ФАНТОМ ОДВІЧНОГО ВТОПЛЕНИКА

З “чорного ящика”
КРИМ: ДЕКІЛЬКА РЕАЛІЙ І РЕТРОСПЕКТИВ

Дякувати долі, Вкраїну уже п'ятий рік - після проголошення незалежності - минають кров і вогонь братовбивчої війни - дай, Боже, щоб віками так і було... Хоча й не скажеш, що все у нас гаразд, що скрізь - тихо, супокій. Уже який рік дедалі тривожніше, там, у Киму, яукий ще донедавна асоціювався тільки з відпочинком, безтурботністю та веселощами...

ДО ПБК

Вважай, рай земний улітку - то тільки ПБК: південний берег Криму. Така собі, вузенька обмережка півострова, що на малі своїми обрисами нагадує вістря списа. До ПБК -натруджена земля. В спеку зомліло дихає, тремтить маревом з краю в край, що б тут було, втрималося, якби не Дніпрова вода? Та й електрострум, нафта, газ, вугілля - не щирий дарунок великого сусіда: все - за рахунок України. Й ось тобі маєш: «республіка Крим», «кримський парламент», «кримський уряд» , зрештою - і «президент»...
Банально, але не смішно, гірко від цього.
І в усій колотнечі, що зчинилася в колишній області-півострові, і зчинилася не трудягами-пролетарями, селянами чи рибалками із «прошарком» укупі, - так у всьому цьому вариводстві знову далася взнаки «бєлая кость». Її, сказати б, багато­річне й маячливе усвідомлення «історичної виключності» в прина­лежності до ПБК. Умовний рефлекс його кувався й передавався місцевій знаті десятиліттями, виникала своєрідна кастовість: із хамів -у різнокаліберні партійні та інші хани.
Пригадується, років із десять тому, будучи у від­рядженні, довелося зайти до Ялтинського міськкому хоч і компартії України, але, здалось, якогось московського опорного пункту КПСС: все - тільки брат­ньою, російською. Написи, документація, таблички на дверях кабінетів, розмови в них і в коридорах, і перше ж запитання, сам підхід до мене, кореспондента республіканської газети: «Ну, - поцікавився секретар міськкому, - что нового в вашем ЦК?»
Хай тобі трясця... Але в Сімферополі й геть не до сміху стало. Від тупоголового, мовленого московським прононсом запитання: «Как, хохли, жіви? - осміхався колега-телевізійник. - А Украіна ваша?»
Отже, і цей - туди...

Десятиліттями й десятиліттями твердилося: Крим - це Росія. Десятиліттями кримські газети, радіо, телебачення не мовили ніякого іншого слова, крім слова великого братнього народу. А ще ж - і фактор радянської доби: знову ПБК.

Лівадія, Ореанда, Форос, Аи-Даниль... Не будемо більше перелічувати точок кримського земного раю, куди щороку зліталися влітку побогувати «вірні ленінці» й найвищі гості з братніх країн соцтабору, союзні тузи й республіканські королі. Місцева знать - коло них, комусь дозволялось і ручкатися з вождями, комусь - валізи родичів приїжджих носити, ще комусь - «в пресі-телебаченні» про приїзди та від'їзди людям розповідати. Так і стали газети, радіо, телебачення -впливова сила на людську психіку, волю - крім засобу «інтернаціо­нального виховання», ще й сівалкою комплексу ПБК: тільки до нас щороку спускаються з небес народні боги...
Дурна й скажена, але й чітка, як смола, та сила - лжемесіанство, лакейське прагнення барства. Влипли по вуха в це діло й сучасні представники «бєлой кості». Область -то вже було, втворили республіку. Із облради - верховну, а там і парламент, а відповідно - і погони: спікер, парламент, відтак і президент.
Пригадується Севастополь серпня 1993-го: натовпи, і в основному літні люди; прапори - російські; транспаранти, гнів, прокляття - Києву... Хто мав вийти, заспокоїти цих людей? І - хто підігрівав їхні пристрасті?

Пригадується торічне відрядження: Крим, неймо­вірна спекота; пересохле водосховище коло Сімфе­рополя, порепаним колиш­нім його дном ходять вівці... Дорога на захід, до Мико­лаївки. Багато новобудов - і помпезні, і середньої руки, але більшість, мабуть, виглядатимуть такими-сякими хатками: це татари повернулися із вигнання... З одним із них, татарином Якимом - сторожем на недобудованій базі відпочинку київського заводу «Більшовик» - уночі сидимо над морем, куримо сигарету за сигаретою, бо розмова не клеїться. Яким утирає сльозу - миколаївська босота спалила минулої ночі його мотоцикл, потрощила всі вікна, витолочила горо­дину. Наче у молитві: «За що? - повторює Яким. - Навіщо?»
Хто йому відповість? А нинішнього року - вже й не таке твориться в Криму. Згадаймо події в Щебетовці, Феодосії, інших селах,містах півострова. І хто винен у тому, що тут іде справжня мафіозна війна, чий парламент, президент? Кримські-мєшкови, цекови, грачі льотали до великого брата у пошуках ласки й прихистку та й сіли відомо куди, не вдалося повернути Крим на 180 градусів - вістрям в Україну. Час, події довели, хто і що є списоносці від політики з психологією ПБК.

ЧОРНОМОРСЬКИЙ СПИС

Реалії Останніх місяців засвідчують: фантом одвіч­ного втопленика російської політики щодо Криму - незнищенний, вкрай шкід­ливий нашій державі, хоча й послабивсь у загрозі після недавніх переговорів прези­дентів України і Росії. Після шалених пропагандистських перестрілок, взаємозвинувачень, опісля нестерпної напруги, що передовсім дестабілізувала обстановку в Криму, мордувала його економіку, суспільне життя Л.Кучма і Б.Єльцин взяли на свою совість розв'язання чи не найболючішого пи­тання - вирішили долю Чорноморського флоту. Того флоту, що має страшну, трагічну історію, що віками жахав сусідів Київської Русі, Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, України, Російської імперії й оберігав її південні рубежі.
Цей флот Росія, ставши його монопольною спадкоємицею, щостоліття втрачала, топила власноруч, але щоб ділитися ним, тим більше комусь увесь віддати - про те й мови не могло ніколи бути. З яких причин? Чи ж тільки Росія має переважні права на флот у Чорному морі? І, головне, - чи тільки їй він належав?

Ретроспектива 1. Українська.

Із шкільної лави знаємо, що київські князі мали грізний флот і за свідченнями достовірних історичних джерел, - навіть тогочасні своєрідні підводні човни) й ходили звитяжними морськими походами на Візантію й на інші вороже настроєні щодо Київської Русі морські держави. А ось що славне Військо Запо­розьке низове теж мало свій грізний флот й уславилось не менш гучними походами супроти султанської Ту­реччини та її васала, - цього ми в школі «не проходили». Отже, комусь треба було запустити у свідомість міль­йонів співвітчизників «істо­рію», за якою Чорноморський флот начебто має завдячувати своїм народ­женням обер-катові України - царю Петру І. Оттоманська Порта на той час мала чи не найсильнішу, найчисельнішу і найбільш організовану в світі армію. Запанувавши на Чорному морі й Балканах, оволодівши гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, вона вико­ристовувала їх як плацдарм для подальшого наступу на Україну, Росію, Польщу, Білорусію. За всяку ціну треба було не дати їй змоги закріпитися більш упевнено на цих вельми важливих стратегічно територіях. З названих чотирьох держав з цим завданням могла впо­ратися лише козацька Ук­раїна. Її збройні сили, втому числі й морські, впродовж усього XVI століття частими, несподіваними й дошкульними нападами тримали могутнього ворога в постійному напруженні, сковували його наступальну й стратегічну ініціативу. Та особливо плідними на морські походи було XVII століття. Нагадаємо лише деякі з них. Розгром 1602 року турецької ескадри під Кілією. Успішна військова експедиція в районі Кілії, Білогорода: захоплено важливу фортецю Варну, а також 10 турецьких галер з продовольством, товарами й екіпажами. 1609 рік. Черговий звитяжний похід. Запорозький флот на чолі з гетьманом Сагайдачним входить в гирло Дунаю, атакує Кілію, Білогород, Ізмаїл..,. І таких звитяжних походів було не десятки, і навіть не сотні - тисячі! Козаки неодноразово брали Синоп і, як образно відзначав літописець, «окурювали» мушкетним димом Стамбул.

Італієць Д'Асколлі, очевидець морських боїв запорожців з турками писав:
«Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, але й 20 чайок не бояться на 50 галер напасти, як то буває щорічно». Дійшло до того, що в першій половині XVII століття українці-козаки повністю запанували на Чорному морі, взяли під свій контроль навігацію між Босфором і Лиманом. Відомий італійський мандрівник П'єтро делла Валле писав у травні 1618 року: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли, не сплюндрували.
У кожному випадку, вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, коли вони докладуть більше енер­гії, будуть цілком його контролювати».
На жаль, більше енергії, скориставшись поразкою українського і шведського військ під Полтавою 1709 року, доклали інші. І нащадки їхні намагаються й досі нас переконати, що біле є чорне. За право, володіти Чорноморським флотом у віковій боротьбі з Оттоманською Портою Україна заплатила життям тисяч своїх найкращих синів.

Ретроспектива 2. Російсько-українська.

Чорно­морський флот ніколи не був суто російським. У Чорне море російські військові кораблі вперше вийшли після азовських походів Петра І. Прусський же похід завершився невдачею, і 1711 року Росія віддала Азов Туреччині, а свої кораблі мусила знищити. . ,
Війна 1787 року була не менш кривавою і безглуздою, як усі інші турецько-російські війни того періоду. Але для нас вона знаменна народженням нової складової частини російських збройних сил - Війська вірних козаків. Генерал-аншеф О.Суворов передав Кошу цього війська знамена й регалії колишньої Запорозької Січі. За виявлений масовий героїзм на суші і на морі 1788 року Військо вірних козаків переіменовано в Чорно­морське козацьке військо, і воно, до речі, складалося з кінноти й флотилії, яка налічувала 51 судно. На одному з них генеральний писар, а згодом суддя Антін Головатий привіз своїх небожат обживати кубансь­кий степ. Отже, з 1787 року Україні історично належить 51 судно Чорноморського флоту.

Ретроспектива 3. Суто російська.

Ще одна безглузда війна - кримська. Російська імперія вступила в неї з величезним флотом. Але кількість невдатна була здолати техніку вищого розвитку - що могли вдіяти вітрильники проти англійських, французьких кораблів із паровою тягою. Тож знову-кораблі затоплено. Цього разу в Північні бухті Севастополя. І цього разу поразка виявилася особливо нищівною через те, що Росії до 1879 року заборонялось мати свої військові кораблі на Чорному морі.

Рік 1905-й. Він теж позначений колосальними жертвами: розстріляно бунтівний крейсер «Очаков після блукань і пошук порятунку в чорноморських портах вийшов з ладу пан­церник-привид «Потемкин» - його притопили самі революційні матроси.
Отже, якась зла сила, схоже, нависає і переслідує Чорноморський флот від тих днів, як він став суто ро­сійським. Та імперія вперто відбудовує його. Втрачає. Знову відбудовує. Бо флот - це потужна можливість швидкого, масованого мілітарного виходу у Світовий океан, а відтак і можливість до тиску на інші держави, панування. Тому й зараз не може бути мови про остаточну втрату Криму, Севасто­поля з військове-морськими базами: це - стратегічний спис, випнутий далеко в море, хто ж утратить його...
Кожна держава переслі­дує свої цілі, вдається до відповідної політики, засобів її здійснення. Морська держава - ясна річ, не­мислима без власного сучасного флоту. Це сповна усвідомлювали державні діячі Української Народної Рес­публіки, які переслідували не агресивні, завойовницькі цілі - навпаки.

Ретроспектива 4. Знову українська.

1917 рік здійняв хвилю патріотизму, віри в можливість утворення неза­лежної України. Прагнення відродити її колишню морську славу виповнювало не лише політиків - після лютневої революції утво­рюється Український військово-морський штаб Бал­тійського флоту, на Сибірській, Амурській, Каспійській і флотилії Північного Льодовитого океану виникають Українські військові ради. Свої ради діяли, і найактивніше, на Чорноморському флоті - тут, за свідченням достовірних джерел, 75 відсотків особового складу становили українці. Першим під український стяг став севастопольський напів-екіпаж під командуванням підполковника В.Савченка-Більського. А до кінця осені 1917 року над доброю поло­виною кораблів на Чорному морі майорів національний прапор. 24 грудня він здій­нявся і над грізним лінкором «Воля». Цього ж часу в Києві утворюється Український секретаріат морських справ, що згодом перетворився в Міністерство морських справ.
З добром, по-братськи Петроград не міг сприймати дії УНР. Значною мірою На долю Чорноморського флоту вплинув конфлікт між Центральною Радою і Петроградським більшовицьким урядом, що розпалився наприкінці 1917 року. Із Севастополя до Одеси, оголосивши себе українськими, пішли крейсер «Память Меркурия», міноносець «Завидний». Більшовики всіляко нагнітали обстановку, поглиблювали розбрат на флоті. Однак, залишаючись і в Севастополі, українськими оголосили себе лінкори «Воля», «Св.Евстафий», міноносці «Зоркий», «Звонкий», «Борец за свободу» - колишній панцерник «Потемкин». Про визнання влади УНР Морській Генеральній раді телеграфує коман­дуючий Чорноморським флотом адмірал Неметц. 14 січня Центральна Рада приймає «Тимчасовий закон про флот УНР». У цьому документі зазначено, які цілі переслідував Київ: «Чорноморський флот - військовий і транспортний (тобто торговий) проголошується флотом Української Народної Республіки і виконує обов'язки по охороні узбережжя і торгівлі на Чорному , і Азовському морях...»
Отже, охорона рубежів держави, торгівля. Ніяких воєн, агресій. Всі обов'язки по утриманню флоту УНР брала на себе. Всі кораблі мають стати під український прапор.

Цікаве свідчення про тогочасні події подає часопис «Самоосвітник» (№ 1, 1937 р.), що виходив у Львові. Звернімося до публікації «29 квітня це день українського моря, української фльоти» (подаємо мовою оригіналу):
«Полумя революції 1917 року огорнуло всі нації московської імперії, прой­шло всіма поярмленими землями й ніби зоря засвітило над трьома морями. Дійшло воно й до українського моря - Чорного моря. Чорно­морська воєнна фльота, що складалась у більшій частині з моряків українців, прий­няла вибух революції як заповідь нового життя.

Ідея національного визволення промостила собі шлях і до завзятих моряцьких сердець. У вогнях революції росте національна свідомість серед моряків українців. Севастопільський гурток «Кобзар», який нелегально існував ще від 1900 р., пожвавлює свою культурно-освітню, національно-освідомлюючу працю серед моряків і прибережного населення. Засновуються українські гуртки на кораблях, у гарматній та летунській школах, кадри свідомих українців ростуть із дня на день; З'являється потреба ширшої організації, яка й повстає в м. березні, на зборах шістьтисячної ук­раїнської маси. В м. квітні український маніфестаційний похід у Севастополі начислював кільканадцять тисяч учасників. І на 1 Всеукраїнськім військовім з'їзді в Києві (м. травень 1917 р.) являються делегати українських моряків із Чорноморської фльоти.

В м. жовтні того першого року революції вже має перший український прапор на кораблі-транспорті ч. 119. В листопаді Чорноморська фльота ділиться на дві частини: українську й мос­ковську, що їх взаємини зовсім не можна вважати приязними. Над українсь­кими кораблями лопотять жовтоблакйтні прапори - в пристанях Одеси й Севастополя. І коли на Україну грянули вперше большевицькі банди, то й на Чорнім морі збольшевизовані моряки зробили наступ на українців. Із рук московських катів упали перші вартові ук­раїнського моря. Кров'ю припечатали відродження княжного й козацького панування на Чорнім морі.
Коли большевиків про­гнали, а група українських військ під командою полковника Болбочана йшла на Крим, у Чорноморській пристані в Севастополі розійшлися чутки, що українське військо маршує на злуку з Чорноморською фльотою. Колегіальне представництво Чорноморської фльоти «Центрфльот», рі­шило підняти український прапор. Адміралові Саблінові запропонували перебрати командування над фльотою. 22 квітня 1918 року адм. Саблін видав наказ, що «всі судна, портове майно, які находяться в пристанях Криму та на його побережжі, є власністю Української Народної Республіки. А тому наказую скрізь де треба вивісити українські прапори».
А ось прийшов день 8 квітня 1918 року. Чудовий, повідний день. У севастопольській пристані зібралася вся Чорноморська воєнна фльота. На вістку, що до пристані підходить ук­раїнське сухопутне військо, з адміральського лінійного корабля подали наказ: «Фльоті підняти прапор!» На кораблях впала команда:
- Стати до борту!!
Залога лавою звернулася до середини корабля. Наказ: «На прапор і гюйс - струнко! Український прапор під­няти!»
Під сурми й свистки підстарший злетів угору український прапор. На Чорноморській фльоті - у складі 7 лінійних кораблів, двох кружляків, кільканадцятьох нових і старих міноносців, 8 нових підводних човнів та кількох кораблів осібного призначення - залопотіли українські жовто-блакитні прапори. Перед відродженою Українською державою відкривалися морські шляхи у світ. Ланцюг, що сковував Україну понад двісті років, тріс теж і в тім найважнішім місці.
День 29 квітня 1918 року стався днем Свята Українського Моря. В пам'ять Великої Традиції й науку молодому поколінню, щоб свої життє­радісні шляхи прослало морями, щоб українську славу понесло морськими хвилями в далекі країни...»

ЗАЙДИНА ЧОРНА СПРАВА

СТРІМКО Й КАТАСТРОФІЧНО розвивалися події після підписання Брестського миру. Коли кайзерівські війська набли­зилися до Одеси, панцерники «Ростислав», «Синоп» та інші судна пішли до Кавказького узбережжя. «Сього числа Севастопольська фортеця й флот, який у Севастополі, підняли українські знамена. Командувати флотом вступив адмірал Саблін», - така радіограма надіслана 29 квітня 1917 року Центральній Раді. Її "підписав контр-адмірал, згадуваний Саблін (справжнє прізвище, за свідченням історика В.Сергійчука, - Шаблій, яке змінили довільно і без згоди майбутнього командуючого ще при його вступі до морського кадетського учи­лища). Згодом - повторна телефама: «Браття Київсь­кої Центральної Ради! Сього числа Севастопольська фортеця і флот у Севастополі підняли українські знамена. Контр-адмірал Саблін».

Центральна Рада мовчала лише тому, що її вже розігнали німці.* Їхні війська нестримно наступали, от-от мали увійти в Севастополь, Саблін-Шаблій віддає наказ вивести флоту Новоросійськ. Увечері ЗО квітня під вогнем кайзерівських військ близько двох десятків кораблів покинули Севастополь. Тут під командуванням І контр-адмірала Остроградського залишилися сім лінкорів старого типу, крейсери «Прут», «Кагул», «Память Меркурия», кілька міноносців, усі субмарини... 1 травня німці взяли їх під охорону і змусили опустити синьо-жовті прапори й замість них підняти кайзерівські...
Жорстокою, трагічною була доля України. Стільки вистраждала, від кого тільки кривди не зазнавала. Хижо навалювалися зайди із півдня й заходу, та східний сусід - віками творив свою чорну. справу, маючи Україну за свою колонію.

Ретроспектива 5.
Посилаючись на умови підписаного більшовицьким урядом Брестського договору, Німеччина ультимативно зажадала повернути до Севастополя кораблі, що пішли у Новоросійськ. Росія, тепер уже червона, більшовицька - знову розпоряджалася Чорноморським флотом, вершила його долю. А точніше жертвувала ним:
кайзерівцям віддано лінкор «Воля», крейсер «Траян», кілька міноносців, інші кораблі, за наказом Леніна і Грецького- затоплено. Ось тобі, Україно, дарунок від старшого брата...
Однак і в цій ситуації - коли вже стільки жертв, а рештки флоту, порти були в руках німців - уряд УНР не втрачав надії на' щит у Чорному морі. Після пере­говорів у Берліні Україні було повернуто лінкор «Воля», крейсер «Кагул», одинадцять міноносців, сім лінкорів застарілого типу, кілька підводних човнів, транспортів і допоміжних суден. Але знову - зайдина чорна сила: в грудні 1918 року ці кораблі захопила Антанта, частину з них вивела в Стамбул, згодом - у Північну Африку.

Ретроспектива 6.
Комусь може здатись: автори дивляться, подають історичні події, факти, сказати б, примружившись: оце - наше, українське (все - гарно, миле серцю!), а ось їхнє російське - ну, геть усе бридке, недолуге...
Ні, погляд і думка наші - не упереджені, не засліплені лукавістю. Ми знаємо й з гордістю згадуємо славу флоту, здобуту в битвах: коло Фідонісі 1788-го, коло Тендри й Керченську морську битву 1790 року...
З гордістю згадуємо імена тих, кого по праву вважають славою російського флоту (хоча і серед них чимало українців з поросійщеними прізвищами) - адміралів і віце-адміралів Ф.Ушакова, Д.Сенявіна, А.Грейга, П.Нахімова, Г.Бутакова, С.Макарова... А ще довший список відважних синів Росії із числа нижчих офіцерів, а ще ж довгий-предовгий, коли називати матросів (серед них українець Кошка - Кішка! Згадайте історичного Самійла Кішку)... Вічна слава, добра пам'ять їм, хто складав міць і силу Чорноморського флоту від часів прадавніх і до останньої війни, найкровопролитнішої, найжахливішої...
За тих, хто в морі... Хто беріг його від зайд...
Годі й сумніватися, що не якісь там самопальні містечкові діячі (на штиб грачів, мєшкових і цекових з К°), вдатні чи вмілі вершити долю Криму. Останні події засвідчили: вони були маріонетками. І відповідно - самовпевнено, безапеля­ційно поводилася офіційна Москва, і, як у відповідному театрі жахів, розіграли свою трагедію на півострові хаос, корупція, мафіозні банди, проблеми кримських татар. Але все це вив'язалося у Гордіїв вузол не через синдром ПБК (хоча, повторюємо, впевнені: цей фактор віддавна психологічно тис на розвиток кримських реалій):
Чорноморський флот, «місто російської морської слави» Севастополь - ось очевидна першопричина багаторічної колотнечі на півдні нашої держави.
Топили й відбирали його зайди. Топили більшовики. А тепер ось і Москва епохи царя Бориса сказала: ось тобі, Україно, дарунок від старшого брата, бери, що даю від утопленика, бери, покидаю...

Микола ЛИТВИН, Юрій СЕМИВОЛОС
“ЧасTime” , 22 серпня 1995