Україна як територія,
або Геополітичні вправи євразійця

У №124 «Дня» з’явилася чергова стаття професора Дергачова з фундаментальною, більше того, монументальною назвою «Геополітична доля України» — не більше і не менше. Якщо автор — професор, то, очевидно, можлива й дискусія. Можливо, навіть академічна.

Передусім, у лексиці професора відчувається щось до болю знайоме. Ну ось, наприклад, один із перших пасажів: «Географічну долю» держави визначає її місце розвитку...

По-перше, що таке «географічна доля», дозвольте запитати? Якщо вже ми заговорили про долю, то всі проблеми — вирішено. Доля — це доля. А від нас нічого не залежить. Оскільки в України є доля — то скільки ти не бийся, її не уникнути.

Але доля, виявляється — географічна. Цікаво, чим же вона відрізняється від історичної, економічної, політичної? «Месторазвитие» — це улюблений (і всепояснюючий!) термін одного з лідерів російських євразійців П.М.Савицького, який, як і пан Дергачов, був географом. Ось треба було вашому народові уклепатися в якесь «месторазвитие» і все з вами ясно. І нічогісінько ви вже не зробите!

Євразійці з 20-х років і до наших днів, від Савицького до Дугіна, любили поміркувати про фатальне призначення морських народів («таласократія» — влада на морі) і сухопутних («телургократія» — влада на суші), доводячи принципи географічного детермінізму до абсурду і карикатури. Керуючись цими принципами, треба було б стверджувати, що маленька, позбавлена виходів до моря, затиснута в горах Швейцарія приречена на злидні і безпросвітне існування...

Євразійці оповідають про речі тонкі і майже містичні, де добродії-позитивісти з їхнiми вимогами точності, ясності та суворості категорій повинні сидіти тихо, щоб не заважати піднесеним польотам євразійської фантазії. Ось, наприклад, такої: «...комунікаційний простір, на розжарених рубежах якого утворюється твірна або руйнівна енергетика». Туманно? Але ви оцініть красу стилю!

Євразійці були щиро переконані, що суб’єктами історії є не нації, не етноси, а території, які визначають майбутнє людей, як Аллах долю правовірного.

Прихильники цієї течії були впевнені, що все зло «від Заходу», і навіть російська революція 1917 року (або Жовтневий переворот), що вигнала їх за кордон, це реакція азіатського російського народу на жахи «вестернізації», починаючи з реформ Петра 1. А тому потрібно допомогти «східному більшовизмові» проти «західного капіталізму», що багато хто й став робити, в тому числі співпрацюючи з радянськими спецслужбами. Напевно, саме це дало підставу П.Б.Струве (великому прихильникові «єдиної і неподільної», яка була любою і серцю євразійців) назвати адептів евразійства — «стервецами».

А Павло Мілюков, якому набридло слухати шаманське скимління про Росію — Євразію, ущипливо сказав: «Та яка там Євразія, суцільна Азіопа».

Але подивімося, як поважний професор прикладатиме догмати євразійства до реалій сучасної України. Починається це епічною панорамою: «І відтоді скаче широким українським степом гоголівський козак з синами, що втілюють різну геополітичну долю». Ну з Андрієм Бульбою — ясно. Він західник. А що втілює Остап? Гортаючи знову гоголівську повість, я жодної згадки про Москву чи Великоросію не знайшов. До речі, цікаво, чому пан Дергачов ототожнює європейський вибір з явно негативним персонажем, і який, власне, стосунок Гоголь і його герої мають до геополітичних вправ одеського професора? Однак, якщо вже на те пішло, я готовий сприяти збагаченню геополітичної ерудиції шановного опонента. Цікаво, уособлення якої орієнтації побачить пан Дергачов у такій фразі Гоголя в його листі до першого ректора Київського університету Масимовича: «Любий друже! Для кого ми працюємо? Киньмо цю кацапетію, та поїдьмо до рідного Києва, адже він не їхній, він наш!».

Перший пасаж на предмет геополітичної долі України звучить так: «Україна — рубіжна країна, що відображено не лише в її назві, але і в розташуванні на заході Великого Євразійського степу (яка істинно євразійська, з великої літери шана! — І.Л. ) і на суперетнічних кордонах західноєвропейської, слов’янської та ісламської цивілізацій». Хотілося б знати, що, на думку пана Дергачова, відбито в назві України, очевидно, банальне великоросійське: Україна — окраїна?

А що це за така особлива слов’янська цивілізація? Причому, порівняна із західноєвропейською та ісламською. Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія належать до слов’янської цивілізації чи до західноєвропейської? А до якої цивілізації належать боснійці — мусульмани, слов’яни за кров’ю та мовою? А куди віднести 2 млн. білорусів-католиків і 6 млн. українців-католиків? А до якої цивілізації віднести православних румун і греків, які, однак, явно не слов’яни? Дай відповідь! Не дає відповіді...

Так що, західноєвропейська, ісламська і слов’янська цивілізація — це з того ж ряду, що й «чоботи, личаки і коні».

Нарешті, професор пише про географічний центр Європи в Карпатах і про геополітичний євразійський полюс у Криму. Ну, з географічним центром Європи все ясно. Він обчислений цілком «цьогобічними» методами і знаходиться в Рахівському районі Закарпатської області.

А хто й коли виявив євразійський геополітичний полюс (щоб це означало? — І.Л. ) у Криму? Мені як кримчанинові в шостому поколінні, було б дуже цікаво це знати. Хто вже 10 років цей полюс активно створює і якими саме силами, мені відомо і без пана Дергачова. Дайте мені гроші, структури і людей і через певний час я створю вам такий полюс у будь-якій сусідній державі.

Але ось один абзац — це, напевно, той, заради якого й писалася вся стаття: «Застаріла концепція української нації, заснована на світогляді часів Великої французької революції і німецького філософа Йоганна Гердеря, котрий відзначав важливість селянської культури, місцевих мов і фольклору».

Ось ключове речення. Про те, що протистояння російської і української культур в УРСР є протистояння культури пролетарської і селянської, в якому селянська повинна благополучно вмерти, можна було прочитати ще в теоретичних часописах ЦК КП(б)У. Про те, що українська мова є місцевою, регіональною говіркою, яка з поступом історії повинна зникнути або законсервуватися у закутках на радість палеолінгвістам, можна було прочитати ще до появи на світ ідейних вождів КП(б)У.

Отже, українська мова і культура (разом з їхнiми носіями і прихильниками) — це абсолютно непотрібний у справі будівництва української держави старий мотлох, пережиток Великої французької революції. Непотрібні етнічні особливості, яких треба якомога швидше позбутися. І тоді Україна нарешті звільниться від етнічних українців, що плутаються під ногами, і стане «щирою» вітчизною «українців» політичних, тобто перетвориться просто на територію, де будуть розігруватися любі серцю пана Дергачова безособистісні і позаетнічні процеси глобальної геополітики.

Однак, виявляється, не всі мови, і не всі культури — пережиток французької революції.

Ось, наприклад, російська мова. 23.07.1996р. було прийнято постанову уряду Російської Федерації № 881, в якій говориться, що російська мова має в Росії особливий політико-правовий статус. А це означає, що, на думку керівників країни, російська поліетнічна нація може сформуватися виключно на базі російської мови і культури. Значить, постулати пана Дергачова не для всіх... Всі тварини на нашій фермі рівні, але є й найрівніші...

Українська поліетнічна нація можлива лише на основі українського етносу з його мовою, культурою і традиціями. Цей етнос покликаний бути ядром нації. В іншому випадкові можна побудувати лише неукраїнську Україну, «Україну не для українців», де етнос, що становить 73% населення (за матеріалами останнього радянського перепису), буде змушений знову жити на «нашій, не своїй землі». А окрім того, що ж це за «держава», що зрікається того, що є духом і душею країни, що відрізняє її від інших країн і народів? Та й сам пан Дергачов, коли забуває про «надзавдання», проголошує речі з якими не можна не погодитися. Готовий підписатися під такою заявою:

«Нації без освіченої еліти, здатної на безкорисливий патріотизм і самовіддачу на благо держави, нежиттєздатні».

Але звідки з’явиться патріотизм у тих, хто зневажає, не любить і не знає все те, що робить Україну Україною? У тих, кого дратує українська мова, українська культура і кому дуже б хотілося, щоб усього цього не було, або, в крайньому випадкові, щоб все це було непомітне, як можна рідше потрапляло на очі?

Адже така еліта (а наша «еліта» сьогодні саме така!) буде позбавлена найголовнішого, без чого будь-які державні конструкції втрачають усякий сенс, перетворюючись, за словами Жана-Поля Сартра, на «мертві форми буття». Про це найголовніше добре сказав Пушкін:

Два чувства дивно близки нам,

І останнє. Звертає на себе увагу прекрасна ілюстрація до статті професора Дергачова, виконана Анатолієм Казанським. Карта України, на північному сході від кордонів якої височить могутня фігура в будьонівці, що нагадує своїми обрисами московський Кремль. Внизу, на українській території маленька фігурка зажуреного українця.

Північний велетень грозить йому перстом, а в лівій руці тримає батіг, який, роздвоюючись на кінці, і утворює кордони України. Ось вам і вся геополітика. Цей малюнок настільки красномовний, що цілком міг звільнити мене від написання цієї статті. Як, проте, і професора Дергачова.

№144 14.08.2001 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»