Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

ДОЛІ, ЩО СТАЮТЬ ЛЕГЕНДАМИ...

Валько Кравченко

“Ми мусимо боронити нашу національну приналежність, наше право бути й називатися українцями...” – писав севастопольський педагог-історик, краєзнавець Валько Кравченко. Шість років минуло, як він відійшов у вічність, але слово полум’яного патріота надихає сучасників ставати на шлях відродження своєї мови, культури, історії. Саме його життєвий шлях спонукав цього року студентку 2-го курсу Севастопольського медичного коледжу імені Жені Дерюгіної Марію Дьяченко до написання пошукової роботи на тему: “Долі, що стають легендами”. На Міжнародному конкурсі учнівської та студентської молоді “Мій рідний край” її робота відзначена Дипломом за І місце у номінації “Україна на новому шляху”.
Для медичного коледжу перемоги у цьому конкурсі вже стали доброю традицією. З дванадцяти років, відколи він триває, сім років поспіль студенти цього навчального закладу беруть у ньому участь і завжди перемагають.
Конкурс започаткований Союзом українок України. У Севастополі до започаткування конкурсу долучилися голова місцевого Союзу українок Богдана Процак, союзянка Наталія Іванко, координатор Громадського комітету “Український Севастополь” Микола Владзімірський.
У медичному коледжі першим педагогом, який відгукнувся на пропозицію взяти участь у конкурсі, була викладач української мови та літератури Тамара Тимофіївна Жога. Залюблена у свою справу, вона не просто викладала предмет, вона прищеплювала на заняттях любов до рідного краю, повагу до держави, її символіки, культури та звичаїв українського народу та народів, що мешкають у Криму.
Так сталося, що за станом здоров’я цього року Тамара Тимофіївна не працювала у коледжі, але її колега-викладач, Оксана Свинар, достойно продовжила традицію участі та перемоги у конкурсі “Мій рідний край”. Саме під керівництвом Оксани Борисівни писала свою конкурсну роботу цьогорічна переможниця — студентка медичного коледжу Марія Дьяченко. На запитання, в чому, на її думку, феномен такої конкурентоспроможності студентів коледжу зі знання української, Марійка відповіла: “У фаховості викладання: нам мову не нав’язують, а систематично й послідовно доводять перевагу знання багатьох мов, у тому числі й української як державної”.
Отже, мову у коледжі не нав’язують і студентам це подобається. Аби отримати таку оцінку, педагог повинен мати неабиякий хист. “Оксана Борисівна — надзвичайно талановитий викладач, — каже пані Тамара Жога. Крім фаху вчителя української мови та літератури, вона ще має фах економіста. Симбіоз двох вищих освіт: гуманітарної та природничої, надали цьому педагогу особливих рис: вона надзвичайно логічна, послідовна і цілеспрямована. Скрупульозно ставиться до виконання будь-якої справи, прекрасно знає комп’ютер. Відповідальна стосовно виховного процесу студентів. Усі новітні виховні методи педагога мають класичне українське підґрунтя”.
З усього видно, що медичному коледжу поталанило з викладачами української мови та літератури. Звідти й феноменальні результати.
Що ж до роботи, представленої на конкурс, то вона вражає щирістю та правдивістю зображення нелегкого, але достойного життя українця від дитячих років й до останньої миті. Чимало інформації взято зі спогадів самого Валентина Васильовича Кравченка. Адже він постійно друкувався у часописах “Дзвін Севастополя”, “Флот України”, “Кримська світлиця”.
“...Я належу до православних християн. Мої батьки були православні і охрестили свого сина. Щоправда, срібний хрестик не зберігся: під час Голодомору, влаштованого російським урядом та його посіпаками в Україні, мати віднесла того хрестика до Торгсину – організації, яка скуповувала у людей рештки дорогоцінних металів за харчі. Отже, хрестика нема, але віра батьків зі мною. І я захищатиму її від кожного, хто здійме на неї руки...”.
У родині Валентина називали Вальком. З цим дитячим іменем він пройшов через все життя: вчився у харківській школі, був евакуйований до Казахстану, здобував освіту на японському факультеті сходознавства у Фергані, воював під Кенігсбергом, де був тяжко поранений і втратив ногу.
Крок за кроком студентка досліджує весь життєвий шлях цієї непересічної особистості, використовуючи спогади очевидців та записи самого Валька Кравченка. Про бій за Кенігсберг він згодом напише: “...Я також був на тій війні... Але, на моє нещастя, я не воював за Україну. За неї боролися вояки УПА. А я, як виявилось згодом, відвойовував для Росії у німців їх стародавнє місто Кенігсберг... Єдине, що говорить на мою користь, так це те, що я був простим піхотинцем...”.
Після війни В. Кравченко закінчує перервану освіту, працює у Москві, а в 1974 році переїздить до Севастополя. Зі здобуттям Україною незалежності він розпочав активну діяльність: був одним із перших засновників товариства “Просвіта”, української недільної школи, друкувався в україномовних часописах, займався науковою діяльністю. Два видання автора: “Шевченківський Севастополь” (1999 р.) та “Український Севастополь” (2001 р.) підсумували життя непересічного українця. У 2003 році В. Кравченка не стало.
Жага до життя, тонкий гумор, любов до рідного краю людини-борця привабили юну дослідницю.
“Тему мені запропонувала Оксана Борисівна, але я спочатку поставилася до неї неуважно, — каже Марія. Та згодом, заглиблюючись у життя цієї непересічної людини, я захопилася й перевела подих аж на 15-ій сторінці своєї роботи. Працювалося легко, допомагали зустрічі з севастопольцями, котрі знали Валька Кравченка: пані Богданою Процак та Миколою Івановичем Владзімірським. Контролювала й направляла мої дослідження викладач Оксана Борисівна. Думаю, що наступного року я знову братиму участь у цьому конкурсі”.
Досліджуючи долю В. Кравченка, Марія робить висновок: “...Бачу урок для себе: щоб чогось досягти, треба багато працювати. Поверхові знання не дають бажаного результату. Кожен має боротися за себе не кулаком, а розумом, бо розум – то велика сила...”.
З огляду на такі філософські роздуми студента-початківця, думається, організатори Міжнародного конкурсу учнівської та студентської молоді “Мій рідний край” досягли мети – не загубити нитку міжпоколінних генетичних зв’язків, які є основою нації.

Лідія СТЕПКО,
м. Севастополь.

Марія Дьяченко

На фото Марія Дьяченко

Ознайомитись із конкурсною роботою “Долі, що стають легендами” можна за цим посиланням

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ