Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Роман Коваль
За волю і честь
Невигадані історії і вояцькі біографії

Невигадані історії

Спогади чекіста Пташинського

Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочки. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець (“Прабабка, бабка и мать были чистокровными хохлушками, бершадскими, ободовскими, гниванскими”).
Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав – у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, “русский карательный отряд”.
Попри те, що в родині культивувалася “повага до пам’яті предків”, Петро вважав себе росіянином (“Исповедуя православие, мы, младшие Пташинские, всегда считали себя по национальности русскими”).
Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що в дитинстві “я озлобился, стал верховодом и организатором проказ”.
Маючи лише 14 років, Петро втік на фронт захищати “родіну, царя і отєчєство”. За власним визнанням, мав “романтичну уяву про війну”. Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку №71 жив більшовик Степан Черніков, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався “правду о большевиках и Ленине”.
У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Красну гвардію – для боротьби “проти гайдамаків і юнкерів”. Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціалістичної молоді.
У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.
28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів “Декан” і “Ньюпор”, морський човен з авіадвигуном і пропелером, дослідний зразок двофюзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана “Монокок”. Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.
Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Свєтлова, редактора газети “Известия”, Пташинський зустрівся з Берзіним, тоді військовим комісаром Москви. Берзін скерував юнака до Фелікса Дзержинського, а той розпорядився зачислити його в латиський загін ВЧК “Свеаборг”.
У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду “товаріща Сємьона” (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльності в Україну.
Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше денікінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації – на Лівобережній і Правобережній Україні...
Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади. Називаються вони “Пути-дороги”. Дванадцятий розділ цих спогадів називається “Последний бой”. Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.
“До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції... – так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. – Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною занозою в тілі молодої республіки, його ліквідація стала невідкладною задачею... Партія спрямовувала кращі свої сили в райони, де відновлювалася влада Рад... Скасовувалися старі та створювалися нові адміністративно-територіальні райони, особливо у Придніпров’ї. З частини території Київщини і Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху у Знаменських лісах1 із Холодним Яром на Правобережжі та у районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. У місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центр Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку Кам’янка. Багато сіл перебували під владою бандитів, сільські та волосні ради і ревкоми там не існували...”2
В один з останніх днів травня 1921 року на станції Кременчук висадилася група комунарів. В її складі був і одесит Петро Пташинський. Але приїхав він не з Одеси, а з Харкова, де тоді розміщалися совєтський уряд та його каральні органи.
Ще перед від’їздом із Харкова Петро довідався, що його брат Іван працює в Кременчуцькій губернській ЧК. Тож заздалегідь радів майбутній зустрічі... Однак сталося не так, як гадалося. У бюро перепусток повідомили, що Івана призначено секретарем повітової ЧК в Олександрію...
Вранці харківських посланців підняв із підлоги завідувач організаційно-інструкторським відділом “товаріщ” Бєлєнькій.
– Падйом! Хватіт паліровать пали, за работу, таваріщі!..
Ось так Пташинський познайомився із заворгом Бєлєнькім, правою рукою секретаря губернського комітету комуністичної партії “товаріща” Свистуна, старого більшовика, що керував підпільною комуністичною організацією ще до революції...
Для проживання Петрові відвели невеличку кімнату (“комнатушку”) в приміщенні міської бібліотеки, а за сприяння старого друга “Івана”, колишнього одеського кравця чекіста Соломона Гудзя, Пташинський одержав місячний “продпайок”...
Ніч, проведена в кременчуцькій бібліотеці, запам’яталася йому на все життя.
Просидівши половину ночі над першим томом “Капіталу” Карла Маркса, Петро вмостився на підлозі кімнатки, умебльованої невеликим столиком і віденським стільцем на трьох ніжках.
Ледь заплющив очі, як у кімнаті з’явився покійний брат дядька Матвія. Він мовчки уп’явся в племінника кривавими очима... Заціпенівши від жаху, чекіст уздрів ще й одноокого чоловіка. Підійшовши впритул до Петра, той завдав йому страшного удару по голові. Впавши, Пташинський відчув його ногу на своїх грудях. Одноокий так сильно тиснув на груди, що Петро не витримав і... прокинувся. На грудях у нього принюхувався пацюк. Петро відмахнувся рукою. Пацюк миттю зіскочив і побіг у кут...
Пташинський знову взявся за “Капітал”...
Та все ж сон виявився сильнішим за Марксову науку. Підклавши велемудрий “Капітал” під свою не таку вже й світлу голову, чекіст знову дав хропака.
На цей раз йому приснився величезний гайдамака – отой, що колись в Одесі, в січні 1918-го, поранив його. Недовго думаючи, гайдамака жбурнув у чекіста “лимонку”. Від удару Петро прокинувся... А це знову був пацюк.
Чекіст підхопився. Запаливши лампочки, почав пошуки. Лише тепер побачив, що плінтуси погризені, а скрізь – щурячі нори...
Та все ж обійми Морфея перемогли острах і огиду. Не вимикаючи світла, Пташинський знову почав сповзати у сон. Та ще повністю не встиг відключитися, як відчув наближення пацюка. Не відкриваючи очей, грюкнув кулаком по підлозі, намагаючись злякати голодну тварину...
За хвилю Пташинський відчув, як щось ворушиться у його ногах. Почувся й писк. Брикнувши ногами, Петро знову підскочив. І майже одразу заснув.
Та мир в душі чекіста не запанував. Ба більше, вже не один, а кілька пацюків, досліджуючи кімнату в пошуках їжі, перебігали через нього, змушуючи щораз підхоплюватися... Тут він і згадав про зброю. Діставши з кобури наган, націлився на одну з дір...
До світанку його трофеями були чотири великі пацюки...
Вранці, збуджений нічними пригодами, ледь не бігцем подався до свого земляка Гудзя. Треба ж із кимсь поділитися...
– Нє надо стрєлять, пабєрєґі патрони, – порадив Соломон Мойсейович...

У кабінеті секретаря Кременчуцького губернського комітету компартії “товаріща” Свистуна починалася нарада. Тут зійшлися командир 25-ї стрілецької дивізії Зомберг, комісар 74-ї кавалерійської бригади цієї дивізії Михайлов, голова Кременчуцької губернської ЧК Курятников, губернський воєнком Чекаленко1, заворг Бєлєнькій, працівник Одеської губчека Кошелєв, Петро Пташинський і низка відповідальних працівників “губпарткома”.
– Ми сабралі вас, – почав “товаріщ” Свистун, – так как настало врємя навєсті порядок в ґубєрніі, создать условія для нармальной работи совєтскова, партійнова апарата і общєствєнних організаций в ґородах і сьолах. Во мноґіх сьолах Золотоношсково і Чіґірінсково уєздов сєльсовєти, волісполкоми, рєвкоми, комбєди отсутствуют ілі засорєни кулацкімі елємєнтамі. В рядє мєст партійниє ячєйкі сущєствуют полулєґально. Важнєйшиє рєшенія партіі і правітєльства в етіх сьолах і волостях нє виполняются, особєнно нєудовлєтворітєльно поступаєт хлєб на ссипниє пункти. Заготовка хлєба в рядє волостєй вообщє нє вєдьотся. Прічіной етово являєтся бандітізм. Дошло до того, что в уєздний центр Чіґірін можно попасть только в сопровождєніі воінской часті. Знамєнскіє лєса с Холодним Яром осєдлалі атамани Заболотний2, Чучупака, Полтавєц-Остряніца, в Золотоношском уєздє тєрорізіруют сьола Вєрємєєвку і Жовніно, сєло Кєлєбєрду – атаман Калібєрда... Настало врємя рєшитєльно, всємі доступнимі срєдствамі унічтожить осіниє ґньозда атаманщіни, і в пєрвую очєрєдь на Правобєрєжьє...
Свистун зачитав директиву “центра” про необхідність у найкоротший термін покінчити з “бандітізмом” у Кременчуцькій губернії, нормалізувати роботу партійного і совєтського апаратів, “ліквідувати бандитське вогнище в Холодному Яру”.

– Ми пріґласілі сюда всєх, кто будєт праводіть халадноярскую апєрацию і абєспєчівать виполнєніє дірєктіви в кратчайшиє срокі. Ви далжни асущєствіть ето рєшеніє партіі і правітєльства, прівлєкая бєдноту, саздавать всє условія для нармалізациі палаженія в районах Знамєнка – Чіґірін – Чєркаси, васстановіть там органи савєтской власті, аказать самоє енерґічноє садєйствіє камуністам етого района, арґанізовать партійниє ячєйкі, рєвкоми там, ґдє унічтожени бандітамі і длітєльноє врємя нє дєйствуют волостниє і сєльскіє савєти, васстановіть работу комнєзамов. Актів, каторий ви арґанізуєтє, направьтє на виполнєніє продналоґа.
“Центром бандитизму”, як довідався Пташинський, був Холодний Яр, а його “штабом” – Мотронинський жіночий монастир. “У разі потреби” секретар Кременчуцького губернського комітету компартії дозволяв “знищити це осине гніздо”, тобто сам монастир...
Далі “товаріщ” Свистун порадив “широко і вміло” використовувати у роботі постанову Надзвичайного з’їзду совєтів України про амністію тим, хто складає зброю, припиняє боротьбу проти совєтської влади і здається.
– Вам прєдоставляєтся право аб’являть амністію от імєні с’єзда совєтов... Атпєчатанний тєкст пастановлєнія об амністіі вам видадут.
Для керівництва операцією було створено губернську надзвичайну трійку. Їй безпосередньо і підпорядкували трійку надзвичайних уповноважених для боротьби проти “бандитизму” в районі Холодного Яру (Чекаленка і двох одеситів – Кошелєва і Пташинського). Вони автоматично стали заступниками військових комісарів бригад 25-ї стрілецької дивізії. До кожного з них було прикріплено кавалерійський ескадрон.
– У каждово із вас в падчінєніі будєт дастаточно байцов і аружия; в том чіслє станкових і ручних пулємьотов... – казав Свистун.
Кожному надзвичайному уповноваженому надавалося право розпускати сільради, волосні виконкоми і ревкоми, а також створювати їх, арештовувати всіх, хто підозрювався у зв’язках із “бандитами” й “бандитизмі”, розпускати партійні осередки і створювати нові, погоджуючи, щоправда, свої дії з Чигиринським повітовим комітетом більшовицької партії.
– Лічності уполномочєнних об’являются нєпрікосновєннимі, – завершив промову Свистун. – Вас моґут арєстовать только с санкциі ґубєрнской тройкі.
Завдання Пташинський зрозумів: він разом із Чекаленком і Кошелєвим за допомогою підрозділів 25-ї стрілецької дивізії мав ліквідувати “бандитизм” у Холодному Яру...
Наприкінці наради заворг Бєлєнькій вручив чекістам мандати, в яких засвідчувалося право пред’явника оголошувати амністію...
Далі уповноважених запросив до свого кабінету комдив Зомберг. З його допомогою чекісти докладно вивчили карту району операції і ділянок, призначених кожному уповноваженому. Вислухали назви і характеристики сіл, що входять у зону дій кожного.
– Паддєрживайтє мєжду сабой пастаянную связь, саґласовивайтє друґ с друґом сваі дєйствія, – порадив командир дивізії.
Наприкінці наради військовий комісар 74-ї кавалерійської бригади вручив уповноваженим мандати такого змісту:

“Военный комиссар 74-й бригады 25 стр. дивизии
июня 20 дня 1921 г. № 200.
Мандат
Дан сей тов. Пташинскому П. Н. в том, что он назначается на время Холодноярской операции заместителем Военкома 74 бригады в 5 кав. эскадрон 25 с. д. Всем советским властям и учреждениям, а также военной власти оказывать всемерное содействие по предоставлению перевозочных средств и т. д. во время исполнения своих обязанностей. Ему же разрешается ношение холодного и огнестрельного оружия, что подписью и приложением печатью удостоверяется.
Комбриг 74 бригады
Военный комиссар 74 бригады (підписи)”.
Повноваження скріпила кругла гербова печатка.

Зустріч з ескадроном відбулася на залізничній станції Бобринська.

Представившись, командир ескадрону Штеренберг1 познайомив Пташинського з особовим складом. “Це були славні хлопці, неодноразово обстріляні в жорстоких сутичках з ворогами революції, – згадував Пташинський. – Деякі з них боролися під керівництвом легендарного комдива Василя Івановича Чапаєва, вступили в партію за комісара Фурманова. В ескадроні був міцний партійний осередок. Із такими хлопцями, думалося мені, не страшні будь-які Чучупаки і Заболотні”.
Не затримуючись на станції Бобринській, у кінному ладі рушили до Кам’янки.
Секретар Чигиринського повітового партійного комітету, голова Чигиринського повітового виконкому і повітовий військком, що вимушено перебували в Кам’янці, вже знали про приїзд ескадрону, тож підготували харчування і нічліг. Секретар парткому докладно розповів Пташинському про ситуацію в районі Холодного Яру і виділив “досвідченого бойового провідника”, що добре знав місцевість...
“Нашу появу в районі Холодного Яру (бандити) зустріли калатанням монастирських дзвонів, – згадував Пташинський. – Пізніше я довідався, що завжди, коли неподалік монастиря з’являється військова частина, лунає дзвін. Це був сигнал тривоги й оповіщення бандитів. За звуками дзвону вони дізнавалися, з якої сторони насувається небезпека, хто наближається – чи піхота, чи кавалерія, з артилерією чи без неї, приблизна чисельність...
Сумна картина постала перед нами, коли прибули на місце. Був розпал селянських жнив, але людей на полях видно не було. На вулицях зрідка з’являлися перехожі, не було на вулицях веселої, гучної дітвори. З настанням сутінок наставала якась дивна, тривожна тиша... Навколо розгромлених чи забитих дошками сільрад, волосних виконкомів, комітетів бідноти (комнезамів) вітер ганяв їхні канцелярські папери і документи. У селах Полуднівці й Медведівці серед цих паперів ми знайшли списки тих, хто здав продовольчий податок.
Члени сільрад, волосних виконкомів і комнезамів ховалися від бандитів, не з’явилися вони і після нашого приїзду. Причину цього пояснив секретар партійного осередку с. Мельники. Це пояснюється просто, сказав він. Ви поїдете, а вони залишаться і загинуть від рук бандитів...”
Почати боротьбу Пташинський вирішив на ідеологічному фронті. І підготував звернення, текст якого червоні вершники одразу розклеїли у всіх селах його ділянки.
“Граждане холодноярской округи Чигиринского уезда! Заканчивается гражданская война! Все враги, иностранные и местные, три года терзавшие советскую землю, разгромлены и вышвырнуты за ее кордоны. Разгромлены банды Петлюры и Махно, а сами главари сбежали от народной кары в панскую Польшу. Остатки бандитов все еще мешают мирной жизни – грабят, насилуют и убивают, не дают нормально жить, восстанавливать разрушенное войной народное хозяйство. Страна перешла к новой экономической политике, отменена продразверстка, и вместо нее взимается продовольственный налог, и теперь крестьянин сам будет распоряжаться своими излишками, сколько бы их у него ни было!
Чрезвычайный съезд Советов Украины объявил амнистию всем, кто прекратит борьбу против власти рабочих и крестьян и сдаст свое оружие.
В селах Чигиринского уезда в районе Холодного Яра шайки атаманов Заболотного, Чучупака, Гребенюка и других чего-то выжидают, на что-то надеются, нарушают мирный труд. Впереди их ждет только гибель!
На окончательную ликвидацию бандитизма в ваши села, в Холодный Яр направлены войска, они твердой рукой восстановят порядок.
Советской власти гражданская война навязана врагами рабочих и крестьян. Руководители этой власти, коммунисты-большевики, – противники насилия, они несут трудовому народу мир и свободу. Заблудшим и обманутым людям дается возможность возвратиться к мирному труду, спокойной жизни!
Доводится до сведения населения всех сел в районе Холодного Яра, что в с. Мельники создан постоянный военный гарнизон, начальником которого назначен товарищ Штеренберг.
С 26 июня сроком до 2 июля включительно объявляется амнистия всем атаманам и членам их банд, кто добровольно сдаст свое оружие и заявит о прекращении борьбы против Советской власти. Каждому амнистированному будет выдан об этом документ с гербовой печатью. Задерживаться и арестовываться амнистированные не будут.
Все посторонние лица, не принадлежащие к Мотрониевскому монастырю, должны покинуть его территорию не позднее 2 июля сего года.
Не выполнившие этого требования будут считаться активными врагами рабочих и крестьян и в случае вооруженного сопротивления будут уничтожены.
Председателям, секретарям и другим членам сельских советов и волостных исполкомов, а также комнезамов следует немедленно возобновить нормальную работу, и в том числе работу по выполнению продналога. В сельсоветах и волисполкомах восстановить круглосуточное дежурство десятихатников и подвод.
Прием бандитов, сдавших оружие, производится в помещении гарнизона в с. Мельники в течение всего светлого дня суток.
Заместитель военкома 74-й бригады 25-й дивизии, уполномоченный Кременчугской Губчрезвычтройки Пташинский, начальник военного гарнизона с. Мельники Штеренберг”.
Газетно-пафосний текст звернення свідчив про повне незнання Пташинським ситуації в Холодному Яру. Він так і не зрозумів, що начальство послало його у “фортецю петлюрівщини”, послало практично на неминучу смерть. “Населення Холодноярщини абсолютно відірване від Радянської влади... а будь-який представник влади негайно робився жертвою бандитів, як тільки з’являвся тут...” – так зазначено в доповіді таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УРСР №154 від 23 серпня 1921 року.
Більшовицькі фахівці терору називали Холодний Яр і “чем-то вроде петлюровской “Запорожской Сечи”. Ось на цю Холодноярську Січ і послали гарячого юнака.
Особливо трагікомічно у зверненні Пташинського звучала теза, що “коммунисты-большевики – противники насилия... несут трудовому народу мир и свободу”. Плювалися, мабуть, селяни, читаючи такі нісенітниці. Як видно, Пташинський і творів Леніна як слід не читав, бо саме Ленін висунув гасло перетворення війни імперіалістичної на громадянську. Все ж, може, і недаремно Пташинський стверджував, що “совєтській владі громадянська війна була нав’язана ворогами робітників і селян”. Справді, вороги робітників і селян – російські більшовики – оголосили їм війну...
У Головківці й Буді звернення уповноваженого швидко зірвали. З’ясовуючи, хто це зробив, Пташинський довідався, що в Головківці живе дружина повстанця Івана Гребенюка. Батьки ж отамана Чучупака жили в Мельниках.
Родини гайдамаків чекіст вирішив поки не зачіпати. Звісно, не з гуманних мотивацій. Просто він розумів: краще встановити пильний нагляд за обійстями повстанців у надії, що хтось із них прийде провідати рідних, помитися чи ще за якою потребою.
За порадою членів партійного осередку с. Мельники, котрий відновив роботу, Пташинський з ескадроном зробив рейд до Холодного Яру. Червоноармійці розклеїли на узліссі чимало екземплярів звернення. Але, побоюючись гайдамаків, у ліс вирішили далеко не заходити...
Зрозуміло, що письмових звернень виявилося недостатньо. Тоді Пташинський взявся організовувати у селах мітинги – “для безпосередньої розмови з населенням”. Разом зі Штеренбергом і комуністами Мельників розробив план проведення мітингів у кожному селі, намітив доповідачів. Подбав Пташинський і про безпеку під час зібрань...
Збори відбулися в Мельниках, Головківці, Медведівці та Полуднівці. Теми доповідей були такі: “Нова продовольча політика і бандитизм”, “Надзвичайний з’їзд совєтів України і його рішення про амністію”, “Міжнародне і внутрішнє становище совєтської влади”, “Комунізм і релігія: що таке відділення церкви від держави?” та інші.
До 28 червня було “обрано” сільради в Полуднівці, Медведівці, Головківці та Мельниках. У Головківці поновив роботу волосний виконком. Довідавшись, що в холодноярських селах “відновлюється совєтська влада”, окупанти надіслали з Кам’янки двох уповноважених “по продналоґу” відбирати в населення хліб...
Наслідки мітингів було неважко передбачити – адже селяни добре знали, що таке “совєтская власть”. Тож хліба ніхто не поспішав давати: ні “рабочім Пєтроґрада”, ні “ґолодающім дєтям Поволж’я”. Лише скарги посипалися на голову Пташинського у відповідь на заклики здавати хліб державі. Скаржилися на неправильне обкладання “розверсткою”, завищене нарахування продовольчого податку... Та й взагалі на багато що жалілися селяни.
Після сходу в Мельниках Пташинський зі Штеренбергом заїхав роздивитися господарство батька отамана Чучупака.
– Син-то что ваш думаєт? – почав урезонювати розбійник старого. – Пачєму прадалжаєт бєсчінствовать? Нєужелі нє панімаєт, что дашол до края ґібєлі і ґібєлі абманутих хлопцев сваєй банди?
Відповіддю було мовчання і тяжке зітхання.
– Дєржава мілостіва, но бандітствовать дальше нікаму нє пазволіт, – закінчив чекіст розмову зі старим...
27 червня Пташинського чекав перший успіх: з’явилося шість невідомих, що назвалися дезертирами, четверо з них були колишніми міліціонерами. Здавши обрізи, заявили, що нікого не вбивали. Уповноважений видав їм посвідчення про “амністування”.
У цей день перший після тривалої паузи “червоний обоз” із хлібом прийшов на зсипний пункт. Пташинський радів, йому здавалося, що “крига скресла”, що справа піде. Засмучувало хіба те, що не вдалося схопити “відомого організатора банди Е. Гребенюка”1, який зумів перехитрити червоних і зник.
Чекіст з’ясував, що дружина і батько повстанця активно допомагають йому. Це викликало обурення – мовляв, ми їх не чіпаємо, а вони “бандітам” допомагають. Тож вирішив уповноважений заарештували “пособніков бандітов”. Дружині Гребенюка вдалося сховатися, а батька (як заручника) посадили в холодну.

28 червня Петру Пташинському виповнилося 19 років. Та йому було не до святкувань. Вечір провів, складаючи доповідь Кременчуцькій губернській трійці та секретарю губернського комітету компартії Свистуну про хід виконання поставленого завдання. А чим міг похвалитися? Хіба що своєю активністю. Все ніби йшло добре, але ж хлібозаготівля з місця практично не зрушилася...
Наступного дня Пташинський виїхав у Суботів на зустріч із Чекаленком і Кошелєвим. Виявилося, що обстановка скрізь подібна: створено актив, розбираються скарги, відновлюється робота совєтів і комнезамів, вивчається становище в Холодному Яру і Мотриному монастирі – скільки там переховується партизанів, розташування їхніх стеж і можливих засідок, наявність озброєння та боєприпасів і, що не менш важливо, вивчається настрій отаманів і партизанів...
Коли Пташинський повернувся в Мельники, йому принесли кілька надрукованих на друкарській машинці листівок, знайдених у Будах, Полуднівці й Головківці. Листівки закликали “не вірити більшовицьким агітаторам, гнати їх із нашої землі, убивати”...
Ніч видалася неспокійною. В різних кінцях Мельників спалахнуло відразу дві пожежі. Горіли хати секретаря сільради і голови комнезаму.
Гасили пожежу довго. Коли вогонь вже опанували, Штеренберг сказав, що далі впорається сам, а Пташинському порадив іти відпочивати перед гарячим днем.
Та не закінчилася ще гаряча ніч.
Під’їжджаючи до будинку священика, де жив, Пташинський зауважив якусь постать, що промайнула і зникла.
– Стой! – закричав уповноважений.
Відповіддю був постріл.
Куля просвистіла над головою.
Відповів зі свого парабелума і Пташинський.
Примчався патруль, почалися безрезультатні пошуки...
Уповноважений збагнув, що холодноярські партизани прийняли його виклик.
Чекіст наказав посилити пости і застави, а по селу пустити кінні патрулі. На пораду Штеренберга вирішив цієї ж ночі перейти жити у штаб ескадрону.
Зібравши особисті речі, Пташинський вже направився до виходу, коли звернув увагу, що зрушено зі свого місця стіл. І килимок не на місці. Поправляючи килим, Пташинський раптом побачив під ним люк.
Відсунувши стіл, відкрили ляду. Внизу була невелика кімната, а в ній сиділа людина. “Так випадково була знайдена “друкарня” підпільної бандитської групи, – зазначав Пташинський, – її заміняла друкарська машинка колишнього церковного старости, на ній друкувала контрреволюційні листівки виявлена в підвалі дочка “гостинного” попа”.
Про долю підпільниці та її батька чекіст у спогадах не повідомив...
Ранок приніс ще одну несподіванку. Якесь хлоп’я принесло в штаб адресовану Пташинському записку. Її текст був лаконічний: “Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у манастир – поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз”.
Пташинський викликав Кременчук. Біля апарата виявився нарком Всеволод Балицький, що якраз туди приїхав. “Ми були особисто знайомі, – згадував Пташинський, – зустрічалися в Харкові, разом голосували за Ленінські тези під час дискусії, нав’язаної партії робочою опозицією, Зінов’євим та іншими уклоністами”.
Пташинський доповів наркому про вимогу отаманів і запитав, які будуть вказівки.
Балицький відповів не одразу. Врешті сказав:
– Указаній нє будєт. Дєйствуйтє так, как ґаваріт вам ваша рєволюционная совєсть і сазнаніє.
– Іду в Яр на пєрєґовори, товаріщ нарком.
– Пташинскій, прімітє строґіє мєри, вазьмітє заложніков. Далажитє рєзультат без прамєдлєнія в случає успєха...
Перед тим як вирушити до лісу, ескадрон сконцентрувався в Мельниках, а у селі оголосили воєнний стан. Всіх родичів отамана Чучупака і Гребенюка було арештовано як заручників. Оголосили, що у випадку вбивства уповноваженого заручників розстріляють, а їхні господарства спалять.
Перед відходом до лісу Пташинський зайшов до арештантів. Старому Чучупаці та батькові Гребенюка сказав:
– Ми нє можем вєріть на слово вашим синав’ям, ані нє заслужилі у нас давєрія... Са мной ва врємя пєрєґоворов всьо может случится. Чтоби абєзопасіть сєбя от каварства і звєрства, рєшено взять вас в заложнікі. Ваша і всєх ваших блізкіх жизнь завісіт ат павєдєнія бандітов. Мая смєрть будєт і вашей смєртью...
Передавши вранці 1 липня Штеренбергу всі особисті документи, крім мандата, що давав право оголошувати амністію, Пташинський скочив на коня. З собою взяв ще плакат із текстом рішення з’їзду совєтів.
До околиці його провів начальник гарнізону...
Як тільки Пташинський під’їхав до узлісся, почув команду:
– Стій!
З-за дерев вийшло троє. Осадили коня. Коли Пташинський зістрибнув на землю, йому зав’язали хусткою очі й кудись повели.
Підтримуючи попід руки, довго водили лісом. Врешті чекісту це набридло і він вигукнув:
– На кой чьорт ви водітє мєня па круґу?
– Ти б трохи потихше, не в гарнізоні ж, – почув у відповідь.
– От і прийшли, – кинув другий.
Пташинський зірвав з очей пов’язку і побачив, що стоїть на краю входу в землянку. Спустившись по сходинках, відчинив дверцята.
У схроні було страшенно накурено. Густий тютюновий дим висів суцільною хмарою. Важко було навіть щось роздивитися.

Несподівано хтось взяв чекіста за руку і повів до столу.
Пташинського посадили на покутті – під іконами.
Його очі почали помалу звикати до ядучого туману.
Кімната виявилася просторою, стіни її вибілені вапном. Три довгих столи були заставлені різноманітною їжею. У землянці сиділо чимало людей, від розмов яких аж гуділо.
– Полтавець-Остряниця, – промовив чоловік, що сидів праворуч, і потиснув руку.
– Чучупака1, – представився сусід ліворуч.
– Вип’ємо за знайомство, – запропонували отамани.
– Вип’ємо, – відповів Пташинський, вважаючи, що відмова може образити і насторожити господарів (він ніколи до цього не вживав “зеленого змія”).
У цю мить залунала стародавня українська пісня “Закувала та сива зозуля”.
“Эта песня про запевшую кукушку и хлопцев запорожцев, туживших и плакавших в турецкой неволе, – писав у своїх спогадах Пташинський, – была одной из любимых в семье родителей, и я взгрустнул, заслушавшись красивым ее исполнением”.
– То що? Так і не познайомимося? – запитав Іван Полтавець, протягаючи гостеві склянку самогонки.
– Пєсня-то какая добрая, – відповів Пташинський і перехилив склянку.
Гидка смердюча рідина обпалила йому слизову горлянки. Одразу потягнуло на блювоту. Чекіст стримувався з усіх сил, щоб не оскандалитися...
Пташинському відразу не сподобався “цей маленький полковник”, який намагався споїти його. Тож звернувся до отамана Чучупака:
– Піть мнє нєльзя, язва желудка данімаєт.
– Так це ж перші ліки проти неї, – з усміхом мовив Полтавець-Остряниця, – їх тільки не терплять наші вороги.
І Полтавець заспівав, як здалося чекісту, “неприємним високим голосом”:

Згинуть наші воріженьки,
Як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття,
У своїй сторонці.

– Та годі тобі... Допанувались, – перебив його Чучупак.
На мить у землянці все стихло...
Тим часом Пташинський вже порахував, що за столами сиділо близько тридцяти лісовиків.
– Что ж, панове атамани, мєня пріґласілі банкєтовать ілі на сєрйозний разґовор?
– Всьому свій час, – відповів Чучупак. – Нехай хлопці побенкетують, добру пісню заспівають...
– Може, не доведеться їм більше співати і веселитися в житті, – знову вступив у розмову Полтавець.
Він явно намагався загострити обстановку за столом.
– Нє надо так мрачно, ґаспадін палковнік. Я віжу, здєсь в бальшинствє сідят маладиє хлопци. Бросят бандітствовать, і свєтлая жизнь пєрєд німі аткроєтся...
– Вистачить політики, – втрутився Чучупак. І заспівав красивим баритоном:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі,
Синесеньке море,
Плачуть, тужать запорожці
В турецькій неволі.

Пісню підхопили. Її сумний настрій передався всім...
“Я сидів між двома отаманами в куті під образами, – згадував Пташинський. – Це місце в народі вважалося почесним. Що зв’язало цих двох таких різних людей? – думав я. – Чучупака з потомственних бідняків... і Полтавець – лютий ворог бідноти, потомственний куркуль. Що об’єднало їх на боротьбу з революцією і посадило поруч на почесне місце?”
Важко було збагнути денаціоналізованому українцеві Петру Пташинському, що цих та інших людей злучила національна ідея і ненависть до окупантів за насильства над рідним народом...
Спершу чекісту здалося, що його прихід залишився непоміченим, що, крім отаманів, на нього ніхто не звернув уваги. Але, освоївшись, він збагнув, що помиляється. Більшість співтрапезників були не такі вже й веселі, як дехто вдавав, а їхні пісні виказували глибокий сум безвиході. Пташинський зауважив, що його розглядає багато очей і найменший його рух не залишається непоміченим.
А під образами розгорялася суперечка отаманів. Чучупак намагався стримати запал Полтавця, який все ж хотів споїти чекіста, підливаючи у склянки каламутне зілля.
Під час співу, якому козаки віддавалися повністю, Пташинський непомітно виливав самогонку за халяву чобіт, за комір гімнастерки...
Пізно ввечері настала тиша. Її порушувало лише сонне бурмотіння і зітхання людей, які поснули.
Ліг на підлозі й Пташинський. Але сон не йшов до нього. Та і як спати між двома отаманами гайдамаків? Додавала неприємних відчуттів і білизна, просякнута самогоном. Та й у чоботях хлюпотіла горілка.
На світанку Пташинський вирішив освіжитися. Обережно почав пробиратися через людей, що покотом спали на підлозі. Раптом почув за собою чиїсь, такі ж обережні, кроки. Це йшов Чучупак. “Стежать, не спускають очей”, – подумав чекіст.
– Щось і мене потягнуло на свіже повітря, – мовив, здоровкаючись, отаман.
– Вот что, ґражданін Чучупака, – сказав Пташинський, відповівши на вітання. – Ето же курям на смєх – пріґласілі на сєрьйозноє дєло, а устроілі какой-то п’яний шабаш. Мнє нужно нє пазднєє чєм чєрєз два часа бить в Мєльніках. Єслі етово нє случітся, всє ваші блізкіє і отєц Ґрєбєнюка будут растрєляни, а хати сожґут. Ви, канєчно, знаєтє, что ваши атци і всє радниє взяти в заложнікі. Нє мєдлітє, атправляйтє мєня в ґарнізон, єслі нє хотітє дапустіть нєсчастьє.
Спокійно вислухавши, Чучупак промовив:
– Не поспішайте, громадянин уповноважений, розмова в нас із вами буде серйозна, для цього ми і запросили вас... Відкладіть своє повернення на добу, напишіть про це записку Штеренбергу... Дайте нам можливість розібратися...
Пташинський послухав і записку написав.
Повернулися до землянки...
Другий день нічим не відрізнявся від першого. Чекіст знову сидів між отаманами на покутті, але замість Полтавця був Заболотний (або той, хто представився Заболотним). Після категоричної відмови пити самогон Пташинського більше не силували.
Минув день, але серйозної розмови так і не почали...
Ніч чекіст знову провів незатишно – між двома отаманами. На ранок – чергова прогулянка в компанії Чучупака і Заболотного, яка так само закінчилася пропозицією написати Штеренбергу записку про затримку ще на добу.
Наприкінці листа Пташинський дописав, що більше затримки не буде. Мовляв, у випадку, якщо до того часу він не повернеться, – “виконуйте все намічене”.
Повернувшись до землянки, Пташинський застав її прибраною. Столи стояли чисті, самогону на них не було. Народу в землянці додалося, ніхто не курив і не розмовляв...
Говорив Пташинський впродовж шести годин... Не соромлячись у виразах, намалював перспективи подальшого життя партизанів. Мовляв, загибель їхня неминуча, мети подальшого продовження боротьби вже не існує, залишається звичайний розбій, грабежі, вбивства безневинних людей.
Юний чекіст був в ударі...
Дивно, що отамани дозволили ворогові вести пропаганду в своєму таборі. Та ще й, як виглядає зі слів самого Пташинського, йому не опонували, не заперечували. А Пташинського несло – він відчув, що віддаляється від краю прірви, де перебував дві доби.
– В бальшинствє свайом ви бєднякі і сєрєднякі, абманутиє лживимі лозунґамі... Нєзавісімой Україна может бить только в саюзє с рускімі рабочімі і крєстьянамі – ето ваши союзнікі і братья. Амністія дайот вам виход к спакойному мірному труду. Вся жизнь у вас впєрєді!
Балачкам про “московське братерство”, звісно, вже ніхто не вірив, – не 1917 рік на дворі. Всі вже встигли відчути на власній шкурі, що таке “московське братерство”. Але виснаженість, безперспективність боротьби змушували шукати виходу із ситуації – не сидіти ж вічно у цьому просмерділому схроні!
Хоч і не вірили повстанці московським побрехенькам, та вірити хотілося.
Пташинського засипали питаннями. Всіх цікавило, чи дійсно їх не переслідуватимуть, якщо вони погодяться на “амністію”. Чи буде обчислюватися продовольчий податок їм так само, як і тим, хто не партизанив? Чи приймуть у ряди Красної армії тих, хто був “амністований”, але боровся проти неї? Чи не позбавлятимуть права голосу “амністованих”?..
Відповідати на питання Пташинський припинив, коли аудиторія остаточно виснажилася... Час був пізній. Треба було поспішати в Мельники...
Дорогою через Мотрин монастир чекіст із радістю почув, що отамани та більшість козаків і старшин вирішили прийняти амністію... Не погоджувався лише Іван Полтавець-Остряниця – як і раніше, він був налаштований агресивно і хотів знищити Пташинського.
“Явку з повинною і здачу всієї зброї призначили на 4 липня...” Вживши заходів на випадок можливих ускладнень і несподіванок, Пташинський разом із Чекаленком виїхав у Головківку.
Піднялись на головківську гору. З пагорба відкрився чудовий краєвид на Холодний Яр. Пташинський побачив, як підтягуються вози під зброю, що її мали здати повстанці.
Час тягнувся повільно... Стрілки годинника вже підійшли до цифри чотири, а партизанів ще не було. Пташинський вже зібрався дати відбій, як раптом із лісу, піднімаючи густий пил, вискочили вершники. За ними з’явилася піхота.
Не доїхавши метрів двісті до пагорба, де очікували червоні, вершники спішилися. На ходу знімаючи шаблі та портупеї, вони направилися до уповноважених. На першу підводу полетіла зброя Чучупака, Гребенюка і Заболотного.
“О боги! – згадував Пташинський. – Яких тільки дурниць не зробить молодість на втіху і бурчання моралістів усіх часів?! Я повернув їм їхні шаблі та пістолети і поставив поруч зі мною. Це було для них повною несподіванкою, що підтверджувала щирість совєтської влади...”
У цей день зброю склало три отамани і “141 бандит”.
За вказівкою Кременчуцької губернської трійки “амністовані” розпускалися по домах. Ті, що виявили бажання служити в Красній армії, направлялися в повітовий військовий комісаріат. Отаманів вислали під конвоєм у розпорядження Кременчуцької губернської надзвичайної трійки...
“Пізніше я довідався, – писав Пташинський, – що Чучупака працював заступником начальника повітової робітничо-селянської міліції... Десь на Канівщині, незабаром після відходу з Холодного Яру, знайшов свій кінець отаман Полтавець. При спробі переходу через Дніпро він і його поріділа банда була цілком знищена.
Після закінчення операції в Мельниках я побував у Мотронинському монастирі, де знову зустрівся і попрощався з товаришами по холодноярській операції Кошелєвим і Чекаленком... Порадившись, ми вирішили поставити крапку над бандитською “святинею”, знищивши “систему оповіщення” про наближення до Холодного Яру частин і підрозділів Красної армії. Всі дзвони було знято і відправлено до Кременчука...”
Це визнання показує, що Пташинський не був впевнений, що його праця матиме тривалі наслідки. Йому не вірилося, що боротьба в Холодному Яру завершилася.
І справді, вже остання ніч у Мельниках, яку він вирішив провести як переможець у будинку священика, закінчилася для нього трагічно – на світанку в його кімнаті вибухнула підкладена кимсь граната... Сильна контузія позбавила Пташинського слуху і перетворила його на заїку.
Холодний Яр він залишав інвалідом. Лише за місяць він зміг із трудом доповісти губернській трійці й наркому Всеволодові Балицькому про свою роботу, про свій останній бій із “ворогами революції”.
Так і не відійшов Пташинський від прощального удару Холодного Яру. І наприкінці грудня 1921 року змушений був демобілізуватися з рядів Красної армії...
Варто зазначити, що інформація Пташинського про смерть Полтавця-Остряниці не підтвердилася. Отаман продовжував боротьбу на чолі невеликого загону. Згодом він повернувся до Німеччини, куди виїхав разом із Павлом Скоропадським у грудні 1918 року після перемоги антигетьманського повстання. 1921 року Полтавець-Остряниця відновив роботу з формування Українського національного козачого товариства, яку започаткував ще рік тому.
Щодо співпраці отамана Чучупака з совєтською владою, то це не підтверджено жодними іншими спогадами чи якимись документами. Стосовно отамана Заболотного, то навряд чи це був відомий на всю Україну Семен Заболотний, бо безліч документів стверджує, що в червні – липні він вів активні бойові дії проти червоних на своїй рідній Балтщині.
Невідомий землякам та історикам і холодноярський отаман Гребенюк. Може, це був один із холодноярських старшин?..
Значно пізніше Пташинський довідався, що за рік до подій, в яких він брав участь, вже була спроба знищити холодноярських гайдамаків. “Якийсь час там розташовувалися військові частини, були відновлені сільради, а в Головківці навіть волвиконком, – писав він. – Після відходу військових частин усі ці установи припинили своє існування, приміщення були розгромлені й забиті дошками...”
Ситуація повторилася і після від’їзду надзвичайних уповноважених. Багато “амністованих”, отримавши довідки і провідавши рідних, знову подалися до лісу. І продовжили боротьбу...
Про розмах повстанського руху на Чигиринщині свідчать більшовицькі документи. Ось уривок із протоколу №31 засідання Кременчуцької губернської військової наради від 18 липня 1921 року: “...Бандитизм у губернії посідає значне місце, як це видно з цифр, які вказують на десятки бандитських організацій, що оперували в губернії, нараховуючи у собі до 18700 чоловік та обхоплюючи Чигиринський і Черкаський повіти...”
А у бюлетені таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УСРР №121 від 13 липня зазначено, що в село Мельники (звідки щойно виїхав Пташинський) “прибула банда нез’ясованої назви, чисельністю ніби до 800 шабель, при 8 кулеметах і кількох автоматах... Невідома банда чекає на підхід із-за Дніпра нібито 18 загонів”.
З іншого документу (оперативно-інформаційного зведення РНК “про стан боротьби з бандитизмом” в Україні від 14 липня 1921 р.) довідуємося, що в Холодному Яру діє відділ отамана Івана Савченка-Нагірного. В околицях Холодного Яру оперували загони Ломай-Ярма, Голика-Залізняка, Загороднього, Чорного Ворона та інших отаманів. Всього за даними чекістів станом на 15 липня тут “безкарно... оперувало 15 організованих банд”.
Так що хоч і зазнав Холодний Яр відчутних ударів влітку 1921 року, все ж боротьби не припинив, а восени ще більше активізував її. “Жовтень (1921 р.) на Кременчужчині, особливо її Правобережній частині, – читаємо в бюлетені таємно-інформаційного відділу РНК УРСР №215 від 25 листопада 1921 року, – пройшов під знаком швидкого зростання бандитизму, придавленого в серпні та вересні низкою успішних операцій військових частин і агентури”.
26 жовтня 1921 року на засіданні Військової наради Кременчуцької губернії “член ЦК тов. Хоречко”, що здійснив інспекційну поїздку губернією, заявив, що “в каждом уголке, каждом селении чувствуется присутствие бандитов”.
Оскільки окупаційний режим не мав серйозного успіху в Холодноярській окрузі, Совнарком 23 серпня 1921 р. обговорив пропозицію переселити на місце знищених українських селян Холодного Яру “крєстьян с голодающіх областєй Росії”. Зрозуміло, що це б “нарешті вирішило проблему”, як вони казали, “бандітского района”...
Тут і згадалася одна з тез виступу Петра Пташинського у партизанському схроні в Холодному Яру: “Независимой она (Україна) может быть только в союзе с русскими рабочими и крестьянами – это ваши союзники и братья”. Ось такі союзники. Ось такі брати...

Наприкінці 1920-х років Петро Пташинський взяв участь у колективізації (читай: пограбуванні селян) у Лубнах та на Сумщині, а 1937 року його арештувала “рідна ЧК”. Вісім місяців перебував він під слідством. Все ж врятувався, бо його справа потрапила до слідчого, разом з яким він “служив в армії Якіра в Громадянську”.
1941 року Пташинський пішов добровольцем на фронт. Дослужився до звання капітана. Але геройство у захисті “родіни і Сталіна” йому не зарахували – у повоєнні роки Пташинського знову посадили. Відбувши 10 років ув’язнення, працював у гірничорудній промисловості на Алтаї. Вийшовши на пенсію, оселився в Білгороді-Дністровському, де і помер у липні 1987 року. Спогади його (“Пути-дороги”) досі не видано.
Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався у совєтській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: “Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили”. А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й, взагалі, оспівував “революційну романтику”.
Такого життєвого фінішу дійшов палкий борець за совєтську владу Петро Пташинський.

Змова в Красній армії

У книзі московського пропагандиста Віктора Голіченка “Вартові революції” серед інших є розділ “Крах ще однієї авантюри”. Починався він так: “Влітку і восени 1921 р. на оперативних картах чекістських органів чорні стрілки, що позначали рух бандитських зграй, одна за одною круто завертали з центральних повітів до західних кордонів Радянської України. Це насторожувало чекістів. Незабаром були одержані тривожні повідомлення і з-за кордону. Радянські розвідники Савинов, Ян Павловський, Станіслав Кухарський та інші інформували про те, що в районі Сторожева, Сарн, Ровно і поблизу кордону спішно формуються петлюрівські загони. Отже, ворог готується до чергової провокації. Адже ще під час ліквідації “всеукраїнського повстанкому” чекісти виявили наказ Петлюри, який вимагав до 1 серпня 1921 р. закінчити підготовку до збройного повстання.
Готуючи операцію по знешкодженню ворожого угруповання в прикордонних районах Волині і Подолії, ВУЧК і Особливий відділ Київського військового округу встановили, що штаб підтримує постійний зв’язок з якимсь отаманом Круком. До того часу це ім’я було невідоме чекістам. Після старанних і тривалих пошуків вони встановили, що отаман Крук є не хто інший, як командир радянської бригади Кручковський... Крім передачі цінної військової інформації, він також мав намір використати своє становище, щоб, коли петлюрівці перейдуть кордон, підняти в тилу радянських військ збройне повстання”.
До повстання проти совєтської влади готувалися й інші червоні воєначальники. Зокрема, командир 26-го совєтського полку Байда, ад’ютант комбрига-70 Еммерт, колишній командир кавалерійського полку бригади Григорія Котовського І. Киршул, колишній начдив-45 Савицький... Всі вони належали до підпільної мережі отамана Семена Заболотного, керівника 5-го району 1-ї (Південної) групи генерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка. Киршул, зокрема, очолював Наддністрянську бригаду 4-ї повстанської дивізії отамана Заболотного (комдива-4), а Савицький під прізвищем Гаркуша очолював кінну розвідку 26-го кавалерійського полку.
З повстанцями подільського отамана Якова Орла-Гальчевського співпрацював командир 1-го полку 1-ї дивізії Червоного козацтва (колишній осавул Війська Донського) та командир відділу розвідників 2-ї дивізії Червоного козацтва. Таємно допомагав українському командуванню і командир 41-ї совєтської дивізії Володимир Стойкін, колишній начальник постачання Військового міністерства УНР. Напевно, були й інші посвячені у плани повстання старшини Красної армії.
Саме комбриг Леонід Крючковський у визначений момент мав оголосити себе отаманом Повстанських військ України і оголосити війну совєтській владі... Бойові дії планувалося почати в післяжнивний час, коли більшовики мали відновити реквізиції хліба, тепер вже нового врожаю...
Оцінюючи ситуацію, одеські чекісти відзначили “досі небачене ще явище”: “Маса колишніх комуністів, особливо з боротьбистів і червоних партизанів, працює для Заболотного. Переповнення органів Соввласті на місцях самостійниками говорить про непродуктивність (чекістської) роботи, що там проводиться”.
Особливе значення у підготовці повстання набули відділи Народної освіти, в яких працювало багато українських самостійників. Ця установа іменем совєтської влади давала можливість своїм працівникам вільно пересуватися в повітах, що й використовувалося для підпільної роботи. А у села відділи народної освіти призначали вчителів “суцільно петлюрівського напрямку”...
Більшовики були шоковані масштабами праці українських підпільників. Виявилося, що Одеська організація мала “величезні розміри”, а відтак була одним із важливих осередків всеукраїнської підпільної мережі.
Чекісти терміново посилили роботу та підіслали в оточення людей, яких підозрювали в антисовєтській діяльності, одночасно кілька секретних співробітників. Сексотам вдалося увійти в довіру до членів підпільної організації. Невдовзі агентів навіть допустили до участі у важливих засіданнях, доручили їм зв’язок з агітаторами і вербувальниками в загони. Відтак чекісти, за власним визнанням, “мали повну можливість вивчити структуру не тільки Одеського осередку, але і те, що стосується організації у всеукраїнському масштабі”.
З’ясувалося, що центр організації знаходиться за кордоном, а саму Одеську організацію розбито на райони, що складалися з ділянок. Начальником Одеського району був полковник Сарновський, але його випадково арештували “як дезертира” і відправили у розпорядження командування військ Київської військової округи. Після цього очолив район Грінченко.
Усією політичною та організаційною роботою в Одесі керувала Центральна п’ятірка (“Політичний центр”). До її складу входили: Осмоловський, Дубовицький, Грінченко, Савицький і Гнилошкура.
За явочну квартиру, де відбувалися засідання центру, правило помешкання Дубовицького по вулиці Малоросійській, будинок 84, квартира 3. Інша явочна квартира (для зустрічей із начальником району) знаходилась у Павловському будинку в квартирі Гнилушка-Гнилошкури, якого підпільники намітили призначити комендантом станції Одеса.
Політичний центр виділяв людину для зв’язку з підпорядкованими п’ятірками, що “проводили велику і найістотнішу роботу на місцях”. У такий спосіб було створено залізничну п’ятірку, що мала розгалуження підпільних осередків по всій лінії залізниці Одеса – Київ. На боротьбу проти совєтської влади залучалися не тільки працівники залізниці, а й жителі станцій і сіл, розташованих неподалік торів. Збиралася інформація про рух поїздів, поширювалися листівки, відозви, вербувалися люди для активного виступу.
Діяли й п’ятірки на великих одеських заводах, а також п’ятірка водників.
Для зв’язку з начальниками районів, ділянок і повстанських комітетів інших губерній підпільники створили ефективну систему зв’язку. Так, Августинов налагодив зв’язок із Пшенником (Пшонником), Кирилюк – із Заболотним, а Волченцев – із начальником Мардарівської ділянки Вірським, який організував загін у 50 кавалеристів під командою Балицького. Начальник Тираспольського району Дубенко співпрацював із німцями-колоністами, традиційно вороже налаштованими до совєтської влади.
Довідавшись про існування в Одесі врангелівської організації, українські підпільники вирішили налагодити з нею зв’язок, бо бажання скинути совєтську владу було спільне. Для переговорів відрядили Вірського і Гінкула, однак до угоди не дійшло, бо чекісти несподівано розкрили врангелівське підпілля.
А проти ночі на 6 липня 1921 року червоні вже провели бойову акцію з ліквідації української організації. Результатом операції став арешт сімдесяти підпільників, яких почали пресувати на слідстві.
Завдяки жорстким заходам ворог здобув дані, які призвели до арешту низки ватажків повстанських комітетів поза межами Одеської губернії. Так арештували члена повстанського комітету Козятина, як запевняли чекісти, “особистого друга Петлюри, повстанця з трьохлітнім стажем Балагуту-Бойка”. Взяли під варту залізничників Колесникова, Мельникова, Саранчу, Василевського, Багатого… А Київській губернській ЧК поспішили повідомити явки ЦУПКОМА, а також список осіб, які були керівниками (“главарями”) повстанських комітетів Київського району.
Після проведення операції чекісти з’ясували, що в районі Бірзули, Балти і Первомайська залишилися неліквідовані осередки підпільної організації Семена Заболотного. Не вдалося арештувати й організатора Вірського та його найближчих сподвижників – Ксендзюка, Миргорода і Лідле.
Уповноважений ЧК, що приїхав у Балтський повіт для “разработкі” українського підпілля, “законспіровував агента Кузенка фіктивним арештом”. Потім Кузенку організували втечу. “Переховувався” у селі Малій Кондратівці, де через Миргорода і Ксендзюка знову налагодив контакт із Вірським.
“Подальша агентура показала, – зазначали чекісти, – що Верський (так у документі. – Ред.) після втечі намагався влитися в банду Заболотного, але з деяких причин до банди не дістався...” Відтак взявся організовувати свою мережу. “Він знову розбив Бірзульський район на групи по волостях, поставивши на чолі кожної свого агента”. З бойових ресурсів у Вірського на той час було лише декілька гвинтівок. Щоправда, в районі села Грекове чекав свого часу справний броньований автомобіль.
Основною метою праці Вірського було підняття селянського повстання і підтримка людьми загонів Заболотного, що працював у тісному контакті з Петлюрою і Тютюнником.
Семен Заболотний розкинув “могутню політичну агентурну мережу на території Одеської і Подільської губерній”. Залучав до підпільної праці українську інтелігенцію, “у більшості сільських вчителів”.
Он як зобразив отамана подвійний агент Дмитро Бузько (в документах ЧК – Боско): “Отаман на добро не зазіхав. Мав дві пари білизни, френч, потерті штани й потоптані чоботи. Кожух із кенгуру, сукном покритий, зняли йому хлопці із забитого командира-сібіряка...
– Ось де моє добро, – клав руку на карабін і наган. – Є ще шаблюка.
Надзвичайно добрий мав інстинкт небезпеки. Якусь дикунську гостру спостережливість до того, що могло стати загрозою його життю. Властиво, цей живий інстинкт, дужий первісною силою природи, був причиною того, що банда під його проводом завжди виходила сухою з води... “
Чекісти називали Заболотного “головним бойовим ресурсом (Петлюри) на території України”... І не дивно, адже отаман мав надзвичайні організаційні здібності та невичерпну енергію. Його Балтщина стала, за визнанням чекістів, “главным гнездом и базой всех наиболее крупных политических банд Одесской губернии”.
У Балтському повіті серед інших ворохобив і секретний агент Марчук. Він і встановив, що кавалер ордена Червоного прапора Крючковський “безсумнівно, працює в контакті із Заболотним, передаючи йому оперативні накази по бригаді, паралізуючи в такий спосіб усі плани Червоного Командування по боротьбі з бандитизмом у районі Подільської губернії, де розташована бригада”.
Крючковського, за даними українського історика Костянтина Завальнюка, свого часу завербувала українська підпільниця Іполита Боронецька, вчителька з Балти. Ад’ютант комбрига-70 Василь Любченко, повідомляє історик, змушений був навіть ліквідувати комісара бригади Абалевича, очевидно через те, що той був занадто пильний і відданий совєтській владі.
З’ясували чекісти, що із Заболотним співпрацює і начальник кінної розвідки 26-го кавалерійського полку Гаркуша. Цей Гаркуша, писали чекісти, “в дійсності є колишній Начдив 45 Савицький”. У мережі Заболотного працював і командир 26-го совєтського полку Байда, “бувший ад’ютант військового Міністра Петлюри генерала Грекова” (на наказах Заболотного підписувався як М. Верещака). Еммерт, ад’ютант комбрига-70, – “також заболотівець”, зазначали чекісти.
19 липня “внутрішня агентура, влита в банду (загін Заболотного. – Ред.), донесла, що 25-го Липня в селі Любашівка Ольгопольського повіту під головуванням Заболотного має відбутися з’їзд усіх ватажків повстанського руху України”. На з’їзд мали прибути комбриг-70 Крючковський, колишній командир 45-ї совєтської дивізії Гаркуша-Савицький, командир 26-го кавалерійського полку Байда-Верещака, Кирзул, Пустовійт, Малий, Гризло, Лещенко та інші отамани.
Оперативники арештували Гаркушу, Савицького та червоноармійця Палла в момент, коли ті відправлялися до отамана Заболотного. “Показання Савицького агентурний матеріал підтвердили”, – зазначали чекісти.
Чекісти хотіли арештувати всіх учасників наради, але... Під час облави в містечку Ольгополі, яку здійснював кавалерійський полк, без узгодження з ЧК було заарештовано Полю Боронецьку. Арешт насторожив підпільників, і вони в останню мить відмінили з’їзд.
Відчувши небезпеку, Заболотний розділив свій загін на кілька менших частин і наказав розсіятися. На чолі однієї з них виїхав на Уманщину. Інші відділи, зазначав ворог, “розсмокталися по селах дрібними зграями”. Один загін очолював Малий, інший – Добровольський.
“При потребі ці дрібні зграї приведуть себе в повну готовність, у будь-який момент завербувавши на той час ще багатьох із рядів селянства, що співчуває”, –скрушно повідомляв начальник Одеської губернської ЧК Дейч до ВУЧК у Харків.
У ніч проти 26 липня в Балті окупантам вдалося розгромити один із підпільних осередків отамана Заболотного, “що складався суцільно з місцевої інтелігенції і колишнього чиновництва. У цій справі було арештовано до 60 чоловік”.
На думку оперативників, головними серед них були: “галицький полковник Івасевич, учитель-священик Сковорідка, доктор Баберко, колишні офіцери брати Радзієвські, полковник Станкевич із 3-мя дочками і сином, учитель Мельников, дружина розстріляного ОБЧК пристава Олександровича та інші...”
Метою підпільників було допомагати повстанцям медикаментами, зброєю, папером, агітацією “і провокаційними діями в тих установах, де працювали окремі члени організації”.
Завдяки налагодженій агентурі тієї ж ночі було арештовано шістнадцять підпільників із с. Гольми Ананьївського повіту, з яких ворог особливо відзначив родину Демченків, Івана Нещадима і “колишнього чекіста Боско, який давав банді зведення про чекістів, про що є речові докази”.
У Кривому Озері окупанти арештували до 50 учасників українського підпілля, а в усьому Первомайському повіті полонили понад 100 осіб. На цьому операція не скінчилася... “Всього в районі Балти арештовано 130 чоловік, а разом із Першотравневим (районом) досягнуто 300”, – зазначав 1 серпня 1921 р. Дейч у звіті до Всеукраїнської ЧК у Харків.
Зрозуміло, що під гарячу руку потрапляли і люди, до підпілля непричетні. Адже для арешту достатньо було, щоб він розмовляв українською мовою та не виявляв захоплення совєтською владою. Особливо не довіряли галичанам, студентам, священикам, вчителям, колишнім кооператорам і службовцям. Їх нищили в першу чергу. Адже якщо не сьогодні, то завтра він міг стали українським підпільником чи повстанцем...
Голова Одеської губернської ЧК Дейч доповідав своєму харківському начальству, що “політичну інформаційну мережу Заболотного в районі Балтського і Першотравневого повітів можна вважати ліквідованою... (Але) військові ресурси Заболотного не вичерпані й у розсіяному вигляді представляють не менш грізну небезпеку, для чого необхідно на противагу кидати у всі райони агентуру. Списки всіх арештованих з докладною характеристикою кожного і перерахуванням усіх пунктів обвинувачення проти кожного будуть додатково вислані, як і триденні шифровані зведення про хід справи”...
Хоч повстання в Красній армії влітку 1921 року не вдалося, все ж було очевидним, що опір кривавій диктатурі чужинців не згасав. Попри успіхи одеських чекістів, боротьба на півдні України не припинилася: продовжували активно діяти отамани Семен Заболотний, Клим Солтис, Кирило Лихо-Бондарук, Яків Орел-Гальчевський і багато інших борців за свободу нашої Вітчизни.
Вічна Їм слава!

Кривава бойня в Радулі

Андрій Ліндфорс переховувався від більшовиків у знайомої лікарки в поліському містечку Радулі, що над Дніпром між Любичем і Лоєвом1.
Радуль – поселення “цілком кацапське”, тут віддавна мешкали “кацапи-старовіри”. Отож Андрій і лікарка жили в Радулі, як на засланні. Та кілька єврейських родин, що оселилися тут, і навколишні українські села переконували, що це таки Україна. Селяни радульців ненавиділи, ті ненавиділи селян так само палко. Радульці називали українців “хохлами”, а ті їх – “кацапами”.
У той час на Чернігівщині господарював місцевий повстанець Іван Галака. Хлопців мав небагато, з півсотні. Серед них вирізнявся старшина “із Петлюрівського війська”, дуже талановитий військовик. “Галака був повстанець національний, – стверджував Андрій Ліндфорс, – але в більшості був проти всіх комуністів та жидів. Всі його повстанці були козаки в повному розумінню цього слова”.
Одного літнього дня 1921 року Андрій Ліндфорс із кількома знайомими купався неподалік пристані Радуля. Чекали на корабель із Києва. Пароплави по Дніпру курсували, незважаючи на війну. Щоправда на них могли потрапити далеко не всі. Доступ мали, стверджував Ліндфорс, “люде партійні і просто жиди”. Звичайно кожний пароплав мав озброєну охорону – з чекістів та червоноармійців.
Ось над річкою вдалині з’явився чорний дим. А над містечком у цей час несподівано піднялась курява: через Радуль мчали вершники. Було їх небагато – чоловік із п’ятнадцять. “По строю та списам, – згадував Андрій Ліндфорс, – ми зараз же пізнали, що це Галаківці”.
За хвилину-другу коні вже лежали за хижкою вартового пристані. Заховалися й хлопці.
Якраз у цей момент із-за повороту виглянув пароплав. Над Дніпром розляглося його тривожне ревіння.
Плив він повільно, наче передчуваючи небезпеку. З палуби на берег сторожко поглядали кулемети та рушниці.
Коли корабель почав приставати, на кормі з’явились озброєні люди. Пролунала команда: “Сто-о-ой!” Капітан свиснув, і колеса вповільнили хід.
Нарешті містки з’єднали пароплав і пристань.
Нараз почулося “Слава!”. Більшовики незчулися, як повстанці вже були на містках – “вони скочили на ворогів, як дикі коти”. Хвилину тарахкотіла стрілянина, потім все стихло...
Серед мертвої тиші різко пролунав голос:
– Православні – направо, жиди – наліво.
“Повстанці стояли на містках і пропускали наших. Потім Галака почав вичитувати комуністів та жидів, річ його була жахлива, страшна, всі оніміли од його слів”. Закінчив він так:
– Тепер всі марш у каюти! Семене! По три чоловіки на палубу! Хлопці, за мною!
“Це був жах і жах!” – описував побачене Андрій Ліндфорс.
Галаківці виводили на палубу по три пасажири. Руки в них були зв’язані.
Людей ставили за перегородку. Лунав залп... Над Дніпром летіли нелюдські крики. Та плескіт води гасив передсмертні зойки.
За кожним разом дніпрова вода ставала червонішою і червонішою.
А в містечку – “наче всі вимерли”.
Розстріл тривав безмежно довго... Згодом казали, що в той день загинуло 217 осіб.
Наприкінці галаківці й сам Галака “хиталися як п’яні, очі в них були як у звірів, що наїлися сирого м’яса”. Раптом почулося:
– Всі...
Тоді Галака наказав витягувати з пароплава на берег продовольство та речі, що могли знадобитися...
Після того партизани сіли на коней і поїхали через містечко з піснями, розкидаючи по вулицях сигарети і цукерки...
Як виявилося, галаківці знищили не всіх. Одна жидівка переодяглася на селянку і, взявши у “баби” дитину, минула пильну сторожу на містку, а друга, “стара жидівка”, сховалася в колесі пароплава. Її знайшли там божевільною...
Наступного дня в Радулі з’явилися червоні каральні загони і почали свої криваві жнива.

Доповідь сексота Каріна

У російській мові є вислів “исчадие ада”. Цей вираз спав мені на думку, коли я досліджував життєвий шлях провідного “українського” чекіста 1920 – 1940 років...
Він був одним із п’ятнадцяти дітей учасника російсько-турецької війни Тараса Даниленка з села Високі Байраки, що на Єлисаветградщині.
А “історичне” ім’я йому витаврували чекісти: “Карін”.
Що вони мали на увазі, даючи такий псевдонім українському хлопцеві, не знаю, але відомо, що корінь “кар” лежить в основі багатьох “репресивних” слів: каратель, каральний, карний, карати, каратися, покарання...
І справді, Сергій Карін став співубивником сотень українських вояків. Важко збагнути мотивацію людини, яка пішла служити в ЧК – найжахливішу репресивну організацію за всю історію людства, фактично витвір сатани. І для чого? Щоб нищити своїх земляків, які обороняли рідну землю від поневолювачів. І ті ж Високі Байраки...
А досягти результату Сергієві допомогло диявольське вміння перевтілюватися...
Народився Сергій Даниленко 1898 року. Реальне училище в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) закінчив 1919 року. Тоді ж пішов добровольцем у Красну армію. На бронепоїзді “Смерть білим” воював не тільки проти денікінців, а й проти повстанців, у тому числі й махновців.
Цікавий момент: Сергій мав артистичні здібності, любив театр. Тож, видужавши після тифу, в панському маєтку Великих Байраків заснував разом з Алісою Вербицькою аматорський театр. Репертуар сільського театру міг бути тільки український. Може, це й послужило підставою для арешту – за доносом місцевого сексота.
На слідстві Сергій чекістів не розчарував, навіть сподобався... Напевно, не одного односельчанина видав, щоб заслужити довіру катів...
Непомітно зі статусу обвинувачуваного Даниленко перейшов у статус співробітника ЧК. Отут і отримав свою “каральну” кличку. Сталося це в січні 1920 року...
Поштовхом до розробки секретної операції з проникнення в повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника стали протоколи допиту арештованого “петлюрівського агента Мамонтова”. Його покази підтвердили, що Єлисаветградський повіт став ареною діяльності одного з “Петлюрівських Повстанкомів”. Чекісти на цю інформацію звернули пильну увагу.
Почали “разработку” через секретного співпрацівника Петренка, що познайомився з братом отамана Новицького – Федором, службовцем Єлисаветградського управління народної освіти (“Унаробраза”), який жив під фіктивним іменем Петра Кравченка. Від нього і довідався сексот, що організатор повстанського комітету Володимир Новицький нещодавно прибув “від Петлюри”. Вже при першій зустрічі з Петренком Володимир похвалився, що за час свого перебування в Єлисаветграді він чимало встиг зробити. А потім взяв і ні сіло ні впало запропонував Петренку стати членом повстанського комітету. Той, зрозуміло, погодився, про що одразу доповів своєму начальству.
Вже за кілька днів Петренко отримав відповідальне завдання підшукати людину, яка б добре володіла українською мовою. Цю людину, сказав Новицький, він планує послати “до Петлюри” з доповіддю та за інструкціями. Петренко порекомендував “випробуваного Петлюрівця” Сергія Даниленка, який чудово знав українську мову...
Під час знайомства з Володимиром Новицьким Сергій Даниленко справив гарне враження й отримав пропозицію з’їздити до Польщі в повстансько-партизанський штаб. Чекіст скромно погодився...
6 вересня він одержав фіктивні документи на ім’я Михайла Івановича Черненка, в тому числі свідоцтво про звільнення через хворобу на два місяці (№1318) та “прохідне посвідчення”. А 8 вересня у супроводі “т. Одинокого” потягом вирушив за маршрутом, вказаним головою Єлисаветградського повстанкому.
У с. Мокляки зайшов до священика – так радив Новицький. Священик мав проконсультувати, де краще перейти кордон. Панотець пояснив, що шлях, яким раніше ходив Новицький, став небезпечний, бо його уподобали спекулянти, а відтак червоні прикордонники на цей маршрут звернули увагу. Священик сказав, що безпечніше можна перейти кордон у районі Звягеля (Новограда-Волинського) неподалік Житомирського шосе.
У зазначеному районі проти ночі 17 вересня 1921 р. Карін і перестрибнув совєтський кордон. Підійшовши до польського патруля, сказав, що є “вивядовець Штабу Генерального у Львові”. Прикордонники одразу виявили йому військову пошану, а вранці з ескортом відвезли в Корець до польського старшини на цукровий завод. А той скерував “вивядовця” до жандармерії, комісар якої відправив Каріна з провідником у Рівне на контрольну станицю, а звідти вже до контррозвідки (експозитури), що на Шосейній вулиці, буд. 158.
Весь цей шлях Каріну довелося пройти і проїхати у компанії польського розвідника “з території Совукраины”, що перейшов кордон тієї ж ночі й у тому ж місці, що і Карін. На “пляцувці” у Рівному Карін зустрівся також із Віктором Янишевським, жителем с. Дубичі, що біля Житомира, дядько якого Сидір Свідерський (мешканець того ж села) організував у своєму районі мережу інформаторів. Двічі на місяць Сидір Свідерський посилав за кордон у Генеральний штаб кур’єра. Про все це Віктор Янишевський довірливо розповів – людині, яку бачив вперше в житті.
“Наша балакучість, сердечність, сентименталізм безмежні, – писав у своїх спогадах один з найкращих конспіраторів повстанський отаман Яків Гальчевський. – Мало знаній людині ми все про себе розкажемо... У нашім бездержавнім життю ми стали надзвичай неповажні й навіть небезпечні, бо не вміємо держати таємниць і бути конспіративними. Це явище загальне. Чужій розвідці в нашій майбутній державі було б найлегше працювати. Нас таємниця службова аж палить, поки ми нею не поділимося з приятелем, із жінкою, особливо коханою дівчиною. Це невміння дотримувати таємниць було причиною під совітською окупацією, що жадна поважніша повстанчо-революційна організація не могла довго діяти й була знана чекістам в Україні...”
У Рівному, в експозитурі, Черненко-Карін-Даниленко заповнив анкету. Питання в ній були конкретні: “1. Ім’я, по батькові, прізвище. 2. Родом відкіля. 3. Де живе в даний час. 4. Ранг (козак чи старшина). 5. Якої частини. 6. Відкіля і від кого присланий. 7. Під яким номером. 8. Де перейшов границю. 9. По яких документах їхав. 10. Чи не було яких сутичок у дорозі. 11. З якою метою прибув. 12. Скільки грошей одержав на дорогу”.
Потім начальник експозитури український старшина Девицький вислухав доповідь посланця Єлисаветградського повстанкому... Карін у звіті описав його: “Росту високого, красень, ставний, обличчя кругле, голене, бліде, ніс прямий, тупий, шатен, волосся нагору, очі карі, погляд спокійний (в окулярах)”. Інший старшина експозитури, Хроневич, мав близько 30 років, “був середнього зросту, широкоплечий, обличчя (мав) довгасте, ніс прямий, гострий, погляд запитальний, очі карі, обличчя широке, червоне, губи тонкі, стиснуті, волосся шатена, тверде, без зачіски...” Курив із товстого вишневого мундштука.
До розмови прислухалася й поручник панна Кудельська – жінка “років 26-ти, низенька, блондинка, обличчя довгасте, бліде, очі великі, блакитні, погляд пронизливий, перенісся тонке, ніс товстий, зачіска з проділом на ліву сторону, волосся м’яке, стрижене”.
Всі старшини були одягнені в костюми англійського зеленого сукна з погонами. Прізвища інших співробітників чекіст не запам’ятав.
У Рівному, в контррозвідці, Карін довідався, що генерал-хорунжий Нельговський на чолі загону в півсотні старшин, добре озброєних, має переправитися у Україну в район Коростеня. У випадку повстання проти більшовиків загін мав об’єднати “все повстанство в цьому районі”.
Переходити кордон Нельговський збирався через Сторожів, де у вчителя Петра Адамовича зберігалися запаси вибухових речовин і зброї. Зі Сторожева Нельговський планував йти на село Цвілі. Всю цю інформацію Каріну вибалакали ті, хто мав бути найбільш обачним.
У Рівному Василь Нельговський очікував провідника від Звягельського повстанського комітету, керівні осередки якого знаходилися в Ємільчині та Мокляках. Ним виявився житель с. Мокляки Стах, помічник начальника 9-го району сотника Ярощука. І зі Стахом зустрівся Карін. Той був високого зросту, “блондин, ніс гострий, довгий, із горбочком, вуса білі, великі, губи надуті, погляд безглуздий”...
Нарешті єлисаветградський чекіст отримав документи на проїзд до Львова. Виїхав о 23 годині разом з Віктором Янишевським і польським розвідником. У дорозі за ними встановили стеження. Жандарми навіть затримали повію, з якою випадково розбалакався Карін.
У Львові Сергій Даниленко одразу пішов до Польського генерального штабу, що розміщався на Підзамчі в колишньому санаторії “Кисельки”. Тут у кількох кімнатах багатіли мріями старшини повстансько-партизанського штабу. Та спочатку Каріна відіслали в експозитуру на вулицю Полянського, буд. 1 (проти парку Келінського) до капітана Галайди. Карін так змалював Галайду: “Середнього росту, худий, голений блондин, кирпатий, рябий, сині штани, сіра галицька куртка, пальто сіре”. Капітан зареєстрував відвідувача і запропонував заповнити анкету – таку ж саму, як й у Рівному в контррозвідці.
Далі Каріна передали сотнику Голоті (“Високий брюнет, галичанин, років 24, червонощокий, губи тонкі, рум’яні, очі карі, ніс довгий, гострий”). Той вислухав доповідь “єлисаветградського підпільника”, але не поцікавився, відколи посланець став членом організації, яка його послала. Та ще й обмовився, що начальником Уманського повстанського району є (Петро) Дерещук.
Після цього Сергія Каріна прийняв керівник агентурної секції ППШ сотник Михайло Михайлик (“середнього росту, худий, брюнет, голений, симпатичне обличчя, років 29”). Вислухавши доповідь, Михайлик запитав про чисельність людей, зброї, з ким налагоджено зв’язок. Розпитував також про політику комуністів, економічний стан країни і Красної армії, її обмундирування, де розташовані військові частини, який настрій у червоноармійців. Допитувався про роботу в совєтських установах: які ставки, який пайок, яке ставлення до начальства. Запитав: “Чи зможемо цього разу перемогти комуністів?”
Після цієї розмови Сергія відправили в Генеральний штаб на Кисельки до Юрка Тютюнника. Генерал-хорунжий прийняв посланця “у присутності цілої президії”... Тютюнника Карін запам’ятав таким: “Повний, очі чорні, середнього зросту, смаглявий, при електричному світлі погляд гострий, кілька тижнів не голився, ніс прямий, років близько 40 (насправді тридцять. – Ред.)”.
Начальника дефензиви полковника Митрофана Очеретька чекіст змалював так: “Середнього росту, брюнет, років 30, із бородою та вусами, погляд приємний, добрий, одягнений у синій костюм, у жовті канти, у чоботях”.
Сотник Заярний (до слова сказати, також сексот ЧК, про що напевно Карін не знав) справив на посланця отамана Новицького негативне враження (“зросту низького, обличчя надуте, незадоволені сірі очі, повний, кульгав на одну ногу, праву, голений, років 25”).
Значно симпатичнішим виявився генерал-хорунжий Василь Нельговський: “Середнього зросту, ставний, у чорному костюмі, френч відкритий, біла сорочка з краваткою, шатен, голений, вуса англійські, очі темно-сірі, ніс прямий, вираз обличчя симпатичний, років близько 45”.
Було тут і чимало інших осіб, серед яких Карін знав тільки Михайла Михайлика, бо напередодні вже бачився з ним. Цьому товариству посланець Єлисаветградського повстанкому і зробив детальну доповідь. Потім почалося обговорення. Каріна здивувало, що в його присутності “відкрито говорили про отамана Новицького як про боягуза” та людину, на яку не варто покладатися.
Далі чекіст почув критичні зауваги на адресу уряду УНР...
“Довідавшись, що я студент, – згадував він, – мені було поставлено кілька питань про погляди на роботу ЧК, про настрій селян, про настрій і психологію підпільних працівників, як на них впливає розкриття підпільних організацій у Києві, чи не убиває це енергію і, взагалі, чи є надія на переворот власними силами...”
“(Тільки) переворот зсередини власними силами – от наша гарантія в майбутньому”, – такі думки висловлювали старшини повстансько-партизанського штабу. Розуміли вони і те, що з ними рахуватимуться лише тоді, коли відчують їхню реальну силу. А старшини ППШ, як видно, такої сили за собою не відчували...
На прощання Юрко Тютюнник сказав: “Єдине, в чому можна схилитися перед комуністами, так це Чека... Жодна влада не могла поставити так ідеально розвідку і шпигунство, як вони, й ніколи ніхто не зуміє так поставити...” Знаменні це були слова, особливо коли врахувати, що сказані вони були чекісту...
Після розмови Каріна зарахували на постачання. Взагалі, кожен підпільник, який приїжджав з України, одержував, як і працівники ППШ, 250 польських марок добових (при прожитковому мінімумі в 700 марок). Гроші видавав польський поручник, тим самим підкреслюючи, що платить не Петлюра, а Польський генеральний штаб... Полякам і на цей раз не вистачило делікатності.

Оселився Сергій у гуртожитку експозитури, проти парку Келінського. За два дні в гуртожитку він познайомився з кількома підпільниками, що в ці дні перебували у Львові. Сотника Нестеренка Карін охарактеризував таким чином: “Родом із Катеринослава, низький, шатен, сутулий, голений, обличчя вузьке, ніс прямий, довгий, погляд швидкий, років 28”. Сотник Хоменко був “середнього зросту, широкоплечий, шатен, обличчя широке, ніс гострий, очі блакитні, плечі широкі, вуса англійські... років 29-ти”. Виявився земляком Нестеренка.
Добровольський (“він же Ангел”) був “середнього росту, сутулий, обличчя кругле, рябе, очі зелені, вуса довгі, червонощокий, ніс приплюснутий, років 32-х”.
Зустрівся Карін також зі студентом Соколовським, що прибув від начальника Київського району, штаб якого знаходився в районі станції Мотовилівки.
І портрет Соколовського зберегла чіпка пам’ять Каріна: “Високий, довга шия, блідий, обличчя вузьке, бліде, покрите неголеним мохом, очі блакитні, волосся шатена, довге, нагору, років 23-х родом, із Києва”. Лісовий, помічник отамана Вінницького району, мав такі прикмети: “середнього зросту, блондин, з ластовинням, вуса і борода руді, очі блакитні, років 24, вчитель і мешканець Брацлавщини”. Матеріали про них Карін згодом передав через “Пограособотделение № 7” на ст. Жмеринку...
Чекіст страшенно хотів потрапити в табори для інтернованих вояків Армії УНР. Досягнув свого за допомогою одного старшини штабу ППШ.
Вражень у Каліші та Олександрові-Куявському Карін набрався досить... “Табори уявляють собою якісь загони (для) брудних (і) обірваних людей, що мріють тільки про погром...” – писав він.
Стан козаків Карін оцінив як такий, що “не може бути гіршим”. Це було “одноманітне животіння” тисяч людей. Інтернованих Карін назвав “дикунами голодними”.
Чекіст зауважив спроби введення в таборах дисципліни і стройових занять, “але це погано вдається”. На його думку, козацька маса трималася в таборах “тільки страхом”, що викликали розповіді старшин про вбивства тих, хто повертається до України.
“Яка б розмова не починалася, – писав Карін, – всі... (живуть) перспективою погрому, як тільки захоплять Україну. Особлива увага звернена на розвиток серед цієї маси антисемітизму, починаючи тим, що Інтернаціонал утворився ще в царстві Вавілонському євреями... Загалом настрій інтернованих лютий, варварський. Майже щотижня звідси відправляють створені з самих надійних головорізів загони до прикордонної смуги Польщі. Тут їх озброюють і відправляють в Україну на роботу. Вся маса інтернованих безумовно вірить офіцерству, що вони не пізніше Різдва займуть Україну. Але самі старшини вірять у це (лише) в хвилини веселощів, а в хвилини, коли серце тужить, вони проклинають все і вся...”
Навів Карін слова одного українського старшини: “Як тяжко на душі, що день, то гірше мука, надія на краще з’являється тільки уві сні та мріях. От це весь смисл життя: хвилини надії та мука без кінця”.
Зі здивуванням для себе чекіст з’ясував, що в Єлисаветградському повіті діє ще одна підпільна організація. В цьому йому допомогла розібратися вчителька із м. Хмелеве Марія Гуржос, яка прибула до ППШ від підпільної мережі Березняка, Королька і Коваленка. Марія була середнього росту, брюнетка років 35, трохи косоока. Говорила хрипко.
Від неї Карін довідався, що організація Березняка налагодила “всі зв’язки” в повіті та з Холодним Яром. Марія особисто їздила для зв’язку в Чорний ліс. Тепер її прислали в Польщу за грошима.
Чекіст звернув увагу на те, що авторитет Березняка в повстансько-партизанському штабі “вище набагато”, ніж у Новицького. На думку Каріна, саме через це Володимиру Новицькому грошей не передали, лише наказ.
А наказ був такий: “Ліквідувати всі дрібні повстанські спалахи, якомога ширше налагоджувати зв’язок з іншими організаціями, ніяких особистих порахунків між начальниками окремих загонів бути не може, в іншому випадку винуваті будуть покарані... Літературу розкидати по Україні і, якщо можливо, розмножити. Ніяких активних виступів...”
Чекіста повідомили, що Гулого-Гуленка призначено командувачем Південною групою, а відтак всі його розпорядження єлисаветградські підпільники мусять виконувати. Все ж про виступ Гулого “з активною силою в штабі не говорилося”.
Далі сповіщалося, що наказ про повстання передасть генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. До того часу “наш пароль “Гармата”, їхній пароль – “Чота”. Зв’язок тримати через явку в селі Ерделевці, де жив “кореспондент Харченко”, чи через Сергія Даниленка в Єлисаветграді, тобто через чекіста Каріна.
Тютюнник обіцяв вислати “надійних старшин-агітаторів” на вказані адреси. “...З наказами здебільшого посилаються хлопчики, на що потрібно звернути особливу увагу”, – інформував своє начальство Карін.
Мав Карін ще й розмову з керівником організаційного відділу полковником Леонідом Ступницьким. Від нього почув, що матеріальні ресурси “будуть отримані з Америки, куди послані вже три представники”...
Чекіст зустрівся і з начальником 4-го району (“тобто Херсонщини”) сотником Пустовітом (його прикмети: “Середнього росту, брюнет, ніс гострий, губи товсті, очі чорні, волосся тверде, без зачіски, говорить грубо, карбуючи кожне слово, чоло високе, років 29-ти”). Від нього Карін “одержав завдання організувати інформаційні осередки і територіальні групи” та довідався пароль (“Полум’я”), який використовуватиме зв’язковий Пустовіта.
“...У штабі, – свідчив Карін-Даниленко, – (в розмовах старшин) червоною ниткою проходить бажання вибуху (в Україні) зсередини, навколо цього зосереджуються всі розмови”. Незважаючи на це, Тютюнник забороняв підпільним організаціям в Україні піднімати повстання, а велів чекати наказу.
Ця провідна думка звучить і у зверненні “Селяни!”.
“Селяне!.. – закликав Юрко Тютюнник. – Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою…”
Чи пролунав отой загальноукраїнський клич, якого дисципліновано чекали повстанці різних українських земель?..
Так, врешті клич пролунав. Але не у відповідний час. Коли чекісти добивали останні організації.
Заклик не піднімати “дрібних повстань” фактично став закликом не піднімати повстань взагалі...

Накази повстансько-партизанського штабу не піднімати “дрібних повстань”, з яких і могло розвинутися всенародне повстання, привели до несприятливого розвитку подій...

За час перебування у ППШ Карін-Даниленко зрозумів, що Україну поділено на повстанські райони. Керують ними повстанкоми з трьох осіб (голова і два члени). До 4-го повстанського району (називався він Херсонщиною) увійшли Єлисаветградський, частина Звенигородського й Олександрійського повітів. Начальником району числився Михайло Вербицький. Чому числився? Тому що його було заарештовано. Та сотник Михайлик заявив, що, незважаючи на арешт, Вербицький і далі має очолювати організацію. Якщо ж його не вдасться звільнити, то керівництво має перейти до Володимира Новицького. Але після появи в штабі Марії Гуржос, яка справила на штабістів добре враження, настрої змінилися. Полковник Ступницький повідомив, що начальником району буде, очевидно, Березняк...
У Львові Карін став свідком арешту якогось єврея. Коли його привели в контррозвідку, “один із Петлюрівців, відомих на Україні (як) “Ангел”, указав, що він бачив затриманого у Віниці як співробітника Чека. Почалося слідство, не знаю, чи велося воно, чи ні, – писав Карін-Даниленко, – але факт той, що затриманого били залізом у груди, встромляли під нігті голки... Це робили старшини-інтелігенти...”
Свої враження про перебування в ППШ Карін сформулював так: “Петлюра і Тютюнник є співробітниками Польського Генерального Штабу, їхня робота явно проводиться під прапором Польського Генерального Штабу... Всі гроші видає тільки Польський поручик; фабрикація і постачання фіктивними документами цілком у руках Польського поручика... Самої назви Петлюрівського чи... іншого штабу, відмінного від Польського, не існує – штаб тільки Польський. Говорять, що це потрібно для мирного договору (між поляками і Росією). Тютюнник у прокламаціях (відозвах) пише “Начальник Штабу”, але фактично такого немає. Тютюнник у Петлюрівській роботі представляється трохи диктатором. Сам же Петлюра живе в Тарнові на квартирі, яку охороняють польські жандарми...”
Про українських старшин, які працювали у штабі, Карін писав: “Живуть у жахливих умовах, брудні, обірвані, напівголодні, одержують по 250 марок добових, у той час як прожитковий мінімум 700 – 1000 марок. Один із них, Катеринославець, – продовжував Карін, – у розмові про уряд Петлюри і його роботу сказав між іншим: “То чи знаєте Ви, чим займається наш уряд? У нас ще немає території, а вони роблять призначення, де хто буде яким комісаром. Ці призначенці тепер б’ються один з одним, відвойовуючи кращі містечка, влаштовуючи один проти іншого всілякі інтриги. Міністерство залізничних доріг займається тим, що, сидячи, думає, як би перебудувати в Україні залізниці... (на) вузькоколійки для сполучення безпосередньо Київ – Варшава...”
Під час розмов у Львові “з петлюрівськими старшинами” чекіст не раз чув “нотки роздратування проти... всього”. Вони говорили: “Якби комуністи не розстріляли би нас, то ми б усі повернулися на Україну”.

Одержавши від Тютюнника наказ отаману Новицькому, Карін вирушив в Україну... Під час бесіди в Корці з начальником пункту експозитури сотником Клембовським (у присутності помічника начальника Новоград-Волинського району Стаха) Каріну вдалося встановити, що явочні квартири начальника цього району сотника Ярощука знаходяться у селах Мокляки і Ємільчине...

Вже в Мокляках, розмовляючи з панотцем, Карін довідався, що той безпосередньо зв’язаний із повстанським комітетом району “і добре інформований... представниками від різних Повстанкомів”, що відпочивають у нього перед переходом кордону чи після.
Священик казав, “що якби Повстанські організації скрізь були в такій боєздатності, як у їхньому районі, то за вдало налагодженого зв’язку можна було б впродовж трьох днів підняти повстання по всій Україні, комуністів можна було б впродовж тижня стерти в порошок. За його словами, кожне село може дати до 100 озброєних кавалеристів, тільки без сідел. Нехай тільки, мовляв, прогримить клич”.
Та клич “прогримів”, коли вже було пізно. Коли Карін і каріни зробили вже свою каїнову справу...
Конкретні результати своєї поїздки до Львова Сергій Карін-Даниленко окреслив так:
– до Волинської губернської ЧК передав інформацію про Сидора Свідерського з с. Дубичі, який організував мережу інформаторів;
– повідомив в Особливий відділ №7 прикордонних військ, що у Новограді-Волинському, про повстанський комітет у цьому районі на чолі з сотником Ярощуком, про розвідника Вацлава-Лукаша та перехід через кордон загону генерала-хорунжого Василя Нельговського, внаслідок чого до його відділу влито сексота;
– вислав телеграми в Жмеринку (через особливий відділ №7), щоб затримали помічника начальника Вінницького повстанського району Лісового, в яких зазначено прикмети (“Коли ми виїжджали зі Львова, – доповідав Карін, – він віз кожух, чоботи і костюм, загорнені в папір. На цьому згортку я зробив непомітно хрест олівцем”);
– надав (для розсилання всім прикордонним філіям Особливого відділу №7) зразки документів, виданих Польським генеральним штабом для проїзду в Україні;
– довідався про існування організації, начальником якої є Березняк, а членами – Королько, Коваленко, Гуржос та інші, зв’язатися з якою можна через Володимира Новицького.
– одержав у Генеральному штабі наказ для Новицького, явки, паролі тощо.

Слід сказати, що завдяки Каріну та іншим сексотам (сотнику Георгієві Заярному /агент “121”/, помічнику начальника ППШ полковнику Добротворському, агенту Нестеренку, підполковнику Снігіріву, сотнику Петрові Жидківському, полковнику Ємельянову, дружині особистого секретаря Симона Петлюри та іншим) було потоплено в крові частини Української повстанської армії Другого зимового походу...
Інформації від більшовицьких шпигунів про похід повстанської армії в Україну було так багато, що ВУЧК засумнівалась у достовірності агентурних даних, мовляв, це може бути дезінформація з боку ППШ...
“Що ж стосується мого висновку і погляду на подальшу розробку, – завершував свій звіт Сергій Карін, – то в наших інтересах ліквідувати якнайбільше організацій цілком, поки ж давати свободу дій у роботі організацій, цим ми за допомогою зв’язків можемо бути в курсі всього повстанського руху в Україні. В такий спосіб можна буде вибирати найзручніші шляхи боротьби з ворогом Революції і мирного будівництва Пролетарських Держав...”

Карін з’ясував керівництву ЧК важливі подробиці діяльності Єлисаветградського повстанкому Володимира Новицького. Виявилося, що до його складу входило аж 14 чоловік (серед них два сексоти – Карін і Петренко). Крім Єлисаветградщини, повстанський комітет охоплював частину Звенигородського і Первомайського повітів. У його розпорядженні було до 150 озброєних осіб, ручний кулемет, 10 коней, 5 сідел.
Звіт Каріна-Даниленка ліг в основу справи Єлисаветградського повстанського комітету (відділ “Нарпомста”).
Внаслідок інформацій Каріна в Єлисаветградський повіт для боротьби з українським підпіллям виїхали “усі кращі працівники” ЧК. Так принаймні стверджував начальник 3-го відділення Особливого відділу ВУЧК. Він висловив сподівання, що зусилля чекістів не пропадуть марно і Єлисаветградська підпільна організація буде розгромлена...
Надії чекіста не обманули. Ба більше, фіаско Єлисаветградського повстанкому призвело до розбиття Холодноярської організації, безпосередньо пов’язаної з єлисаветградськими підпільниками... Були розгромлені й інші повстанкоми, на яких дав інформацію Карін.
Каріна ж за зраду українського народу нагородили золотим годинником, напевно “трофейним”, знятим із руки якоїсь жертви. Та перевели в центральний апарат ЧК, щоб він міг повніше виявити своє сатанинське вміння спроваджувати людей зі світу, якщо вони ставали на імперському шляху російського народу...
1923 року в кабінеті голови ҐПУ Всеволода Балицького відбулася знаменна зустріч провокатора Сергія Каріна-Даниленка та колишнього керівника повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, якого ҐПУ виманило в Україну й арештувало.
І знову Тютюнник прорік уже знайому фразу: “Перед ким можна схилити голову, так це перед ЧК. Добре працює...”
Шкода, що стенограма цієї зустрічі не велася. Повчальна розмова залишилася б для історії. Хоч навряд чи вона була щирою...
Слід сказати, що, визнаючи неперевершені можливості ЧК, Тютюнник мимоволі замовчує власну вину і вину своїх старшин. Адже коли б вони були не такими балакучими і безпечними, то і “всесильна” ЧК нічого б не вдіяла...
Які висновки з цієї історії? Порушення елементарних правил конспірації посадовими особами ППШ та їхніми співпрацівниками (посланцями підпільних організацій) призвели до провалу українських задумів, а відтак до великих жертв...
І знову згадую отамана Орла (Якова Гальчевського)... Недаремно він не довіряв повстансько-партизанському штабу Юрка Тютюнника, тому й наказував своїм посланцям оминати його десятою дорогою, а йти прямо до Петлюри...
Кілька слів про подальшу долю Сергія Каріна-Даниленка. Вже наприкінці 1921 року його інфільтрували в українську підпільну організацію, яка існувала в Київській школі червоних старшин. Працював він і на підрив Української військової організації.
А у 1931 – 1934 роках шпигун знову проник у центри політичної еміграції та виконав низку важливих завдань... Але настав і його час: 27 серпня 1937 року Каріна арештували за обвинуваченням “у змові Всеволода Балицького” та у створенні антисовєтської націоналістичної організації.
Така була воля драматурга!

Каріна привезли до Москви, “де йому судилося пройти всі кола слідчого пекла”. 26 місяців у Лефортові й Бутирці катували чекісти свого вірного побратима. Напевно, втішилися б його жертви, якби дожили до цього дня розплати...
І все ж ветерана провокацій 22 жовтня 1939 року звільнили з ув’язнення. Він знову зумів довести свою відданість “дєлу Лєніна”, а тепер вже і Сталіна.
Під час Другої світової Каріна ввели до складу групи підготовки партизансько-диверсійних загонів. Отож він ще встиг попрацювати проти “бандоуновского подполья” – ОУН і Української повстанської армії. Але це вже інша історія...
Помер Сергій Даниленко в Києві 1985 року. Поховано його, очевидно, на військовому кладовищі на Лук’янівці.
То що, мир праху його?

На все приходить час розплати

Лознянську цукроварню охороняла сотня червоних башкирів. У вільний від чергувань час вони заскакували на Вовковинецькі хутори та в сусідні села і ґвалтували жінок. Не жаліли навіть дванадцятилітніх.
Увечері 11 серпня 1922 року небо закрилося хмарами, почали бити громи, “блискавиці прорізували осліплюючими батогами небо”, – згадував Яків Орел-Гальчевський. Все віщувало бурю. Повстанці стояли на конях під лісом, недалеко Сахнів. До Лознянської цукроварні палицею кинути – трохи більше версти.
Отаман Орел скликав у коло старшин і козаків.
– Сприятливішої нагоди може не бути, – сказав він. – Мусимо покарати їх сьогодні.
Розділивши козаків на групи і визначивши провідників, мовчки рушили до цукроварні. Мур перелізли, підпираючи один одного.
Дощ лив несамовито. Вартового, що, захищаючись від потоків води, високо підняв комір шинелі, вже вхопили за горло. На питання, де помешкання коменданта, він чемно показав.
Півсотні повстанців уже порядкували в касарні – парами в’язали сонних ординців. Група козаків від брами будинку управи привела зв’язаних вартових. Притягли і татарина – коменданта цукроварні.
Виставивши на всіх опорних пунктах сторожу, отаман розпочав допит.
Питання було одне: хто насилував жінок і дівчат?
Ординці пригнічено мовчали.
– Хто насилував жінок і дівчат на Вовковинецьких хуторах?! – вимагав правди Орел-Гальчевський.
Знову мовчанка.
Отаман попередив, що, коли і втретє не почує відповіді, всі полонені будуть кастровані.
– Якщо видадуть винуватців, то тільки їх скарають.
Але й це не допомогло – азіати мовчали як паралізовані. Тоді Орел наказав здійснити операцію над комендантом цукроварні, який заохочував своїх підопічних чинити дике насилля...
Наочно побачивши, що їх очікує за мить, башкири і татари по-вовчому завили в нічне небо.
Ридаючи, вони почали видавати один одного. В такий спосіб виштовхали поперед себе тридцять п’ять душ.
Всім їм було відтято статеві органи.
Решті поталанило: отаман дотримав слова і залишив неушкодженою їхню чоловічу гордість. Забравши 15 кращих коней із сідлами і конфісковану зброю, повстанці виїхали з цукроварні.
Після жорстокої помсти червоним на Лознянській цукроварні легенди заполонили Поділля. “Серед большевиків ходили чутки, – згадував Яків Гальчевський, – що комкорові Примакову я нібито прислав повну скриньку на доказ... Пізніше військова влада видала наказ не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат”.

До змісту Роман Коваль За волю і честь Невигадані історії і вояцькі біографії

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ