Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРK Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

7. ДУХОВНА ОПОРА ДЕРЖАВИ

НАЦІОНАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ – НАЦІОНАЛЬНУ ЦЕРКВУ

Церква в Україні, хоч офіційно і відділена від держави, має надзвичайну вагу в процесі державотворення. Її вплив на консолідацію нації, згуртування народу, на його самосвідомість, моральність, духовність незаперечний. Тому поняття ЦЕРКВА-НАРОД-ДЕРЖАВА становлять нерозривну єдність, в якій кожна із її складових тісно взаємопов‘язані та взаємозалежні. Не дивно, що українці, волею долі після Другої Світової війни опинившись на чужині, складаючи цент до цента, пфенінг до пфенінга, передусім будували храми. Вони нагадували про рідну землю, ставали осередками спілкування, допомагали зберегти своє українське коріння та національний патріотизм, не забути рідну мову в чужомовному середовищі.
Церква є стрижнем суспільної моралі, виразником громадських настроїв; вона утверджує загальнолюдські цінності, віру в Бога, любов до ближнього і своєї Батьківщини, у справедливість, вселяє в душу спокій і віру в майбутнє, зміцнюючи усім цим підвалини держави.
Тому не дивно, що вороги української незалежності робили і роблять усе можливе і неможливе, аби ослабити вплив церкви на суспільну свідомість. Так було до жовтневого перевороту за царської імперії; так було й після, за часів більшовицького тоталітаризму, коли всупереч проголошеному войовничому атеїзмові церковнослужителів, які залишилися живими після винищення духовної еліти, було поставлено на службу режимові; так є і нині, у незалежній тепер Україні. Суть одна і та ж, тільки шляхи досягнення мети різні. Щоправда, в усі часи діяли за випробуваним принципом: поділяй і владарюй.
Тож і намагаються передусім роздрібнити українську спільноту у будь-який спосіб і будь-якими засобами. В тому числі: територіально – штучно поділяючи, акцентуючи на деяких відмінностях, на східняків і західняків; адміністративно – нав’язуючи реґіоналізацію, що може призвести до розчленування єдиного державного організму; політично – стимулюючи створення безлічі дрібних політичних партій і розколюючи на частини ті, що більші, (нині в Україні налічується майже півтораста партій); духовно – розчленивши українське православ‘я на кілька гілок, підтримуючи різні секти, використовуючи місіонерів з інших країн, включаючи й темношкірих, яким щедро надається теле- і радіоефір і які вчать ламаною російською мовою українців, народ з тисячолітніми християнськими традиціями, християнської віри.
На жаль, саме у духовній сфері, найбільш важливій для національної монолітності, чи не найбільшу спостерігаємо роздрібненість. І не в тому біда, що в Україні діє 68 церков і релігійних формувань різних конфесій – нехай собі діють, це демократично, бо будь-який громадянин з найрізноманітнішими поглядами може задовольнити свої духовні потреби. Біда в тому, що розчахнуте на окремі гілки українське православ‘я. Сьогодні в державі є такі православні громади: Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ(КП), Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), філія Московського Патріархату під назвою Українська Православна Церква (використовуватимемо у скороченні її фактичну назву УПЦ(МП)). Додаймо до цього ще громади Російської Православної Церкви, Старообрядницької Православної Церкви, Російської вільної Православної Церкви, Грецької Православної Церкви тощо – матимемо теперішню мозаїку нашого православ‘я.
Якщо ж говорити про християнство взагалі, то не можна не згадати Української Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков, які після успішного візиту в Україну 2001 року Папи Римського Івана-Павла ІІ отримали сильний імпульс до саморозвитку, подальшого утвердження та посилення впливу, а також – десятків різних християнських відгалужень: євангельських християн-баптистів, євангельських християн, християн-молокан, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, адвентистів-реформаторів, свідків Ієгови, лютеранів і багато інших.
Практично всі ці названі і неназвані християнські, а ще й нехристиянські церкви, лояльно ставляться до Української держави і не є загрозою для її незалежності. УПЦ(КП), УАПЦ, як і УГКЦ твердо стоять на ґрунті Української Державності, підтримують українські духовні цінності і відстоюють українські національні інтереси. Реальну загрозу становить УПЦ(МП), точніше ієрархи цієї, однієї з найчисельніших і найаґресивніших церков, яка, по суті, є п‘ятою колоною Москви в нашій державі.
Не будемо заглиблюватись у суперечності між УАПЦ та УПЦ(КП) – вони не є непереборними і підігріваються штучно певними силами, в тому числі й державними чинниками. Але поставимо запитання так: чи потрібно Україні три православні церкви? Звичайно, ні. Кому ж це вигідно? Будь-кому, тільки не Україні. Але в першу чергу Москві, бо саме вона, втрачаючи з розвалом Союзу свій вплив у колишній союзній республіці, спровокувала розкол, і всіма силами противиться об‘єднанню українського православ‘я, особливо якщо таке об‘єднання відбудеться не під егідою Московської Патріархії, а, не дай Бог, навколо ненависного їй Київського Патріархату.
Нині в Україні склалася дивна, щоб не сказати парадоксальна ситуація: маємо незалежну соборну державу, та не маємо єдиної національної помісної церкви. І це на святій київській землі, де першопоштовх Христовій вірі надав ще святий апостол Андрій Первозваний, на тій землі, народ якої понад тисячу років тому прийняв християнство і звідси воно розповсюдилось на схід. Від самого початку, ще з часів князя Володимира, Українська Православна Церква була автокефальною, впродовж 700 років мала безпосередній канонічний зв‘язок з Церквою-матір‘ю – Царгородською Патріархією. За цей час вона пережила трагічні сторінки своєї історії: вистояла в чорні дні татарсько-монгольської неволі, боролась за свою легалізацію за часів Польсько-Литовської держави, протистояла унії. 1458 року стався поділ Української Церкви на Київську та Московську митрополії, остання з 1589 року стає патріархією. В 1685 –1686 роках сталася гранично несправедлива метаморфоза, передумовою якою була військово-політична угода гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем, яка обернулася повним поневоленням України, – московські ієрархи хитрістю та підкупом царгородських духовних владик добилися перепідпорядкування Київської Митрополії Московській Патріархії.
Власне, з цього часу практично впродовж всієї своєї історії Українська Церква боролась за незалежність від Москви, і часто ця боротьба набирала драматичних, а часом і трагічних, надто за більшовизму, форм. Відроджена на початку 20-х років Українська Автокефальна Православна Церква митрополита Василя Липківського була зліквідована за сценарієм Головного Політичного Управління (ГПУ) уже наприкінці 20-х, а більшість ієрархів та священиків репресовані. Розстріляний більшовицькими катами за постановою так званої “трійки” від 20.11.1937 року і сам предстоятель УАПЦ Василь Липківський. Так само була розгромлена по Другій Світовій війні УГКЦ у Західній Україні. З того часу панівною в Радянському Союзі стала Російська Православна Церква, поставлена під контроль влади і підгодовувана нею.
В 1990 – 1991 роках, з початком розпаду Радянського Союзу, виникли передумови для відродження Української Православної Церкви і унезалежнення її від Москви. Першим із церковних ієрархів осягнув цю ситуацію тодішній екзарх України, митрополит Київський і Галицький Філарет – він першим порушив питання про створення окремого церковного управління в Києві на базі екзархату РПЦ – то був правильний на той час поступовий і безболісний шлях до автокефалії. Розгублені перед лицем національно-демократичних рухів та “парадом суверенітетів”, московські ієрархи змушені були погодитись з Філаретом і надати у жовтні 1990 року УПЦ певну автономію в управлінні та дозволити українським ієрархам самим обирати главу цієї Церкви, сподіваючись на тимчасовість таких поступок.
Після ухвалення Верховною Радою Акту про державну незалежність України питання незалежності УПЦ постало ще з більшою гостротою – скликаний з ініціативи митрополита Філарета восени 1991 року Помісний Собор проголошує автокефалію УПЦ. Філарет добре розумів, що незалежній Українській державі потрібна незалежна Українська Церква, і сподівався дістати на це згоду Москви, дотримуючись толерантності: весною 1992 року він виносить на Московський архієрейський Собор прохання: “встановити історичну справедливість – надати повну канонічну самостійність Українській Православній Церкві”. Це була та краплина, що переповнила чашу терпіння московського попівства – ієрархи РПЦ зрозуміли, що Філарет надто далеко зайшов, незалежність УПЦ зовсім не вкладалася в плани Москви. З цього моменту активізується антиукраїнська діяльність верхівки Московської патріархії, проти “розкольника” Філарета розв‘язується кампанія шельмування та очорнення, всупереч логіці і канонічним нормам його позбавляють духовного сану, а згодом оголошують анафему.
На противагу УПЦ на чолі з Філаретом Москва створює свою церкву, також з назвою УПЦ, але під своєю юрисдикцією, і ставить предстоятелем митрополита Володимира (Сабодана). Та зупинити українське духовне відродження Москві не вдається. Влітку 1992 року на Всеукраїнському Соборі УПЦ (Філарет) та УАПЦ (Мстислав) об‘єдналися в єдину церковну структуру Українську Православну Церкву Київського Патріархату, Патріархом був обраний Мстислав. З цього часу церковна Москва, не гребуючи найбруднішими засобами, посилює агресивну війну проти Київського Патріархату.
Існування в Україні філії Московської патріархії, названої для одурманювання віруючих Українською Православною Церквою, є найбільшим злом, бо має відверто антиукраїнську спрямованість. Приховуючи свою справжню сутність українською назвою, ця Церква є частиною РПЦ і повністю залежить від Московського Патріархату, а її предстоятель митрополит Володимир (Сабодан) є членом Священного Синоду РПЦ. Отже ця Церква захищає в Україні інтереси чужої держави, нав‘язує віруючим російську мову та молитви за російських ієрархів. Кошти, зібрані з українських віруючих, які у значній своїй частині за традицією відвідують храми, часто не відаючи, що вони належать Московській Церкві, йдуть до першопрестольної. Ієрархи і священики УПЦ(МП) постійно паплюжать Київський Патріархат, підбурюють віруючих проти українських священнослужителів, не зупиняються перед брутальними провокаціями: досить нагадати бодай силове захоплення музейних приміщень Києво-Печерської лаври; побиття Патріарха Філарета і його прихильників в Маріуполі; відмова сплачувати місту за електрику, тепло, комунальні послуги, спожиті мешканцями лаври; захоплення російськими силовими структурами кафедрального собору і центру Київського Патріархату у Російській Федерації, та звіряче побиття віруючих у підмосковному містечку Ноґінську; численні захоплення церков УПЦ(КП) в Україні тощо.
В російських та українських засобах масової інформації з‘явилося чимало матеріалів про аморально комерційну діяльність РПЦ. Наводяться цікаві факти. При підтримці російської влади РПЦ стала одним з 10 найбільших імпортерів сигарет в Росію (1996 рік), не виплативши казні близько 55 млн. доларів податків. Вона володіє 40 відсотками акцій нафто-експортної компанії, контролює чимало банків, зокрема “Народний банк” і “Пєрєсвєт”. За даними російської прокуратури, один тільки Ніколо-Угрешський монастир, безпосередньо підпорядкований Патріархові Алексію, в 1995 – 1996 роках виручив від реалізації алкоголю не менше 350 млн. американських доларів. А 2001 року оприлюднена в пресі інформація про заснування РПЦ уже в Україні так званого Православного флоту, на чолі якого поставлено колишнього начальника Чорноморського пароплавства “Бласко” Кудюкіна, засудженого за економічні злочини, який щойно вийшов з тюрми.
Ось така подвійна мораль московського попівства: з одного боку проповідь заповітів Божих і моральності, з другого – споювання людей алкоголем та отруювання тютюном, неперебірливість у засобах добування коштів. І, як бачимо, представники цього попівства претендують на роль духовних пастирів в Україні.
До речі, провідники і РПЦ, і УПЦ(МП) показали своє справжнє обличчя, свою імперську пиху під час історичного візиту Папи Римського в Україну у червні 2001 року, виступаючи з різкими непримиренними заявами, організовуючи демонстрації та пікети протесту своїх віруючих. Представники УПЦ(МП) єдині із релігійних конфесій, які проігнорували зустріч Папи з Радою Церков у Національній філармонії. Усім цим вони зганьбили себе перед світом.
І тут постає закономірне запитання: чому ж так вільготно почувається московська церковна філія в Україні, чому хазяйнує тут, як у власній вотчині, чому поводиться з такою самопихою і нахабністю? Відповідь проста: тому, що українська влада, беручи приклад з президента Л.Кучми та першої леді, і досі ламає шапку перед Москвою, протегує чужим ієрархам, вірнопіддано заглядає їм у рота. Це при тому, що на словах декларується від імені держави рівне ставлення до всіх релігійних конфесій. На ділі ж бачимо зовсім протилежне. Щоб не бути голослівним, наведу лише кілька промовистих, щоб не сказати кричущих, фактів.
Перше. День 18 липня 1995 року увійшов в історію як “чорний вівторок”. Вища українська влада на догоду Москві не дозволила поховати на території Святої Софії – давньої пам‘ятки української духовності – українського патріота, Патріарха УПЦ(КП) Володимира (Романюка). Багатотисячна траурна процесія у літню спекоту багато годин терпляче чекала рішення уряду, якого все не було. Перед заходом сонця нічого не залишалось робити, як ховати Патріарха під мурами Софії. І тут ворота розчинилися і на скорботних людей накинулися відповідно епікіровані спецпідрозділи міліції. Прикриваючись пластиковими щитами, били усіх підряд: старих і молодих, жінок і чоловіків, священнослужителів і депутатів, журналістів вітчизняних і зарубіжних. Пролилася кров в нічому не винних людей. А винуватців і виконавців цієї трагедії так і не виявлено. Прокуратура, яка під тиском громадськості змушена була порушити кримінальну справу, благополучно її закрила. На своїх постах залишилися і міністр внутрішніх справ Кравченко, і мер Києва Косаківський, і глава уряду Марчук, і президент країни Кучма.
Друге. У столиці та в регіонах з легкої руки владних структур УПЦ(МП) передавалися не тільки храми і монастирі, а й найбільші релігійні святині. Києво-Печерська лавра уже на 70% московська, Почаївська – повністю.
Третє. Місцева влада не тільки сприяла, а часто й фінансувала з бюджету спорудження нових храмів для російської церковної філії.
Четверте. Вище чиновництво України з тодішнім президентом і його дружиною включно залюбки приймало з рук митрополита Володимира (Сабодана) нагороди московської церкви в Україні – відзнаки за заслуги (перед ким – Російською імперією, Московською патріархією?). До речі, слід віддати належне Сабоданові – він уміло застосовував подачки у вигляді всіляких орденів для української політичної та бізнесової еліти, яку, виявляється, без особливої винахідливості легко спокусити всілякими брязкальцями. Навзаєм Кучма не залишався в боргу – нагороджував своїми відзнаками не тільки владику Сабодана, а й московських попів, вручаючи ієрархам УПЦ(МП) ордени. Так, наприклад, за “благодійницьку і миротворницьку діяльність” орденом “За заслуги” ІІІ ступеня нагороджений єпископ Білоцерківський Серафим. А “заслуги” його перед Україною справді великі: підпорядковане йому духовенство “з церковних амвонів сіє розбрат серед віруючих, заперечуючи і українську мову в богослужінні, і право “хахлов” на державу”. Таким же орденом і за те ж нагороджений архієпископ Лазар, що керує Сімферопольсько-Кримською єпархією, – саме той, що гостинно зустрічав відомого шовініста і українофоба мера Москви Лужкова, захоплено аплодував, коли той проголошував Крим назавжди російською територією. А Сабодан зі свого боку вручає орден “Нестора-літописця” екс-главі адміністрації президента Дмитрові Табачникові – чи не за блокування намірів патріотів створити в Україні єдину Помісну Православну церкву?
П‘яте. Силові міністерства та Митниця України підписали з Сабоданом угоди про співробітництво. Співпраця з відвертими ворогами Української державності, керованими із зарубіжного центру, що це – державна сліпота? міністерська недалекоглядність? свідоме українофобство?
Шосте. Відбудований 2000 року за гроші українських платників податків Свято-Успенський собор у Києво-Печерській лаврі, висаджений у повітря за вказівкою з Москви, доручили освячувати, незважаючи на численні протести громадськості, члену Священного Синоду РПЦ Сабодану. Вищий цинізм і блюзнірство – інакше важко прокоментувати цей факт.
Сьоме. Держкоморелігій – орган державної виконавчої влади у релігійній сфері, який за своїм статусом не повинен віддавати перевагу одній із конфесій чи ігнорувати будь-яку іншу, – явно симпатизував і підігравав сабоданівській церкві, підпорядкованій Москві, і приховано недолюблював Київський Патріархат. Цей Держкомітет, покликаний опікуватися нашою духовністю, єдиний із зацікавлених структур підтримав свого часу клопотання митрополита Сабодана передати на баланс очолюваної. ним церкви залишків (фактично – руїн) Успенського собору, по суті приватизувати цю святиню на користь московської церкви. Той же Держкомітет спробував зірвати Всеукраїнську міжнародну Асамблею, присвячену 2000-літтю Християнства, що її зініціював Київський Патріархат, не тільки неучастю у цьому заході, а й умисним призначенням на цей день засідання Ради Церков. Зрештою, той же Держкомітет, виконуючи настанови Банківської, на словах нібито підтримував ідею створення єдиної Помісної Православної Церкви, а на ділі перешкоджав будь-якій ініціативі Київського Патріархату в цьому напрямку. Втаємничені подейкують, що саме завдяки зусиллям керівника цього комітету ієрархи УАПЦ відкликали свого часу свій підпис під меморандумом про наміри об‘єднатися з УПЦ(КП).
Головні вузли релігійної політики зав‘язувалися на Банковій. І вина за те, що ця політика проводилася не в інтересах Української національної держави й українського народу, лягає на Кучму і його найближче оточення. Знову ж таки на особистий приклад Леоніда Кучми орієнтується вся інша чиновницька рать – від столиці до периферії. А цей приклад не є найкращим. Адже відомо всім, що попри його постійну декларацію рівного ставлення держави до всіх релігійних конфесій, насправді перевага віддавалася Церкві, підпорядкованій Москві. Відома також особиста симпатія Леоніда Кучми і його дружини до митрополита Сабодана та інших ієрархів УПЦ(МП), відвідування ними зібрань, які проводила ця метрополія з нагоди релігійних свят – на прийняттях у Київському Патріархаті за всі роки його президентства ніхто не бачив цієї подружньої пари.
Українську громадськість, м‘яко кажучи, здивувало те, що Леонід Кучма у поїздку в Єрусалим на торжества з нагоди 2000-ліття Різдва Христового взяв з собою предстоятеля підпорядкованої Москві церкви Сабодана. Так само з ним він здійснив поїздку на місце однієї з найбільших танкових баталій під селом Прохорівкою, давши цим зрозуміти, що державне визнання в Україні має саме УПЦ(МП). З цього приводу у листі Всеукраїнського громадського об‘єднання “Україні – Єдину Помісну Православну Церкву” до президента Кучми, підписаному його головою Павлом Мовчаном, дано жорстку, але справедливу оцінку: “Ваші поїздки в Єрусалим та на історичне місце битви під Прохорівкою з предстоятелем УПЦ(МП) митрополитом Володимиром підтвердили, що він очолює не Церкву, а лише підрозділ Російської Церкви (РПЦ) і, фактично, супроводжував не президента України, а Московського Патріарха, і, відповідно, президента Росії чи її представника (як це мало місце в Єрусалимі). Такий стан речей є пониженням гідності України та її президента”.
Аналогічного листа президентові направив також Комітет захисту українських святинь. Як і треба було очікувати, реакції з Банкової ніякої.
І все-таки ідея про необхідність створення єдиної Української Поміcної Православної Церкви з центром у Києві не тільки оволоділа суспільною свідомістю, а й, здається, від загальних розмов перейшла у практичну площину. Навіть Л.Кучма неодноразово у публічних виступах визнавав, що Україні потрібна єдина Помісна Православна Церква, щоправда, він жодного разу не уточнив, що ця Церква має бути не тільки єдиною, не тільки Помісною, а головно Українською Національною.
Та найважливіше те, що позиція Вселенського Патріарха Варфоломія у ставленні до проблем українського православ’я не завжди була об’єжктивною. Ще восени 1997 року він зголосився на провокативну пропозицію Москви зустрітися з Патріархом Алексієм в Одесі, де все було обставлено так, ніби Московський Патріарх приймав Патріарха Константинопольського, як у себе вдома, і де Варфоломей І, запобігаючи перед Москвою, публічно заявив, що визнає в Україні “лише Українську Православну Церкву під юрисдикцією Московського Патріархату, яку очолює митрополит Володимир (Сабодан)”. А вже у листопаді 2000 року Вселенський Патріарх, приймаючи президента Кучму, “ ще раз підтвердив, що об’єднання українського православ’я в одну Помісну Церкву повинно стати справою всіх духовних центрів світового православ’я, а особливо – Московського і Константинопольського патріархатів”. Треба здогадуватися, що Московський Патріархат згадувався заради дипломатичної коректності, бо насправді Вселенський Патріарх розумів неканонічність приєднання свого часу Київської митрополії до Московської патріархії, і приходив до думки про повернення статусу канонічності Київському Патріархатові та створення Української Помісної Церкви навіть без участі УПЦ(МП), якщо вона не захоче піти на об’єднання.
Московська Церква і її філія в Україні, звісно ж, чинять шалений тиск на Константинопіль, щоб не допустити об’єднання українського православ’я під егідою Київського Патріархату. Влітку 2000 року 35 ієрархів УПЦ(МП) звернулися до Вселенського Патріарха з листом, в якому переконували, що “втягування Вашої Святості в український конфлікт нічого доброго не дасть – це не тільки поглибить наявний розкол, а й призведе до нових розколів”. Вселенський Патріарх попри його високу толерантність все-таки поставив на місце безцеремонних авторів листа, вказавши їм, що “ієрархи Помісних Святих Церков спілкуються з з церковних проблем через своє церковне керівництво”. Далі нагадав слова Ісуса Христа, “що всякий, хто зумисне розділяє братів, не може перебувати серед них, а повинен бути відлучений від церкви (Мф.18,17). Прикре розділення українського народу на теренах Української держави залишається проблемою, яка не знайшла свого вирішення ні державою, ні місцевим церковним керівництвом ось уже протягом майже дев?яти десятиріч”. І нарешті, звертаючись до Сабодана, Варфоломей І пропонує “щоби надісланий нам за підписом 35 українських архієреїв текст був знову ними вивчений і щоби Ви звернули їхню увагу на неприпустимість його змісту з канонічної точки зору та спонукали кожного з них зійти з помилкової дороги...”
Як видно з листа крізь стиль східної дипломатичності, Константинопольський Патріарх проявив характер і вичитав єпископів УПЦ(МП), які перебрали міру. Його позиція щодо Українського Православ’я кардинально змінилася на користь Києва. Цьому може бути два пояснення: перше – офіційний Вашинґтон почав прихильно ставитися до православної громади в Константинополі і надавати їй моральну підтримку, що звільнило Варфоломія І від синдрому запопадливості перед нахабством Москви; друге – амбіції Алексія ІІ перейшли всякі межі, Москва стала претендувати на перші ролі в світовому Православ’ї, намагаючись відсунути на задній план Константинопіль – для того, щоб ослабити її позиції, слід вирвати з-під її впливу Україну, створивши єдину Українську Помісну Церкву.
Отже, питання про визнання канонічності Київського Патріархату від розмов, теоретизувань і дискусій на шляху до практичної реалізації. Цьому передувала велика попередня підготовча робота. Замість президента з листом-проханням про створення Української Помісної Церкви звернувся до Варфоломея І тодішній прем’єр-міністр Віктор Ющенко. До Константинополя на переговори їздили віце-прем’єр Микола Жулинський, патріотично налаштовані народні депутати України, делегації Київського Патріархату та УАПЦ. Восени 2000 року в Константинополі представники УАПЦ(КП) та УАПЦ (по три від кожної Церкви, що складали делегації від своїх Церков до Вселенського Патріархату) підписали вельми важливий документ – “Домовленості”, – в якому визначено передумови майбутнього об’єднання, зокрема, створення Змішаної комісії “для вивчення шляхів досягнення єдності”. Після підписання “Домовленостей” делегації прийняв Вселенський Патріарх, який підкреслив ще раз, що “Українська Православна Церква з точки зору святих канонів та історичного її буття має право на автокефалію”. Один із підписантів документу єпископ УПЦ(КП) Димитрій так прокоментував ці події: “Зустріч у Константинополі засвідчила, що, попри різкі протести з боку Московської Патріархії і спробу зірвати об’єднавчий процес в українському православ’ї, цей процес розпочався під егідою Вселенської Константинопольської Церкви. Тим самим було вкотре підтверджено, що відокремлення від Константинополя Київської митрополії (1686 рік) було незаконним і що Вселенський Патріарх має повне право надати томас про визнання автокефалії Української Церкви” .
Таким чином, створення Української Помісної Православної Церкви з центром у Києві поставлено в порядок денний. Передбачалось, що остаточні деталі цієї справи будуть вирішені під час візиту Константинопольського Патріарха Варфоломея І в Україну. Однак, схоже, що цей візит відклався на потім у зв’язку з приїздом у нашу країну Папи Римського Івана-Павла ІІ. Не виключено, що так було задумано, щоб перебити чи відтягнути справу із впорядкуванням українського православ’я. Однак Українській Помісній Православній Церкві бути, незважаючи на спротив Москви та антиукраїнські тенденції всередині України Це – життєва необхідність. Цього вимагає історична справедливість. Без цього неможлива сама незалежна національна держава Україна.
.
08.07.2001

ДЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГАНЬБИ

Так оцінили українці-патріоти принизливий крок президента України Леоніда Кучми та його оточення, які дозволили (та ще й у День Незалежності України) освятити щойно відбудований українською державою Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври предстоятелю філії Російської православної церкви в Україні митрополиту Володимиру (Сабодану).
Цей прикрий факт, зрозуміло, глибоко образив національні почуття українців. Адже, по-перше, Успенський собор, споруджений у 1073-1078 роках, є головним монастирським храмом Києво-Печерської лаври. Впродовж століть він неодноразово руйнувався ворогами України, але щоразу його відбудовували – тому храм є не тільки перлиною національного церковного зодчества, а й найціннішою духовною святинею української нації, пам‘яткою духовної культури світового значення.
По-друге, собор був висаджений у повітря 3 листопада 1941 року, під час німецької окупації, більшовицькими підпільниками саме за наказом Москви, і освячення його московським попом є найбільшим блюзнірством.
По-третє, не тільки Успенський собор, а тисячі українських храмів було знищено московським комуністичним режимом, замордовано мільйони християн, знищено Українську Автокефальну Православну Церкву Василя Липківського та розгромлено Українську Греко-католицьку Церкву. Тому освячення Успенського собору членом Священного синоду московської церкви багатьма сприйнято як грубий цинізм, як брутальну наругу над пам‘яттю мільйонів віруючих, знищених московськими посіпаками.
По-четверте, собор відбудовано за кошти України та її громадян, які сьогодні терплять глибоку нужду, але не ремствують, а радіють відродженню своєї духовної святині. Як же їм примиритися з тим, що на відбудований з руїн на їхні кровні грошики храм зазіхає Москва, яка на відбудову не тільки не дала жодної копійки, але й не повернула загарбаних мільярдів рублів українських громадян, що зберігалися в Ощадбанку колишнього СРСР?
По-п‘яте, відчуття сорому, розчарування, глибокої відрази посилюється тим, що Свято-Успенський собор, відбудований у ювілейному 2000-му році від Різдва Христового, фактично передається московським попам у день національного свята українського народу – 9-ої річниці проголошення державної Незалежності, на жаль, своєю ж (але не нашою) вищою владою, яка хазяйнує на нашій, та не своїй для нас землі.
Влада зайвий раз виявила свою неукраїнську сутність. У час, коли суспільною свідомістю все більше оволодіває думка про необхідність створення єдиної Помісної Української Православної Церкви з центром у Києві, коли у відповідь на наміри передати Успенський собор московській церкві розпочався масовий протестний рух, навіть створено Комітет захисту українських святинь, до якого увійшло понад тридцять по-державницькому налаштованих політичних партій та громадських організацій, – у цей час влада, як звикле, почала маневрувати. Освячення собору спочатку планувалось на 28 серпня, та дізнавшись про наміри громадськості провести масове пікетування, цей акт було перенесено на 24 серпня. Водночас офіційні чинники через засоби масової інформації почали заспокоювати громадську думку: мовляв, Успенський собор не буде переданий жодній з церковних конфесій, належатиме державі. І в той же час, незважаючи на те, що в храмі ще не завершені внутрішні оздоблювальні роботи, тишком готувалося освячення його представниками московської церкви.
При цьому проігноровані всі, до речі, цілком компромісні, пропозиції національно-демократичних сил, як от: перенести освячення храму на рік пізніше, завершивши всі роботи, або залучити до освячення представників всіх трьох гілок українського Православ‘я. Проіґноровано також думку широкої громадськості: соціологічні опитування показали, що більшість громадян України, особливо молодь, вважає, що Успенський собор належить титульній нації, національній українській церкві. Та, як виявилось, президентові та його оточенню наплювати на думку народу. А вона, ця думка, була висловлена також наочно: 23 серпня кілька тисяч людей пікетували урочисте засідання з нагоди Дня Незалежності біля Національного палацу культури “Україна”, а 24 та 25 серпня – ще масовіші пікети стояли під стінами Києво-Печерської лаври.
Влада відреагувала на все це по-своєму, виставивши посилені міліцейські наряди. Під різними приводами були заблоковані автобуси з людьми із західних областей України, які їхали на підтримку патріотичних киян. Києво-Печерська лавра була взята в кільце щільними лавами міліції, пікетувальників на її територію не допущено. Президент Л.Кучма, який особисто взяв участь у фарсі освячення, пробрався в лавру з чорного ходу – щоб не бачити протестуючого народу і не чути його голосу. А голос цей скандував: “Геть московську церкву з України!”, “Успенський собор – українському!”, “Сабодан – чемодан – Москва!” Перелякана влада через дирекцію Києво-Печерського заповідника оголосила, що лавра буде закрита для відвідувачів аж до 1 вересня.
Тимчасом ставленик Московського патріархату Володимир Сабодан, відчуваючи чи то слабкість, чи то особливу прихильність президента та його оточення, зовсім знахабнів. Ще раніше він відмовився підтримати прохання Кучми до Алексія ІІ розглянути питання про можливість надання московській УПЦ статусу автономної (слід підкреслити – не автокефальної), але Собор РПЦ відмовився навіть розглядати телеграму Кучми – “не справа світської влади втручатися у церковні справи”.
Президент, здається, нарешті також зрозумів, що Україні потрібна єдина помісна церква (правда, він ніде не наголошував, що вона має бути національною), але не встиг він підтримати намір об‘єднати православ‘я в Україні (це було сказано 24 серпня), як другодні митрополит Сабодан на скликаній ним прес-конференції висловив протилежну думку: мовляв, “механізм об‘єднання всіх церков в Україні в єдину незалежну ще не знайдено, а тому треба терпіти, молитися і сподіватися на Бога”.
Леонід Кучма мовчки проковтнув і цю неприємну піґулку. Так само, як проковтнув ще одну гірку піґулку, виявляючи невластиве йому смирення, у Єрусалимі, у Храмі Гроба Господнього, куди він взяв на святкування 2000-річчя Різдва Христового не главу Української Православної Церкви Київського Патріархату, а керівника місцевого відділення Московської церкви митрополита Володимира Сабодана. І тут Сабодан підсунув нашому президентові, даруйте на слові, свиню: він став не за спиною президента своєї країни, як усі інші глави національних церков, а став поруч свого патрона Алексія ІІ. Знай наших.
Уже в ці дні Сабодан, відчуваючи слабинку Кучми, робить провокаційну заяву про намір провести чергове богослужіння у Свято-Успенському соборі в день Успенія Пресвятої Богородиці 28 серпня. При цьому нахабний московський священослужитель дав зрозуміти, що інші релігійні конфесії повинні звертатися до нього (!) за дозволом провести богослужіння у цьому храмі. Як і передбачали націонал-патріоти, після освячення митрополит Сабодан відчув себе господарем у нашому, але чужому для нього соборі.
То як треба Леонідові Кучмі боятися Москви, як треба запобігати перед нею, щоб терпіти витівки ставленика московської церкви в Україні? Як треба принизити себе до меншовартісного хохла, як треба не поважати той народ, що довірив йому найвищий у державі пост, як треба не любити цю державу, щоб найбільшу святиню доручити освячувати ієрарху сусідньої, далеко не дружньої до України держави?
Події 23 – 25 серпня в Україні не тільки загострили міжцерковні взаємини в Україні, але й висвітлили зайвий раз неукраїнськість і непатріотичність вищої української влади. Цього разу, слава Богу, хоч обійшлося без побоїща, яке не без згоди вищого керівництва міліція влаштувала 18 липня 1995 року на Софійському майдані під час похоронів патріарха Володимира Романюка. Однак представники влади намагаються відповідальність за протестний спалах перекласти на національно-демократичні сили, які, на їхню думку, напружують і без того складні міжконфесійні колізії в Україні. Це ніщо інше, як спроба перекласти вину з хворої голови на здорову. Адже й недотямкуватому зрозуміло, що напругу спровокувала сама влада, яка всупереч здоровому глуздові, елементарній логіці, історичній справедливості та волі більшості населення задумала передати московській церкві українську святиню. Не було б цього задуму, не освячував би Успенський собор московський піп, не було б мітингів і пікетів.
Але на цьому справа не завершилась. Навряд чи український народ, українські православні примиряться з тим, щоб їхня історична святиня, відбудована їхніми руками і за їхні гроші була віддана чужинцям. Боротьба за повернення храму справжньому господареві триватиме. Принаймні Всеукраїнське товариство “Просвіта” має намір, за словами його голови Павла Мовчана, щонеділі пікетувати Києво-Печерську лавру, аж доки святиня не буде повернута справді українській церкві.
Ось якими прикрими подіями був насичений День Незалежності України. Це й дало підстави українським патріотам назвати його днем національної ганьби.

26.08.00

ЗАМАХ НА АВТОКЕФАЛІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

В українські засоби масової інформації просочилися відомості про доповідну записку голови Держкомітету з питань релігії В.Д.Бондаренка за №1537997/97 від 24.10.01, в якій йдеться про розробку заходів у межах плану “Року України в Росії”, де у релігійній сфері пропонується "працювати над подальшим просуванням питання про автономію УПЦ, в т. ч. ініціювати проведення архієрейського собору", а також "ініціювати будівництво спільного українсько-російського храму".
З цього приводу Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет скликав прес-конференцію для журналістів, на якій розцінив названий документ таким, що засвідчує: представники українського уряду добиваються перед вселенським православ'ям не автокефалії для українського народу, а лише автономії.
Фактично на урядовому рівні робиться спроба замаху на самостійність Української Православної Церкви, або, як написала ґазета «Слово Просвіти», «готується третя ліквідація Української Автокефальної Церкви». Перша така ліквідація, як відомо з історії, була здійснена 1930 року руками НКВС (Наркомату внутрішніх справ); вдруге, після відродження ,– 1944 року радянською владою. І ось тепер в Уряді незалежної України виношуються плани тихою сапою зробити це втретє.
Бо чим відрізняється автономія від автокефалії, особливо якщо це стосується українсько-російських відносин? Тим, що Українська автономна церква неодмінно буде входити до складу Московського патріархату і від нього залежатиме. Тобто фактично це якраз і означатиме, що самостійну Українську Православну Церкву буде ліквідовано руками своїх же урядовців.
З другого боку, питання церковного устрою є суто церковною справою. В Україні, як, зрештою, і в інших країнах, згідно з Конституцією церква відокремлена від держави. "Тому, – підкреслив Патріарх Філарет на пресовій конференції, – ми вважаємо цей документ прямим втручанням у церковні справи і порушенням Конституції України та Закону про свободу совісті. Нас силою хочуть загнати в автономію і підпорядкувати Московському патріархату».
Нас – це, згідно із останніми соціологічними опитуваннями, 10 мільйонів віруючих Київського патріархату. Київський патріархат сьогодні зміцнів і є неабиякою силою. Він має уже 29 єпархій, 3,5 тисячі парафій, 2,5 тисячі священиків, 6 духовних семінарій, 2 духовні академії, цілу низку монастирів. І панові Бондаренкові, і всім нинішнім українським урядовцям варто усвідомити, що можна загнати в угодну ієрархію якусь частину духовенства, та аж ніяк не простих віруючих, які, маючи свою державу, хочуть ходити до своєї церкви. А переломити владі ці настрої серед населення — невдячна і вибухонебезпечна справа.
На жаль, побоювання Патріарха Філарета небезпідставні. Оприлюднений документ не можна вважати простою помилкою чи недолугістю окремих чиновників. Такою є загальна політика, зорієнтована на Москву, яку проводить нинішній режим, і зокрема – у галузі церковного життя. Це підтверджується фактами – тісними контактами президентського подружжя з предстоятелем філії Російської православної церкви в Україні митрополитом Володимиром (Сабоданом), нагородження вищими державними орденами московських попів і навзаєм – вручення відзнак московської церкви українським можновладцям. Це підтверджується і недавніми сепаратними переговорами в Цюріху між представниками Вселенського та Московського патріархатів наприкінці жовтня, які велися в цьому ж напрямі. УАПЦ і УПЦ КП від них відсторонили. Натомість в переговорах взяв участь... голова Держкомрелігії Віктор Бондаренко, хоча до обов'язків очолюваного ним Комітету входить лише реєструвати релігійні громади і забезпечувати їхню свободу віросповідання. До речі, перед переговорами в Цюріху він побував у Москві і Константинополі.
Патріарх Філарет сказав журналістам, що йому невідомо, про що говорилося в Москві і Константинополі, хоча “треба було б, щоб ми знали, про що ведуться переговори, тому що нас турбує доля церкви в Україні. Вести переговори за нашою спиною — означає, що стосовно української церкви робляться якісь темні справи, які не виносяться на Боже світло".
Як стало відомо зі слів Патріарха, у Москві побував також і Архієпископ Всеволод, представник Української церкви в США, яка входить до складу Вселенського Патріархату, і Митрополит Мефодій, який представляє УАПЦ. Знову ж таки достеменно не знати, про що перемовлялися ці високі духовні особи, але все це наштовхує Філарета на гіркі роздуми: "Чи не вели вони там переговорів про розділення Української церкви на дві частини, одну з яких хочуть підпорядкувати Московському Патріарху, а другу – Вселенському?".
Далі Патріарх Філарет прокоментував цю версію так: "Я не знаю, погодиться на це Вселенський Патріарх, чи не погодиться, бо досі він неодноразово заявляв про готовність допомогти Українській Православній Церкві об'єднатись і утворити Автокефальну Православну Церкву, яка б не залежала ні від Московського патріарха, ні від Вселенського. Але ми знаємо, що на Вселенського Патріарха йде величезний тиск з боку Москви і невідомо, витримає він його чи погодиться на автономію УПЦ".
Прес-служба Київського патріархату з приводу дій урядовців чітко заявила: "Ми б не хотіли, щоб держава втручалась у церковні справи. Нагадаємо, що державні чиновники вже один раз (улітку 2000) "підставили" президента України, підсунувши йому листа на ім'я Московського патріарха Алексія II, із проханням надати автономію УПЦ. Тоді предстоятель РПЦ грубо відмовив главі нашої держави, чим образив багатомільйонний віруючий народ України. Чому з волі некомпетентних чиновників ми повинні принижуватися вдруге?.. Вимагаємо, щоб український уряд не втручався в церковні справи, тим більше не протегував автономію УПЦ. Ми хотіли 6, щоб заяви президента про створення єдиної Помісної Православної Церкви набули підтримки з боку відповідних сил без втручання у внутрішні церковні справи. УПЦ КП і надалі рішуче відстоюватиме право українського народу на автокефалію Православної Церкви".
Патріарх Філарет з властивою йому переконаністю і твердістю підкреслив на прес-конференції: "Незалежність української держави пов'язана з незалежністю Української православної церкви. І ми не дамо зруйнувати нашу Церкву, як би і хто б на нас не тиснув".
Ситуацію прокоментував і голова громадського об'єднання "Україні – Помісну церкву", голова всеукраїнської "Просвіти", народний депутат Павло Мовчан: «Я возив три запрошення до Вселенського Патріарха: від депутатів, від прем'єра Ющенка і Київського міського голови Олександра Омельченка. З боку Вселенського Патріарха були неодноразові запевнення, що вже цього року Україна матиме автокефалію. На превеликий жаль, маємо зовсім інші тенденції. Як голова громадського об'єднання "Україні — Помісну церкву" припускаю, що на Вселенського Патріарха був шалений тиск, і це вже не просто церковне питання — воно серйозніше й глибше і стосується України як держави та її незалежності. Ймовірно, ми маємо один із рецидивів системної "здачі" України — бо із завершенням церковного будівництва Україна остаточно оформиться як суверенна держава, і тоді подібні плани реалізувати стане важче”.
Після оприлюднення названого документа прес-служба прем’єр-міністра виступила з недолугим спростуванням: мовляв, немає жодних планів підпорядкувати Українську Церкву Московській патріархії, а в пресу потрапив внутрішній документ Кабміну, який жодної сили не має.
Важко повірити. Бо український чиновник такого високого рангу ніколи самостійно не діє. Павло Мовчан переконаний, що у верхніх ешелонах влади є сили, які благословили ці візити до Москви, переговори за спиною нашої Церкви. Це, на думку депутата, зрадницька позиція щодо держави. Очевидно, ці ж сили тиснуть на УАПЦ, з тим, щоб не допустити її об'єднання з УПЦ КП.
З цього випливає один висновок: наступ проти незалежності України ведеться на всіх фронтах. Чи не найгарячіше нині на лінії духовного життя – адже саме духовність має сконсолідувати українську спільноту, стати важливим стрижнем національної Української держави.

18.11.2001

ЧИ НЕ ОПИНЯТЬСЯ УКРАЇНСЬКІ СВЯТИНІ В РУКАХ МОСКВИ?

У розпал передвиборної кампанії-2002, коли суспільна увага була зосереджена на гарячих політичних баталіях, народилися документи двох вищих державних інституцій. Це: 1)видана 14 лютого Постанова Кабінету Міністрів “Про умови передачі культових будівель – визначних пам’яток архітектури – релігійним організаціям”; 2) підписаний 21 березня Указ президента України “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання неґативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій”. Йдеться про культові будівлі та майно передусім української православної церкви – найдавнішої і наймасовішої релігійної громади в нашій країні. Як бачимо, обидва документи стосуються однієї і тієї ж проблеми – відновлення історичної справедливості та подолання наслідків більшовицького свавілля і повернення церковної нерухомості та майна їхнім, хочеться сподіватися, справжнім господарям. Звичайно, повернути все ніколи не вдасться, бо чимало церков і храмів зруйновано до тла, але йдеться про те, що було свого часу брутально відібрано більшовицьким режимом і дотепер знаходиться в руках держави.
Здавалося б, можна тільки вітати такі кроки нинішньої влади, якби... Якби не деякі обставини, які не можуть не насторожувати українську спільноту. Тому варто згадати деякі факти нашої церковної історії та деякі нинішні реалії.
1686 року московські ієрархи підступно – хитрістю та підкупом константинопольських владик – підпорядкували Київську митрополію Москві. Так Церква-мати стала зі злої волі Церквою-дочкою (точніше – московською падчеркою). У 30-х роках ХХ століття більшовицький режим розгромив відроджену Українську Автокефальну Православну Церкву Василя Липківського, винищивши фізично її служителів. По здобуттю Україною незалежності, 1992 року, коли стала відроджуватися українська національна Церква, з ініціативи Москви у Харкові був неканонічно скликаний так званий “Собор” і створена так звана УПЦ, а насправді – філія Московської патріархії, яка, до речі, не була визнана офіційними державними чинниками України. Російські попи добре розуміли, що утвердити незалежну Україну без незалежної національної Церкви буде надзвичайно важко.
З того часу склалася парадоксальна ситуація в релігійному житті молодої Української держави. Ієрархи Церкви, які соромливо приховують свою московську сутність, прикриваючись українською назвою і нерідко виявляючи своє українофобське нутро, всупереч здоровому глуздові та елементарній логіці, користуються прихильністю нинішньої влади. Керівництво держави нагороджує московських попів вищими відзнаками, навзаєм саме воно залюбки бере відзнаки московської церковної філії з рук її предстоятеля митрополита Володимира (Сабодана). А чого варте загрозливе для національної безпеки співробітництво силових міністерств України з УПЦ МП, офіційно оформлене двосторонніми угодами!
Маючи потужне лобі в особі президента, його оточення, адміністраторів на місцях, московські попи поводять себе вкрай нахабно: ведуть нападки на УПЦ Київського патріархату, захоплюють церковні будівлі – не тільки ті, що перебувають під патронатом держави, а й ті, що належать громадам Київського патріархату. Дійшла черга і до силового захоплення приміщень Києво-Печерської лаври, яка є не тільки найдавнішою духовною святинею нашого народу, а й має статус державного заповідника. Правоохоронні органи ж ставляться до цього аж надто лояльно, підкреслено дивляться на всі безчинства крізь пальці, заохочуючи цим московську релігійну челядь до нових неподобств. Тому й склалася несправедлива ситуація, коли московського підпорядкування церква має втричі більше парафій в Україні ніж Київський патріархат – 9 тисяч проти 3-х, – тоді як за даними соціологів (до речі, російських, яких навряд хто насмілиться зарахувати до симпатиків української церкви), 34% дорослого населення України ідентифікує себе з церквою Київського патріархату, і лише 18% – з УПЦ МП.
Навряд чи варто доводити прихильність президента разом з дружиною та його найближчого оточення до церкви чужої держави і прихованої неприязні до української національної церкви Київського патріархату – це самоочевидне. Досить пригадати бодай події “чорного вівторка” 18 липня 1995 року, коли “доблесна” українська міліція (досі люди не знають, хто ж віддав цей наказ) влаштувала криваве побиття похоронної процесії, аби тільки прах патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка) не був переданий землі на території святої Софії. Винних, звичайно ж, не виявилося...
Або порівняно недавнє блюзнірство властей – саме в річницю незалежності України нововідбудований Українською державою Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври було доручено освятити предстоятелю філії Російської православної церкви в Україні митрополиту Володимиру (Сабодану), що фактично означало передачу його саме цій філії. Чи згадаймо провокацію проти Патріарха Київського і всієї Руси-України в Філарета та побиття його супроводу під час пастирської поїздки у Маріуполі. Таких фактів можна назвати безліч.
Тепер повернімося до тих двох державного рівня документів, які народилися під час парламентських перегонів, але не дуже рекламувалися і фактично залишилися поза громадською увагою – кабмінівської Постанови та президентського Указу. Якщо придивитися пильніше, то вони зовсім не видаються благом, а скорше троянським конем режиму проти української національної Церкви. Адже перед ухвалою названої Постанови Кабмін скасував свої попередні нормативні документи, починаючи з 1991 року, якими визначався перелік кількох десятків храмів-пам?яток, в тому числі й таких найвідоміших, як комплекси Софії Київської та Києво-Печерської лаври, які мали залишатися у відданні і під охороною держави. У багатоконфесійній Україні, щоб не розпалювати релігійної ворожнечі, рішення не передавати нікому храми-пам?ятки було єдино правильним. Передати їх можна і треба лише тоді, коли наша держава матиме свою єдину національну православну помісну церкву.
Отже, відтепер, згідно з названими директивами всі храми-пам?ятки можуть передаватися церковним конфесіям. Яким? Отут і питання. Ми вже знаємо, яке ставлення нинішнього режиму до української церкви. Дуже схоже, що нинішня влада, відчувши свій близький кінець, надто поспішає розв’язати питання власності на церковні реліквії. Можна лише здогадуватися на чию користь. Адже треба розраховуватися з московською церковною філією за активну підтримку пропрезидентського блоку на парламентських перегонах-2002. І робити це треба тепер, бо завтра може бути пізно, оскільки намітилися тенденції, які свідчать, що до влади, нарешті, скоро можуть прийти українські національно-демократичні сили.
Чи ж не з цього поспіху між двома названими документами з’явився третій, явно провокаційний – Ґенпрокуратура за зверненням 65 депутатів-комуністів спробувала опротестувати законність державної реєстрації УПЦ Київського патріархату семирічної давності? Це був настільки абсурдний крок, що навіть президент визнав його неспроможність. Цілком можливо тільки для проформи, бо навряд чи Ґенпрокуратура без погодження з вищою виконавчою владою пішла б на таке.
Ослячі вуха справжніх намірів влади випнулися з мішка, коли нинішній, промосковськи налаштований віце-прем’єр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко відверто заявив, що “доба Мазепи закінчилася, починається доба Хмельницького”. Ось воно – промосковське нутро деяких впливових нинішніх державників.
В той час, як влада готувала свого троянського коня у вигляді двох згадуваних документів, якраз перед виборами, 26 березня, мільйони громадян в усіх містах і селах відгукнулися на заклик блоку Юлії Тимошенко, взяти участь у спільній Всеукраїнській молитві “За Україну, за нас та наших дітей, за щасливе майбутнє!”. Ця перша в історії незалежної України спільна молитва може стати прелюдією до досягнення міжконфесійного миру, стабільності і злагоди в українському суспільстві і першим кроком до створення єдиної Української національної Помісної Православної Церкви. Спільну молитву підтримали УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ та інші – всього 14 церковних конфесій. Звісно ж, серед них не було церкви Московської патріархії...
Молитва – це добре, але пильність втрачати не можна. Влада діє “тихою сапою”, і , як бачимо, є реальна загроза того, що українські святині, побудовані і надбані розумом, волею та коштами українського народу, можуть опинитись у руках Москви. Ось чому з різкою і арґументованою заявою щодо урядових розпоряджень про повернення колишнього церковного майна виступила Вища Церковна Рада Української Православної Церкви Київського патріархату. В ній слушно говориться: “Ми вправі вимагати від влади, щоб питання повернення церковного майна були вирішенні тільки на законній основі, за участю широкої громадськості, науковців і представників різних релігійних організацій”. Цілком справедлива вимога. Але й широка громадськість повинна пильнувати, не стояти осторонь, і, коли виникне загроза, всіма доступними законними засобами не допустити, щоб духовні святині та маєтність українського народу потрапили до рук московської попівщини.

26.04.2002

ЄДИНА НАЦІЯ – ЄДИНА ЦЕРКВА – ЄДИНА ДЕРЖАВА.

Такий лейтмотив низки святкових заходів з нагоди 10-ї річниці Всеукраїнського Православного Об’єднавчого собору, на якому Українська Православна Церква та Українська Автокефальна Православна Церква об’єдналися в єдину Українську Православну Церкву – Київський Патріархат. Торжества розпочалися минулої суботи науково-практичною конференцією в приміщенні колишньої Центральної Ради (Будинок вчителя), продовжилися Всенічною у Свято-Володимирському Патріаршому кафедральному соборі. Другодні тут же відправилась урочиста Божественна літургія, яка завершилася Хресним ходом від Володимирського собору до Михайлівського Золотоверхого монастиря із зупинкою для молебню на майдані перед собором Святої Софії. У понеділок, 1 липня, святійший патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет в резиденції Патріархату дав прес-конференцію для представників засобів масової інформації.
Українське православ’я бере свої витоки від освячення рівноапостольним князем Володимиром Київської Русі. А найдраматичніші сторінки його історії починаються з часів, коли Московська митрополія проголосила себе патріархією, ієрархи якої 1686 року не канонічно, підступом і підкупом підпорядкували Київську митрополію Москві. Передумовою цього стала політична угода Богдана Хмельницького з московським царем, яка привела до втрати Україною державності. І хоч факт приєднання Української Церкви до Московської патріархії згодом визнано самим Вселенським Патріархатом неканонічним – і неодноразово підтверджено це, – Москва мертвою хваткою вхопилась за Україну, перетворивши її в свою вотчину, і будь-яку спробу українських православних віруючих мати свою, помісну автокефальну, себто – національну – церкву придушувалася жорстокими репресіями, надто в добу більшовицької диктатури.
Досвід історії вчить, що державне будівництво завжди опирається на духовний підмурок, що Церква опікується утвердженням і зміцненням Держави, що між Державою і Церквою існує діалектична взаємозалежність. Варто нагадати деякі факти.
Як тільки-но після так званої Переяславської ради Україна втратила свою державну незалежність, відразу ж Українська Православна Церква була приєднана поза її волею до Московської патріархії.
Коли постала Українська Народна Республіка, в суспільстві розпочався потужний рух за відновлення української автокефальної, себто ні від кого незалежної, церкви, який був підтриманий урядом УНР законом про автокефалію Української Православної Церкви і який, зрештою, попри шалений опір промосковських сил завершився утворенням восени 1921 року Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з митрополитом Василем Липківським. Поваливши за допомогою наших доморощених яничарів УНР, московська більшовицька кліка взялася за знищення національної української церкви і довершила його в січні 1930 року: УАПЦ було зліквідовано, Василя Липківського і багатьох ієрархів розстріляно, більшість священнослужителів репресовано.
Під час Другої Світової війни з проголошенням влітку 1941 року у Львові самостійної Української Держави та утворенням Українського уряду розпочинається відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Однак незалежна національна церква в Україні не вигідна була ні Москві, ні Берліну: через втручання німецьких окупаційних властей у внутріцерковні справи та дію так званих автономістів, які відстоювали підпорядкування Української церкви Москві, УАПЦ так і не вдалося утвердитися на всій території України. З наступом червоних військ її існування стало зовсім неможливим.
Третя спроба відродження Української Помісної Православної Церкви відноситься до періоду активізації національно-демократичного руху в Україні періоду перестройки та проголошенням незалежності Української держави – цього разу успішна. Ініціатором і промотором цієї спроби був митрополит Філарет, на той час один з найвищих ієрархів РПЦ, який глибоко усвідомив, що незалежній Українській Державі потрібна незалежна Українська Церква з центром у Києві. Ще до Всеукраїнського референдуму у грудні 1991 року, а саме – на початку листопада – Помісний собор під головуванням Філарета проголошує автокефалію УПЦ. На щастя, перший всенародно обраний президент України Леонід Кравчук підтримав цю ідею.
Та з цим не могла погодитися Москва: вона не хотіла і не могла випускати зі своїх рук Україну, втрачати свій вплив через церкву на українське населення. Справа йшла до нового церковного розколу. Через свою п’яту колону Москва ініціює неканонічний собор у Харкові (зловіщий Харків, якщо пригадати створення там в 20-х роках минулого століття т. з. українського радянського уряду на противагу УНР) і формує свою філію під назвою Українська Православна Церква, замовчуючи, що вона підпорядкована Московській патріархії. У Києві 25 – 26 червня 1992 року відбувається Всеукраїнський Православний Об’єднавчий собор: на ньому Українська Православна Церква та Українська Автокефальна Православна Церква стають єдиною Українською Православною Церквою Київського Патріархату, яка існує вже 10 років.
У своїй промові на конференції патріарх Філарет наголосив, що відокремлення від Москви – це був правильний і закономірний крок. Створення Київського Патріархату – цілком канонічне. А те, що поки що УПЦ КП не визнана Москвою і Константинополем – явище тимчасове. З постанням національних держав проголошували свою автокефалію й православні церкви – грецька, болгарська, сербська, румунська, естонська, хоч не відразу здобували визнання. Зрештою, й московська церква проголосила свою автокефалію і чекала міжнародного визнання 141 рік.
Звичайно, якби нинішня українська влада на ділі, а не тільки на словах, однаково ставилася до різних релігійних конфесій, не протегувала московській церкві та не перешкоджала українській, сьогодні ми не мали б такого розколу в духовній сфері. Патріарх Філарет підкреслив: ми не просимо особливого ставлення влади до Київського Патріархату, не просимо сприяння, а лише просимо не перешкоджати нам рости. Київський Патріархат живе і розвивається, зростає і набирає авторитету. Це добра ознака. Та слід пам’ятати двоєдину залежність: ми не матимемо автокефалії, якщо не буде Української Держав; справді Українська Держава, міцна і незалежна, неможлива без української Помісної Церкви.
Останнім часом українська спільнота обговорює проблему об’єднання православних конфесій в Україні в єдину Помісну Церкву. Таку точку зору висловлював також президент України Л.Кучма, не зазначаючи, однак, що це має бути церква з центром у Києві, себто Київський Патріархат. Переговорний процес за участю представників Вселенського, Московського, Київського патріархатів та УАПЦ триває й досі, хоча його постійно торпедує Москва. З цього приводу радикально і чітко висловився Леонід Кравчук на науково-практичній конференції, по-новому розставивши акценти. Зокрема, він підкреслив, що Москва ніколи не піде на об’єднання церков і ніколи не дозволить його. А от приєднати нас до себе – це залюбки. Тому лозунг об’єднання УПЦ КП з УПЦ МП слід зняти як утопічний.
Ми вже маємо свою Помісну Автокефальну Православну Церкву – це УПЦ Київського Патріархат, – наголосив Філарет. – Ми лише чекаємо визнання і воно обов’язково настане. Тому треба розбудовувати і утверджувати свою Церкву.
Ця ідея була позитивно сприйнята учасниками конференції. Про те, що Київський Патріархат довів свою життєздатність, що треба і далі працювати над його розширенням і зміцненням його авторитетності, про деструктивно-агресивні дії ієрархів філії Московського патріархату в Україні та хибну політику нинішньої виконавчої влади в духовному житті говорили у своїх виступах народні депутати України Ігор Юхновський, Павло Мовчан, Іван Заєць, Ліля Григорович, Іван Драч, а також Михайло Горинь, Лариса Скорик, Арсен Зінченко та інші.
Підсумок торжеств з нагоди десятиріччя утворення Української Православної Церкви Київського Патріархату однозначний: це і є Помісна, себто національна, незалежна ні від кого Українська Православна Церква. Вона обстоює державницькі інтереси, вона стала духовним стрижнем українського народу, за нею майбутнє. А міжнародне визнання обов’язково прийде. Основоположна тріада: ЄДИНА НАЦІЯ – ЄДИНА ЦЕРКВА – ЄДИНА ДЕРЖАВА має стати духовним стержнем національної самосвідомості, підмурком нашого національного державотворення.

01.07.2002

ХРАМИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ В УКРАЇНУ...

Дві, колись повноводні, а нині невеличкі степові річечки Водяна та Бик на Донеччині, зливаючись, утворюють велику улоговину. Коли дивитися на неї з пагорба, яких чимало навколо, то здається, ніби улоговина обрамлена велетенськими кривими рогами. Подейкують, що саме тому козацьке село, забудоване тут у давнину, й отримало своє наймення – Криворіжжя.
Остання неділя цьогорічного вересня після занудних осінніх дощів видалася напрочуд сонячно світлою. Сільчани, яких так багато прийшло на святе, як вони казали, свято, чудову погоду пов’язували з благодаттю Божою, що нею їх обдарував цього дня Всевишній. А свято справді можна вважати святим, бо цього дня освячувалася майже завершена, їхніми зусиллями зведена, церква.
Такого велелюддя село давно не бачило – на освячення прийшло і старе, й мале, приїхали священики з навколишніх сіл, прибув з Донецька єпископ Юрій (Юрчик). У центрі всезагальної уваги був середнього зросту, завжди рухливий, як ртуть, завжди привітний і балакучий, а нині особливо піднесений і схвильований чоловік – Дмитро Єрмоленко.
Він прилетів з далекої Америки, щоб узяти участь у цьому величному дійстві – ні поважний вік (йому пішов вісімдесят перший рік), ні дальня дорога не стали перепоною. Не тільки тому, що в цих краях він народився, був охрещений, ходив до школи, що тут поховані його батьки, брати і сестри, що тут і досі живе чимало його родичів – ціла династія Єрмоленків, – хоч це також завжди кличе його в дорогу. Не тільки тому, що, викинутий долею в чужі краї по Другій світовій війні, здобувши нову батьківщину у Сполучених Штатах Америки, він ніколи не забував про рідну землю, завжди відчував ностальгію за милою серцю Україною, якою марив, за яку переживав, якій завжди бажав кращої долі і щастя і, чим міг, намагався такі часи наблизити. А ще й тому, що це була його давня мрія – відродити храм у рідному селі і, щоб здійснити її, він доклав чимало зусиль, енергії і власних коштів.
Хто - хто, а Дмитро Іванович добре знає, що значить для людини Віра і Церква. Тисячі українців, які, рятуючись від сталінських репресій, змушені були поневірятися по чужих землях, починали з того, що будували храм Божий. Церква злютовувала людей в громаду, ставала духовним центром, рідномовним середовищем, не давала забувати далеку материзну.
Понад п’ятдесят років тому українці Філадельфії звели на околиці міста храм Андрія Первозваного. Тоді було цих людей близько трьохсот, та за півстоліття більшість відійшла у вічність, їхні діти розлетілися по Америці і з великої громади залишилося шестеро душ. Довелося приміщення храму продати, а гроші вкласти в Україну на відродження Михайлівського золотоверхого монастиря, на благодійні фонди, а частину виручених коштів на пропозицію Дмитра Єрмоленка та його приятеля, голови місцевої парафії Василя Яцечка повернути на спорудження однойменної церкви – святого апостола Андрія Первозваного – у селі Криворіжжі.
Туди ж Дмитро Іванович переправив начиння філадельфійського храму – ікони, підсвічники, вишивані рушники. Тих 15 тисяч доларів, які залишилися від продажу церковного приміщення у Філадельфії, звичайно ж, було замало для спорудження нового храму. Та Дмитро Єрмоленко не міг залишити розпочату справу. Перебравшись з Філадельфії під Балтимор, він все одно продовжував опікуватися будівництвом церкви у рідному селі, свої скромні заощадження та частину пенсії переказував у Криворіжжя. Його племінник Віктор Єрмоленко, голова сільської церковної громади, з ентузіазмом узявся на ділі втілювати задум Дмитра Іванович.
Можна довго розказувати, скільки штучних перешкод та бюрократичних перепон – це ж зросійщена і ще й досі досить червона Донеччина – довелося подолати, щоб придбати старе приміщення сільської управи, зареєструвати церковну громаду Київського патріархату, спроектувати і, зрештою, спорудити новий храм на старих підмурках, виготувати новий іконостас, вирізьбити Царські врата, розписати стіни й купол. Та ось красуня-церква святого апостола Андрія Первозваного виблискує на сонці оцинкованими банями, і настав день її освячення…
Мені випало на запрошення Дмитра Івановича побувати на цьому святі. Я бачив, скільки народу прийшло до храму, яким щастям світилися очі людей старшого віку, як урочисто й поважно трималися літні чоловіки й жінки, якими зосередженими стали юнаки й дівчата, як пройнялася урочистістю моменту непосидюча дітвора. Та найщасливішим почувався сам Дмитро Єрмоленко, який не стидався розчуленої сльози – адже здійснилася його заповітна мрія, філадельфійський храм повернувся в Україну, відродився церквою Андрія Первозваного у рідному селі. Його радість сердечно розділив і Віктор Єрмоленко, який практично займався будівництвом церкви. Йому цей день освячення храму запам’ятається ще й тим, що він відзначив його обрядом вінчання з дружиною Валентиною, завучем місцевої школи.
Звичайно, відкриття та освячення нового храму, хоч і не така вже й рідкість у незалежній Україні, та завжди є подією непересічною, а для жителів конкретної місцини, для конкретної громади – справді визначною. Та не тільки тому я взявся за перо, щоб написати про це. Великої значущості освячення храму у селі Криворіжжі набуває ще й з інших причин.
Найперше тому, що це відбулося в Донецькій області, де чи найбільше збереглися релікти комуністичного минулого і яку нинішні неокомуністи вважають своєю базою. Це означає, що комуністи помітно втрачають своє атеїстичне підґрунтя.
По-друге, відкрито церкву Київського патріархату, який фактично піддається остракізму з боку місцевої влади, яка відверто протегує церкві Московського патріархату. І відкриття ще однієї церкви Київського патріархату, який, за словами єпископа Юрія, у перші роки незалежності не мав у регіоні жодної єпархії , а нині нараховує їх 82, свідчить про зростання авторитету й впливовості національної релігійної конфесії. І це надзвичайно прикметна риса, яка однозначно свідчить про добрі перспективи для Київської патріархії.
По-третє, церква святого апостола Андрія Первозваного у Криворіжжі є фактичною спадкоємницею однойменного храму у Філадельфії. І це по-своєму символічно: український храм, заснований українцями у далеких краях, повернувся в Україну. Все повертається на круги свої – отже, зв’язок діаспори з материзною не переривається, а тільки змінює форми свої.
І, нарешті, якщо церква у будь-якому селі є його духовним осердям, то для села на Донеччині вона ще й має неабияке значення для зміцнення національної самосвідомості людей та розширення україномовного середовища.
…До Києва ми поверталися з Дмитром Єрмоленком та подружжям Єрмоленків, Віктора й Валентини, в одному купе. Обмінювалися враженнями від щойно завершеного свята. Голова церковної громади Віктор розвивав думку про майбутнє храму, ділився найближчими планами: як найкраще завершити будівництво дзвіниці та опорядження прицерковної території. Дмитро Іванович, підтримавши тему майбутнього, запевнив, що зробить все, що зможе, щоб закінчити спорудження церкви. Він повідомив, що вони з дружиною Тамарою домовилися і надалі використовувати кожну можливість для завершення спорудження церкви у Криворіжжі. Дмитро Іванович мріє також побудувати при церкві будинок для престарілих.
Я слухав Єрмоленків і думав, як добре, що в нинішньому бурхливому світі є стільки факторів, які єднають людей: фактори дружби, патріотизму, родинних зв’язків. Та найважливішим серед них, певно, є фактор духовної єдності – Віри, Любові, Надії.
У цьому я переконався на прикладі численної родини Єрмоленків – на Донеччині та в Америці.

02.10.2002

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ