Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

У Жашківській земській лікарні

Козак кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова Олекса Молодожоненко в Зимовий похід вирушив хворим на тиф. У нього була можливість уникнути тяжкого походу в небезпечне невідоме, роззброїтись і віддатись на ласку поляків у надії на лікування в стаціонарних умовах... Але то була б капітуляція... А хіба могло козацьке серце з нею примиритися?
І 6 грудня 1919 року козак Молодожоненко вирушив разом з іншими відчайдухами в запілля денікінської армії. З усіх сил намагався він втриматись у сідлі. Але після одного відпочинку вже піднятися не зміг і товариші поклали його та ще двох козаків на воза і рушили в напрямку Жашкова...
А в Жашкові пролунав суворий вердикт полковника Алмазова – залишити хворих у місцевій земській лікарні. Як не благав Олексій свого друга Петра не кидати його, той мусив виконати наказ командира. І два десятки тифозних лягли на холодну муровану долівку Жашківської земської лікарні...
Очуняв Олекса вже в ліжку. Зі здивуванням побачив, що одягнений він у чисту білизну. Спантеличений, дивився він на лагідне обличчя жінки, яка схилилась над ним. Та була явно задоволена, що козак нарешті відкрив очі. За нею стояла ще одна жінка у білому халаті.
– Пора, пора вже, козаче! – бадьоро сказала вона. – Спить та й спить, треба ж і міру знати.
Нарешті Молодожоненко збагнув, де він...
Із кожним днем прибували сили. Він лежав на ліжку і згадував минуле, а “до будуччини не хотілось заглядати”...
Якось сестра-жалібниця сказала:
– Скоро Різдво, а ті продукти, які залишив ваш командир, кінчаються. Що робити?
Лише тепер довідався козак, що командир потурбувався про своїх вояків, залишивши на їхнє утримання кілька мішків цурку і борошна. Медсестри вимінювали цукор у населення на інші продукти, розширюючи таким чином раціон хворих. Населення, до слова сказати, з повагою ставилось до хворих “петлюрівців” – бо ті “бились із Денікіним”.
У Жашкові тоді не було ніякої влади: денікінці й “петлюрівці” вже пройшли, перші на південь, другі – на схід. А більшовики ще тільки наближалися. Вони увійшли до містечка у перший день Різдва. В лікарні запанувала тривога.
Ось і представник нової влади...
До лікарні зайшов червоноармієць у кожусі. Струсивши сніг і залишивши рушницю в сінях, він переступив поріг і весело запитав:
– А хто тут лежить? Товариші чи добродії?
Більшовик говорив українською.
– Оцей, напевно, добродій, – показав він на Молодожоненка, – по очах бачу, ич, як ними виблискує!
Мусив відвернутися Олекса до стіни.
– Ну, так із ким тепер б’єтесь? – запитав солдат у іншого козака.
– Зараз не б’юсь ні з ким, бо тут ось лежу, а раніше з Денікіним.
– Так і Петлюра проти Денікіна?! – здивувався червоний. – А нам казали, що ви разом із Денікіним йдете проти народу.
– Ніколи ми не йшли проти народу, – обізвався й Олекса.
Зав’язалась жвава і приязна розмова... Коли це до палати увійшов ще один. Був він у чорній шкірянці. Почав із крику та московської лайки.
Усі притихли, разом із ними і червоноармієць-українець...
Нарешті москаль вигавкався... На прощання він добряче струсонув дверима – щоб знали, хто в Жашкові тепер хазяїн.
Вичекавши паузу, червоноармієць повідомив, що то був чекіст.
– Але ви не бійтесь: є наказ вас не займати.
Настановивши в селі свою владу (ревком), червона частина наступного дня потяглася на південь – наздоганяти білогвардійців, які, биті українськими повстанцями, тікали до Одеси. На прощання залишили в лікарні і трьох своїх тифозних.
Попри владу ревкому, життя в Жашкові йшло своєю чергою: тут, як і раніше, найліпше “ходили” керенки та гривні, а за совіцькі й сірника не можна було купити.
Про харчування своїх хворих більшовики не потурбувалися. Отож ті допомагали закінчувати харчові припаси, що залишив для козаків полковник Алмазов, який продовжував свій шлях на схід у складі армії Михайла Омеляновича-Павленка...
А зустрілися знову Олекса Алмазов, тепер вже генерал-хорунжий Армії УНР, і козак Олексій Молодожоненко в Чехословаччині, в Подєбрадах, вже як студенти Української господарської академії.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції