Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Ледь не прохопився

У хаті пахло горілою соломою – це дівчина палила в грубці, щоб нагріти стіну, під якою стояла лавка, де одпочивав козак Армії УНР Олександр Нечай.
Мати дівчини місила тісто та весь час ойкала. Місяць тому вона втратила чоловіка – він переховував у лісі коней від військових частин, застудився і несподівано віддав Богові душу.
– Коли ж це скінчиться ця війна? – ремствувала жінка. – Отако: себе мучите й нас мучите. Ганяєте один другого з села в село. Сьогодні одні – завтра другі, і кожному треба щось дати. Нічого не втримаєш коло хати... Чоловіка втратила... Лучче б коні були забрали, ніж мав померти!
Раптом за селом гукнули постріли, аж луна пішла по долині.
– О Господи! Доки це буде?! – прошепотіла жінка й витерла сльози...
А Олександр уже спав і не чув ні пострілів, ні луни їхньої, ні нарікань господині...
Прокинувся від скрипу дверей.
– Доброго ранку! – привітався хтось із сіней. – Ви ще тут?
– А що?
– Та вночі була тривога, вашої частини в селі вже давно немає.
Це говорив сусідський дядько, який жив через дорогу.
Козак одразу не схопився, полежав, думаючи, що робити...
А в селі гудів дзвін – була ж неділя, і людей скликали до церкви.
У центрі села Олександр зустрів козака Миколайчука. Той охороняв школу, в якій зберігалися інтендантські запаси їхньої частини. Миколайчук сказав, що охоронятиме їх до 12-ї години, бо такий був наказ. Якщо інша команда не надійде, о дванадцятій можна вирушати.
На горі, що над селом, з’явились вершники.
– О! О! Большовики! – кинув Миколайчук. – Сьогодня вже четвертий раз бачу їх. Трохи покрутяться та й зникнуть.
Вирішили далі триматися разом. Перемістилися на цвинтар, до каплички, звідки було добре видно центр села зі школою, в якій зберігались продовольчі запаси: мішки із зерном, печений хліб, м’ясо.
Маючи час, Миколайчук узявся приганяти набої до рушниці, мастив салом заіржавілий замок, тарахкав по цвинтарю – перевіряв, чи вірною далі буде йому рушниця. Потім перевзувся, зрихтував дві палки в дорогу.
Сонце вже було в зеніті. Нової команди не поступило. Отож і рушили в дорогу – шукати своїх. Минули кілька сіл, питаючи за своєю частиною. Та все марно.
– Хоть би кулемета де почути, – скрушно мовив Миколайчук.
Аж у четвертому селі стали перепочити. Поважний, із великою сивою бородою дід запросив подорожніх до хати:
– Заходьте, заходьте, спочиньте, ми привикли до цего...
Козаки радо погодилися.
– А що чути у вас у селі? Може, цими днями частини які проходили? – почали обережно випитувати гості.
– Та щоб частини, то ні, – прокашляв старий. – А от майже щодня бачиш, як через село переходять до два, по три з рушницями, часом босі йдуть. Куди, питаєш, йдете? Своїх шукаєм, кажуть. Частину згубили... А днів от чотири, як поховали одного. Прийняв його сусіда на ніч, а той до рана й дуба дав.
Із кутка одізвалась жінка.
– Всіляких ми вже бачили – й петлюрівців, й большаків, поляків й никінців.
– Еге ж! – додав старий. – Отако ходять, смерті шукають...
Аж коло серця стиснуло Нечая від цих слів.
– А ви хто такі? Та куди йдете? – запитав дід, косо зиркнувши на рушницю.
– Та йдемо... – почав Олександр.
І ледь не прохопився: “Смерті шукаємо...”
Миколайчук подивився пильно на товариша, хотів щось сказати, та промовчав. Розв’язав торбу, витяг із неї хліб, трохи сала, зацвілу цибулю і жестом запросив Нечая сідати ближче.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції