Протягом тривалого часу, принаймні останні 10 років, у російському істеблішменті спостерігалася деяка розгубленість щодо стратегії «української» політики Москви.
Проявом її була конкуренція різних концепцій цієї політики: від вимог негайного повернення «бунтівної провінції» в «матінку-імперію» - до несміливих спроб навчитися ставитися до України як до повноцінної сусідньої держави на кшталт Фінляндії чи Польщі. Дещо карикатурним вираженням цієї розгублености була знаменита фраза президента Бориса Єльцина: «Що нам робити з Україною?».

Однак нині вимальовується формування певного консенсусу щодо сприйняття і потрактування України поміж найвищих керівників російської держави. Хоча називати цей курс «новим» можна лише дуже умовно. У сенсі стратегії ніяких фундаментальних змін не передбачається. Україну, як і раніше, не здатні оцінювати як справді незалежне державне утворення, проте деяка готовність шанувати формальні обставини таки ж з'явилася.

Йдеться про готовність російських можновладців у взаєминах з Україною не чіпати символи. На емоційному рівні це прагнення не торкатися символів, зосередившись на реальному фактичному підкоренні всіх проявів життя сусіднього суспільства висловив відомий російський сатирик М. Жванєцький, виступаючи на сумнівному, з виразними антиукраїнськими тенденціями збіговиську «Конгрес вихідців з України в Росії». Він заявив, і це можна вважати артикуляцією найзаповітніших планів нинішньої адміністрації Кремля: «Незалежність України має бути символічною». У перекладі на політичну мову це означає - цілковита залежність від Росії зі збереженням формальних ознак суверенітету. Беручи до уваги нинішні вимоги російських політиків про згоду офіційного Києва на новий раунд тотального зросійщення українців у галузі мови, культури, інформації, духовности, психічні атаки на будь-які системні спроби захисту українського в Україні, можна говорити про цілеспрямовану політику Москви. На її вістрі - все реальне і живе українське, що є в Україні, що збереглося і може дати плоди, що може закласти підвалини майбутніх проукраїнських змін у нашому соціумі. В її основі - гра на протиставленні реального з його примусовою зобов'язувальною силою символічному з його факультативністю та ексклюзивністю. За цією політикою, що відверто не прокламується, але простежується практично майже на кожному кроці, усе українське в Україні має бути символічним, а все російське - реальним. Звідси прагнення до надання державного статусу російській мові в Україні, внаслідок чого державність української негайно набуває символічних і лише символічних форм, а вся сфера реальносте тотально охоплюється російською. Сьогодні «українську» стратегію Москви можна визначити на рівні програми-мінімум таким чином: Україна є формально незалежною, але фактично абсолютно залежною від Росії псевдо-державою.
Це аж ніяк не означає, що остаточно відмовилися від програми-максимум:
цілковитого поглинання України, перетворення її на суто географічне поняття, на «південь Росії», скасування питомо українського етно-культурного і мовного змісту, цього утворення. Ця програма-максимум чекає,на зручніші часи.

Намагання В. Путіна унезалежнити Росію від газотранспортних послуг України завдяки побудові нового газопроводу через територію Польщі й унаслідок цього «на порядок» посилити тиск на Україну якраз перебуває у річищі і першої, і другої імперської програми.

Сьогодні надзвичайно активно закладається основа такої політики Москви щодо України - економічна: поступово над усіма найважливішими галузями встановлюється російський фінансовий, правовий, управлінський контроль. Скуповуються часто-густо якимось у юридичному і бізнесовому сенсі дивним чином найкращі виробничі об'єкти. Через систему російсько-українських бізнесових об'єднань українські підприємства позбавляються безпосереднього виходу на світовий ринок. Уся українська економіка перетворюється на підсистему російської.

Російські структури беруть надзвичайно активну участь у виборах до Верховної Ради, намагаючись забезпечити її маріонетковість. Останнім часом, крім дотичного впливу на цей процес, формується й прямий шляхом створення суто російської політичної сили в Україні - політичне консолідативної і агресивної етнічної меншини «судетського» зразка - так званого «Русского блока», котрий вже встигнув поблагословити російський посол Черномирдін.

Виникнення цього блоку є реалізацією політичних інтересів Росії в.Украіні і ще одним чинником тиску на Україну ізсередини.

Ще кілька років тому відомий російський політик імперського спрямування Затулін заявив, що Компартія України не виправдала надій Москви і тому слід створювати суто російську національну партію на українських теренах. Тепер таке політичне об'єднання у вигляді так званого «Русского блока» - існує.

Москва наполегливо прагне (і не без успіху!) встановити контроль над кадровою політикою в Україні. Це робиться шляхом тиску, шантажу, організації масових кампаній у пресі проти невгодних українських діячів. Причому, політична істерія роздмухується як через «п'яту колону» в Україні, так і безпосередньо у російських державних ЗМІ, що перебувають в інформаційному просторі України. Не можна виключати й особистий тиск на гаранта української Конституції. Саме внаслідок таких кампаній було звільнено з посади «надто проєвропейського», на погляд Москви, міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка. Не дуже подобався й міністр оборони Олександр Кузьмук, і трагічна подія з російським літаком над Чорним морем стала зручною нагодою для його усунення. У цьому ж контексті треба розглядати й звільнення з посад Миколи Жулинського та Івана-Драча, які своїми спробами захищати українське в Україні дуже дратували Кремль. Українці ще пам'ятають й абсолютно непристойне цькування у російських ЗМІ Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко.

У Москві прагнуть, щоб в офіційному Києві неформально узгоджували з Кремлем усі найважливіші кадрові призначення. Звичайно, не в такий відверто принизливій формі як за часів УРСР, бо зараз і статус України в очах московських політиків дещо підвищується: вже не провінція, а протекторат.

У реаліях української історії - гетьманат № 2.

Ці особливості московської політики щодо України стали надзвичайно наочними після призначення на посаду посла Росії в Україні В. С. Чер-номирдіна. Не обтяжуючи себе нормами дипломатичного етикету, новий посол почав активно втручатися в те, що заведено називати «внутрішніми справами». Він охоче ділиться своїми думками-вказівками щодо багатьох питань мовної політики в Україні, економічної політики країни перебування, зовнішньої політики України, культурної та конфесійної політики, зокрема публічно засудив візит Папи Римського Івана-Павла II в Україну.
У цьому контексті напрошується порівняння його діяльности на посаді посла Росії в Україні з таким феноменом дипломатичної та політичної практики часів протистояння двох соціально-економічних систем, як «управління із посольства». Коли СРСР та США вели боротьбу за вплив у країнах «третього світу», то часто в африканських чи азійських державах, що були «яблуком розбрату», практикували подібну систему. У цих державах, унаслідок боротьби прихильників «Заходу» та «Сходу», незрідка панував хаос і втрачалося управління. Тоді одна із двох надпотуг, що мала найбільший вплив на національну адміністрацію, створювала у своєму посольстві на теренах відповідної держави Її «тіньовий уряд», де був «тіньовий» прем'єр, «тіньовий» міністр оборони, «тіньовий» шеф служби безпеки, «тіньовий» міністр закордонних справ і т. ін. Всі ці «тіньовики» мусили чітко виконувати настанови посольського «мозкового» центру. Деякі вчинки В. С. Черномирдіна дають Підстави вважати, що цей варіант є можливим і для України. Про міру і глибину втручання Росії у внутрішні справи України свідчить і той факт, що майже кожен український політик із президентськими амбіціями намагається розіграти «російську карту», довести свою відданість і лояльність «старшому братові», а вже потім — власному народові. Як відомо, за Малоросійського гетьманату певний час теж дозволялося малоросам вибирати собі гетьмана, але лише із тих кандидатур, які влаштовували Москву...

Прагнення її за жодних обставин не допустити справжнього унезалежнення України найбільш виразно проявляється у глибокому втручанні у мовну та культурну політику сусідньої держави. У Москві чудово розуміють реальний стан російської і української мов ув Україні. Українська є державною, себто панівною лише на папері. Насправді, на більшій частині території країни фактично і неподільно панує російська. Вагові категорії двох мов абсолютно різні. Російська протягом 350 років відчувала всебічний державний захист і підтримку, а нині за нею вся потуга сучасної Росії, величезна інерція століть панування, всі резерви російського та російськомовного бізнесу, російських інформаційних імперій, російської церкви та російського мистецтва, шоу-бізнесу, політична підтримка Кремля. Ця політична підтримка дається взнаки постійно. Дружина російського президента дає вказівки дружинам президентів країн СНД про потрібний привілейований статус російської мови в цих державах. Віце-прем'єр Росії Христенко вимагає від України надати російській мові статусу державної. А що ж має у своєму активі українська? Століття відчайдушної боротьби за існування в умовах заборон і цькування, тяжкий постімперський синдром в інтелектуально-культурному середовищі, брак коштів на підтримку мовної інфраструктури, байдужість власної постколоніальної адміністрації. За таких умов разючого реального нерівноправ'я російської та української мов надання їм формального рівноправ'я означатиме, що російська пануватиме в Україні не лише фактично, а й юридичне. Українська, не будучи панівною фактично, позбудеться ще й формального панування на власних теренах, що є для неї останнім захистом і шансом.

Отже, як казав з дещо іншого приводу Ульянов-Ленін: «формально правильно, а по суті - знущання». За названих реальних умов надання російській мові будь-якого офіційного статусу (враховуючи її фактичне панування), означатиме, що українську мову буде приречено на остаточний застій і занепад, а в перспективі - на цілковите зникнення. Це чудово розуміють у Кремлі, і саме тому так агресивно цього прагнуть. Інколи навіть можуть прохопитися і продемонструвати, якою вони бачать подальшу долю української мови та культури. Так, приміром, нещодавно доктор історичних наук Зубов, близький до керівних кіл Московського" патріарха, у своєму виступі на радіо «Свобода» заявив, що українцям і білорусам задля збереження власної культурно-національної самобутности зовсім не треба мати свої держави, своє національне «я» вони цілком можуть зберегти у складі Росії. Проте, дещо таки знаючи про складні взаємини української та російської культур, Зубов урочисто пообіцяв: «Ми більше не будемо зневажати українську мову і культуру, ба більше, ми їх фінансуватимемо з федерального центру». Напевно так, як уряд США фінансує індіанські резервації. Однак, незважаючи на допомогу американського уряду, індіанські мови і культури занепадають, не маючи історичної перспективи. Такі «підтримувальні» дії дуже нагадують так звані хоспіси, що з'явилися у багатьох цивілізованих країнах. Хоспіс - це медична установа, де невиліковно хворим людям надають усілякі знеболюючі засоби, щоб вони, не маючи ніяких перспектив на одужання, могли без зайвих страждань спокійно померти. Готуючись до чергового поглинання України, окремі інтелектуальні й політичні кола Росії вже завбачливо готують «хоспіс» для української мови і культури.

Поступове поглинання України Росією здійснюється, зокрема, й накиданням офіційному Києву так званих спільних просторів: економічного, політичного, правового, військового, інформаційного, духовного і т. ін; На практиці це означає, що, наприклад, спільний економічний простір є підпорядкуванням української економіки російським не лише бізнесовим, а й політичним інтересам через слабку диференційованість економіки і політики в Росії. Спільний політичний простір означає обов'язок України кожен свій крок на міжнародній арені узгоджувати зі Смоленською площею в Москві, де розташоване МЗС Росії і т. ін. Таким чином, так званий спільний простір не є простором українським, не є простором наднаціональним, а є простором суто і виключно російським, до якого Україна має приєднатися і в якому повинна розчинитися.

Заслуговує на увагу вже цілковито здійснений спільний церковний простір у викладі УПЦ Московського партріарха, де Україна однозначно перебуває у ролі церковної провінції Москви. Сьогодні, як свідчать дослідження, серед них і російські, Московський патріархат являє собою потужну політичну й ідеологічну структуру російської держави, що активно обслуговує її геополітичні інтереси, допомагає офіційній Москві маніпулювати свідомістю мільйонів громадян країн СНД, зокрема, й на парламентських і президентських виборах. Погляди керівників цієї структури за своїм консерватизмом навіть перевищують погляди більшости російських політиків.
1999 року орган Інституту філософії Російської академії наук — журнал «Вопросы философии" надрукував статтю Кіммо Кааріанена і Д. Є. Фурмана про ціннісні орієнтири релігійної еліти Росії. Варто зацитувати деякі фрагменти з неї: «Оцінки якостей російських людей в еліті РПЦ значно вищі, ніж в інших групах еліти. Дивовижно, але 44% церковної еліти, безумовно, згодні з визначенням росіян як «релігійних» (у нерелігійної еліти - лише 8%), що цілком суперечить дійсності, бо за всіма «вимірюваними» показниками релігійности, наприклад, відвідуваности церков, Росія посідає одне з останніх місць у світі... З тим, що росіяни мають моральні чесноти, що ставлять їх вище за інших людей, погодилися 26% еліти РПЦ і 6% нерелігійної еліти...»1.

І ще один фрагмент: «Так, «довіряють» і «дуже довіряють» партнерам по СНД 21% еліти РПЦ і 32% нерелігійної еліти; 00Н - 32% і 62%, Євросоюзу - 10% і 50%. Вважають, що розпад СРСР був неминучим - 28% і 43%, що Росія має бути наддержавою як СРСР чи СІЛА - 56% і 53%, що вона повинна бути просто значущою країною - 15% і 37%, що країни СНД -нормальні незалежні держави, такі ж як Росія - 28% і 48%»2.

Іншим напрямом граничного обмеження суверенітету України є створення цілої низки наддержавних структур у рамках СНД. Гегемонія Росії в СНД є абсолютно очевидною, і контроль з боку інститутів СНД є фактично російський контроль. Зокрема, йдеться про структури, що не були передбачені під час створення СНД: Рада Міністрів оборони СНД, Рада Міністрів внутрішніх справ. Рада Міністрів закордонних справ.

У центральних органах СНД під московським контролем створюється так зване рамкове законодавство для країн-учасниць, що суттєво обмежує законодавчу діяльність національних парламентів. Нині бути членом СНД -це означає перебувати під щільним російським контролем, адже це не Європейський Союз і не НАТО, де можна зберегти національний суверенітет і своє національне «я». Контрольовані Москвою центральні органи СНД під виглядом всіляких «спільних просторів» намагаються перебрати на себе значну частину суверенних повноважень нових незалежних держав.

Для України ж будь-яке надмірне зближення з Москвою, враховуючи політичну та історичну спадковість Росії, менталітет її політичних еліт та широкого загалу, є завжди загрозою розчинення в ній. Загроза настільки реальна, що нехтування нею означало б національне самогубство. Тим паче, що переважна більшість росіян сприймає поглинення України як нормальний і бажаний варіант розвитку відносин між двома країнами. Вже сьогодні український суверенітет у сфері «російської» політики дедалі більше нагадує суверенітет Монгольської Народної Республіки часів Чойбалсана і Сталіна, або Тувинської Народно-демократичної Республіки, коли вона ще не стала частиною СРСР і РРСФР, а її президент - першим секретарем Тувинського обкому КПРС. Фактично Україна досить повільно, суперечливо, але стає на білоруський шлях. Тиск із боку Росії посилюється, а політика нинішнього українського керівництва через свою невизначеність і непринциповість відіграє провокативну роль, заохочуючи сподівання російських стратегів на «інтеграцію» України аж до цілковитого зникнення її як суверенної держави.

Ігор ЛОСІВ

Примітки:
1 Киммо Каариайнен, Д. Е. Фурман. Люди на тающей льдине (ценностные ориентации религиозной элиты России) // Вопросы философии. 1999. №1. С. ЗІ.

2 Там само.

Сучасність №4, 2002