Василь ЧЕПУРНИЙ, м. Чернігів
КРИМСЬКІ ВРАЖЕННЯ

СЕВАСТОПОЛЬ, ЩО ТЕРПИТЬ УКРАЇНСЬКІ КОЛЬОРИ

Інститутська подруга моєї дружини давно запрошувала приїхати в її рідний Севастополь і ось вибралися — досить комфортний потяг із Києва домчав за 17 годин. Зустрічаючих я попередив одразу: “Говоритиму українською!” Вони не заперечували, хоча стереотип “Севастополь — город русской славы”, може, більше сидить у головах українців, ніж мешканців самого міста. Власне, своїм його мають повне право вважати і греки, що першими тут оселилися (Херсонес у межах Севастополя!), і татари, що звали його Білим містом, і українці, оскільки перший флот на Чорному морі був таки український, і росіяни, які угніздилися тут завдяки розширенню своєї ненаситної імперії. Місто доволі чисте: відчувається, що довгі радянські роки було закритим. Пляжі кам’янисті — бухта Кругла, де ми купалися першого дня, як і всі інші бухти, в камені. Погода, як у Чернігові, — мабуть, відчувається розташування міста на 18 бухтах. Спеки, такої характерної для Криму, у Севастополі ми не відчули. І, може, то мені так здалося, щось я ні цикад голосних не почув, ні йодистого морського запаху. Може, це літо таке? По всьому місту розвішані величезні плакати із зображеннями російських адміралів і словами “Мы имеем право на русский язык, образование, самоуправление”. Без підпису. Певно, адмірали покійні так казали… Якщо ж серйозно — хто те право відбирає?! Я, до речі, у книгарнях аж дві українські книги побачив — одна з них фантастика Дяченків “Дика енергія”, а газет із київських — жодної, з українськомовних дві: просвітянську “Кримську світлицю” і “Флот України”. Зате багато українських кольорів в оформленні вулиць. Набагато більше, ніж у Чернігові. І в Севастополі, до речі, тризуб висить, а не масонські зірки, як оце недавно соціалістична міська влада в Чернігові порозвішувала… А малому севастопольцю Максиму я подарував цікаві диски з історії та географії України — з мультиками і загадками. Представився ж йому: “Дядько Василь з України”.

ХЕРСОНЕС, ДЕ Й КАМІННЯ ГОВОРИТЬ

Це не передати — як пахне давній Херсонес! Каменем, морем, вином, історією… Володимирський собор, відновлений за незалежності України, гордо височіє над фундаментами грецьких кімнаток (щось вони дуже вже маленькі були!), винарень, вузеньких вуличок. А в ньому — аж три ікони Алєксандра Невського, зятя татарського! До чого цей церковно-політичний несмак, якщо в такому соборі місце тільки грецьким святим-великомученикам, та ще, може, святому князю київському Володимиру, що тут охрестився, та його бабці Ользі, що приймала хрещення у Константинополі! А північний російський діяч Золотої Орди, що помер, обпившись кумису, — бр-р-р… Та ще й біля самого вівтаря візантійського храму — рекламні вивіски храмів Новодівичого монастиря, Ростова, Ярославля. Агов, лапотная Русь, куди до еллінізму?

ДО РЕЧІ, ПРО ЛАПТІ

В іншому Володимирському соборі (усипальниці російських адміралів), де я молився за відсутності українського храму, бачив істинно “русскаво чєлавєка” — у сорочці-косоворотці, підперезаній якимось шнурком, у полотняних штанях, чомусь тільки туфлі були сучасними. Хрестився “істово”, при позіхах рот хрестив, поклони клав глибоко поясні. Службу, певно, розумів краще за мене — я скільки не чую, а так звану церковнослов’янську мову не можу розібрати: не сприймаю отих “вонмім”, “пакі і пакі”… Євангелію, як і прийнято в російській церкві, читали спиною до людей — цього я теж не розумію, адже Євангеліє перекладається як Добра Звістка, Блага Вість. Кому ця Вість? Богу? Звісно, ні. Він і так це все знає. Звістка — людям! Чого тоді від людей відвертатися?! Сподобалося, що храм живий — відразу видно, що парафія постійна, а не напхана пляжними зіваками, як це буває на південному березі Криму. Діє паломницька служба, а ось у проповіді священик абсолютно недоречно цитував імператрицю — таке враження, що спеціально нав’язують, аби штучно наростити святість канонізованих московською церквою осіб імператорського дому. Он і в чернігівських храмах зобов’язали священиків повиставляти “ікони” царя Ніколая ІІ та його сім’ї поруч з іконами Богородиці та Спасителя. Глум політичний, а не пошук шляху до Царства Небесного.

В ЄВПАТОРІЇ І БОМЖІ ГОВОРЯТЬ УКРАЇНСЬКОЮ…

І зовсім це не жарт — сам чув уранці, як бомж торохтів порожніми пляшками і питав про якийсь “перший номер”. Хоча, звісно, українську в Криму можна почути тільки від відпочиваючих із Великої України. Але ні, брешу — в мене там є знайома баба Таня, яка на набережній травами торгує. То вона 25 років тому переїхала в той спекотний Крим із Кривого Рогу і говорить так, наче вчора звідти, — жодне російське слово до неї не пристало! Я у баби Тані щоліта беру чабан-чай — взимку, під час Великого Посту, о, які запахи від того бабиного чаю йдуть! Тож і побачивши її цього літа, мало не заволав: “Драстуйте, бабо Таню!” Вона жалілася, що трави мало — погана зима була, у Криму персики померзли, багато винограду. Мало й у баби Тані торгівлі — купив хоч адамові яблука.

КРИМСЬКА ПРЕСА

Коли в Севастополі кіоскерка почула мою українську мову, стала пропонувати “Кримську світлицю”. Я відмовився, бо це число читав ще в Чернігові. Вона: “Вот видите — не хотите брать, а потом возмущаетесь!” З’ясувати, хто “возмущается”, не вдалося, але сам факт хоч такої присутності української преси порадував. “Крымская правда” обурено сичить на все українське, татарське, неросійське: якісь два поселення повернули собі історичні назви, татарську та грецьку, то і ґвалту, і крику! Затулін демонстративно друкується цілою колонкою — нате, мовляв, вам, заборонили в’їзд в Україну! Обурюються всі ті наволоки, що Україна вперше вимагала в день ВМФ Росії підняти на кораблях Чорноморського флоту РФ прапори країни перебування, тобто України. У тій же “Крымской правде” — відповідь якогось Шишкіна (чув хто такого письменника?) на заклик провідних українських письменників щодо захисту української мови. Що тільки не пише! Ну, наприклад, якщо йому вірити, то в Одесі поширюється листівка, підписана “действующим народным депутатом” (прізвище якого, звісно, не названо, щоб до суду не йти за брехню): “Недовго вам залишилось потерпати від москальсько-жидівської окупації… Вже неподалік той час, коли комуно-кацапська влада повтікає туди, де її місце — в Західну Монголію. … Тим, хто буде чинити нам опір, шлях один — на гілляку на очах всіх чесних українців”. Ще потерпіть його “творєніє”: “Не русские беспаспортные маргиналы набежали, как тараканы, заселили святую землю этнических украинцев. Наоборот: украинцы активно расселились по юго-востоку и Крыму, на исконно русской или завоёванной с народами империи (то все-таки — російська земля чи завойована Росією? — В. Ч.) территории… Никогда русский народ не насиловал другие народы, русские люди не принуждали соседей говорить только на русском языке”. Ой ти гой єсі та й годі! Кожна нова кримська влада їде на поклін до Москви, видаючи це за розвиток вигідної співпраці. Поїхали і цього разу ставленики Партії реґіонів — голова ради міністрів та голова Верховної Ради Криму. І преса розтрубила і про окреме постачання газу для Криму (хоча окремої труби немає!), і про інвестиції, і про міст Керченський… А в’їдлива татарська журналістка в газеті “Первая крымская” написала в статті “Новые московские мифы”: “До сих пор все достижения крымской автономии в сотрудничестве с Москвой увенчались открытием единственного магазина массандровских вин на Комсомольском проспекте российской столицы да отчетами фонда “Москва—Крым” об отдыхе детей и ветеранов в здравницах полуострова…”

КАРАЇМ — МІСЬКИЙ ГОЛОВА

Пам’ятник унікальній особистості — міському голові Євпаторії Семену Дувану відкрито в місті. У 35 років він став головою зачуханого напівсела і перетворив його на місто-всеросійський курорт: було прокладено залізницю, пущено трамвай, а головне — відкрито лікувальні властивості озера Мойнаки, у солоній ропі якого і ми один раз повисіли, не тонучи. Після комуністичного перевороту Семен Дуван утік у Францію, де прожив ще 40 років. Зберігся його власний будинок і є вулиця його імені. За національністю — караїм, представник рідкісної нації, яка сповідує іудаїзм без раввинських забобонів, за що й переслідувалася євреями.

УКРАЇНЦІ ЙДУТЬ. ЯК СТРАШНО!

Біля Іллінського храму — стаціонарна вивіска “Осторожно! В Евпатории появился Киевский патриархат!” І далі детально брешуть про патріарха Філарета, про архієреїв, які вже повмирали (вистачає совісті і на покійних писати!), одне слово — все в стилі Москви. А що ж їх так сколотило? Виявляється, у місті є громада УПЦ Київського патріархату, настоятель якої отець Ярослав провів освячення пасок просто в полі, оскільки влада не дає місця навіть для будівництва храму. Зате, до речі, в Іллінському храмі, збудованому греками і для греків, росіяни зробили ремонт і грецьких святих-великомучеників замалювали Ксенією Петербурзькою, Іоаном Кронштадтським, сім’єю царя Ніколая ІІ… Я потрапив на службу митрополита Лазаря, коли він поминав “о княгине российской Ольге…” Як кажуть у Чернігові, шо попало…

ТЕКІЄ-ДЕРВІШ

Це своєрідний монастир блукаючих дервішів — монахів мусульманства. Вони молилися… танцюючи. Таких комплексів у світі збереглося тільки три: у Євпаторії, в Єгипті та в Туреччині. Хранителька Аніфа-ханум розповіла, що мусульманство привласнило собі філософію дервішів. Пили воду з джерела зі вставленими срібними пластинами, стояли в якихось “колах сили”, були в залі, де 150 років тому кружляли дервіші, були біля руїн мечеті, у якій, замкнений, обгавкав мене пес Султан (гавкіт був ознайомлювальним, не злим — він радів, що хоч хтось на нього увагу звернув). Кажуть, це місце знімає напади астми, нормалізує кров’яний тиск. А в музеї кримсько-татарської культури я побачив так багато українського: і вишивка була з галицькими мотивами, і глек коуман цілком відповідає нашому куманцю — не дивно, адже українці становили значну частину населення Кримського ханства, хоч і не з власної волі. І в кого після цього повертається язик заявляти, що Крим — неукраїнський?

«Слово Просвіти»
ч. 40 (365) 5 - 11 жовтня 2006 р.