ОДИН З ВІДОМИХ українських соціологів нещодавно зробив припущення: політична перспектива України залежатиме від того, в якому напрямку буде еволюціонувати Центр. Бо ні Західна, ні Східна Україна еволюціонувати вже не будуть - в своїх політичних орієнтирах вони визначилися. До Центру науковець відніс смугу областей від Сумської до Хмельницької та від Житомирської до Кіровоградської. Напевно, слід розуміти так, що Крим за цією схемою відноситься до Східної України. Проте якщо й погодитись з таким досить умовним по-ділом, то виникають деякі сумніви щодо кримської "визначеності".
У зв'язку з цим пригадалася недавня розмова з кримськотатарським активістом, ще досить молодим, але перспективно мислячим. Він засудив західноукраїнських політиків за недостатню увагу до Криму: "Вам здається, що Крим завжди буде "червоним" і агресивно російськомовним. Але коли нас, кримських татар, стане  більше, ви зрозумієте, що півострів буде підтримувати Україну у її просуванні в НАТО та в європейські структури значно активніше, аніж "материковий" Південь чи Схід!"

Можливо, він мав рацію. Західні українці, зокрема галичани, не дивилися на майбутнє півострова через призму кримськотатарського питання. Але тут треба зауважити, що й кримські татари до місцевих українців ставляться переважно як до "совків" і всерйоз сприймають хіба що українців галицьких. Якоюсь мірою вони праві - свідомих представників "титульної" нації в Криму небагато. Але ж не завжди так буде! Можливо, саме в цьому (тобто в поєднанні зусиль українців та кримських татар) і є певний резерв для розвитку та поліпшення ситуації? Може, позиція регіону залежатиме саме від цього моменту, а не від "еволюції" українського Центру? І Крим зможе сказати своє власне слово, причому нове; не те, до якого звикли. Особливо, якщо справі не зашкодить дещо гіпертрофований етноцентризм кримських татар та непробивна "совковість" значної частини українців зрусифікованого півострова.

Кримські татари - це окрема тема. А ось українцям варто б вишити на рушниках і вивісити на найпочесніших місцях вислів великого Кобзаря: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Подібно до того, як правовірні мусульмани вивішують вислови з Корану.

З одного боку, важко подолати наслідки "совковізації", згубність якої передбачав ще мудрий Іван Франко задовго до ленінського експерименту. Він розумів, що соціалізм не лише відбирає у людини майно, волю, віру, церкву, підприємницьку ініціативу. Саме через це відбирає у неї найголовніше - бажання і здатність думати. "І як легко при такім порядку, - писав Франко, - придушити всякі сили, що шукають чогось нового".
"Гомо совєтікус" взагалі не хоче вчитися (тим більше - "чужому"), а тому деградує у своїй закостенілості і, при найменшому тиску ззовні, починає зрікатись навіть "свого", якщо цього вимагають обставини, кон'юнктура. І тільки найсвідоміші українці розуміють необхідність розвитку, бо "стояти на місці  - це те саме, що котитися вниз", - як пише у газеті "Думка" бахчисараєць Андрій Щекун. Йому ж належать і слова: "Нам потрібна самовіддана молодь, яка в майбутньому могла б нести весь тягар української ідеї".

Чи зможе українська молодь Криму стати такою? Це залежатиме від того, чи не втратимо ми покоління, яке нині навчається в школах. Йдеться, звичайно, про якусь його частину, найбільш активну, свідому. Сумнівно, що вона дружно піде за оунівськими гаслами (час і обставини не ті), а за "есенпеушними" (СНПУ - це партія соціал-націоналістів, переважно "галицька" за впливом, яка пропагує ідею національної, расової чистоти) - тим більше. Бо ті українці і "напівукраїнці" - і юнаки і дівчата (найчас-тіше з російськими прізвищами), які закінчать українські школи і класи і про яких так часто пише "Кримська світлиця" як про нашу надію і нашу зміну, будуть надто добре усвідомлювати, що боротьба за "чистокровність" у Криму є справою ще більш невдячною, ніж у Галичині. Безумовно, кримську "специфічність" вони будуть відчувати не так гостро, як кримські татари, та все ж і не так, як українські патріоти з Галичини. Навряд чи вони схочуть сліпо йти за останніми, оскільки це взагалі не справа молоді - йти за кимось... Найкращий стимул для розвитку і активних дій - спробувати самим вести за собою, генерувати власні ідеї, втілювати в життя саме їх. То де ж та "ніша", у якій могла б достойно самореалізуватися українська молодь Криму?

На цікаву думку мене наштовхнула телепередача про Чехію. Успіхи чеського народу ведучий пояснив так: "Чеський менталітет - це благотворне поєднання тевтонського і слов'янського начал. Поєднання позитивного - це вже розвиток, вдосконалення. Це "селекція" кращих рис...". Від себе додам (оскільки вивчав це питання), що не менш "благотворним" є поєднання балтського і слов'янського начал у Литві. Литовці також впевнено дивляться у майбутнє.

Так ось, Крим зможе стати "благотворним поєднанням" слов'янського і тюркського начал, якщо співпраця між українцями , кримськими татарами і "неімперськи" мислячими росіянами стане доконаним фактом. Поки що це мрія, яка лише частково реалізується. І все ж, саме на цьому поприщі кримським українцям в першу чергу варто спробувати свої сили. Є шанс навіть стати лідерами цього процесу, оскільки кримські татари не відразу подолають свій етноцентризм, а тверезо мислячих росіян надто зв'язуватиме їхнє "патріотичне" оточення.

Українці ж просто не мають іншої можливості реалізувати себе інакше, як у співпраці, оскільки  спроба етнічно домінувати в Криму закінчилася б неминучою поразкою - менталітет не той... Зате українці надзвичайно терплячі і неамбітні. Вони - ідеальний буфер між росіянами і кримськими татарами. Ніби й не дуже почесна ця роль, роль "буфера", але й терплячість наша з часом оціниться, оскільки спокій Криму потрібен як повітря...

А ще українці могли б (в контексті Шевченкового гасла) запозичувати кращий досвід кримських татар, стаючи ближчими до них (і цим самим формуючи більш сприятливе для них оточення в Криму), а водночас бути добрим прикладом для українців "материкових". Принаймні слід подбати, щоб позитивний "кримський" досвід став всеукраїнським надбанням. Кримські українці допоможуть зруйнувати існуючий стереотип, ніби все тюркське є чимось "відсталим" і не вартим нашої уваги.

Насправді це зовсім не так. Маленький за чисельністю, але сильний духом кримськотатарський народ дав світові Ісмаїла Гас-принського з його відомим часописом "Терджиман" ("Перекладач"). Напевно, не всі знають про той факт, що деякі кримські татари ще на початку століття відстоювали ідею гармонійного поєднання передової європейської науки й технології з національною самобутньою культурою. Відомий письменник Асан Айвазов ще тоді вказував на японців як на приклад для наслідування. До речі, японці також шукали контактів з кримськими татарами, бували в Криму. А знаменита японська філософія "вакон йосай" - це якраз і є відоме шевченківське гасло "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", тільки помножене на японську послідовність, наполегливість, готовність мільйонів працювати самозречено в ім'я нації. Коли перед різними народами постають подібні проблеми, то найвідоміші мислителі цих народів приходять до одних і тих же висновків. (Інша справа, що прислухаються до цих висновків неоднаково; є нації, що не люблять своїх пророків).

Так ось, ще в першій третині ХІХ століття в Туреччині існувало "Бешикташське наукове товариство", свого роду предтеча Османської Академії наук, яка постала у 1860 році. Бешикташ - це один з найпрестижніших районів Стамбула, щось на зразок московського Арбата чи київського Печерська. Тоді це товариство об'єднало ледь не весь інтелектуальний "цвіт" османської столиці. Це були представники турецької інтелігенції нового типу, які прагнули адаптувати досягнення європейської наукової і технічної думки на турецькому ґрунті.

Для нас цікавим є те, що одним з організаторів і активних членів товариства був Феррух Ісмаїл, кримський татарин, який був вимушений емігрувати з Криму після завоювання його Росією. Отже, Асан Айвазов був далеко не першим... І вже це одне змушує ставитись до кримських татар з повагою. Щоб краще їх знати, варто уважніше читати кримськотатарську періодику. Ось, наприклад, про що пише в газеті "Голос Крыма" Сейран Сейдаметов з села Доброго Сімферопольського району: "Про кримськотатарську молодь я можу сказати тільки хороше. В ній я бачу добропорядність (нам би таку впевненість у своїй молоді! - С. Л.). Я не раз був свідком того, як молоді люди в громадському транспорті поступалися місцем літнім людям..." Далі, говорячи про певну позитивну роль ісламу, він закликає кримськотатарську молодь брати приклад з молоді Туреччини, оскільки там повага до старших підноситься до рівня культу.

Ну, що ж... Нехай беруть приклад. Доброго, людяного ніколи не буває надто багато. Вони вчитимуться у турків, а ми - у них (всі колись будемо старими, тож ця риса молоді буде дуже доречною у третьому тисячолітті). А в нас кримські татари могли б навчитися щирості, відкритості, ба, навіть довірливості (оскільки недовіра  до людей інших національностей в умовах Криму є скоріше річчю шкідливою, аніж чеснотою). Ось так молоді українці Криму заклали б перші цеглинки у підмурівок "благотворного поєднання" слов'янського і тюркського начал. Головне - спробувати стати лідерами, вирватися хоча б у чомусь наперед. Причому не лише у кримському масштабі. "Кримський українець" - повинно звучати гордо! Хай до цього ще далеко, хай дійсність набагато похмуріша, але, щоб з'явилося світло в кінці тунелю, повинні бути чіткі орієнтири. Звичайно, якби вдалося виховати у всіх кримчан симпатії до Західної України, це було б дуже добре з державницької точки зору. Але й сліпо копіювати в усьому досвід західних українців не слід. Адже Крим є Крим... До того ж, в перспективі, умови для росту і самовдосконалення в Криму будуть не гіршими, оскільки традиції тут не так сковують; в цьому також є певний сенс. Праця на "стику" двох - трьох культур є більш "вдячною", тобто плідною, результативною. Зрештою, оскільки для інформації у нинішньому світі кордонів не існує, кримські українці могли б вивчати і запозичувати досвід інших народів, зовсім не обов'язково лише кримських татар.

Ось чого нам дійсно ніколи не бракувало (особливо на початку 90-х років), то це - закликів вчитися у прибалтів. Проте вчитися ми у них хоч і хотіли, та бачили переважно зовнішній бік справи, не заглиблюючись в суть проблеми. Бо так легше - не треба напружуватись...

Пригадую коротку палку промову одного з діячів Народного фронту Естонії у Львівському гайд-парку ще в 1990 році. Після його виступу один з львів'ян звернувся до натовпу: "Ви всі чули? Чого ми боїмося?" Цей патріотичний пан з гайдамацьким способом мислення почув лише те, що хотів почути. Естонець говорив про єдність, про уміння нації зібратися і зробити крок вперед; про послідовність, наполегливість. А львів'янин вихопив з розмови лише те, як естонці у себе "поставили на місце" російськомовних. Ось і закортіло йому вже зараз, хоч і з вилами в руках, виганяти зі Львова "окупантів".

Насправді ж цінність естонського досвіду полягає зовсім в іншому. Тоді, десять років тому, вони могли зібрати на своєму Співочому Полі до 1/3 "особового складу" нації. Вони змогли привернути на свій бік значну частину російської інтелігенції (оскільки "гайдамацького" досвіду не мали, то діяли цивілізовано, як і в 1918 році). І що б там не говорили про "мовні" війни естонців з російськомовними, Лужков жодного разу не наважився приїхати в естонську Нарву (таку ж зрусифіковану, до речі, як і наш Севастополь), щоб виступити там з провокаційно-шовіністичною промовою. Естонські росіяни надто цінували свій спокій і матеріальний достаток, який гарантує їм Естонія, аби всерйоз сприймати розпатякування московського мера. І ось тепер, через десять років, вже 40% населення цієї невеликої прибалтійської держави використовують Інтернет, тоді як в Україні лише 0,5%...

Ми заздрили євреям, оскільки у них є, хай і невелика, але відома і шанована у світі держава Ізраїль. Вона тому й постала, що основною рисою сучасного єврея є здатність до розвитку, самовдосконалення. Багато поколінь євреїв виховувалося на гаслі: "Оз мін верт нішт бесер, вірт мен ергер" ("Коли не робляться кращими, - стають гіршими").

Це лише підтверджує мою думку: розумні люди, довго розмірковуючи над якоюсь проблемою, дуже часто приходять до однакових висновків. Добре, що ці розумні є серед кримських українців. І на що б ми не орієнтувалися: на японську філософію "вакон йосай" чи на Шевченкове гасло "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь", але суть тут майже одна. Головне для нас - діяти.

Сергій ЛАЩЕНКО,
м. Львів.

Газета «Кримська Світлиця»