Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Вбивча логіка

Студент Української господарської академії в Подєбрадах Данило Усенко, як і інші, отримав завдання з української мови – написати про якусь яскраву подію з часів Визвольної боротьби. 3 лютого 1923 року він взявся за перо. “Події у с. Слідах були лише малою, але виразною часткою того руху, що відбувався у широкому селянському морі Великої України”, – так почав він свій спогад...
Земська школа інструкторів сільського господарства існувала в маєтку Подільського губернського земства з 1916 року. Її проблеми виникли відтоді, як у 1917-му зачалася стихійна демобілізація на фронтах Першої світової. Хто тільки не проходив через Сліди... Ці люди й принесли вістку про скинення царя, про Центральну Раду, про те, що земля тепер належатиме тому, хто її обробить.
Міцної влади в селі не існувало – все ж таки до Могилева 20 верст, а до станції Вендичани – 12. І почали селяни піднімати голови. Недовго вони роздивлялися. Пощо довго думати? Коли й так все ясно. Пани втекли, а земля їхня лишилася. 520 десятин було тільки в маєтку сільськогосподарської школи в Слідах... Для початку кинули в приміщення школи гранату. Це подіяло: за кілька днів персонал терміново виїхав, залишивши маєток і школу безборонними.
На Поділлі разом із фільварками і палацами селяни нищили культурні й наукові установи, що існували в помістях передових дідичів. Так розгромили метеорологічну обсерваторію графа Моркова в Ольчедаєві Могилівського повіту, розруйнували Плотянську сільськогосподарську школу князя Трубецького в Балтському повіті...
Селяни не тільки ділили землю і забирали худобу, а й руйнували панські будинки, палили будівлі, трощили музикальні інструменти, – хоч все це можна було використати для власних потреб.
Вандалізм можна було списати на “темноту” селян. Але все ж вони свою логіку мали. Як маєтки залишити в цілості, то пани можуть повернутися, а от на згарища – навряд. Палац – своєрідна панська фортеця. Отож, хто ненавидить пана й не хоче його повернення, – руйнуй все, щоб паном більше в околиці не тхнуло! А різні “метеорологічні обсерваторії” – це “від диявола”, а отже, палить їх треба в першу чергу.
Логіка у кожного своя. І однаково незламна, переконлива...
“Чи могла уціліти Слідянська земська сільськогосподарська школа з маєтком у 520 десятин у глухому селі, посеред моря розбурханого селянства?” – запитував себе автор спогаду Данило Усенко. Відповідь була очевидною... Та все ж якщо є влада, то не схилятися ж їй “перед темними проявами селян”.
І ось прийшла вістка: всі, хто засіяв панські землі, повинен віддати третину врожаю. Та хто ж добровільно віддасть?! Тільки відчуття неминучості покарання могло змусити селянина віддати частину свого дорібку... Хто відчув небезпеку, вирішив за краще знести до фільварку те, що могли в нього знайти. Мусив погодитися віддати з урожаю частину зерна.
Зрозуміло, селянам радості це не додавало... Отож гетьманська влада, завдяки якій колишні землевласники поверталися на свої угіддя і відшкодували втрачене, селянами трактувалась як ворожа... А тут ще чутки про жорстокі каральні експедиції в інших селах...
Прийшла каральна експедиція і до їхнього села. Перед тим як увійти в Сліди, жовніри зчинили страшенну стрілянину. “Од несподіванки й страху люде втратили тяму”. Хто тікав у жита, хто плакав, хто голосив...
Відділ складався з галицьких поляків, які розуміли українську та й вміли нею спілкуватися. Якщо можна назвати спілкуванням суцільну лайку.
Людей били страшно. Лупцювали всіх: і того, хто зізнався, що взяв участь у грабунку маєтку, і того, хто не зізнавався. “Били (тих), хто мовчав, били – хто відповідав”. Дісталося всім – і винним, і невинним... “Після цих сумних днів селяне поробились мов шовкові”. Й почали звозити возами награбовані речі.
Хто продав уже панську худобу, вертав грошима – і, слід сказати, за досить низькими цінами... Одному бідакові не поталанило. Під час розгрому маєтку і слідянської школи він трохи забарився, а проворніші все розтягли. Залишилося дві шкапи. Він їх брати не хотів, але сусіди таки спокусили його. Невдовзі шкапи подохли, ніякого доходу до бідного господарства не додавши. І от тепер за них треба платити. А з чого? Хоч, може, і невеликі гроші мали стягти з нього як компенсацію, але де їх взяти? Отак став він боржником... І сам над собою сміявся...
15 серпня до села знову підійшло військо... Йшло воно по Вендичанській дорозі. Тепер це були повстанці. Розгромивши кілька фільварків, вони прийшли і у Сліди.
Одразу почалися самосуди. Розстріляли управителя сусідньої економії, досить привітного чоловіка, який жив із селянами в мирі та злагоді. Розстріляли кількох його помічників... Вбили й учня сільськогосподарської школи Василя із Лозової. Кількох арештували, серед них і Данила – як представника “панської верстви”, бо ж був він уповноважений відновити школу та приймав від селян пограбоване майно... Затримали й кількох “жидів”.
Повстання вибухнуло ще 13 серпня – за 20 верст від Слідів, у районі Ольчедаєва, Ломазова та Вакліївки. Почалося все з невеликого гуртка в 30 – 40 чоловік. Але чутка, що на 15 серпня призначене повстання по всій Україні, додавала хоробрості й ентузіазму. Отож наступного дня повстанців уже було дві сотні. А 15 серпня зібралося понад тисячу гайдамаків. Багато приєдналося і слідничан. Тим більше що завдання повстанського відділу не виглядало надто важким – треба було лише захопити повітове місто Могилів з усіма його складами...
Повстання охопило район у 25 верст у довжину і 15 у ширину.
Населення скрізь співчувало повстанцям...
Євреїв відпустили: “Вони своє діло мають, то і хай собі йдуть”. Хотіли відпустили й учнів сільськогосподарської школи, та була інша думка: “Нащо їх пускати? Попались панки, то й перестріляти. Побачимо хоч, як будуть ногами дриґать”.
Вирішили все ж із самосудами покінчити і передати їхню долю на волю громади...
Надвечір 15 серпня почалась “розбивка” повстанців.
“За короткий час виладувались сотні зо всіма старшинами, писарями та хвершалами. Словом – із хаосу виросло муштрове військо”.
Почався суд над заарештованими. Данила та ще кількох учнів звільнили, а одного, який допомагав австрійським полякам у пошуках панського добра та ще й місцеву селянку загнав своїми приставаннями на слизьке, скарали на горло.
На ніч багато повстанців розійшлося по хатах сусідніх сіл. У лісі коло вогнів залишилось близько 700 повстанців. На ранок усі мали зійтися разом і рушити на Могилів. Та австрійці випередили...
Власне, все вирішила техніка – австрійці підтягли гармати і залили вогнем ліс. Багато повстанців погинуло, ще більше втекло. “Дядьки спішили до своїх осель, щоб австрійці не застали хату без господаря”. Бо австрійці палили ті хати, де не виявилося господаря.
У Слідах стався такий випадок. Австрійці шукали одного із завзятіших селян, який був у повстанцях. Хотіли забити чи арештувати. А знайти не могли. Питали сусідів, а ті казали, що не знають, де він дівся. Хоч той і стояв поруч. Тоді австрійці постановили спалити йому хату. Слідяни звернули увагу командира, що в іншій половині хати, через сіни, живе батько підозрюваного, який ніякої участі в повстанні не брав. Тоді старший австрійців ухвалив соломонове рішення: наказав селянам розібрати і спалити половину хати. Отож слідяни мусили виконати команду. Інші “мовчки дивились на дивовижну справедливість”. Дивився і той селянин, чию півхату палили...
“Я бачив селянську душу в той короткий момент, коли селянин вважав себе вільним, – закінчував свій спогад Данило. – Вона чутлива, добра, справедлива, шукає правди, добра, волі й світла. Прямує до ліпшої долі як уміє, часом із прикрими помилками”.
Такою помилкою, радше злочином, була й смерть кількох осіб, серед них і учня сільськогосподарської школи Василя з Лозової. Прізвище його автор призабув, казав, що ніби Яковина. Хлопчина цей, писав Данило Усенко, був втіленням “ліпших ознак дитячої душі: уважний, слухняний, розумний, правдивий”.
Як зберегти в пам’яті народу і цей образ – невинної жертви вбивчої селянської логіки?

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції