Видання Історичного клубу "Холодний Яр"
Роман Коваль
Багряні жнива Української революції
100 історій і біографій учасників
Визвольних змагань
Виступ полуботківців
27 червня 1917 року (ст. ст.) для обговорення
ситуації, спричиненої угодовською політикою Центральної Ради,
відбулась таємна нарада Братства самостійників.
У дискусії про конечну мету збройного виступу погляди розділились.
Одні вважали, що треба рішуче усунути автономістів від влади,
оголосити військову диктатуру в формі гетьманату, а згодом,
коли буде встановлена тверда українська влада і коли нічого
не загрожуватиме Україні, задекларувати республіканські засади.
Новий український уряд повинен відразу запропонувати німцям
сепаратний мир і відкликати українізовані частини з фронту на
Батьківщину. Інші вважали, що такий план спричиниться до ворожнечі
в українському таборі, врешті до руїни, отже, переворот треба
спрямувати лише проти росіян, Центральну Раду залишити в ролі
уряду, доповнивши її самостійниками. Поставивши росіян на коліна,
вони розраховували довести автономістам, що ті бояться безсильного
опудала.
Братство самостійників, до якого на початку червня вступив Микола
Міхновський, ухвалило рішення розрубати “гордіїв вузол” і використати
“той дорогоцінний скарб, що ним є розбуджена стихія національних
почувань українських народних мас”. На нараді ухвалено збройно
виступити і перебрати владу й проголосити у Каневі на могилі
Тараса Шевченка створення Української держави.
У плани було частково втаємничено командира Богданівського полку
Юрія Капкана. Підполковник Капкан урочисто присягнув на вірність
Самостійній Україні та впровадження революційного задуму Миколи
Міхновського. Але Капкан присягу зламав і доповів про плани
самостійників Винниченкові.
Полковник Капкан грав подвійну роль: і полуботківці, які готували
повстання, і Центральна Рада та Генеральний військовий комітет,
що були проти виступу, вважали його своїм.
Довідавшись про плани самостійників, соціалістичні керівники
Центральної Ради відразу вислали до полку полуботківців делегацію,
щоб нейтралізувати “їхній недобрий настрій”. Але делегація нічого
не добилася, “агітаційну промову Винниченка полуботківці збули
мовчанкою, прийнявши її зовсім холодно”.
У цей час, 3 (16) липня, в Петрограді підняли повстання більшовики.
Центральна російська влада захиталася. Кращої нагоди, щоб скинути
російське ярмо, годі було чекати. Ще вночі 3 липня вислано гінця
до штабу Звенигородського коша Вільного козацтва з наказом проти
ночі на 5 липня роззброїти московські ешелони, що на той час
перебуватимуть на їхньому терені, й вирушити до Києва на допомогу
полуботківцям, а меншу частину вислати в напрямку Христинівки
і Знам’янки – з метою захопити залізничні вузли і не допустити
передислокації ворожого війська.
Житомирській групі самостійників (старшини і козаки полку імені
гетьмана Сагайдачного) було доручено захопити станцію Коростень.
Чернігівським самостійникам наказано перетяти залізницю Гомель
– Бахмач і захопити Бахмач. Сформована державниками частина
в Полтаві мала захопити станцію Ромодан, а вірна частина з Кременчука
– Знам’янку. Дислокований в Олександрійському повіті кінний
полк, що перебував під впливом самостійників, ще 29 червня роззброїв
росіян, забрав коней, перетворився на українську частину. І
чекав наказу. В Одесі, крім Гайдамацького полку, на який самостійники
мали значні впливи, був ще й український кулеметний підрозділ.
За сприятливої ситуації ці частини мали захопити важливу вузлову
станцію Вознесенськ. Слід відзначити, що Братство самостійників
чи не на кожній більшій телеграфній станції мало два-три довірених
телеграфісти, через яких можна було таємно передавати накази.
Третього липня 1917 р. полуботківці виставили низку ультимативних
вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду: “Ми, українці-козаки,
– говорилося в їхньому зверненні, – не хочемо мати свободи лише
на папері, або пів-свободи. По проголошенні 1-го Універсалу
(2-го Універсалу ми не визнаємо!) ми приступаємо до заведення
порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів,
які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою,
не рахуючись із російським урядом. Визнаючи Центральну Раду
за свій найвищий уряд, поки що виганяємо зрадників без її відома.
Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Центральній
Раді. Тоді вона пануватиме у Києві та по всій Україні як у власній
хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6
своїх людей, котрі мусять усім кермувати”.
Центральна Рада відкинула самостійницькі вимоги полку імені
гетьмана Павла Полуботка і вкотре закликала від’їхати на фронт
захищати “матушку Росію”. Тоді 4 липня вранці відбулася нарада
безпосередніх керівників повстання. Полуботківців представляли
прапорщики Майстренко і Квашенко, поручник Романенко, молоді
урядовці Осадчий та Сподаренко. Всі вони були членами Союзу
української державності, а двоє водночас належали до Братства
самостійників. Саме на цій нараді було розроблено конкретний
план першого в новітній українській історії повстання проти
росіян.
О 1-й годині ночі 5 липня 1917 р. полуботківці вирушили зі свого
збірного пункту. Самостійники, які були у складі Богданівського
полку (Віктор Павелко, Григорій Лук’янів, Калениченко та інші),
влаштували справу так, щоб тієї ночі склади з амуніцією і зброєю
вартували козаки-самостійники. Завдяки порозумінню було інсценізоване
“захоплення” зброї. Подібним же чином “захоплено” зброю, набої
і вантажні машини в 5-му авіапарку і залізничному батальйоні.
Озброївшись, полуботківці увійшли до міста. До них приєднались
дві сотні богданівців.
Свідком цього історичного виступу став член Центральної Ради
Юрко Тютюнник. Він писав, що “рух мовчазної колони робив грізне
враження”. Юрко Тютюнник вибіг на вулицю і пішов поруч із колоною,
“якій не було видно кінця”. Тютюнник розпитував, “куди йдуть
козаки”. “На мої запити або зовсім не відповідали, – згадував
він, – або говорили коротко і рішуче: “Йдемо кацапів бить...
Йдемо допомагати Центральній Раді творити наше життя”.
Заарештувавши начальника київської міліції Лепарського та московського
коменданта міста, полуботківці захопили телеграф і Державний
банк, зайняли Печерську фортецю, “Арсенал” та артилерійські
склади, захопили всі районні відділи міліції, роззброїли міліціонерів
і юнкерів, поставили варту коло урядових установ, зайняли інтендантські
склади і розігнали висланий проти них 2-й запасний батальйон
(“Речь”, 17.07.1917, “Биржевые ведомости”, 17.07.1917).
За кілька годин не визнаний Центральною Радою полк імені гетьмана
Павла Полуботка опанував Київ. Очевидець подій Федір Дудко так
описував виступ полуботківців: “У повітрі було тихо, сонце світило
яскраво. Заповідався чудовий погідний день. Я дійшов до Бессарабки
й повернув був на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув на
себе якийсь мовчазний похід маси людей на Васильківській вулиці.
На чолі того походу запримітив я велике жовто-блакитне знамено.
Я зупинився. Не тому, що походи з українськими прапорами були
рідкістю в ті часи... Той похід... сильно вразив мене якоюсь
відмінністю, небуденністю, непохожістю на всі інші походи. Був
се глибоко мовчазний зосереджений рух маси людей, що мав якусь
певну, заздалегідь намічену, важну ціль – і ця його певність,
рішучість і мовчазна урочистість мимоволі передавалися глядачеві.
Так могли йти люди тільки у бій, на діло, якого кінцем була
смерть або перемога.
Рішучість і зосередженість цієї маси людей на ціль, до якої
вони йшли, була так різко позначена... що в цій лаві людей,
в цьому потоку окремих людських тіл, не помічалося окремих постатей.
Це був живий моноліт, скований єдністю наміру й цілі. Таких
походів ні перед тим, ні потому я ніколи в свойому житті не
бачив. Він на ціле життя лишив у мене незатерте, глибоке враження.
Я стояв мов окаменілий і дивився. Таке враження, як і на мене,
зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці.
Всі зупинилися й мовчки вглядалися в цю сіру, рішучу, одностайну,
похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом,
різко вибиваючи крок на вуличному камені й не оглядаючись ні
на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча
щетина багнетів на сильно затиснених в руках крісах без слів
промовляла, що це не парад, а данина на вівтар своєї Батьківщини
й свого обов’язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалася
та похмура безмовна боєва маса вояків – я не знав. Я тільки
бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська
маячив боєвий жовто-блакитний український прапор.
Ряди війська густою лавою проходили ряд за рядом. Дивне, невидане
ніколи до того явище: дехто з козаків, тримаючи рушницю на плечі
з гостро наїжаченим багнетом, ступав по каменю – босий. Але
це не тільки не зменшувало враження, воно його сильно збільшувало.
Частина була дуже велика. В ній було не менше 5 тисяч людей.
В останніх лавах ішли козаки без рушниць... Більшість – зовсім
босі...
Вже значно пізніше довідався я, що той похід незнаної мені частини,
який так сильно вразив мене, був історичним походом української
стихії, що демонструвала свою живучість, свої права на незалежне
ні від нікого існування й свою готовність до чину”.
Як не згадати тут слова ініціатора виступу полуботківців Миколи
Міхновського: “Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю
наших предків, що полягли в боротьбі за волю України, ми виссали
з молоком наших матерів стародавню любов нації до Вітчизни та
її свободи і ненависть до насилля над нами... Наша нація вступила
на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести
до здійснення великого ідеалу...
Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву,
але віднято у нас теж силою... Ми не хочемо довше зносити панування
чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка,
але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос
наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене
серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!”
Здавалося, що справа українська перемагає. Та не було арештоване
угодовське керівництво Центральної Ради. Ба більше, полуботківці
пройшли повз Педагогічний музей і з ентузіазмом кричали: “Слава
Українській Центральній Раді!” І тут на них чекав найболючіший
удар: замість сподіваної радості герої зустріли холодну ворожість
тих, кому хотіли передати всю повноту влади.
Центральна Рада панікувала. “У всіх – повна розгубленість. Ніхто
не знає, що починати”, – писав Юрко Тютюнник.
Лише переконавшись, що повстання спрямоване не проти них, угодовці
полегшено зітхнути і заворушились. Осмілівши, Винниченко віддав
наказ Юрію Капкану силою полку імені Богдана Хмельницького роззброїти
полуботківців.
Підполковник Капкан закликав старшин та Полкову раду висловити
свою думку, “маючи на увазі, що йдеться про можливість пролиття
братньої крови”, – свідчив сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського
полку Іван Островершенко.
45 старшин і полкова рада, яка складалась із козаків, висловилися
проти роззброєння полуботківців. Лише п’ять старшин були іншої
думки. Вислухавши всіх, Капкан підвівся і сказав:
– Панове старшини! Я дістав від українського уряду наказ роззброїти
полуботківців та арештувати їх. Отже, в імені українського уряду
наказую вам полуботківців роззброїти.
Сотник Островершенко отримав завдання обеззброїти полуботківців
в “Арсеналі”. Тієї ж ночі його 7-ма піша сотня вирушила на Печерськ.
Усі були пригноблені своєю місією. Йшли мовчки.
Зупинивши сотню неподалік мурів “Арсеналу”, Іван Островершенко
сказав бунчужному викинути білий прапорець і почати переговори.
Наказу про переговори сотник не мав, вирішив так діяти на власну
руку – щоб не проливати братньої крові.
Невдовзі з’явився старшина-полуботківець. Із ним домовились,
що богданівці увійдуть на подвір’я “Арсеналу”, доповнять на
стійках полуботківців, а решта вояків (і тих, і тих) складе
зброю. Так і зробили. Зброю склали до “козлів”. У двох рядах
– один проти одного – стояли українські вояки. Що думали вони
в цю вирішальну для Батьківщини хвилину?
Переговори були довгими, довелося Островершенку зі старшиною-полуботківцем
їхати до Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада і
Генеральний секретаріат. Повернулися до “Арсеналу” разом із
генералом, представником уряду. Той пообіцяв задовольнити вимоги
полуботківців, а саме: затвердити полк, видати достатню кількість
зброї, набоїв, одягу та налагодити харчування.
Тим часом Капкан оголосив себе комендантом міста. За його наказом
було звільнено всіх заарештованих росіян. Їм повернули зброю...
Після цього юнкери і 2-й понтонний московський полк спробували
атакувати полуботківців на Печерську. Полуботківці залягли на
валах і прийняли бій. Росіяни, втративши кілька бійців, змушені
були відступити. Більше бажання йти в атаку вони не виявляли.
Успішнішими були напади росіян на малі стежі полуботківців.
Дійшло до того, що, побачивши жовто-блакитні стрічки, москалі
обстріляли й патруль богданівців, вбивши одного та двох тяжко
поранивши. Отак кров’ю заплатили богданівці за зраду свого командира.
Кров цих козаків також і на руках керівників Центральної Ради...
А дисципліновані вояки-полуботківці виконали наказ уряду. У
бойовому порядку повернулися вони до своїх касарень.
Оберучев, що внаслідок зради Винниченка та Грушевського повернувся
до міста, наказав юнкерам оточити касарні полку імені Павла
Полуботка.
Восьмого липня москалі почали обстріл його позицій із гармат
і рушниць...
У цей час керівники Центральної Ради через пресу ширили ганебно-підлі
чутки про виступ полуботківців як про бунт дезертирів, які боялися
йти на фронт і намагалися таким чином врятувати свою шкуру.
Богданівці мимовільно знову завдали удару: відволікши увагу
полуботківців під час переговорів, вони й самі не помітили,
як москалі перейшли у наступ. Вбивши трьох козаків та багато
поранивши, ворог вдерся в касарні... Обеззброєних били прикладами,
шаблями, грабували їхнє особисте майно, всіляко принижували...
Радісний Винниченко запопадливо поспішив повідомити “Російське
правительство” про придушення виступу полку імені гетьмана Полуботка...
Всі заходи з нейтралізації полуботківців зробив Генеральний
секретаріат “у тісному порозумінні з місцевими російськими комітетами”...
Керівники повстання, бачачи безвихідне становище, дали згоду,
щоб полк імені гетьмана Полуботка пішов на фронт і, відзначившись,
намагався при першій нагоді пробиватися в Україну. Таким чином
українські герої хотіли змити з себе тавро боягузів, поставлене
їм справжніми боягузами – керівниками Центральної Ради.
29 липня останній ешелон 2-го Українського імені наказного гетьмана
Павла Полуботка полк залишив Київ. На фронті їх відразу кинули
в м’ясорубку. Полуботківці – національно свідомі українські
військові кадри – зазнали жахливих втрат...
А головний винуватець цієї трагедії “драматург” Володимир Винниченко
та інші члени Генерального секретаріату готувалися “стати московськими
державними службовцями й одержувати платню”, яку вже асигнував
Тимчасовий уряд – за вірну службу “російській демократії”.
Та серед українців ширилося невдоволення угодовською політикою
Центральної Ради.
до змісту книги Роман
Коваль Багряні жнива Української революції