Напередодні 11-ї річниці нашої незалежності варто підбити підсумки: що вдалося зробити, що ні. Які є досягнення і які втрати у порівнянні з груднем 1991 року, коли 90% мешканців України сказали своє "так" незалежності?
Отже, наскільки ми сьогодні є незалежні й гідні в державі Україна?

Маємо певні формальні ознаки самостійної державності: гімн, прапор і герб. Маємо власну зовнішню політику, але дуже наполохану і перелякану, надто залежну від ласки Москви, Вашингтона, Брюселя. Але над усе - Москви. Є в нас кордони, проте вони недемарковані, тобто не позначені на місцевості, тому, йдучи по краю нашої території, важко сказати, де наша земля, а де - чужа.
Є своя валюта, не вельми тверда, і постійні заклики в північного сусіда перейти на єдину спільну фінансову одиницю, ясна річ, не на гривню.
Маємо напівголодне, погано озброєне та навчене військо, що розмовляє мовою іноземної держави і навряд чи зможе нас захистити у разі потреби. Що може військо, яке не отримує навіть тих жалюгідних грошей, що передбачені державним бюджетом?
Є влада, де український патріотизм трактується як явище небажане і може мати неприємні наслідки для того, хто його сповідує. Наша політична верхівка регулярно чистить свої лави від запідозрених у таких гріхах. Згадаймо долю тих, хто намагався працювати в ім'я України. В уряді їх більше немає. Є у нас 10-та стаття Конституції України. Її виконують лише ті, хто згодний з нею. А хто не згодний - може й не виконувати й посідати високі посади, демонстративно нехтуючи державною мовою. Я б дуже хотів побачити міністра внутрішніх справ чи шефа податкової служби Чехії, які не володіли б чеською, або в Росії - російською, а у Болгарії - болгарською. У нас це норма. Що звідси випливає? А те, що ми не є повновартісна держава. Така ж нормальна, як всі інші. А нормальне життя, якого так прагнем, може бути лише у нормальних країнах.
Є у нас російськомовна (у більшості випадків} вища освіта, є карикатурні українські школи, де вчительки розмовляють українською лише на уроках. Є абсолютно русифікований інформаційний простір. Навіть УТ-1 за пана Сторожука втрачає останні ознаки національного каналу: керівні посади надаються людям, які геть не володіють українською мовою, наприклад, екс-гімнастка Серебрянська, яка спокійно сіла в крісло керівника спортивних програм УТ-1. А російський шоумен Якубович веде російською мовою передачі на УТ-1. Ось такий у нас перший національний телеканал...
Книжковий ринок є продовженням російського, його провінційною філією.
Але, як виявилося, цього замало. Чомусь хтось із можновладців вирішив, що дуже корисним буде здійснювати регулярні демонстративно принизливі для національної гідності українців акції. Зокрема, йдеться про накинуте російською стороною на урядовому рівні так зване "узгодження" українських підручників історії з вимогами московських офіційних істориків. По-перше, хто у нас в Україні має право ухвалювати такі рішення, без широкого обговорення принаймні в колах інтелігенції? По-друге, як узгодити те, що в принципі не узгоджується зі схемою Карамзіна, на якій базується вся російська історіографія і за якою ніяких українців не було, немає й бути не може? Про те, як це "узгодження" узгоджується з національним статусом нашої держави, я вже не кажу. Україна майже 340 років узгоджувала кожен свій крок з Москвою. Невже знов повертаємось до цих часів? Що узгоджувати з тими, хто й нині в шкільних підручниках історії висуває територіальні претензії до України, а говорячи про Київську Русь, примудряється жодним словом не згадати українців...
Абсолютно безпрецедентним є указ про відзначення 350-річчя прикрозвісної Переяславської Ради. У всьому світі святкують дні своєї незалежності, але ніхто і ніде не святкує її втрату.
Запропонована в останні два роки "безмежна дружба" з Росією на практиці проявляється у різкому посиленні російської експансії в усі сфери українського життя, внаслідок чого воно дедалі менше залишається українським. Посилюється тотальна присутність та всебічний контроль Росії в Україні. Від "дружби" чимдалі відчутніше відгонить капітуляцією України як незалежної держави.
Так звані спільні проекти, про які так солодко співають наші новітні москвофіли, чомусь завжди перетворюються на суто російські з обов'язковим цілковитим зникненням української складової. На сьогодні газотранспортна система України (у повному сенсі економічна основа нашої незалежності) передана під цілковитий контроль Москви, як майже всі стратегічні об'єкти на наших теренах. Що з цього приводу повинен думати свідомий громадянин, не байдужий до долі своєї Батьківщини?
Але найбільш болюча наша рабська залежність відчувається саме в духовній сфері. Навіть на рівні повсякденності. Куди подітися від духовного терору "Руського радіо" і десятків таких же радіостанцій у громадському транспорті? Агресивна реклама, примітивна російськомовна "попса". На телебаченні, на всіх 10 нібито українських каналах інколи буває важко зрозуміти, звідки ведеться мовлення і в якій саме країні ти перебуваєш. Але перше враження - що десь у Тамбовській чи Саратовській областях Росії. Сьогодні в Україні значно менше України, ніж у 1991 році. Але під російським духовним контролем і впливом наша культура має лише одну перспективу: у найкращому разі бути жалюгідним провінційним додатком до російської, такою собі Вєркою Сердючкою, "тарапунькою-штепселем", у найгіршому - поступово розчинитися в російському мас-культі та зникнути.
А пересічному громадянину України, який не втратив національної гідності й відповідальності, нині нестерпно важко ведеться на рідній землі. І не стільки через злидні, скільки через постійне відчуття приниження сьогодні та очікування приниження завтра. Важко жити. в умовах постійного "бути чи не бути", гадаючи, чи втримається країна, чи не втримається. Це виснажує душу і позбавляє можливості нормально планувати своє життя, спокійно працювати, зрештою, почуватися людиною і громадянином.
У такі моменти історії надзвичайно багато залежить від провідників нації, від національної керівної еліти, від верхівки суспільства. Саме вона має давати народові зразки патріотизму, жертовності, розуміння національних інтересів. Однак наша еліта не є національною, патріотичною, зрештою вона й елітою, за гамбурзьким рахунком, не є.
У вирішальні моменти національного буття нація потребує непересічних особистостей. Таких не дасть наша компартійна номенклатура, партгоспактив з їхніми примітивними рефлексами нагромадження. Вони й досі не відчули, що керують незалежною державою, їм й дотепер здається, що вони, як і раніше, мають їздити звітувати на московський килим.
Їздять. З великим задоволенням, адже ця справа звична. Їх найхарактернішою рисою є абсолютна відсутність патріотизму. І нема на те ради. Важко розраховувати, якщо того "чуття єдиної родини" з власним народом не було протягом всього їхнього свідомого життя, воно раптом виникне тепер...
Як страшно все повторюється у нашій історії, після Шевченкових рядків "раби, підножки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани" минуло вже півтора століття, а що змінилося на краще? Навпаки, історія накидає вражаючі паралелі і щодо Варшави, і щодо Москви.
Проте з'являються дуже загрозливі симптоми. Ми втрачаємо один з останніх регіонів, де існувало природне українське мовне середовище. Ми втрачаємо Галичину. Російські гроші, російський капітал працює й там, намагаючись опустити цей край до середньоукраїнського рівня зросійщення. Трагедія Ігоря Білозіра була лише видимим проявом цих процесів, коли до завдань русифікації підключають потужні механізми ринку, а вони створюють особливе, глибоко антиукраїнське середовище, яке потребує "попси": масових феноменів російської ерзац-культури. Галичину кинули під колеса російських мас-медіа, шоу-бізнесу, "співпраці" з російським напівкримінальним капіталом.
Культурний неоколоніалізм, жертвою якого за цілковитого неспротиву керівництва держави стала сьогодні Україна, крім політичних інтересів, містить ще й цілком конкретний матеріально-фінансовий сенс і зиск, адже, приміром, мовна експансія, крім експансії політичної, полегшує й експансію товарну. Засилля мови відповідної країни на чужій території, та й культури в цілому, забезпечує панівні позиції цієї країни в рекламному бізнесі на території, що стала об'єктом експансії. Країна, що здійснює експансію за таких обставин, набуває односторонніх переваг у конкурентній боротьбі з іншими країнами, бо діє на території, де вона вже встигла накинути свої стандарти споживання й поведінки.
Найбільш наочно духовна залежність від метрополії проявляється у психології та поведінці української політичної, економічної, адміністративної еліти. Українська еліта є компрадорською не лише в суто економічному розумінні цього поняття (адже серед наших олігархів практично немає людей, котрі зробили б капітали не на бізнесі з Росією шляхом спекуляцій російськими енергоносіями та демпінгового збуту української сировини до тієї ж таки Росії), а й духовно. Так звана "українська" еліта є головним споживачем і "дистриб'ютором" культурних продуктів метропольного виробництва (часто сумнівної якості). Її мислення практично ніколи не виходить за рамки, що встановлені метрополією. Саме ці "українські" бізнесмени, за влучним висловом письменниці Оксана Забужко - "нові малорускіє", вщерть заповнюють концертні зали під час виступів зірок російського шоу-бізнесу, сприяють виданню безлічі російськомовних, спільних з Москвою, газет та журналів і майже ніколи у побуті не послуговуються українською мовою, будучи абсолютно переконаними, що все українське є другорядне. Це стосується й еліти державно-адміністративної.
Отже, одним з головних завдань (можливо, найголовнішим!) реального унезалежнення України є завдання українізації еліти, її смаків та настроїв, світовідчуття та переконань, свідомості та самосвідомості. Адже компрадорська еліта схильна до увічнення колоніально-залежного статусу країни, бо саме такий статус посередників між метрополією та колонією чи неометрополією та неоколонією є джерелом її добробуту і високого становища у суспільстві.
Годі говорити про розв'язання болючих економічних і соціальних проблем України без подолання її фактичного неоколоніального статусу, що на кадровому рівні уособлюється перебуванням на найвищих керівних посадах людей, які в культурному і психологічному відношенні ще не інтегровані до українського суспільства.
Слід усвідомлювати, що неоколоніальний період у розвитку нашої держави невиправдано затягується, загрожуючи поверненням статусу цілковитої колоніальності.

Українська культура, №8, 2002