І БЕНКЕТ КОЛЬОРІВ, І ЛЮБОВ, І СНАГА

   Щасливим буваю, коли маю змогу насолоджува тись гарною книгою чи віршем, спостерігати прекрасний краєвид  або чудове створіння рук людських.  Саме такий стан душі і сьогодні. Мені важко знайти слова, щоб передати своє захоплен ня, свої враження від спілкування з севастопольською художницею Ольгою Чистяковою, від її творчості.
   Ось автопортрет. Від  образу вродливої і гордої україночки не відвести очей. Середнього віку тендітна жінка вражає силою внутрішньої експресії. Добра сонцесяйна усмішка водночас є такою переможною, що хочеться сказати: це жінка-виклик (портрет цей якраз і був відповіддю на всілякі камені спотикання і перешкоди, на закиди командирів від мистецтва, що виникали на життєвому шляху мисткині).
  Цей автопортрет - своєрідна автобіографія майстрині. Його написане пастеллю тло містить у собі зображення трьох хатинок -які начебто символізують  Запоріжжя, де пройшло дитинство   Ольги Чистякової (дівоче прізвище - Кузьменко) Чернігівщину, де вона закінчила школу і  Кіровоградщину, яку дуже любить і часто навідується до рідні. Журавлиний клин, як метафора її життя - дружина морського офіцера, вона, як нитка за голкою, все життя мандрувала за ним. Маківки церкви говорять про високу духовість мисткині.
  На автопортреті художниця зобразила себе в народному українському вбранні - це також її біографія. Ще під час навчання в Одеському театральному училищі її твори експонувались на республіканських виставках. Працюючи художником-постановником в драматичному театрі Тихоокеанського флоту ( її чоловік Олександр служив на Далекому Сході), оформила чимало спектаклів. Робота над костюмами для неї - пісня. Піснею звучить і та, вишита нею сорочка, в якій зобразила себе в автопортреті, де “Червоне - то любов, а  чорне - то журба”. Величезна енергія, жага прекрасного променить з картини.
   Мабуть, такі ж враження і відчуття величної духовності були і у глядачів її персональних виставок в Утрехті (Нідерланди), Спа (Бельгія), Вальтерсдорфі (Німеччина), Тулоні (Франція), що тривали протягом всього 1993 року. Для тулонських організаторів це була така прибуткова виставка, що вони навіть порушили контракт з Міністерством культури України і експозицію вдалось повернути лише з допомогою міжнародного арбітражу. Жест і форма, думка й чисте чуття, висока професійність митців, на жаль, перекочовують за кордон.
   Суспільство не встигає за великими душами. В своїй Вітчизні пророка нема. Не хочуть помічати своїх талантів. Ім’я Чистякової відоме, а персональної виставки творів майстрині в Україні не було. Тому ж, хто бачив її графічні та живописні картини, розписи по шовку, а також вишивання - сорочки, сукні, спідниці, очіпки, кічки, рушники тощо - як грають і світяться її творіння таємничою експресією кольорів, потугою ліній, глибинною сутністю символів-візерунків - ніякі епітети  не видаються перебільшенням. Бенкет кольорів і фактур створюють звичайне сукно, шерсть, полотно, шкіра, дерево, бісер, муліне, мереживо.
  Прихильність майстрині до певних домінуючих елементів, як, скажімо, квіти, дерево, символічні знаки, взяті із фольклору чи історії, допомагають якнайповніше розкрити різноманітні стани почуттів, етапи буття - розчарування, пристрасть, радість. За зовнішньою атрибутикою деталей - травами, листям, птахами - бачиться осмислення настроїв споглядання, смутку і випробувань.
    Точкою відліку і міри речей та джерелом жит- тя для мисткині є інтуїтивне відчуття Бога. Неіснуючі (створені уявою) дивовижні квіти, птахи, візерунки, - то є подолання обмеженості земного існування, прозирання в Божественне вічне, позасмертне.
   Малярство - то для мисткині її молитва.
   Все, що робить ця всебічно обдарована жінка - кроїть, шиє, робить розписи по шовку (батик) чи співає, або танцює - дихає народністю.
   В українські та російські народні костюми майстрині одягнені ансамблі “Русь”, “Калінка”, “Подворьє”, оркестр народних інструментів Л. Корольової. Народні костюми творяться професійно і з фантазією. І кожний з цих костюмів має свої витоки в  глибині століть. Що може бути чистіше джерел?
    Дивишся на створені мисткинею воронезькі костюми, а відчуття чогось рідного. І після роз’яснення орнаментів, їх походження стає зрозумілою ця спорідненість, що живе в генах, бо це ж етнічні українські землі - як і Курщина, і Кубань, і багато інших, що зараз знаходяться поза межами рідної України.
   Важко знищувати ворогам тисячолітню культуру і духовність. Важко, бо  з роками людина починає робити і творити за велінням душі, що ввібрала в себе мудрість прапращурів.
  Чим більше творить художниця, тим більше хочеться. Вона відчуває неминаюче бажання творити прекрасне. Мистецтво для неї - це спосіб буття, спосіб зробити і своє життя і свій талант ще одним відтінком гармонійного, неповторного, глибокого, чистого і таємничого, ніким ще не здоланого, гордого світу української душі, що ще не раз заставить про себе говорити весь світ.
    ...Не можу відвести очей від автопортрету. Народ, у якого є такі матері, є такі мисткині, має велике майбутнє!

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ

Надруковано в газеті "Дзвін Севастополя" за червень 1996 р.

до галереї