отамана Чайківського.
Дістались у Великий Рогачик опівдні в неділю. Люди якраз виходили
з церкви. “На просторому майдані серед села, – оповідав Гаврило
Гордієнко, – народу було тисячі! Особливо кидалося в вічі множество
мужчин ще у військовій одежі з світової війни. Полк не полк,
а курінь напевно можна було б із них укомплектувати! А нас,
борців за волю України, – мала купка!”
Затрималися, щоб поміняти коней та одержати інші підводи, бо
обіцяли управителеві маєтку, що беруть їх на одні перегони.
Їхали б собі далі, ні, треба стримати слово і віддати коней,
щоб потім ними скористалися денікінці. А може, ще більшовики
встигнуть відібрати їх...
Не відчували себе господарями на рідній землі повстанці, – хоч
і зброя була у них у руках...
А от “сільська совєтська влада мала в собі більше почуття влади,
ніж ми мали, – продовжував Гаврило Гордієнко, – бо відразу присікалися
до нас, хто ви, чого хочете, куди йдете й яка ваша програма
і т. д.?! Ми були всі дуже перевтомлені, а особливо наші командири.
Наш отаман Чайковський просто собі спав на ходу, ми також...
До нас підходили люди... й нарікали на їхню владу, що отой,
що вже пару разів показався із якоюсь допотопною рушницею, дуже
вредна людина, й просили у нас захисту від нього, натякали,
щоб ми його ліквідували”.
Через перевтому повстанці спочатку не оцінили реальної небезпеки.
Якби оцінили, то могли б тими кіньми їхати до наступного села
або й взагалі затримати тих панських коней у себе. Ні, чесність
із собою вимагала віддати коней назад, бо ж слово дали...
Найбільшою помилкою було те, що отамана Чайківського пустили
на переговори у волость самого. Та курінний і сам не мусив лізти
дідькові в пельку. У волості його заарештували і кинули в холодну.
Тут на власному ремені отаман і повісився. Принаймні так стверджує
Гаврило Гордієнко. Хоч бачив тіло свого командира тільки здаля.
Але швидкість, з якою несподівано загинув отаман, вказує, що
не він заподіяв собі смерть, а радше його спровадили з цього
світу...
Частина повстанців вчасно зорієнтувалася і втекла. А 29 осіб
дали себе обеззброїти, серед них і друзі – Гаврило Гордієнко
та Олександр Кошель. Сільські міліціонери, хоч і ставилися ввічливо,
все ж відвезли повстанців аж у мелітопольську в’язницю.
Під час дальньої подорожі повстанці не раз могли здобути собі
волю. Але їхні конвоїри були звичайними сільськими дядьками
– добрими і чемними. І такими ж довірливими, як і повстанці.
Вони навіть давали арештантам у руки свою зброю – щоб ті могли
як слід її розглянути, мовляв, такої вони ніколи не бачили.
На кожному возі, крім візника, було чотири повстанці та лише
один, до того ж безтурботний, вартовий. Роззброїти їх та полонити
можна було кожної хвилини. “Але ми, – казав Гордієнко, – не
хотіли робити простим людям неприємностей...” Тож і їхали далі,
не намагаючись відстояти своє молоде життя. І доїхали до тюрми,
куди їх ці добрі люди і здали...
Он як описував ці невеселі дні Олександр Кошель.
“У в’язниці мелітопольської Ч-ка повстанці ждуть вирішення своєї
долі. Сумні, безконечно довгі для них дні. Попритуляють обличчя
до ґрат і так просиджують цілі дні.
Минув уже тиждень. Ніхто з в’язнів не знав, що діється за тюремними
мурами. Одного разу привели двох нових. Це були селяни літ по
тридцять, козаки повстанчеського відділу отамана Павловського.
Весною потягло їх до рідної оселі, й вони, кинувши рушниці,
взялися за плуга. Але червоні довідалися про це, й обидва повстанці
опинились у в’язниці.
Одної ночі загреміли замки, росчинились двері, в кімнату ввійшов
комісар тюрми з червоноармійцями. Ніхто не спав. “Це за нами”,
– як блискавка пролетіло в кожного.
Кров холонула в жилах... Комісар підніс до гори лихтарь і, показавши
в куток, промовив: “Етіх!”
Молодий повстанець-лисогорець швидко схопився й майже крикнув:
– Що, вже вдягатися?
Настала страшна тиша; кожен чув, як билося власне серце. Комісар
прочитав два прізвища. Підвелося двоє нових (з відділу Павловського).
Тричі перехрестилися вони й вийшли за комісаром. Всі в’язні
тяжко зітхнули. В кутку хтось істерично ридав.
Минуло ще де-кілька день. Раз вранці в’язні почули, що десь
недалеко греміли гармати. На подвір’ї в’язниці було порожньо.
Аж перед обідом сивий сторож одімкнув камери, де сиділи повстанці,
й оголосив, що на місто хтось наступає, що червоні десь відступили
й що він одпускає всіх в’язнів на всі чотири шляхи...”
Першими вийшли на світ Божий Гаврило Гордієнко та Олександр
Кошель.
Згодом повиходили й інші, серед них і двадцятишестилітній повстанець.
Називали його Оверко Конович. Справжнє його ім’я не збереглося.
Він учасник Світової війни, мав жінку і двох дітей. Землі у
нього було мало, казав, що і жінка впорається, а він мусить
воювати за Україну. Вернеться ж господарювати лише тоді, “коли
вже Україна буде справді вільною”.
Жаль, що справжнє ім’я цього повстанця, як і багатьох інших,
залишилося за історичними лаштунками. Але пам’ять, що такий
гідний чоловік був в історії нашого народу, підтримує на дусі
й тепер.
Взагалі подвиг школярів і робітників Олександрівська, молодих
хліборобів Олександрівського повіту та мешканців Нікополя, кинутих
“національним проводом” напризволяще, не можна забувати. Адже
ці українські ідеалісти не тільки ходили шляхами запорожців,
але й самі топтали свої звитяжні стежки. І ми не повинні дати
зарости їм травою забуття...
Повстання весни – літа 1919 року на Запоріжжі, попри поразку,
сприяло поширенню національної свідомості серед українського
населення. Незважаючи на великі жертви, повстанці не змирилися
і знову сміливо кинули виклик російському окупанту. Лисогорці,
стверджував Олександр Кошель, “і потім були найкращими козаками”
– і в Катеринославському повстанському коші, й у “славному на
все Запоріжжя” куреневі отамана Чорної Хмари.
Але це вже інша історія...
А нам лишається тільки вклонитися світлій пам’яті героїчних
дітей Нескореної України! Згадаємо хоч ті імена повстанців-лисогірців,
які збереглися: Петро Дерій (“Рудий”), учень комерційної школи
з Олександрівська “Комар”, капітан Крижанівський, п’ятнадцятирічний
повстанець Петро Ляшко, що поліг у бою з червоними під с. Біленьким
у вересні 1920 року, Іван та Микола Марківи, сестра милосердя
Лисогірського куреня Маруся з Олександрівська, Олекса і Олександр
Ренгевичі з с. Августинівки, прапорщик Іван Сорін, Іван Старко
з Верхньої Хортиці та його дружина Марія Старко, сестра милосердя
Лисогірського куреня; Олександр Іванович Чайківський, Володимир
Чижиків, бунчужний Гаврило Гордієнко, Олександр Кошель, Василь
Якубинський, що загинув біля станції Мирова, а також козаки
Петро Приходько, Микола Білоус, Петро Хомаза, Хведір Карпенко,
Володимир Гречишкін, Семен Галич, осавул Петро Горбунь, чотовий
Яків Говоруха, півсотенні Степан Різун і Василь Заєць...
Вічна Їм пам’ять!
Смерть у золотих
погонах
Кінець “слави” Добровольчої армії припав на
грудень 1919 року. Із півночі їх били червоні, а у запіллі –
повстанці. Із заходу, з району Мирополя і Любара, виступила
на денікінців Армія УНР Михайла Омеляновича-Павленка.
“В той час, коли Українська Регулярна армія вела уперту боротьбу
з білими по той бік фронта, селяне-повстанці знищують билих
по сей бік. Віра, надія в перемогу над ворогом, віра в Регулярну
армію та її керівника отамана Петлюру зміцнює ряди повстанців
й збільшує їх сили”, – писала газета “Повстанець”, орган штабу
коша Українських повстанських вільнокозачих військ на Катеринославщині.
Успіхи протиденікінського руху вражали. “Повстання проходили
надзвичайно легко, – зазначав отаман Андрій Гулий-Гуленко. –
Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі
я був у буквальному розумінні господарем становища”.
Андрій Гулий виставив ультиматум Добровольчій армії, в якому
попереджав, що коли до 30 листопада 1919 р. денікінці не залишать
української території, то після вказаного терміну будуть знищені
не тільки вони, а й їхні сім’ї.
Відступаючи, озлоблені поразкою, денікінці нещадно били і нищили
українське населення. “Палять села, мордують інтелігенцію, що
ставилася вороже до їхньої злочинної акції, залишають на шляху
свойого відступу море крови, гори трупів, зруйновані й пограбовані
міста та села, зґвалтованих жінок, річки сліз, – писав старшина
Запорозької дивізії Армії УНР Кость Подоляк. – Жахливі образи
встають перед очима: довкола – смерть, кров, трупи, повні льохи
людей, яких замордувала (денікінська) контррозвідка. Гидко дивитися
на золоті погони, від яких тхне трупом”.
Чергова людська трагедія сталася біля станції Долинської у с.
Миколаївка.
Москалі сюди ще не заходили. Місцеві хлібороби тільки чули про
жорстокість добровольців. Але біда прийшла і до них – у Миколаївку
заскочила кінна ватага москалів. “Заїхали свавільно в один двір...”
Набрали вівса зі стодоли і дали коням. Дозволу, звісно, не питалися.
Господарі боязко виглядали у вікна...
Та їсти хотіли не тільки коні. Тож денікінці посунули до хати.
Загрожуючи зброєю, почали вимагати горілки і смачної вечері.
Молодий господар поспішив напоїти і нагодувати непроханих гостей.
Сподівався, що цим обійдеться. Але москалі зачали вимагати сала
і хліба для полку – і то немало, а кілька пудів. Сказали, що
і корову заберуть, бо начальник наказав забезпечити полк вечерею.
Селянин почав скаржитися на “злидні в своєму господарстві”.
Але москалі слухати не бажали. І – нумо нишпорити в коморі,
клуні, на горищі...
Під час обшуку знайшли рушницю – іржаву, “зовсім нездалу”. Почали
допитуватися, яким чином у хаті опинилася зброя і навіщо вона
йому.
– Ґдє ти ещьо спрятал аружиє? – накинулися п’яні ординці.
Чоловік клявся, що рушницю привіз ще з Великої війни, ніколи
з тих пір не використовував її... Звичайно, окупанти вірити
не хотіли. Тим більше що з’явилася зручна причина пограбувати
“на законних підставах”.
Щоб вдовольнити криваву московську спрагу, денікінці взялися
катувати хлібороба, вимагаючи, щоб той зізнався, що є “повстанцем-петлюрівцем”.
Селянин благав, ставав на коліна, присягався, “але ніщо не могло
ублагати звірів”. На наказ старшого вони полізли до скрині.
Побачивши таке, господиня заголосила. Москалі раптом почули,
що їх називають злодіями.
Це страшенно їх обурило. Мовляв, як можна безпідставно плямувати
“славне ім’я добровольців”?
– Ну, что ж... Раз так, ми вас забіраєм с сабой...
Денікінці примусили господаря запрягти коні й поклали на віз
все, що награбували. Силоміць посадовили його та жінку на підводу
і поспішили радісно на станцію Долинську, де стояв штаб їхнього
77-го полку.
Коли увійшов старший інтендантської ватаги для доповіді, командир
полку сидів на стільці біля столу і щось писав. Почувши, що
його доблесні вояки “піймали одного бандіта – повстанця, у якого
знайшли зброю”, і його жінку, мовив:
– Харашо, падайтє іх сюда.
До помешкання ввели обох, побитих, у синцях. Жінка плакала,
не відіймаючи рук від очей – “її зґвалтували безсоромно на очах
чоловіка”.
– Так ти бандіт? Прізнавайся! – накинувся одразу полковник З.
“Я!.. – тільки і міг промовити сердечний, бо сльози стиснули
йому горло”.
– Расстрєлять... такую сволочь!
“Їх вивели за двері, а цей катюга, як і до цього, спокійнісенько
продовжував палить цигарки. Для нього життя цих двох людей було
що той дим із цигарки, – продовжував оповідати Кость Подоляк.
– Зв’язали обом руки один до одного і, як тих великих злочинців,
повели рострілювать. З боків йшли двоє з рушницями, один поляк
– поручник С., а другий козак Т., це були фаховці розстрілювати”.
Вони отримували насолоду від вбивства.
Підвели до мосту залізничного шляху, відійшли п’ять кроків і
навели рушниці. Так тримали жертв півгодини, збиткуючись, розтягуючи
задоволення від своєї диявольської сили. Казали, що стрілятимуть
тільки тоді, коли засуджені розкриють очі. “Звичайно, не могли
нещасні дивитися на свою страшну смерть, а їх, сміючись, примушували”,
– писав Кость Подоляк.
– Стріляйте ж, кати! – не витримав чоловік і розкрив очі. –
Годі мучить!
І два гучних стріли пролунало. Хлібороби, молоді ще люди, повалилися
на землю. На сніг бризнула їхня кров і розійшлася рожевими плямами...
Денікінці підійшли подивитися – чи чисто виконана їхня брудна
робота. Чи не доведеться добивати?
Селяни лежали горілиць. Здавалося, що “тільки тепер вони відкрили
очі і дивляться не на цих катів, а кудись високо, високо, в
синє небо, на яким сяяла вечірня зірка”.
Переконавшись, що і на цей раз вийшло “добре”, кати, попихкуючи
цигарками, пішли.
Спогад про те, як денікінці пограбували господарів с. Миколаївки,
а потім розстріляли, хорунжий Кость Подоляк написав 29 грудня
1922 року в чехословацькому місті Подєбрадах, де продовжив навчання,
перерване війною.
“Смєло ми в бой
пайдьом за Русь святую!..”
1920 рік. Під ударами більшовиків армія минулорічного
“освободітєля” Києва денікінського генерала Бредова вперто пробивалася
на захід. План був такий: з’єднатися з поляками, а потім за
допомогою їхніх зверхників французів переправитися до Криму
і влитися до війська генерала Врангеля.
У квітні недобитки денікінців таки проскочили через польсько-більшовицький
фронт.
Розташувались у селах біля м. Гусятина над Збручем.
Дожидали своєї долі. Хто чекав, а хто заходився поспіхом спродувати
майно. Денікінці розуміли, що з ним доведеться ось-ось розпрощатися
– адже якими гостинними не були б господарі, а майно мусять
відібрати у непроханих гостей.
Такий закон війни! Переможець завжди конкістадор!
Але хто ж захоче віддати своє, навіть і вчора награбоване?
Тож бредовці намагалися встигнути спекатися свого майна і коней
– хай би і за невелику, символічну ціну. Все одно це більше,
ніж ніщо.
Чи не кожний денікінець намагався збути тут, у Галичині, те,
що награбував або здобув у бою. Траплялися й такі, хто вертався
назад в Україну. І їх було немало, адже відсоток українців у
денікінській армії був чималий. Тож і тікали вони на “свою”
Україну. Пощо їм той Врангель? Він же так само за Росію, як
і більшовики...
Дехто з вояків, бажаючи продовжити боротьбу проти більшовиків,
перебирався в українські частини, які були союзниками поляків...
А хтось по-дурному гинув від рук бандитів, в яких перетворювалися
колись блискучі денікінські офіцери...
Жахливі трагедії починаються, як правило, буденно...
Неподалік м. Гусятина польовою дорогою простував втікач із Великої
України. Село, з якого він щойно вибрів, здається, називалося
Кузьминчиком.
Був це Грицько Груша. Він якраз виміняв в одного хлібороба трохи
тютюну. Відійшовши від села, сів на “камінь біленький”, що лежав
при дорозі, й взявся крутити цигарку. Раптом полем розлігся
крик.
Підняв голову й побачив одягненого у військову шинелю з погонами
червоного кольору хлопчину років сімнадцяти. Той тримав за повід
коня, який, ставши цапки, намагався передніми ногами вдарити
свого юного господаря. Хлопець не розгубився і нагаєм спробував
отямити розбишаку.
Боротьба довго не тривала. Жеребець вирвався з рук і побіг у
бік каменя, на якому сидів Григорій Груша. Заки той підвівся,
щоб перейняти тварину, та вже проскочила його.
Але далеко коняка не втекла, бо заплуталася у дроті, яким було
огороджено поле.
Тут, на своє нещастя, появився дядько. Зловивши тварину, скочив
у сідло й потихеньку поїхав до хлопця. Той, радіючи, біг назустріч.
Коли селянин порівнявся з ним, хлопець схопив коня за повід,
подякував і попрохав злазити. Але чоловік, видно, вже вподобав
собі верхівця. Відпихнувши юнкера, він устромив п’яти коневі
під боки. Але хлопець не дався, повода не відпустив та ще й
почав кричати на злодія і “грозити йому штабом”.
“Дядько тягне за один кінець повода, кінь крутиться на місці...
– оповідав Григорій, – хлопчина тримає другий кінець однією
рукою, а другою б’є дядька нагаєм по ногах. Нараз дядько вдарив
коня в боки, кінь шарпнув і хлопчина покотився на бік дороги,
а дядько поїхав собі далі”.
Хлопчина одразу підхопився і побіг услід коникові, який так
по-дурному зрадив його. І з ким? З отим селюком-злодієм!
А навстріч дядькові вже їхала смерть. Наближалася неквапом,
у возі, серед військових. Всього ж на підводі вмостилося шестеро
денікінців.
Селянин порівнявся з ними. Його завернули, наставивши зброю.
А назустріч вже біг радісний юнкер.
Раптом почувся сухий стріл із пістоля. Дядько похитнувся в сідлі,
потихеньку зсунувся й звалився на дорогу.
Хлопець смерті кривдника не злякався, швидше навіть зрадів.
І побіг до свого дорогого розбишаки. Того вже прив’язали до
люшні та сунули не поспішаючи далі. Юнкер вже добігав. Напевно,
радість переповнювала його серце. Як-не-як свої їхали на підводі
та й коника рідненького підводили...
Юнак махнув руками, мовляв, зупиняйтеся, “спасіба вам, я уже
здєсь”...
І знову короткий стріл сполохав польових птахів...
Хлопчина впав...
Григорій Груша не на жарт злякався, адже підвода котилась далі,
а він сидів на її шляху, на камені, що лежав при дорозі.
Військові порівнялися з ним... Григорій заплющив очі.
Він чекав третього – сухого і такого ж короткого – пострілу...
І це було б логічно – адже свідки нікому не потрібні.
Але денікінці вже вгамували спрагу вбивства – як-не-як без зусиль
двох людей спровадили з цього світу, та й коня придбали. Через
нього, власне, і порішили незнайомців. Коня доведеться, щоправда,
продати. За безцінь, звісно...
А Груша, пополотнівши, із жахом в серці, не розплющуючи очей,
чекав свого кінця. Та замість пострілу полем розляглася “удалая
пєсня”:
– Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..
Григорій Груша, якого оминула смерть, як п’яний поплівся у протилежний
бік. Курити вже не хотілося...
До змісту Роман
Коваль За волю і честь Невигадані історії і вояцькі біографії