Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

КОЛИ КАЗАРІН ЧУЄ СЛОВО «КУЛЬТУРА»...

"Мы первыми должны подняться над суетой, указывая другим путь,
которым можно выйти из тупиков зоологического национализма...
Мы - реальная сила, которая может изменить
гуманитарный облик современной Украины".
В. П. Казарин

Про тупий стереотип щодо української мови і культури серед росiйськомовного населення Криму вiдомо давно. Причини цього - близький до абсолютного контроль над українськими ЗМІ, які є переважно російськомовними і, як слідство, байдужими до питань національної культури, а також нездатність і небажання влади зробити їх україно- і києво-, а не російсько- і московськоцентристськими. Не можна змиритися з підступною  ідеологією цих російськомовних видань, яка базується на репрезентації "старшого" брата як блага для України, але насправдi несе у собi руйнацію держави. Феноменом російського способу мислення є виключно негативне ставлення до всього українського. Боротьба ж із цим стереотипом здебільшого є нерезультативною, бо ведеться вона на сторінках україномовної або патріотичної преси, яка, ніде правди діти, друкується покищо меншими накладами, що пояснюється невикоріненістю постімперського і постколоніального синдрому і тим же вказаним стереотипом меншовартості, які створюють попит на рідномовну пресу.

Таким чином, неможливим є діалог із представниками національної меншини, які дозволяють собі брутальні образи на адресу мови і культури українців. Буде тільки їх монолог.

Власне так і називається надрукована у газеті "Слава Севастополя" від 11.04.2001 р. бесіда Єлисавети Юрздицької з професором кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім.Вернадського Володимира Казаріна: "Монолог русского в защиту Украини". Якщо виходити із тлумачення, що "монолог" -  слово грецького походження - "1) речь действующего лица, гл. Обр. в драматическом произведении, выключенная из разговорного общения персонажей и не предполагающая непосредственного отклика, в отличие от диалога; 2) речь наедине с  самим собой." (Словарь иностранных слов. М. "Русский язык", 1989, ст. 329) - то хай би професор собі тихенько десь сам із собою, але ж його антиукраїнські погляди друкуються накладом в кілька десятків тисяч примірників. То дозволю собі кілька тез українця на захист України.

Кілька слів про пана професора. Голова так званого Кримського центру гуманітарних досліджень Володимир Казарін є великою надією Росії у Криму. «Независимая газета» писала про нього 28 квітня 2000 р. у статті « В Крыму ищут объединения российских общин»: «... профессор Владимир Казарин - это лучшее из того, что может предложить Крым...».  До речі, цією статтею була оголошена і війна проти Ющенка. Ось як це починалось: «При премьере Викторе Ющенко начался очередной виток "крестового похода" против русского языка на Украине, что особенно болезненно воспринимается в Крыму».

Минулого року у рамках парусної регати, що її організувала і провела Українська Народна Партія "Собор", в Севастополі проводилась конференція "Мова і політика в сучасній Україні". Промовці розглянули проблеми вивчення української мови, демократичність законів України щодо мов. Передбачалась серйозна дискусія, діалог(!), бо з так би мовити "російського боку" були запрошений і такий стовп антиукраїнства Криму як В. Казарін. Але якісь справи завадили йому взяти участь у конференції. Бо наш «молодець проти овець» може діяти лише в режимі монологу, як-от Лівадійський форум «Русистика України: сучасний стан і перспективи розвитку», який проходив на початку року, після якого окремих вчителів російської мови було загітовано перейти в розряд політичних діячів...

Якщо ви думаєте, що у д-ра Геббельса не було учнів, то  ви помиляєтесь. І немає ніякої різниці - війна завжди війна, незалежно від того, проводяться бойові дії за допомогою зброї звичайної, чи інформаційної. Відмінники геббельсовської школи щодня до нас звертаються з телеекранів. Не треба навіть називати прізвищ - у всіх вони на очах і на слуху. Причому працюють вони набагато краще і витонченіше. І газети теж не є винятком.

Та повернемося до нашого Казаріна у «Славі Севастополя». У вказаному "Монолозі..." аргументи пана професора не є переконливими, подані факти є однобічними, а, отже, необ'єктивними, після прочитання виникає відчуття насаджуваної автором його зверхності.

Вже на першій сторінці газети наводяться його слова, якими він, очевидно, пишається: "Мы первыми должны подняться над суетой, указывая другим путь, которым можно выйти из тупиков зоологического национализма". Хто такі «ми» і що наш Соломон вважає "суєтою"  наразі невідомо. Можна тільки здогадуватись. Але ні в якому разі не захист російської мови і культури в Україні. Проте це лише гасло. А справжні зоологічні думки і почуття професор повідомляє нам далі: "Сам себя ловлю  на том, что на любимые мною украинские песни, транслируемые по радио или телевидению, стал реагировать с раздражением и недоброжелательностью".
Це вже трохи тепліше і готує читача до сприйняття справжньої сутності його закликів "Мы обязаны защищать русский язык и русскую литературу. Потому что это - защита Украины и ее культуры". Щоправда виникає питання, а чи вважає професор українську пісню чи танок складовою тієї культури? Або - як можна з такими зоологічними відчуттями захищати Україну і її культуру? "Дай ответ! Нє дайот ответа..."

Багато місця у статті приділяється роздумам про те, що "... русский язык не принадлежит исторически одной Москве, т.е. великороссам. Он детище и потому законное достояние трех великих народов: великороссов, белоруссов и малороссов. Каждый из них принял участие в его созидании,  каждый внес его становление свою лепту и поэтому вправе считать его своим". Тут видатний лінгвіст сучасності знову промазав, бо, закликаючи до "возвращения к истокам, сохранению традиций, верности памяти", зовсім забуває вказати про справжні складові джерела російської мови. Напевне в тому ж університеті є книжка під назвою "Объяснительный словарь 115 000 иностранных слов, вошедших в употребление в русском языке", яка вийшла в далекому 1885 році в Санкт-Петербурзі і написана була сумлінними професорами, а не горе-політиками від лінгвістики. Вже один факт такої рясної кількості задокументованих запозичень вказує на хибність тверджень професора. Не хоче Казарін, крім слов'янських помічати німецьких, французьких, угро-фінських, монголо-татарських і ще багато інших мовотворчих первнів російської мови, які теж є суттєвими. Можна запропонувати йому як вченому завести собі одну корисну звичку - підтверджувати свої тези посиланнями на конкретні джерела. У цьому випадку пам'ять і традиції у таких професорів не будуть вибірковими.

"Русский язык был привычен не только политикам, но и деятелям культуры Украины", - справедливо твердить професор і наводить приклади українських письменників і поетів, що писали російською. Тут важко не погодитись - і Гоголь у нас був, і Шевченко щоденники писав російською. Ну то й що? Була імперія, де на всіх язиках все мовчало. Ба гордість росіян Пушкін щоденники писав французькою, але від того він не став французом. А те, що вже в незалежній Україні є українці, яким оволодіває патологічна манія служити Москві і доводити свою вірність московству, теж є прикрим фактом. Ніколи росіяни по-справжньому не довіряли й не довірятимуть українцям. Ніколи росіяни не бачили в українцях рівних «братів», а завжди бачили в них об’єкт визиску. Про це мова піде далі.

Наступна теза теж може шокувати. "Защита русского языка и русской культуры - это не антигосударственная деятельность. Это как раз самая настоящая государственная деятельность. Этого от нас ждут не только Пушкин и Достоевский. Этого от нас ждут Тарас Шевченко (? - М. Р.) и Леся Украинка (?- М. Р.), А. А. Потебня и Д. Н. Овсянико-Куликовский". Який там вінегрет в голові у професора, можна впевнитись, прочитавши лише наведену цитату. Де він бачив, щоб на майданах українських міст спалювали російську літературу? Чому це професор Казарін хоче привласнити собі твердження Конституції України, у якій чітко вказано про необхідність збереження мови національних меншин? Чому цього Пушкін чекає з Достоєвським у незалежній Україні, про яку вони не мріяли у найстрашніших своїх снах? Невже їм хтось загрожує? Десь там осторонь стоїть і наш Кобзар, вимагаючи від влади збереження російської мови і культури. Ну давайте хоч його послухаємо: «Переписав оце свою «Слєпую» та й плачу над нею: який мене чорт  спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам ч о р с т в и м  к а ц а п с ь к и м  с л о в о м» (підкреслення Шевченка). У листопаді 1844 р. поет писав Я. Кухаренку: «Був я уторік на Україні... скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, - бодай вони переказилися». Там ще багато цікавого є - від рабів, підніжків і грязі Москви до московської блекоти. То читайте Шевченка хоч інколи, пане професоре!
Ось, наприклад, враження від творчості Кобзаря Дмитра Донцова, які той подав у статті "Заповіт Шевченка": "він ненавидів диявольську силу Півночі, тотальну, облудну, цинічну, забріхану протягом восьми століть, незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, - ненавидів він всім серцем своїм, всією душею своєю. Ця ненависть полум’ям бухає з кожного рядка, написаного ним".

Колись у Росії дійсно була велика література, яка, щоправда описувала героїв, яким були притаманні моральна слабість і бажання виправдати ту слабість умовами життя, мрії про будучність і повна нездатність ті мрії здійснити, співчуття не до геройської душі, а до розчавленого тіла, а тепер - тільки суцільна попса. Колишні герої - симпатичні невдахи, іванушкі-дурачкі, епілептики, страждальці, балакуни-нероби якось органічно переросли в бандитів, повій, суцільних міліціонерів і суцільний дев'ятий вал російськомовного криміналу.

Головною ж тезою В. Казаріна, яка у той же час не втрачає своєї хибності як приклад тези окупанта, є твердження про те, що "культура Украины - органическая и неотъемлемая часть русской культуры". Ми і раніше здогадувались про це, намагаючись побачити на російських телеканалах нескінчений ряд передач, присвячених "органічній і невід'ємній частині". Щоправда, погляд якось спотикався на явищах російської кримінальної культури, як-то "Брат-2", де російські бандити ніяк не можуть простити нам Севастополь, або на матоязичних частівках. Ну, то така культура, знаєте.

Кілька років тому довелось мені бувати у Львові та в Мінську. І знаєте, що вразило - відсутність поламаних телефонних автоматів, написів на стінках. Це, напевне, теж культура. Трохи інша щоправда, європейська. А у Севастополі я бачу довкола тільки російськомовних, які, очевидно й нищать ці автомати. І саме окремі з них плюють і мочаться в ліфтах, пишуть матюки на стінах, обгаджують своїми собаками газони й дитячі майданчики, міжповерхові сходи в будинках. То є теж культура.

Хоча, можливо професор Казарін і правий у своїх переконаннях про «органічну і невід'ємну частину». Адже в музеях Росії зберігається понад 750 найкращих і найбагатших українських археологічних колекцій - античні матеріали розкопок Олівії і Березані, скіфських курганів півдня України, пам’ятки Трипільської культури, бронзового віку, слов’янські і древньоруські вироби з Ізяславля, Любеча, Переяслава, Чернігіва, скарби Успенського собору Києво-Печерської лаври, фонди Тернопільського краєзнавчого музею, прикраси з курганів Криму і Дніпропетровщини, гармати Київської фортеці, козацькі клейноди. У Петербурзі й Москві опинилась і левова частка кращих археологічних фрагментів Херсонесу. Наразі невідома доля Великої корогви запорозького низового війська 18 століття, яка до 1932 р. перебувала в Ермітажі, бібліотеки Мазепи, реліквії з церков спаленого Петром І Батурина.

В Росії ж знаходиться і більшість українських рукописів: "Остромирове Євангеліє"(1057), «Ізборник Святослава» (1073), "Києво-Печерський патерик"(1492), "Повчання Єфрема Сирина"(1492), "Літопис Самуїла Величка"(1720) - всього 73 рукописи з XI по XVIII століття. Та й головна головна святиня України - Вишгородська ікона Божої Матері, вкрадена Андрієм Боголюбським і названа Володимирською. Музеї Росії переповнені українськими творами мистецтва, які росіяни чомусь вважають своєю матеріальною культурою. Все це багатство Росія віддавати не збирається, хоч воно не куплене і не прийняте в дарунок. Цієї української складової у Росії не відняти. «Нєот’ємлємая часть».

І продовженням цієї експасіоністської культурної політики Росії є слова про необхідність захисту російської мови і літератури, культури, як пише Казарін: «... ярко, талантливо, с опорой друг на друга...». Навіщо ця опора ми вже побачили - для брутальної анексії нашої культури.

Кому, як не професору Казаріну відомо, що колонізування будь-якого народу найперше впирається в його мову і національну самосвідомість. Саме українська культура є найвагомішим чинником, який мобілізує багатьох з нас змагатися за Україну. Проти цих факторів він і воює.

Очевидно, що росіянам слід було б зрозуміти і визнати, що українська культура понад три століття знаходилася під гнітом їхньої, яка стримала її розвиток і поставила на межу втрати самобутності. Якщо серед них є чесні віруючі, то нехай би молились Богові, що в нас не було якогось реваншу за все, що зробили з Україною.

Українська мова і культура не є складовою російської, як твердить Казарін, а є самодостатнім явищем з великими потенційними можливостями. Перешкоджають їх природньому розвитку засилля російської культури і панування російськомовного середовища в містах України, які мають термін «російщення».

Максим РОЗУМІЙКО

До розділу "Вільна Трибуна"

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ