Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Що робити з вашим сином?

Засірів тихий лютневий день 1918 року. Хоч весна ще не почалася, але снігу майже не лишилося – хіба десь під плотами сердилися його холодні рештки.
У Бобринці метушилися більшовики. Вони поспіхом вантажили до потяга реквізовані продукти та інше добро. Поспішали, бо знали, що “на всій Україні повстало проти них Вільне козацтво, та ще й була чутка, що німці йдуть”. Допомагав обдирати земляків на користь російського пролетаріату комендант – місцевий хлопець 22 років.
Нараз о 2-й годині дня почулось далеке гуркотіння гармат. Більшовики забігали коло вагонів... Першим рушив бронепотяг, за ним – ешелон із награбованим скарбом. Тікали в Совдепію.
Раптом станцію заполонили повстанці. Командир броньованого потяга, що мав прикривати відхід головних сил, побачивши козацтво з розвіяними на вітру шликами, бою не прийняв, а дав команду негайно відходити. Спішили так, що забули на станції коменданта. Тож потрапив він – а разом із ним і кілька урядовців-канцеляристів – у гарячі руки повстанців.
І був суд. Виконавцями Божої кари виступили старшини та декілька поважних, старшого віку козаків. Спочатку вирішили долю урядовців. Оскільки вони людям кривди не чинили, а “лише провадили канцелярію”, їм подарували життя.
Почали ставити запитання до колишнього вже коменданта. Той мовчав, усе нижче опускаючи голову – щоб не бачити очей своїх земляків. Але опустити до землі крейдяне, помертвіле лице високому та стрункому юнакові було нелегко. Все одно йому зазирали в очі, шукаючи відповіді на питання: як він міг?..
Несподівано на козацький суд прийшов батько запроданця і попрохав дозволу бути присутнім. Йому дозволили, а потім ще й звернулись із порадою – як чинити з його сином?
У селянина на очах заблищали сльози. Він увесь тремтів. Усі затихли, слухаючи його тяжке дихання.
Хлібороб кусав губи і мовчав. Мовчали й інші. Нарешті він виштовхнув із себе болючі слова:
– Люде добрі! Я знаю вчинки мого сина. Я не можу дивитися в очі ні людям, ні сусідам, яких пограбували большовики. До того спричинився мій син. Та я боюся взяти на свою душу тяжкий гріх... Не знаю, як ви, але я...
Дядько не договорив. “Якось дивно блиснули в нього очі, (він) захитався і, хапаючись, мов п’яний, пішов додому”. Він не відійшов далеко, як у його розбитому серці вибухнула луна пострілів – то взяли на свої душі гріх братовбивства інші люди.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції