Остап Кривдик
Імперський вузол Криму

Крим – це невеликий півострів у Чорному морі, місце, де перетинаються інтереси кількох різних держав, організацій, спільнот – і часто ці інтереси контрастно протилежні.
З покон віків тут жили люди. Змінювалися державні утворення, виникали і зникали міста і фортеці. Зараз цей півострів – територія Української держави.
Тут уже друге десятиліття поспіль пробують розпалити конфлікт. Основним джерелом конфлікту, на моє переконання, є земля.
Ця стаття – не про "конфлікт-менеджерів", а про те, як у конфліктах використовують старі стереотипи, стравлюючи між собою людей з різною історичною долею, про базові символи конфліктів, а також про версії виходу з ситуації.

Люди Криму - хто вони?

Існували радянські узбеки, радянські латиші і радянські українці – але не існувало радянських кримських татар.
Більше 200 тисяч кримських татар було вивезено в ніч на 20 травня 1944 року – і на їхнє місце так само переселили сотні тисяч людей. Волею Сталіна цілий народ було визнано "изменниками Родины", в рекордно короткі терміни повантажено у товарні вагони і відправлено в далекі чужі степи.
Кожен другий загинув у дорозі, ще багато з них загинуло уже на місці, на спецпоселеннях у Казахстані. Пізніше, покинувши тяжкою кров'ю набуте на чужині майно, кримські татари повернулися на свою не радянську Батьківщину.
Зараз кримські татари – ізгої на своїй рідній землі, змушені спостерігати, як найкращі її шматки розкрадаються. Вони бачать свої хати, але не можуть повернутися до них жити, тому що галопуючі ціни на кримську нерухомість не дозволять їм викупити своє майно.
Займаючись самозахопленням землі, вони виходять за межі правового поля, руйнуючи його (туди лізуть і інші, котрі ніякого відношення до кримських татар не мають) – роблячи такий от вибір між двох зол: у іншому випадку їм би просто залишалося "підставляти щоки для биття".
Ще з початку 19 століття почалася cлов'янська колонізація Кримського півострова, а після Кримської війни, коли тисячі татар покинули півострів, люди інших національностей склали більшість населення Криму.
Перепис 1939 року вказує 25%-ну частку татар у населенні півострова.
Отже, по суті, тільки з 1800-х ця територія може вважатися "исконно русской". Невідомо, яка частка населення Криму зараз – нащадки тих, хто два століття тому приїхав освоювати ці нові землі, та сучасний конфлікт було закладено вже тоді.
В радянські часи південний берег Криму був територією мрії кожної радянської людини – з показово-комуністичним Артеком, з красунею Ялтою, з древньою Євпаторією, горами і морем, помережаними прекрасними палацами і дивовижними пам'ятками старовини.
Житло в Криму було платою за найбільш віддану працю на користь Радянської Батьківщини. І відсутність протестів щодо того, що Крим – область УРСР, а не РСФСР, якнайкраще ілюстрував декоративність цієї українсько-радянсько-соціалістичної ширми.
Багато з жителів "радянського раю" – колишні партійні працівники або військові, еталонні радянські люди, опора режиму, його "середній клас" – ті, хто ще не одне покоління згадуватиме золоті радянські часи.
Раєм було морське узбережжя, але далеко не весь Крим. Частина з нових жителів Криму (здебільшого в на півночі, в степах) – примусові переселенці з України і Росії, яких змусили обробляти закинуті татарські поля і давати раду чужим стадам.
Не знаючи місцевих природних особливостей, не вміючи дати ради з водними ресурсами, вони часто страждали від засух і зимових вітрів.
Багато з цих людей прибули з різноманітних районів СРСР – саме тому його розпад так боляче вдарив по кожному, хто проживав тут, своєрідно обірвавши чи ускладнивши родинні стосунки.
Саме для цих людей пропали гарантії спокійної старості, даровані попереднім режимом, пропали колишні можливості.
Чи є ці люди росіянами? За походженням, скоріше всього, ні – плавильний радянський котел змішував нації, витворюючи з них "інтернаціоналістів", які за базову обирали саме державну ідентичність.
Тому "росіянин" став синонімом поняттю "радянська людина". Зараз ця ідентичність, котра залишилася вже на базі трьох поколінь, домінує в Криму.
Частину з них можна сміливо назвати "імперцями".
Це – політична ідентичність, окрема від національної та культурної.
Її ознаки – неприкрита зверхність і зневага до всіх, хто інакший, ігнорування іншої історії та переписування її на свій лад, роздавання ярликів "предателей" і "врагов", пиха і "понтування" могутнім минулим, використання концепту "великої" культури лише для того, щоб вказати "маленьким" їхнє позірно маргінальне місце, агресія у випадку різних українських, чеченських чи кримсько-татарських "питань".
Місцева українська спільнота перебуває в глибокому гетто, зацькована агресивним "інтернаціоналізмом", розчинена іншокультурним масивом. Мізерність шкіл і місцевих україномовних видань (на переписних 24% українців, 40% з яких визнають українську рідною) – прямий тому доказ.

Завислість: між Російською імперією, СРСР і невідомим

Історична основа сучасної кримської радянської ідентичності – героїчна жертовна боротьба радянських військ під час 2-ї світової війни.
Саме тому в Криму настільки багато офіціозних пам'ятників загиблим, орнаментованих символікою СРСР – кожен з них мав стати маленькою святинею радянської віри, камінцем у храмі священної радянської батьківщини.
Саме тут видно спадковість – символьну і історичну, в методах і риториці – двох імперій, царської та комуністичної.
Назви міст і вулиць Криму і зараз не пускають нову реальність – ні пострадянську, ні навіть довоєнну. Місцева топоніміка, стерта разом з "изменниками", замінена нейтрально-невибагливими назвами "Солнечное", "Уютное", "Перевальное" чи навіть "Счастливая встреча".
Особливо небезпечною мені видається анклавність Севастополя. Його важливість для ідентичності Росії виняткова: якщо Київ – "матір" Росії, то Севастополь – її "батько".
Він – дорогоцінний для цієї держави, він – її "перлина британської корони", її сербське Косово і її польський Львів разом узяті.
Це – маркер Півдня Росії. Це – націєтворчий символьний елемент. Трагедія російської ідентичності – у тому, що такі рідні, ба, навіть необхідні для неї місця опинилися за межами її держави.
Чи буде мати Росія достатньо мудрості та внутрішньої сили, щоб не виривати свої "утроби" з тіла сусідів?
Бо якщо користуватися цією логікою, то далі, можливо, і Лівадія – палац російських імператорів, й Миколаїв – "місто російських кораблів", і "перлина біля моря", південні ворота Російської імперії Одеса, і царицин Дніпропетровськ, і, врешті-решт, матір русько-російських міст Київ – все повинне належати Росії.
Але тоді вже і Константинополь з Берліном і Парижем – "міста російської слави". Так можна і до чобіт в Індійському океані дійти.

Сучасна історія: перетворити метеликів на ос?

Провокаційна проба сил в Бахчисараї на кладовищі Азіз в серпні 2006 року (одна з багатьох, проте найбільша за розмахом) насправді мала і приховані цілі. Тактичні цілі – на виду у всіх.
По-перше, треба було показати, що кримські татари хочуть забрати у росіян їхню власність, а отже – створити з них фактор загрози миру і майну інших громадян.
По-друге, треба було зневажити пам'ять кримських татар, словом – показати їм, "хто справжній хазяїн".
Стратегічні задумки – трошки глибші. Внутрішня мета цього конфлікту – зіткнувши дві спільноти, і надалі вести поділ кримської землі на користь третіх осіб.
Ще одна вірогідна економічна мотивація для організації такого "шоу" – розкручувати інші чорноморські курорти поза Кримом, перетягаючи клієнтуру.
Вірогідна зовнішньополітична складова – створити зону нестабільності, можливо, й для реалізації "придністровського" самопроголошеного сценарію з "миротворчим" контингентиком на допомогу "мирному урегулюванню". Словом, поділяй і володарюй.
Ще один нав'язуваний висновок з цього й інших конфліктів – при безсиллі України як миротворця, необхідно створити їй імідж союзника татар, такого собі "реквізитора власності у росіян". Необхідно створити небезпеку перерозподілу майна – і "защитить соотечественников".
У такій ситуації саме міфологічна могутня Росія може виступити гарантом власності і не-реституції на користь кримських татар. Саме у цьому – коріння російського міфу у решти кримських жителів і їхнє бажання бути з Росією.
І тут існує ризик: інтереси кримських татар можуть стати розмінною монетою української бюрократії задля лояльності кримських росіян.

Хто в'язав вузол?

СРСР не помер. Він і далі в людських головах веде війну з "изменниками Родины", бореться з окупантами (тепер – НАТОвськими), прагне єдиної "великої держави".
СРСР, як і кожна імперія, активно займався розмиванням етнічних спільнот. Національна політика Радянської імперії – злочинна, її наслідок – мільйони жертв.
У злочинах радянської системи знаходиться якір конфлікту. Ми повинні визнати СРСР винним у геноциді кримсько-татарського народу. Позиція "ніхто не винен" аналогічна поведінці переляканого страуса.
Радянські люди Криму співпричетні до етноциду кримськотатарського народу: вони є нащадками тих, хто виселяв татар, або тими, хто за заслуги перед радянським режимом отримав їхню власність або став її спадкоємцями.
Вони також несуть моральну відповідальність за те, що сталося.
Ці люди повинні засудити злочини минулого – для того, щоб таке більше не повторилося. Інакше питання про співучасть у злочині проти людства може напряму постати перед ними.
І це питання абсолютно аналогічне питанню "а чи засуджуєш ти злочини нацизму?".
Відповідь "я хочу, щоб кримських татар ще раз вивезли" має трактуватися аналогічно до фраз типу "смерть євреям" чи "геть чужу расу" – відповідно до частини 2 статті 110 Кримінального кодексу України (від 3 до 5 років ув'язнення, з тяжкими наслідками – до 12 років), або статтею 161 (від штрафів до 5 років тюрми).
Спадкоємці тих, хто вчинив злочин, потайки бояться, що саме до них у процесі встановлення справедливості прилетить історичний бумеранг.
Проте повернення майна сталінськими методами (насильницьке виселення місцевих, котрі є не-кримськими татарами, наприклад, у вагонах товарних поїздів протягом 24-х годин) неможливе – це було б таким самим злочином проти людства.
Простих рішень у цій справі немає.
Необхідно шукати інші форми компенсації – наприклад, конфіскацію вкрадених власть-і-гроші-імущими Росії і України за останні 15 років прибережних земель по узбережжі, передачу їх на безоплатній основі татарам – вони мають на це історичне право.
Варто провести це як одноразову акцію – а пізніше варто діяти ринковими методами.

Майбутнє можливе

Парадоксально, але факт: радянські люди Криму, котрі зараз вважають себе росіянами і котрих – потенційно арифметична більшість, не можуть зреалізувати проект возз'єднання з колишньою радянсько-російською метрополією.
Насправді реалії складаються так, що Крим можна приєднати до Росії хіба що разом з іншими володіннями старої Росії.
Але українська незалежність – один із цвяхів у труну колишніх імперій. І міжнародна ситуація, і внутрішньо-російські пасьянси, при котрих лише Москва має шанси на цвітіння, а околицям світить занепад і "донорство" – проти відокремлення Криму від України.
Саме тому геноцид кримсько-татарського народу необхідно визнати на державному рівні, такому ж, як і голодомор.
Перспективами на майбутнє тактично можуть бути:
1. Визнати злочинцем СРСР – як того, хто організував геноцид кримських татар, і того, хто підставив теперішніх інших жителів Криму, роздавши їм конфісковане майно. Декомунізувати Крим – від міфів і свят до назв міст і вулиць. Припинити святкувати імперські свята, що принижують національну гідність жителів Криму.
2. Спільно – зусиллями всіх етномовних груп – припинити дерибан кримської землі третіми особами, створити ефективний банк землі.
3. Почати процес примирення – від взаємної поваги до розуміння історії.
4. Припинити безпосередню інтеграцію в російський медійний і культурний простір; будувати власний простір як інтегративну складову українського гуманітарного простору.
Перспективами на майбутнє стратегічно можуть бути такі:
1. Визнати українську, російську і кримсько-татарську громади рівносуб'єктними в політичному процесі Криму;
2. Інтегруватися в український простір: створити українську громадянську ідентичність, яка б не конфліктувала з етнічною приналежністю. Позбутися шовіністичних комплексів стосовно України і українського.
3. З часом визнати кримсько-татарську як державну мову автономії, на одному рівні з українською та російською – від вивісок до шкіл (наприклад, вивчати цю мову з перших класів; третину предметів у кримських вузах читати кримськотатарською).
4. Будувати демократичне суспільство, успішно захищаючи інтереси місцевих громад, інтегруючи ці інтереси незалежно від етнічної приналежності місцевих жителів.

Висновки

Ідентичність кримського росіянина – громадянина і патріота України – видається не дуже популярною і затребуваною в Криму в даний момент.
Вона – позитивний виклик для тих, хто хоче в мирі жити на цій землі: як, не втрачаючи власну ідентичність, не перебувати у постійному символьному конфлікті з Українською державою і спільнотою.
Старі імперські віруси, міцно сплетені з особистими долями людей, ще довго травмуватимуть щоденне життя.
Вони ж дозволяють спекулянтам маніпулювати людьми, переслідуючи власні поділяй-і-владарюйські цілі.
Тільки закінчивши старі війни, пройшовши крізь пам'ять і прощення, можна буде йти далі, не залишивши історико-земельним спекулянтам жодних шансів.

Автор
Остап Кривдик, політолог, активіст для УП, 23.01.2007, 13:25