Заява Красівського Зіновія Михайловича
(Львівська область, Стрийський район,
с. Моршин, вул. Миру, буд. 11, кв. 3)

І знову на моєму світі засурмили, і знову під моїми ворітьми заіржав кінь, знов дружина винесе священну зброю, бо чоловік іде захищати Батьківщину.
У такому ключі жили ми століттями, отак виборювали собі право на ім'я, право на землю, право називати ту землю Україною, а себе – українцями, аби нас визнали народом.
Інші часи настали. Нема бранного поля, не шикуються ряди, не іржуть коні, не харалужить зброя. Боротьба йде в іншій сфері – в душі кожної людний, у кожній родині. І коли вже думка дозріла і викарбувалася в слово її правди – не сурми лунають, трублять гудки оперативних машин, воронків, чумовозок, жінка збирає тобі в торбину на дорогу і тебе везуть второваними дорогами через слідчі ізолятори, психіятричні експертизи на судилище, а відтак на повільну загибіль, на виснажливий труд, на перегній світового комуністичного майбутнього.
Страшно подумати скільки отак перевозили народу, скільки згубили, і скільки перенівечили.
На відміну від попередніх десятиліть, коли на загибіль ішли мільйони, йшли безвісно, канули без сліду, тепер нас сотні, але ми на виду цілого світу і нас не передушиш по застінках. Ми й тим щасливіші від своїх попередників, що ми створюємо для уряду проблему, і не тільки над нами вони мусять думати, а й над тими питаннями, які ми піднімаємо і які завтра таки прийдеться вирішувати. Сьогодні кожний ув'язнений патріот є виразником тієї неофіційної думки народу і його стремлінь, які з труднощами, але пробиваються через розгерметизовані часом державні закони. Сьогодні ми зі своїми думками і діями є найяскравішою ілюстрацією до радянської Конституції, до радянського судочинства, до радянської дійсности.
Ми є вопіющими, однак не в пустелі. Навіть, коли нас посадять, замурують, оббрешуть і позатикають роти, все одно ми виконуємо свою місію, ми падаємо плямою на світлі горизонти пропонованого радянськими комуністами нового суспільного ладу. Називаю нас "вопіющими", бо ніхто в цілому світі (хто не відчув на собі) не в стані повністю уявити собі, які то між нами і владою не співвідносні сили. Які то ми розковані і як, виконуючи громадський обов'язок, усвідомлюємо свою безвихідність і беззахисність. Єдина втіха – почуття людської гідности, почуття виконаного обов'язку.
Існування Української Групи Сприяння Виконанню Ґельсінських Угод вважаю великою необхідністю і не можу змиритися з її ліквідацією. Вважаю цей громадсько-політичний напрям правильним і вірю, що під його прапором, із його гаслом та в його рядах ми найоптимальніше зможемо реалізувати себе і наблизитися до інших ідеалів. Аргументувати свій вступ у ряди борців за права людини якимись власними кривдами, чи образами не вважаю доречним. Все своє життя я активно відточував злобу на ворогів мого народу, я вчився любити свій народ і нести себе за нього в жертву. Досить рано я дійшов істини, що не в перемозі ідей суть людського щастя, а в жертовності задля ідеї.
На свойому віку мені пощастило пережити кілька поколінь борців, що так чи інакше боролися за незалежність України. Прийшлося брати на озброєння чиїсь методи, застосовувати свої і тепер із позицій свого пережитого, в мене залишилася тільки велика повага до тих, що зложили свої голови, що чесно повідбували терміни, і признати, що всі методи були якщо не безпомильні, то добрі й корисні. Найгірше – пасивність, збайдужіння до патріотичного обов'язку, коляборація. Сьогодні я менше як коли-небудь плекаю ілюзії щодо нашої близької перемоги, чи подолання блудности наших темних сил. Не вірю, що ми здолаємо нашого Молоха, не вірю, що він не проковтне нас. Вірю в інше – в радість боротьби, у смисл поразки і йду з розпогодженим чолом. Хай мені вибачить дружина, сини, рідні й всі ті, кого я приведу до допитів, обшуків і маси інших прикрощів.
Хочу ще заявити, що поряд з іншими проблемами, я особливо зажурений станом Греко-Католицької Церкви на Україні. Цю справу я не полишу на самотік, я займуся нею зокрема і покажу цілому світові, що заборона її не тільки антиконституційна і антигуманна, а – злочинна...

Травень 1979 р.
Українська Ґельсінкська Група. 1978 – 1982: Документи і матеріали. – Торонто, Балтимор: Смолоскип, 1983. – С. 349 – 351.

До змісту Жага і терпіння Зеновій Красівський у долі українського народу