Неймовірне - поруч
Михайло Лукінюк
СКІЛЬКИ Ж ІЩЕ МАЄМО
ЖИТИ ЗА МОСКОВСЬКОЮ "СИСТЕМОЮ"?
Географічні парадокси незалежності
Термін "парадокс" - від грецького
"..." - означає "несподіваний, дивний, чудернацький,
химерний". Ним зазвичай позначають думки та погляди,
які різко розбігаються із загальноприйнятими, суперечать здоровому
глуздові, а в царині природничих наук - ще й явища, що не відповідають
усталеним уявленням. Таким, наприклад, є виявлений Б. Паскалем
ще 1654 року т. зв. гідростатичний парадокс - явище, яке полягає
в тому, що вага рідини, налитої в посудину, в залежності від форми
останньої може з різною силою тиснути на її дно: в посудинах,
які розширюються догори, сила тиску на дно менша за вагу рідини,
а в посудинах, які звужуються, навпаки, більша, в той час, як
у циліндричних посудинах обидві сили - ваги й тиску - однакові.
Подібні явища - то своєрідні нагадування нам про обмеженість людського
знання та необхідність постійного його поглиблення. Втім, не менш
парадоксальними виглядають і декотрі рукотворні явища, які часто-густо
доводиться спостерігати громадянам і гостям нашої молодої держави
у різних місцях. Та про це ми поговоримо дещо згодом, а поки що
звернемося до речей якщо вже не цікавіших, то, безперечно, приємніших
- власне подорожей.
Справді, в кого не стиснеться у солодкому щемі серце, не зануртує
гарячими струменями кров, не замиготять веселими вогниками очі
від передчуття майбутніх - хай і не надто тривалих - мандрів!
Та ще в таких комфортних умовах, на які можна вповні сподіватися,
намірившись скористатись послугами такого солідного перевізника,
яким є Укрзалізниця - визнаний лідер перевезень у нашій державі.
Хоча зручності (або, навпаки, незручності), які кожний пасажир
невідворотно відчуває на собі під час поїздки, безперечно, - дуже
важливий чинник того, якою врешті-решт видасться його подорож,
вони наразі не стануть об'єктом нашої уваги, а тому поведемо мову
про інші цікавинки - вони, до речі, розпочалися задовго до початку
самої поїздки: ще в знаменитих касах попереднього продажу квитків,
що "біля Щорса".
Кажу "знаменитих" без найменшої іронії, бо добре пам'ятаю,
в яких стoвпищах і по яких закутках доводилось у ще не надто віддалені
часи "паритися" навіть киянам у намаганні (нерідко -
марному) купити квиток, коли цим бетоно-металево-скляним витвором
"залізничного" генія ще й не пахло, а весь народ (тоді
ще - "радянський") кудись - переважно до столичних міст
чи до визнаного радянського Ельдорадо, в Прибалтику - їхав: хто
за уславленим витвором вітчизняного харчопрому - ковбасою-"варьонкою",
хто за іншим не менш уславленим продуктом процесу виварювання
- модними "варьонками"-джинсами, хто за імпортними парфумами
чи колготками, хто за югославським взуттям, а хто - як, приміром,
і я - у нескінченні відрядження. Пам'ятаю також, з яким зачудуванням
роздивлявся (та хіба я один!) довкруж, коли вперше потрапив до
прохолодної зали того найвищого досягнення модерної - за убогими
радянськими мірками, звісно, - архітектури, яке, спираючись на
небачену ще багатьма комп'ютерну техніку, дозволило, нарешті,
поєднати відносно високу швидкість обслуговування з такою ж, як
тоді писали, культурою обслуговування! Я й тепер відчуваю приємне
піднесення, коли зрідка потрапляю туди. Особливо, якщо кас працює
багато, а черги коло них - не надто великі.
Незважаючи на те, що був кінець квітня, і студенти численних навчальних
закладів Києва готувалися - з огляду на доволі тривалу цього року
першотравневу перерву в навчаннях - масово скористатись правом
пільгового проїзду, народу коло вікон (радше - вітрин) кас було
небагато. Ставши до однієї з них, де черга, за моїми прикидками,
була на одну-дві особи меншою, ніж у сусідніх, я, як невдовзі
з'ясувалося, таки промахнувся, що, до речі, майже завжди зі мною
й трапляється: неспішна матуся, ніби взявши за мету провести найближчі
дні в потягах Укрзалізниці, довго добирала для себе й діточок
квитки на три поїздки у різні пункти призначення. Відтак дві дівчини-студентки
ніяк не могли зістикувати свій спільний виїзд із Києва: то не
виявлялося квитків на потрібний потяг, то час відправлення інших
чомусь не влаштовував. Та коли, врешті-решт, я майже дочекався
і мене від жаданого вікна відділяла лише одна постать, із-за скла
несподівано, мов грім серед ясного неба, пролунало: "Не стійте
марно - в мене починається перерва!" Ось тобі маєш! Придивляючись
до написів на склі кас, щоб не натрапити, бува, на недалеку технічну
перерву, я, виявляється, чомусь залишив поза увагою таку "дрібничку",
як обідня перерва…
Ну ясно, тепер вона тягтиме час, щоб закінчити обслуговування
саме на моєму попередникові. Так і сталося: старенький принтер,
який до цього "фуричив", як швайцарський годинник, нараз
- ні сіло, ні впало - став капризувати. Незворушна касирка демонстративно
взялася складати докупи якісь папірці, в той час як стрілка годинника
невблаганно підповзала до цифри "1". Коли ж той вередун,
єхидно заскрекотавши, нарешті таки виплюнув дрібно помережаний
буквами й цифрами паперовий прямокутник, підступній секундній
стрілці залишалося подолати трішки більше половини циферблата.
Я вже набрав повні легені повітря щоб почати "качати права"
(по правді, то я вже майже змирився із очевидною безнадійністю
свого становища і давно пригледів "вітрину", відстань
до якої намірився здолати короткою перебіжкою) і аж здригнувся,
почувши спокійне, майже лагідне:
- Вам куди?
Блискучі очі касирки глузливо-усміхнено раз і вдруге просканували
моє ошелешене обличя, а я все ще не міг вичавити із себе двох
слів, захлинувшись чи то від надміру набраного повітря, а чи від
несподіваного щастя.
- Ну кажіть уже, я вас слухаю, - глузування поволі перетікало
в інтонацію її голосу.
І тут, як це нерідко трапляється в подібних випадках, мій словесний
ступор миттєво перейшов у свою протилежність - нестримний слововилив:
- Мені… будь ласка… на понеділок… 30 число… на п'ятдесят дев'ятий
поїзд… до Чернівець… Ви ж не даєте до Вадул-Сирета?..
І не очікуючи на добре відому відповідь, продовжив:
- …одне місце… якщо не буде нижнього у плацкарті… можна купейне…
На цей раз вередун не підвів, і вже невдовзі з-за скла почулося:
- Тридцяте, п'ятдесят дев'ятий, до Чернівців, сьомий плацкартний,
п'яте місце, відправлення о тринадцятій нуль дві.
- А це ниж… - кінець фрази сором'язливою галушкою застряг у горлянці:
у вустах колишнього залізничника подібне запитання звучало щонайменше
недоречно.
- Що-що? - у повітрі відчутно запахло кепкуванням.
- Та нічого… - знічено пробелькотав я. - Я це… я… я сам!
Невиразно подякувавши, я відступив крок убік і втупився очима
у ще теплий від дотику її пальців квиток. Власне, розглядяти там
було нiчого - все було саме так, як вона сказала. Та що це? На
тлі бездоганно правильних казенних фраз сиротливо вирізнялося
неправильністю… моє прізвище: воно єдине було написане українською
мовою. Я рішуче ступив до знайомого віконця:
- А скажіть-но…
- Ще не наговорилися? - спокійні очі дивилися майже співчутливо.
Запитувати чомусь одразу розхотілося, однак саме запитання дратівливою
скіпкою засіло у свідомості. Щоправда сидіти йому там довелося
недовго. Вже раннього ранку наступного дня в Чернівцях, отримавши
такого ж російськомовно видрукуваного квитка, що давав право проїхати
тим же поїздом ще на сорок кілометрів далі в бік румунського кордону,
запитав про це доброзичливу трішки заспану касирку.
- Нічого дивного, - ані хвилини не завагалася вона (мабуть, я
був не єдиним, кого здивувало те, що, як сказав колись нині покійний
святійший патріарх УПЦ КП Володимир (Романюк), "окупант
пішов, а язик лишився"), - ця комп'ютерна система була
закуплена в Москві, тому й мова російська.
Не сказав би, що така відповідь цілком задовольнила мене, швидше
породила нові: чому, маючи власних визнаних фахівців з програмування,
українці звернулися за розробкою такого тривіального програмного
продукту до росіян? А якби, скажімо, німецька чи французька залізниці
закупили (згоден, це важко припустити навіть гіпотетично, та все
ж - уявімо бодай на хвильку) аналогічний продукт у Москві, їхнім
пасажирам теж довелося б вивчати російську, чи російські програмісти
розробили б ту "систему" мовою замовника? Якщо ж таке
сталося ще за часів давно спочилого в Бозі СРСР, то чому це неподобство
й досі не виправлено? Запитання можна продовжити…
Але то буде завтра. Нині ж я, успішно подолавши неймовірний будівельно-реконструкційний
шарварок затягненої густим пилом, набитої людьми, машинами й бетонними
конструкціями привокзальної площі, дістався, нарешті, свого місця
у сьомому плацкартному. А вже невдовзі його стальні колеса, розганяючись,
нестримно покотили своїх пасажирів, як то кажуть, згідно з купленими
квитками.
Ви, певно, помітили, що після відходу потягу різні пасажири й
поводяться по-різному: одні одразу лізуть знайомитися й розпочинають
свої незкінченні розмови; другі одразу ж приступають до ліквідації
солідних харчових запасів; треті поспішають до провідників, щоб
розжитися вкрай необхідним "посудом" etc. Я ж найбільше
люблю дивитись у вікно, а коли випадає така зручна для подібного
заняття позиція - нижнє місце коло вікна - тим паче. Але якщо
пересічного (вживанням цього дещо затертого терміну нікого не
хочу образити) пасажира зачаровують переважно красоти ландшафтного
довкілля, то мене, в далекому минулому колійного бригадира Західно-Сибірської
залізниці, замиловують також малоцікаві для мандруючого загалу
види нескінченного колійного господарства.
Кажете, що там такого цікавого серед того звалища шпал, рейок
та іншого залізяччя? Згоден, до втішних для погляду пейзажів Айвазовського
чи Куїнджі їм далеко, та коли все це було частиною життя, знайоме
до найменших подробиць, не раз і не два проходило через твої руки,
що й досі пам'ятають розпашілий на сонці чи, навпаки, крижаний
тягар того заліза, як ніздрі - дражливий "аромат" креозоту,
- це, погодьтеся, вже дещо інше. А як трапиться на очі ще й оранжево-червона
зграйка колійників, серце переповнюється гарячею хвилею вдячності
до цих самовідданих трудяг, які в спеку і в холод роблять свою
- таку малопомітну, але надважливу - справу утримання в належному
стані того гігантського господарства.
То саме їхніми невтомними руками (попри основну роботу!) вичепурено
колійні будиночки, впорядковано десятки тисяч різноманітних шляхових
покажчиків, акуратно вибілено й пофарбовано сотні тисяч пікетних
стовпчиків… Не знаєте, що таке пікетні стовпчики? Це біленькі
бетонні стовпці з написами від "1" до "10",
що витинаються з червонозоряно-круглих бетонних плит і неперервною
вервечкою тягнуться на відкосах уздовж колій, розбиваючи кожний
кілометр на стометрові відрізки-пікети й утворюючи разом із кілометровими
стовпами координатну вісь залізниці. Про це я дізнався, вже навчаючись
у залізничному технікумі, а от про те, що означають цифри на кілометрових
покажчиках, мені розтлумачили значно раніше - ще в далекі 50-ті.
На ту пору мій батько працював чи то ще черговим по станції, а
чи вже начальником станції у рідному селі. Тож мені хоч і не щодня
але доволі часто доручалося віднести йому на роботу приготовлений
мамою обід. Не думаю, що я його приносив вчасно, позаяк іти доводилось
через добру половину села, де траплялося стільки всього незнайомого
та цікавого, що в чотирирічного малюка буквально очі розбігались.
А ще - через великий дерев'яний міст, що перетинав Сирет, вчовгані
поколіннями односельців дошки якого так приємно гріли босі ноги,
а під ними вирував таємничий світ справжнього риб'ячого царства.
Тож спершись на потріскані й потемнілі від часу дерев'яні бруси,
що тяглися значно нижче майже недосяжного масивного поруччя, можна
було годинами спостерігати, як у прозорому потоці ріки незворушно
дефілювали поважні клeні (так у нас називають гoловня, прісноводну
рибу з родини коропових; до речі, ця назва зафіксована у словнику
Б. Грінченка: "Клень, -ня, м. Риба Skualus ephalus")
та невпинно сновигали зграйки метушливої малечі.
А що вже казати про саму станцію з її пахкаючими паровозами, гуркотливими
вагонами, свистками та гудками! Доки батько полуднував, мені дозволялось
розглядати і навіть торкатися численного механічного начиння,
яким були наповнені станційні приміщення. Це і сіро-голубий апарат
з великими, як у портативного кіноапарата, бобінами вузької паперової
стрічки, який будь-якої миті міг раптом застрекотати, висотуючи
із себе ту ж стрічку, але вже поцяцьковану незрозумілими крапками
та рисочками, і червоно-чорний жезловий апарат, з якого витягали,
щоб передати машиністам, залізні - важкі й завжди прохолодні -
палички-жезли, oщо надавали потягам право зайняти вільний перегон,
і срібно-сірий телефонний комутатор, під яким хижо зміїлися тонкі
чорні кабелі з блискучо-жовтими наконечниками, а сам він час від
часу глузливо підморгував мені маленькими очицями жовтавих лампочок,
і бундючно розпластана на залізних ріжках таємнича чорна слухавка,
в якій можна було почути не лише мелодійну череду гудків, а й
справжні людські голоси…
На жаль, перебування у тому фантастичному світі тривало недовго.
Попоївши, батько, щоб хоч трохи прискорити моє повернення, проводжав
мене вздовж колій аж до переїзду, звідки й починалася моя зворотна
подорож додому. При цьому ми завжди проходили повз високий (принаймні,
так мені тоді здавалося) білий стовп, що вивершувався такою ж
білою металевою планкою, на якій чорнів напис "307".
Якось, зацікавившись тим написом, я запитав тата, що він означає.
"Він показує відстань до Львова", - відповів батько.
"А чому до Львова?" - здивувався я, оскільки був певен,
що більшого міста, ніж Чернівці, де мені пощастило вже не раз
побувати, на світі не існує. "Бо там розташоване управління
нашої залізниці". Не знаю як тоді, однак пізніше, коли і
згаданий напис, і інші кілометрові покажчики на шляху до Чернівців
не раз нагадували про відстань від центру Львівської залізниці,
у складі якої перебували наші станції, такий підхід мені видавався
цілком логічним.
Таким, власне, він видається і зараз, хоча, з огляду на те, що
Україна не настільки вже безкрая, якою була колись спільна "соціалістічєская
Родіна", можна було б на всіх регіональних українських залізницях
відраховувати відстань від загальнодержавного центру. А вже про
те, що відлік кілометрів на його "рідній" залізниці
має йти від Києва, зрозуміло, й мови нема. Тому, від'їхавши пару
кілометрів від тимчасово спотвореного докорінною реконструкцією
київського вокзалу та опустивши погляд від верхівок низки знайомих
будівель рідної київської політехніки донизу, я був просто приголомшений,
несподівано наразившись на якийсь неймовірний у своєму безглузді
напис на кілометровому стовпі: "860". Господи, та від
якого ж це "управління" відраховують свої кілометри
поважні дяді з Укрзалізниці (можливо, й оце "Укр" для
них зовсім не означає "Українська", як мені думалося
всі ці роки!)? А від якого ж то "центру" до Козятина,
як переконують згадані покажчики, 1014 км, а до Жмеринки - 1122?
Не знаєте? Втім, не поспішайте озброюватися мапою колишньої "Родіни"
і циркулем. Це значно легше можна з'ясувати, попередньо розгадавши
інший залізнично-географічний "парадокс": по відношенню
до якого "центру" та "управління" найпівнічніша
українська залізниця може вважатися "Південно-Західною"?
Правильно, по відношенню до того, в якому Україна й досі сприймається
не інакше, як "наши южные губернии".
Це справді парадокс для незалежної української держави. Але не
стільки географічний, як політичний, до того ж - ганебний. Ви
можете собі уявити, щоб, скажімо, навіть через півроку-рік після
звільнення України від німецько-фашистських окупантів (про те,
що на зміну їм в Україні встановилась інша окупаційна влада -
"братня", тут не йдеться) на вивісках залізничних станцій
і далі залишався напис "Райхскомісаріат (Україна)",
а кілометрові стовпи відраховували б відстані до… Берліна? А от
в незалежній Україні це спостерігаємо навіть через десять років
після вивільнення її з-під московської кормиги!
Ні, гріх Бога гнівити, сякі-такі несміливі поривання утвердити
своє подекуди все ж спостерігаються навіть на Укрзалізниці. Так,
проїхавши ще пару кілометрів, я побачив такого собі "бесломеда"
(пам'ятаєте цей фантасмагоричний витвір творчої фантазії художників?мультиплікаторів,
які спробували з'єднати воєдино бегемота, слона й медведя?): внизу
сором'язливо начеркано "6", натякаючи, що насправді
ви від'їхали від київського вокзалу всього тільки на 6 кілометрів.
Але над тою шісткою гордо височіє, як і колись, у часи колоніального
минулого, "862" - таке любе та звичне серцю так званих
"російськомовних" - "нової формації" людей,
що прийшла на зміну "советским людям" і, ніде правди
діти, почувається в нашій державі, як і колись в СРСР, мов лисиця
у заячій хаті. А згадана еклектична потвора - то красномовна ознака
не витруєного ще постколоніального єства малороса (в даному випадку
- в його залізничному варіанті): і Богові свічку, і чортові кочергу…
Звісно, царина побутування подібних географічних парадоксів не
обмежується самою лиш Укрзалізницею. Взагалі-то, неможливо не
помітити й того, як із приходом до керівництва УЗ нового генерального
директора Г. Кірпи відбувається чимало змін на краще: від появи
перших українських вагонів і локомотивів та впорядкування й покращання
зовнішнього виду багатьох, і не тільки великих, станцій до патронування
паном гендиректором тривалого туру "великими і малими містами
Лівобережної України" таких, як писали українські газети,
провідників "до скарбниці нашої національної музичної культури",
якими, безперечно, є співаки та музики гурту "Соколи".
Та коли до вже означених вище рукотворних парадоксів додати той
красномовний факт, що освятити першу в столиці залізничну каплицю
її нове керівництво запросило саме настоятеля Московської Церкви
в Україні, то, мабуть, не буде перебільшенням припустити, що,
попри всі ті зовнішні зміни, всередині гігантського залізного,
чи то пак - залізничного, організму, все ще розкошує вірус синдрому
"молодшого брата". Тож винесення у підзаголовок справді
парадоксальної "географічної" проблеми - цим підкреслено
загальнодержавний масштаб існування постколоніальної проблематики
в Україні - навіть тепер, після десяти літ існування незалежної
української держави, на жаль, є вповні підставовим.
А й справді, скільки ж іще має виповнитись нашій незалежності,
щоб ми перестали вже почуватися вeденою шестірнею в московській
"системі" та врешті?решт відчули?таки себе тими, ким
нас витворив Господь, - українцями?
Травень-червень 2001 р.
Надруковано:
Літературно-художній альманах "КРИЛА". - К., 2002.
- С. 242-249.