Юрій КИРПИЧОВ
Флот як дзеркало

Влітку 1867 року Російська імперія поступилася Аляскою Північно-Американським Сполученим Штатам. Не торгуючись, за половину початкової ціни — за 7,2 млн. доларів (близько 10 млн. карбованців золотом за курсом того часу). Чи багато це? Судіть самі. На картині Івана Айвазовського «Огляд Чорноморського флоту 1848 року» російські вітрильні лінкори-гіганти йдуть нескінченною низкою — і хвіст кільватерної колони губиться в блакитній імлі на обрії. Що й казати, гарні були кораблі, не дарма ж художник так любив їх. Але я про інше. На ці гроші можна було побудувати чотири такі лінкори. Що цікаво, продаж Аляски і справді пов’язаний із цими чудовими кораблями.
Ах, ці вітрильники, ця романтика! Дубові, півметрової товщини борти (чавунні ядра відскакували, як горох!), надраєна до сонячного блиску мідь рангоуту, важкі гармати в трьох деках, сяюча палуба... Прапори і вимпели. Хмари-громади вітрил на могутніх щоглах. Хвацькі матроси і бездоганні аристократи-офіцери, що знімають білі рукавички, аби зацідити в пику матросні. Флот, традиції — як це чудово! Класична, імперська краса, на яку не шкода ніяких коштів.
На жаль, якщо розібратися, то саме флот занапастив Росію. Його можна порівняти з чеховською рушницею — ось уже триста років висить вона заморською екзотикою на сірій стіні російської історії і рано чи пізно стріляє. Тільки завжди чомусь у протилежний бік...
І це дуже дорога рушниця. До початку Кримської війни Чорноморський флот мав 14 нових вітрильних лінкорів — останній ввели в стрій перед самою війною. У тому числі чотири 120-гарматні, найкращі у світі, і вже будувалися перші гвинтові. Плюс 11 вітрильних і стільки ж парових фрегатів та корветів, а всього — понад 120 кораблів і суден. На Балтійському морі кораблів було ще більше, у тому числі 26 лінкорів. Скільки сил і коштів було вгачено на чергову, третю за ліком після Петра I й Катерини I, спробу стати великою морською державою! Півтораста років країна будувала флот, плекала моряків і посіла третє місце у світовому табелі про ранги.
Це був чудовий, новітній флот! З таким одразу хочеться чогось глобального. Але для цього потрібні ще й голови (себто — державний розум), а з ними не склалося. Історично. Для війн зі Швецією та Туреччиною такі потужні флоти не потрібні, а змагатися в морях із Францією чи Англією — мріяти, звісно, не шкідливо, але ж є й межі.
Того разу занесло... Втім, не вперше і не востаннє. Того разу щойно Корнілов і Нахімов блискавично спалили турецький флот у Синопській бухті, як ці дивні англійці несподівано заступилися за бусурман. І французи, і сардинці з ними заодно. Але французів хоча б зрозуміти можна — їхній Наполеон III хотів помститися за дядька, за взяття Парижа і власні приниження. Він, бідолаха, і барона Дантеса в Петербург присилав (того самого), і дружбу пропонував, а грубий Микола I не захотів піти назустріч, навіть не назвав братом, як рівного. А італійці? Пообіцяли їм шматочок Австрії — і вони туди ж! Та й сама Габсбурзька імперія, що її всього п’ять років тому (у 1848—1849 роках) врятували російські війська, також пригрозила зброєю. Навіть Пруссія надіслала кілька тисяч «добровольців»... Навіть швейцарці прибули. Ну чому росіян так усі не люблять?
У відповідь на легковажну атаку Синопа союзники ввійшли в Чорне море. До Севастополя прибув англійський пароплавчик і передав нахабну вимогу могутньому російському флоту — сидіти й не висовуватися! І Нахімов сидів. Союзники облаштували базу у Варні — Нахімов сидів. Бомбили Одесу — і носа не висовував. Турки допомагали чеченцям — все одно сидів. Так він просидів вісім місяців, доки на початку вересня 1854 року союзна ескадра не почала висаджувати війська в Євпаторії. 350 кораблів і суден. Тільки лінкорів — 36! Правда, 24 з них перевозили солдатів і військове майно, тож прикривали десант усього 12 британських лінійних кораблів. Таких же, дерев’яних і вітрильних, як і російські.
Саме час сміливому Нахімову ввірватися в їхню гущу і влаштувати другий Синоп! Втрачати ж було вже нічого, гинути — то з музикою! Натомість він затопив п’ять своїх білокрилих красенів на вході в бухту Севастополя — ще до підходу ворога до бази флоту — і вирушив рити шанці. За що й став адміралом. Решту кораблів потопили через рік, перед здачею «міста російської слави».
У чому ж річ? У тому, що англійці та французи поставили на кількох лінкорах, на додачу до вітрил, слабенькі парові машини і гребне колесо, хоча для цього довелося прибрати більшу частину гармат. Вийшли незграбні, тихохідні, погано озброєні гібриди, але незалежність від вітру перекривала недоліки й робила їх сильнішими за будь-якого вітрильного владаря морів!
А перед самою війною союзники ввели до складу своїх флотів швидкохідні гвинтові лінкори. Сильні, багатогарматні, але теж поки що з вітрилами і дерев’яні — французький «Наполеон» та британські «Агамемнон» і «Санспейр».
Цього й десятків пароплаво-фрегатів — озброєних дерев’яних пароплавів — виявилося цілком достатньо, аби прибрати прекрасний, романтичний, та цілком позбавлений сенсу російський флот із блакитної арени. На Балтиці ситуація аналогічна — дві навігації поспіль довелося відсиджуватися у Кронштадті. Далеко дивився Петро I, закладаючи фортецю! Було де відсидітися. Тільки англійці заганяли балтійців туди разів зо три, здається. Кораблів можна багато набудувати, але де взяти сміливих та інціативних моряків для них у холуйській країні?
Тільки розумній і по-жіночому привабливій Катерині I вдалося пробудити у деяких підданих почуття власної гідності — піднявши перед тим почуття гідності чоловічої. Тому саме її часові й належать усі головні російські морські перемоги. Власне кажучи, не флот — головна проблема Росії, а люди, народ. Тож дуже став у пригоді Кронштадт. Більшість воєнних років Балтфлот відсиджувався в потужній фортеці. І 1917-го «висидів» революцію.
Чим закінчилася Кримська війна — відомо. Оголила, мовляв, виразки самодержавства і послужила каталізатором реформ. Проте є й інша думка: саме та давня війна і саме флот погубили велику Росію! Оскільки відразу після втрати флоту влада розпочала його відродження. Але ситуація змінилася — і різко. Настала епоха парових двигунів і сталі. Вартість кораблів зросла багатократно, для їх побудови були потрібні не дядьки з сокирами, а сучасні заводи, залізниці і багато чого ще. А передусім — гроші! Саме їх і не було.
Російських самодержців завжди дуже дивувала ця прикра обставина. Усе неначе тобі підвладне, якщо тільки гвардійці не задушать шарфом або не проб’ють табакеркою скроню. Усе, окрім грошей. І карбувати їх пробували більше, і друкувати, а пуття ніякого. Воювати треба, а немає на що! На війну їх іде надзвичайно багато. 1853 року дефіцит бюджету Російської імперії становив 53 млн. карбованців, а 1855-го — вже 307 мільйонів. Сума велетенська. Це вартість сорока Алясок або 120 першокласних вітрильних лінкорів. І що робити? Чи то не будувати їх узагалі, жити собі тихо-мирно й не втрапляти в такі ситуації, чи то навпаки — будувати ще більше і спробувати щастя ще раз? Як чинять у таких випадках справжні послідовники імперської ідеї? Саме так.
Спочатку допоміг Бісмарк. Прилаштував російські державні облігації на німецькій біржі. Тут приревнували недавні вороги французи і теж позичили. І пішло-поїхало! Країна міцно сіла на кредитну голку. А оскільки Олександр III німців недолюблював, то головним кредитором стане Франція. З відомими наслідками. Через ці кредити доведеться вплутатися в абсолютно непотрібну, згубну велику війну, вилізти з якої вже не вдасться.
Але мало цього! Мало в буквальному значенні слова — кредитів бракувало для модернізації армії, й особливо флоту. Тому Олександр Визволитель пішов на скасування кріпосного права — заради викупу, накладеного на селян. Таке «визволення» селяни ще згадають у 1917 році. А коли й цього виявилося мало — довелося продати Аляску. На що тільки не підеш заради великої мети.
Що ж, флот знову побудували. Великий. Океанський. І знову захотілося куди-небудь влізти. Цього разу — в Корею. Хто ж думав, що ці дивні японці образяться? Ніхто. Та й дідько з ними, нехай собі ображаються! Для того й будували броненосці. А на ображених воду возять. Але ганебна Цусіма підкралася непомітно — і країна знову позбулася свого флоту. До речі, Синоп так і залишився остан¬ньою великою перемогою російських моряків, хоча флот будували ще не раз. Півтора століття минуло відтоді...
Гадаю, ви не здивуєтеся, дізнавшись, для чого після Російсько-японської війни 1904—1905 рр. імперія брала нові й нові кредити. Втративши броненосний флот, кинулися будувати дредноутний! І коли підлі австріяки скривдили дорогих російському серцю сербів — хіба можна було стримати праведний гнів? Хіба це не привід для війни? На жаль, нові, над¬звичайно дорогі лінкори протягом усієї довгої війни простояли в Кронштадті так само, як і старі, потім їхні екіпажі сказилися від неробства — і флот остаточно занапастив Росію.
Кораблі взагалі зіграли в її долі фатальну роль. Про одного з них Вінстон Черчілль писав, що він сильніше за будь-який інший корабель змінив світову історію — і в цьому сенсі рівних йому немає! Йдеться не про «Аврору», а про німецький лінійний крейсер «Габен». На початку Першої світової війни він прорвався у Стамбул і заблокував протоки, про які мріяла ще Катерина I, найнявши своєму онукові Костянтину Павловичу дядька-грека. Той так і не став новим імператором Візантії і не зірвав зі Святої Софії півмісяць, повернувши на законне місце хрест.
«Габен» перекрив Росії кисень, позбавив її життєво важливих військових поставок і фактично повалив найбільшу монархію світу. Заодно впали ще дві імперії — Османська й Австро-Угорська. Ні, навіть три — забув про саму Німеччину. Між іншим, зробити те ж саме — закрити Босфор — могли свого часу Нахімов із Корніловим, і не довелося б їм рити шанці біля Севастополя. На жаль, не той масштаб у цих хоробрих командирів кораблів. Не флотоводці вони.
Порівняно з цим подвигом, крейсер «Аврора» опиняється на задвірках історії. Та все ж її постріл, навіть якщо його й не було, є символічним і теж слугує вагомим аргументом на підтримку викладеної гіпотези. Ну, а роль флоту в долі СРСР — тема окремої розмови, хоча, за великим рахунком, комунізм лише розвинув і зміцнив національні традиції. Про нову Росію судити поки що рано, але якщо там знову заговорять про океанський флот...
Втім, уже заговорили. Володимиру Масоріну, головкому ВМФ Росії, уже знадобилися атомні авіаносці, хоча б штук шість. Так він заявив у липні, на святкуванні Дня флоту.

Дзеркало тижня № 47 (676) 8 — 14 грудня 2007