Видання Історичного клубу "Холодний Яр"
Роман Коваль
Багряні жнива Української революції
100 історій і біографій учасників
Визвольних змагань
Таке не забувається
На початку травня 1920 р. більшовики почали
вивозити з Києва майно. В часописах тільки й писалося, що про
наступ поляків. Ходили також чутки, що разом із поляками йде
українське військо.
Козацьке військо справді наближалося до столиці. Ще 22 квітня
з Берестя виїхала ешелонами 6-та Січова дивізія під командуванням
генерал-хорунжого Марка Безручка. Їхали через Бердичів.
Коли козацтво увійшло до Бердичева, місцеве населення було вражене
– адже про українську армію вже й покинули думати. І раптом
– потяги, всі вагони яких уквітчані жовто-блакитними прапорцями
й стрічками.
Коли частини Січової дивізії стрункими рядами пішли вулицями
Бердичева, радості та здивуванню “не було меж”. Раділи українці,
чудувалися євреї. Збуджена юрба довго йшла за колоною, проводжаючи
її аж до самих касарень на Лисій горі...
Знову почалася муштра. Святковий настрій козацтва підупав. “Коли
ж до Київа?” – питав себе кожний.
Нарешті настав і цей день...
Майже на кожній станції – юрби народу, які зустрічали потяг
могутніми вигуками “Слава!” Всі вже знали, що це українське
військо їде визволяти рідний край. На деяких станціях відбувалися
зворушливі зустрічі – батька з сином, брата з братом...
Поляки делікатності не виявили і увійшли до української столиці
першими.
Союзне польське військо справило на киян велике враження. Гарно
одягнені та озброєні жовніри йшли вулицями з музикою та в повному
ладі. Мешканці зустрічали їх радісно. Особливо раділи місцеві
поляки, які, почепивши на одяг національні стрічки, кидали квіти
і кричали: “Нєх жиє Польська!” “На українців дивились (вони)
з презирством... – свідчив Юрій Руденко. – (І) казали, начебто
Київ – старе польське місто”.
Січовики до Києва приїхали надвечір 9 травня. Їхні ешелони загнали
на запасні колії станції Київ-Товарний.
Урочистий вступ військ УНР у столицю було призначено на ранок.
У ніч проти 10 травня мало хто з козаків спав. Коли перше проміння
сонця освітило золоті бані Києво-Печерської лаври, в ешелонах
вже всі були готові й чекали сурми.
У цей час вздовж одного з потягів 6-ї дивізії йшла старенька
жінка. Вона шукала свого сина. Питала у кожному вагоні. І ось
нарешті почула... Один стрілець відповів, що знав її сина, разом
служив із ним на панцернику, та минулого року його забито. Стрілець
намагався цю правду сказати якомога делікатніше...
Для матері це була страшна правда. Вона впала на коліна, довго
плакала, й тільки губи її беззвучно шепотіли слова молитви.
Потім вона заспокоїлася й, простягнувши руки до неба, слабим
старечим голосом промовила:
– Боже милий, сердечний, ти відібрав від мене мого сина, одну
мою надію й втіху в старості, але я не скаржуся, бо щаслива,
що син мій загинув у боротьбі за рідний край, за його волю.
Боже, дякую тобі за це.
Сльози покотилися з її очей. Ридаючи, вона впала на козацькі
руки. В цю мить заграла збірку сурма, й стрільці мусили лишити
стару жінку на самоті зі своїм горем...
Київ зустрічав українське військо “так, як зустрічає батько
свого сина після довгої розлуки”, – стверджував козак 6-ї Січової
дивізії Юрій Руденко.
У багатьох киян наверталися сльози радості. Шлях, яким йшли
січовики, був всуціль встелений квітами. Одягнені козаки були
не гірш за поляків – всі в зелених френчах, шоломах, гарно озброєні...
Сонце заливало теплом і світлом Хрещатик, по якому серед киян
поволі сунула польська піхота й кіннота. Ось і важка познанська
артилерія, а он із Прорізної лавиною суне полк кінноти.
Повільний крок коней, брязкіт, сонячне світло, новенький одяг
польських уланів – все це впливало “як гіпноз на юрбу, що призвичаєна
до різноманітно одягненого й обдертого большевицького війська.
Але юрба мовчить!” Тільки час од часу чути радісні вигуки.
Усі дивляться на кінець колони, що проходить вулицею. Й ось
раптово здалеку почувся крик. Він ширився, розкочувався і розливався
по всьому Хрещатику. Нарешті крик переріс у радісний гук народу
– це на Хрещатик вийшли перші українські частини.
“Що було далі, я собі уявляю, як у сні... – згадував вояк 6-ї
Січової дивізії Сергій Павлінський. – Всі наші гармати, коні
й ми були в квітках. В наші ряди вдиралися цілком незнайомі
люде, обіймали нас, цілували, плакали й простягали до наших
рук квітки. Не було серед нас чоловіка, який би не мав їх. А
скільки радісних зустрічей: там наречена обіймає шию молодого
хорунжого, який весь червоний від радості й сорому, що його
обнімає дівчина перед стрільцями... Далі старенька мати з плачем
обіймає сина – стрункого молодця. Куди не подивися – радісні
обличчя. А вітер, граючи, повіває шитим золотом дивізійним прапором
і далеко розносить радісну пісню визволення й перемоги над червоним
ворогом”.
Ось вже й Міська дума. Якісь офіційні особи вітають українське
військо, щось промовляють... Парад на Софіївській площі приймав
Головний отаман Симон Петлюра. Всі навколишні будинки “в цей
великий день” були прикрашені жовто-блакитними прапорами. “Весь
Київ радів, – згадував учасник події Юрій Руденко. – На вулицях
було стільки народу, що припинився рух трамваїв та візників,
вся ця лава людей сунула в напрямі до Софіївської площі. Лиця
у всіх були радісні, світлі, кожний відчував це свято. Парад
почався о 12.30 годині”. Пройшов він під вигуки: “Хай живе Самостійна
Україна та її військо!”
Після дефіляди колони рушили на Печерськ. Назустріч українському
війську лунало: “Слава!” Населення бігло й за колоною. Кияни
тріумфували. Здавалось, “що цілий світ святкує день визволення
та перемоги... що настав час визволення Батьківщини й що сонце
правди зася(я)ло ясним полум’ям над змученою, всею в крові й
сльозах Україною”.
до змісту книги Роман
Коваль Багряні жнива Української революції