Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

“Час і нам, панове, погуляти!”

У великому селі на Харківщині неподалік шляху Харків – Вовчанськ наприкінці грудня 1918 року зосередились головні сили Вовчанського фронту: дві піші й дві кінні сотні Окремого гайдамацького куреня імені Яна Кармелюка та піша старшинська сотня харківського гарнізону. Отаман куреня Ігор Троцький мав завдання захистити Харків із боку Вовчанська.
“На фронті – абсолютний спокій, – згадував Юрій Сас-Тисовський, старшина старшинської сотні харківського гарнізону, приділеної до Гайдамацького куреня. – Наші кінні роз’їзди (стежі) доходять до самого Вовчанська. Ворога не видно й не чути. Але вліво верств на 20 під Білгородом увесь час йдуть шалені бої: вдень і вночі без перерви чути гуркотіння гармат. Начальник всього відділу, отаман Т. (Ігор Троцький), людина досить молода, енергійна та смілива, минулими днями був у нас у старшинській сотні. Казав, що під Білгородом ситуація дуже поважна: до большовиків увесь час прибувають свіжі сили. Наші ж тримаються добре й чекають прибуття з Києва Січових стрільців”.
– Час і нам, панове, погуляти! – закінчив свою розмову отаман.
“Воно й дійсно пора! Остогидла ця одноманітність, життя без жодних змін. Старшини та козаки нудьгують... Мляво тягнуться дні.
Рік 1919, 1 січня. Нарешті – новина! Надвечір приїхала наша стежа, привезла цікаві відомості: в село, що верст на 12 спереду нас, прибув большовицький відділ, чоловік із триста піших та кінних, гармат немає. Наші стежі не помічено!
Все заворушилось: на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали. Стемніло! Кличуть до штабу нашого командира сотні. Нетерпляче чекаємо його повороту.
Нарешті – він. Лице веселе, сяє – є щось доброго!
– Панове, здоровлю вас із наступом! Вночі, о 12-й, вирушаємо... Бойове завдання – вибити большовиків із села N., заволодіти ним та, як пощастить, продовжувати наступ на Вовчанськ.
Усі страшенно радіють. Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят!
Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали. Село заворушилося: виводять коней, тягнуть гармати, їздять назад і вперед вершники, збирають підводи для піхоти.
Нарешті дочекались – 12-та година (ночі)! Виходимо на подвір’я школи. Місячно. Морозно. Сніг хрустить під ногами. Купками по 4 – 5 чоловік сідаємо по санях. Настрій веселий, бадьорий. Чекаємо наказу вирушати.
Підходить кіннота, підвозять гармати. Все готово! Немає тільки штабу... Минає з півгодини. Дехто вилазить із саней, починає бігати, щоб нагрітись.
До штабу кличуть нашого сотника. Минає знову півгодини. Вертається сотник (і приносить) наказ розійтись по старих помешканнях і чекати розпоряджень. Наступ відкладається...
Всі здивовані, незадоволені. На обличчях питання – чому?”
Виявилося, що урвався зв’язок зі штабом Лівобережного фронту в Харкові. До того ж затих бій під Білгородом, а це – тривожна новина. Не з’ясувавши ситуації, отаман не наважився на виступ. Отож козаки “з сумом полягали спати”.
На ранок 2 січня – неприємна подія: один козак увечері пограбував селянку та ще й зброєю погрожував. Коли селянка впізнала злодія, Ігор Троцький, відпустивши старшин, зібрав навколо себе козаків.
– Хлопці, – голосно почав отаман. – Усі ми, тут присутні, щиро і чесно служили нашій Батьківщині, нашому народові, чесно б’ючись за них. І з радістю поляжемо за Україну! Нема місця між нами цій людині, яка за гроші продала свою честь, заплямувала славне ім’я козака, лицаря українського! Не місце йому тут! Я не хочу його судити сам, не хочу, щоб судили старшини. Судіть його самі! Що присудите, те буде!
“Усі мовчали; очі дивились у землю. Чути було, як тяжко дихали сотні грудей...” Раптом вискочив якийсь невеличкого зросту, з блідим обличчям козак і крикнув:
– Що там довго думати, розстріляти злодія, більш нічого!
– Розстріляти, розстріляти, – загуло навколо.
Засуджений зблід ще більше, але не сказав ні слова.
Півчота козаків на чолі зі старшиною негайно виконала наказ за школою...
Третього січня повернулась кінна розвідка і сповістила, що Білгород здано більшовикам. Залишили наші війська й Харків. Нічого не лишалося, як наздоганяти свої головні сили.
Сумно готувались у дорогу козаки і старшини. Ніхто не радів, що вдалося уникнути смертельного бою...
Невдовзі виїхали на дорогу Харків – Білгород. Попереду блимали вогники Харкова. Не доїжджаючи міста, наштовхнулись на німецьку заставу, яка не хотіла пропускати.
– Петлюра цурюк! Петлюра цурюк! – повторював німецький старшина.
Долю інциденту вирішила рішучість українців, які, оточивши німців, були готові вжити зброю. Німці вирішили за краще пропустити козацьку частину.
Вранці 4 січня Гайдамацький курінь увійшов до Харкова. Назустріч чалапали одинокі фігурки робітників. Почулись здивовані вигуки:
– Пєтлюровци!
– Ні, які там петлюрівці, ті вже давно втекли. Це наші – большовики!
Один, сміливіший, підійшовши до самої лави, запитав:
– Аткуда, таваріщі?
– С-пад Бєлґарода, – жартома відповів один старшина.
– Наканєц-то даждалісь вас... Всьо врємя вас ждалі. Руку, таваріщ! – робітник простягнув правицю.
– Ось тобі, собачий сину, товариш! – старшина витягнув із кишені револьвер.
Робітник злякано відскочив. На обличчі – здивування. Старшини щиро засміялись...
О 10-й годині ранку 4 січня 1919 р. Окремий гайдамацький курінь імені Яна Кармелюка останнім з українських частин залишив місто Харків. Вже о другій годині дня до Харкова вступили совєтські війська.
А козакам дорога стелилася на Люботин, куди відійшли частини Запорозького корпусу.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції