Видання Історичного клубу "Холодний Яр"
Роман Коваль
Багряні жнива Української революції
100 історій і біографій учасників
Визвольних змагань
Роль “Кобзаря”
в долі Олександра Пителя
Теребовлю російські війська захопили на 21-й
день війни. Діти, звісно, вибігли подивитися на російських козаків.
Одного з дітлахів і застрелили “визволителі” – може, погляд
дитини був не такий радісний, як хотіли окупанти. Зняв козак
рушницю і без попередження, мовчки, вистрілив. Виявився він
стрільцем вдатним.
Олександр Питель, працівник шпиталю Австро-Угорського Червоного
Хреста, бачив це на власні очі. Чув він, що росіяни того ж дня
в одній із хат “багнетом закололи дитину в колисці”. Загалом
пришельці виявили дикий норов: заходячи в хату чи на подвір’я,
“тягли все, що в руки попало”.
Як тільки російське військо захопило Теребовлю, “повилазили
на денне світло місцеві русофіли і пішли доноси, труси, арешти...
В сусідньому селі спалили читальню “Просвіти”, вбивали жидів...
розстрілювали селян”. Московська лайка лунала скрізь, де тільки
з’являлися московський солдат, старшина чи козак.
Полонивши персонал шпиталю Австро-Угорського Червоного Хреста,
козаки наказали “оддати все, що хто має, (бо) хто не оддасть
зараз... буде розстріляний”. Отож всі особисті речі полонені
склали на два простирадла. Та козаки все одно хотіли крові...
Виручив якийсь офіцер, який зупинив катів...
І Олександр, як полонений, почав працю в російському шпиталі...
Сморід у палатах стояв неймовірний. Халат і одяг під ним за
день просякались таким жахливим запахом, що й до людей (поза
межами шпиталю) було незручно підходити...
Серед поранених і хворих виявилися люди різних національностей.
Допомагаючи їм, Олександр Питель спостерігав за різницями вдач
і національних характерів.
Про росіян він розповів таке: “Роботи з цими раненими було дуже
багато: нетерпеливі, капризні і вороги порядку”. Поранені москалі
спочатку лаяли тих, хто робив перев’язки, а потім плакали, дякували,
цілували одяг.
Олександр Питель звернув увагу на відмінність між солдатами
російської армії: “...Татари дуже різко відріжнялися від москвинів:
більше ввічливості, спокійніші й додержували лад”. Щоб вгамувати
росіян, які весь час порушували норми поведінки та усталеного
порядку, татари били їх. “Русскій – скотіна, біть нада”, – казали
вони.
Олександр Питель дійшов такого висновку: “найбільш капризні,
нетерпеливі і крикливі” були поляки, австрійські німці й семигородські
румуни, “трохи менше москвини”, найкраще тримали себе в руках
українці, насамперед галицькі та з Лівобережжя (“гірше правобережні”).
Добре поводились мадяри і татари. Зате татари часто обманювали.
“Москвини відзначалися великим нехлюйством”. Санітари-москвини
навіть до своїх ставилися ганебно: поранених на вози вони не
клали, а кидали. “Не дивлячись навіть, як цей впав, так же кидають
другого...”
Серед російських солдатів, які лікувались у шпиталі, свідомих
українців Олександр Питель не зауважив. “Ніхто з них української
книжки не бачив”. Лише один був “півсвідомий” – він і попросив
почитати “Кобзаря”. Книга зацікавила й інших. Згодом у шпиталі
з’явились нові українські видання. Вони швидко знайшли шлях
до сердець малоросів. “До українських книжок, особливо до видань
“Просвіти”, незвичайно горнулись. “Кобзаря” у нас на подвір’ї
гуртом читали. Це дуже не сподобалося підстаршині-москвинові,
й він доніс на мене, одібравши од козаків “Кобзаря”, – згадував
Олександр Питель.
Розмова була коротка:
– Єслі будєтє дальше давать мазєпінскіє кніжкі салдатам, арєстую,
атдам пад ваєнний суд, он церємоніться с вамі нє будєт.
Але книгу все ж повернув. Звичайно, “Кобзар” знову пішов між
козаків, але і вони, й Олександр були вже обережні.
Хоч і обережніші стали українці, та все одно Олександр Питель
у Сибір потрапив – і за “Кобзаря”, і за агітацію серед українців
російської армії.
Завезли його аж у Томськ, де пробув як інтернований до 1916
року, коли вдалося перебратися ближче до України – в місто Саратов.
Тут якийсь час працював секретарем протестантського пастора.
З Лютневою революцією Олександр активно включився в громадське
життя. Став організатором української громади в Саратові. Працював
не тільки в місті, а й у сільській місцевості – серед переселенців.
Активно агітував і серед військових гарнізону.
“За сєпаратістічєскую пропаганду і внєсєніє розні в рєволюционниє
войска” його мали арештувати, але він вчасно втік до Києва у
червні 1917 року. Вже з вересня 1917-го працював секретарем
Київської губерніальної ради. “Весь час до розігнання Центральної
Ради працював під проводом Івана Фещенка-Чопівського серед селянства
Київщини, рівно ж був членом ріжних українських організацій...”
– писав він у “Curriculum vitae”.
1918 року прийняв українське громадянство та влаштувався діловодом
Державного комітету товарообміну з Центральними державами. Паралельно
навчався на юридичному факультеті Українського державного університету.
До 31 січня 1919 р. працював діловодом Департаменту зовнішнього
торгу і промисловості. 1 лютого 1919 року став урядовцем для
особливих доручень при голові Ради Міністрів УНР. Брав участь
у невдалих переговорах уряду УНР (голова делегації Сергій Остапенко)
з Антантою в Одесі.
Спільно з урядом пережив усі жахи евакуації. “Після залишення
Кам’янця в 1919 р. перед Денікінською навалою, – згадував Олександр
Питель у автобіографії, – я виїхав з Чорториї з міністром (Ісаком)
Мазепою, (Осипом) Безпалком і (Пінхасом) Красним у запілля ворога.
3 січня 1920 р. залишений тодішнім Прем’єр-Міністром Мазепою
для праці і зв’язку у Вінниці, пробув там до 14 квітня 1920
року”. Цього дня, зраджений, мусив утікати з Вінниці. А куди
ж тікати? Звісно, до повстанців. Так він став козаком іррегулярних
збройних сил УНР і взяв участь в повстанні проти большовиків
у загоні галичанина Івана Голуба на Немирівщині, Брацлавщині
і Гайсинщині. З поверненням української влади до Вінниці Олександр
був призначений в. о. директора особливої канцелярії голови
Ради Міністрів...
Боротьба за Україну закінчилась поразкою і для Олександра Пителя
– він мусив емігрувати в Чехословаччину, де у Подєбрадах 31
травня 1927 року закінчив економічно-кооперативний факультет
Української господарської академії, здобувши диплом інженера-економіста.
А спогад “Зі споминів в 1914 р.” написав 28 січня 1923 року,
ще будучи студентом першого курсу.
Спогад Олександра Пителя досить розлогий, опублікувати його
повністю навряд чи вдасться найближчим часом, отож я й вибрав
із нього найцікавіше. І повернув, таким чином, у нашу пам’ять
ім’я ще одного свідомого й активного українця з Галичини.
до змісту книги Роман
Коваль Багряні жнива Української революції