ПИТАННЯ ВЖИВАННЯ ненормативної лексики хвилює зараз багатьох - соці-ологів, психологів, педагогів, працівників культури, б'ють тривогу батьки... І не лише в Україні. Проте, коли у одних серце кров'ю обливається, інші на цьому гріють руки, дбаючи про власну вигоду.
У Москві, приміром, вийшла друком і попрямувала через кордон книга "Русский мат. Толковый словарь". У книзі зібрано 5 747 матюків і пояснень до них. Та і у нас, в Україні, вийшов двотомник Олега Хоменка "Язык блатных. Язык мафиози". Учіться, дітки!
Звичайно, у невеликому дописі важко розкрити сутність цієї сумної проблеми - справжньої мовної диверсії. Але ось над яким питанням я хотів би поміркувати разом з читачами: як могло статися, що як-що ще кілька століть тому найстрашнішою і єдиною лайкою в Україні було: "А щоб тебе чорти взяли!",- то тепер в людних місцях хоч вуха затуляй - скрізь панує "його величність" матюк здебільшого в російськомовній упаковці. А тим часом пошляцький голос шоумена Миколи Фоменка з "Русского радио" нашіптує: "Русский язык без мата превращается в доклад..." А оце днями Віктор Єрофєєв у публікації "Мат" ("Трудовая Украина", 19 грудня) намагався переконати читача у тому, що  "мат - подсознание, подкорка русского языка. Он близок магии, ворожбе... Виртуозность русского мата уникальна и не знает аналогов в других языках".

Трапилось так, що у військове лихоліття кілька років я жив в сім'ї діда Григорія. Вже значно пізніше, коли і сам став дідом, зрозумів, як мені поталанило. Хоч дід і дня не вчився в школі (бо народився ще 1870 року), але був яс-кравим носієм основ української народної педагогіки.
Він не раз казав мені скрушно: колись не те що від бахура, але і з уст старших не виривалось лихе слово. То чому зараз раз за разом чується лайливе слово і на вулиці, і на обійсті, і в установі? Адже лихословити - то тяжкий гріх. У святого Іоанна Златоустого сказано, що за гниле слово - матюк - народ карається голодом і мором. Лайка - то молитва сатані!

Пригадується один урок дідової педагогіки. Весною, як лишень підсохла земля, порались ми - дід, бабуся і я - на городі, саджали картоплю. День був сонячний, теплий, так весело нам працювалось... Але нараз примітив я, що спохмурнів дід Григорій. Прислухався, аж то  з-за тину, де, певно, також садили картоплю, раз за разом долітали лайливі слова. Не витерпів дід, пішов до перелазу. Про що там мовилось - не знаю, але коли дід повернувся, то так "прокоментував" свій вчинок:
- Оце земля прокинулась, день - аж любо глянуть, Божа благодать... З давніх-давен не заведено у нас, в Україні, лаятись, позаяк услід за садильником чи сівачем ходить нечиста сила і будяки сіє. А допомагає їй лихе слово господаря... А кругом дітвора - підросте і теж візьме за звичку повторювати "дурну всячину"...
Вже коли вечеряли, дід Григорій знову повернувся до теми, що його так схвилювала:
- Звідкіля та словесна нечисть взялася? Та з Московщини. Росіяни - поміщики, управителі, чиновники, солдати - принесли нам лихослів'я. А погана пошесть прилиплива. Ось так ми і забули звичаї наших пращурів. То, може, хоч ви, грамотні, станете на сторожі слова? Бо буде біда...

І дійсно, вже в наші дні, гортаючи дослідження істориків, я не раз зустрічав думку: у давні часи лихослів'я не було притаманне українцям, його приніс нам "старший брат". Особливість національної лайки росіян у тому, що втоптуються в бруд, обливаються словесними нечистотами такі найсвятіші для українця поняття, як Бог, Душа, Матір.

У давнину траплялось, що того, хто порушував мовні норми, чоловіки і жінки виганяли з села. Дітей виховували в простій, але святісній, жорсткій, але справедливій атмосфері. Споконвічні здорові норми моралі передавались з покоління в покоління. Зневага і неповага, грубість і нецензурщина суворо карались. А сьогодні?.. Впору кричати: рятуйте, епідемія лихослів'я насувається.

На підтвердження цього ганебного явища  міг би навести силу-силенну епізодів, яким був свідком на вулиці, в автобусі, крамниці, на ринку, стадіоні... Переконаний, що у кожного читача з цього приводу є чимало своїх гірких спостережень. То поставлю питання: чому так? І що робити? І не взагалі, а стосовно дітей? І не колись, а сьогодні?
От з вервечкою цих питань і звертаюсь до знайомих, своїх колег по роботі.
- Не від доброго життя маємо прогалину у вихованні, - переконаний мій знайомий педагог. - Батьки у щоденній марноті - їм зараз не до дітей. Учителів також обсіли проблеми - зарплата мізерна, та і ту місяцями     не платять... Все це фатальним чином відбивається на якості   педагогічного процесу.
- Воно то так, - заперечую колезі. - Але ж невже в давнину жилося краще? Хто, приміром, з сільських  дітей до війни і навіть у 50-х роках міг дозволити собі не привітатися при зустрічі з дорослим? Або втрутитися у розмову старших? Чи з викликом розкидатись привселюдно сороміцькими словами? То чому тоді батьки і громадськість, незважаючи на бідність і малоосвіченість, не попускали віжок у вихованні своїх і чужих дітей? Ні, колего, тут справа в іншому...

А що з приводу цього "феномена" думає шкільний психолог?

- Чи не головним джерелом лихослів'я є неблагополучна сім'я. Батьки мало дбають про формування мови своїх дітей, а останні не можуть самотужки фільтрувати каламутний потік "міцних слів", звикають до деяких стереотипних словесних реакцій на певні життєві ситуації, і ця звичка дедалі міцнішає. Обстежуючи одну таку сім'ю, ми здивувались: п'ятирічна дитина розповідала про себе, дім, рідних... нецензурними словами! Звичайно, це рідкісний випадок, але дуже часто доводиться вислуховувати нарікання вихователів дитячих садків на  те, що багато дітей розмовляють настільки вульгарною мовою, що страшно за інших дітей. Ми інколи нехтуємо психологічною схильністю  дитини до наслідування. А дитина, наче лакмусовий папірець, вбирає в себе все, що чує і бачить.

Звертаюсь з цим же питанням до методиста позашкільного закладу.

- Народна мудрість каже: слова переконують, а приклад надихає. Нам, дорослим, треба уважно стежити за своєю поведінкою, зважувати, чи гідні наслідування наші вчинки. Важливе значення в боротьбі з лихослів'ям має індивідуальна робота з дітьми, яка включає роз'яснення, мобілізацію волі, самонавіювання, відвернення уваги. Якщо роз'яснювальну роботу в школі чи позашкільному закладі ведуть добре, то перший етап не є складним. Найбільш нестриманим рекомендую вправу, що мобілізує волю: це - "обітниця мовчання" протягом певного часу, а також самонавіювання про неприпустимість лайки...
Що б там не говорили мої колеги, чим би не пояснювали, що б не рекомендували, але сумно, безпросвітно все це. Особлива тривога за долю дітей. Стрижнем проблеми є втрата споконвічних традицій українців, розмивання під впливом зовнішніх сил індивідуальних рис їхньої ментальності. Але і без надії - сподіваюсь...

Тепер, коли ми повертаємося до національного і родинного виховання, маємо створити у кожному дитячому садку і школі, у кожній сім'ї і трудовому колективі непримиренне ставлення до лихослів'я як до загальнодержавної епідемії, що роз'їдає дитячі душі, засмічує багату і прекрасну нашу мову, руйнує особистість. Питання вже давно вийшло за рамки власне культури спілкування. Мова йде про те, чи будуть наші діти українцями, а чи стануть манкуртами. Лише тоді, коли турбота про чистоту нашої мови стане загальною справою, лихослів'ю не буде місця на нашій славній землі.

Павло МАЗУР.
м. Маріуполь.

Газета "Кримська Світлиця"