Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Святий і страшний

Славетний український отаман Яків Орел-Гальчевський, підбиваючи підсумки Національно-визвольних змагань 1917 – 1920-х років, дав таку оцінку повстанським кадрам, які витримали на своїх плечах основний тягар війни: “В повстанчих відділах український елемент був, безсумнівно, ідейний, – писав він. – Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці й впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну.
В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу...
Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі... Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їхнього чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя. Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую сотника Карабчевського, поручника Кохана і підхорунжого Василя Харка”.
Василя Харка, помічника Якова Гальчевського ще з часу їхньої служби в Армії УНР, я й хочу згадати “незлим тихим словом”.
Справжнє його прізвище Василь Сензюк. Родом він із подільського села Сахни. Військове звання – підхорунжий. Принаймні від січня 1921 року – активний учасник українського підпілля на Поділлі.
Як охоронець, Сензюк завжди був поруч зі своїм отаманом. Разом із ним ще у січні – лютому 1921 року обійшов Вінницький, Літинський та Летичівський повіти, вишукуючи товаришів по зброї з метою організувати їх для продовження боротьби. Під час нічних мандрів “не одного сексота чи шпигуна чека післали (вони) чортам у зуби, а самі завжди виходили цілими”.
На початку квітня 1921 року, формуючи новий повстанський загін, Яків Гальчевський призначив Василя Сензюка командиром другої сотні – на той час вона складалась лише із дванадцяти осіб.
Першою акцією Сензюка навесні 1921 року було знищення сексотів у селах Летичівського повіту та бій з ударною групою ЧК на хуторах під Деражнею, під час якого ворог втратив до 10 чоловік вбитими і пораненими.
Улітку 1921 року, коли Гальчевський затримався на південній Київщині, Василь Сензюк якийсь час перебував у загоні отамана Якова Шепеля. Після повернення Орла-Гальчевського Сензюк знову влився до його загону.
На початку березня 1922 року Сензюк очолив боївку, що виконала вирок Надзвичайного суду при штабі отамана Орла-Гальчевського, знищивши помічника командира військово-продовольчої комісії Літинського повіту Лапова. Це була розплата за санкціоновані Лаповим розстріли селян у Стасьовому Майдані наприкінці лютого.
Не злічити боїв і сутичок, в яких взяв участь Василь Сензюк, та не можна не згадати найтяжчого і найдовшого бою Подільської повстанської групи (власне, її штабової сотні) проти шести полків “Червоного козацтва” під командою комбрига-2 Івана Дубового. Ситуація ускладнювалася тим, що козаки були заскочені несподівано. Стався бій у лісі біля Манастирка, що під Літинецьким Майданом. Тільки ніч зупинила січу... В цьому бою було знищено близько 120 окупантів і близько сотні поранено. Козаки ж втратили двох побратимів і декілька коней.
Згадуючи цей бій, Яків Орел-Гальчевський зазначав: “Треба сказати, що в регулярній війні неможливо, щоб із такою малою силою, як 60 із чимось шабель, боронитися перед кількома тисячами ворога. З цього – висновок, що коли команда і козаки морально не заломляться, то з кожного положення можна вийти, навіть з оточення”.
Якби наш народ був державним, козаків і старшин отамана Гальчевського вже давно б належно відзначили. А ми навіть не знаємо про це, а коли ж довідуємось, то не віримо, що таке можливо...
Та який би героїзм не виявляли козаки і старшини Подільської повстанської групи, все ж у другій половині 1922 року сили були явно нерівні... Тож 2 вересня після кількаденних безперервних боїв довелося Гальчевському розпустити повстанську групу. Більшість козаків лишилася на Батьківщині, а Гальчевський на чолі вісімдесяти бойовиків перейшов Збруч... Разом з отаманом пішов до Польщі і Василь Сензюк.
Уже наступного літа Гальчевський відправив до України три повстанські групи – Волинську, Київську і Подільську. Разом із Подільською перейшов кордон і Василь Сензюк. У середині липня 1923 року Сензюк, виконуючи завдання свого отамана, відновив у районі свого родинного села Сахни партизанський відділ у складі десяти козаків, озброєних рушницями.
Та недовго отаманував Василь Сензюк: у ніч проти 27 липня 1923 року в районі Віньківців, що за 18 верст від Нової Ушиці, він потрапив у засідку ударної агентурної групи Подільської губернської ЧК. У бою Сензюка тяжко поранили...
У полоні Василь пробув недовго: вже на ранок його чиста душа Шевченкового Яреми відлетіла у рай. Та перед смертю Сензюк ще встиг дезорієнтувати ворога, сказавши, що група Гальчевського повертається до Польщі...
Так загинув святий і страшний – козак Василь Сензюк, який у час боротьби визнавав тільки один шлях – шлях перемог.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції