Був колись на Далекому Сходi форпост росiйського iмперiалiзму - Порт-Артур. У 1905 роцi перша Росiйська iмперiя (царська) зазнала нищiвної поразки у вiйнi з Японiєю. Так звана "героїчна оборона Порт-Артура" насправді проiлюструвала героїзм з боку бiльшостi вiйськових учасникiв цiєї оборони, водночас показавши нездарнсть царського генералiтету, гнилiсть усієї державної системи. Царська iмперiя звироднiла тоді вже настiльки, що була повнiстю готова до свого кiнця, який і стався згодом, через 12 рокiв. Росiйсько-японська вiйна і все, що з нею пов'язане, становить не славу, а ганьбу Росiї.
1945 року, коли зазнав поразки японський імперiалiзм, друга Росiйська імперiя (СРСР) вiдновила свiй контроль над Порт-Артуром, нав'язавши Китаю договiр про його спiльне використання на 30 рокiв. Але вже в 1955 роцi (за 20 рокiв до спливу термiну!) "дружня" КНР настiйливо попросила своїх комунiстичних побратимiв забратися геть з її територiї. СРСР був змушений залишити Порт-Артур.

Про Севaстополь (та й про Крим) росiйськi iмперцi галасували завжди, починаючи з 1991 року. Але все це були другоряднi, неслухнянi, бунтiвливi iмперцi, а офiційна влада трималась осторонь. Чому саме тепер питання піднято на такий високий рiвень? Сам мер росiйської столиці лiзе на пробiй доводити "росiйський статус" Севастополя! Невже ж вiн вдався до такого без благославення свого найлiпшого друга - першого секретаря московського мiськкому недавнього минулого?

Серед росiйських iмперцiв спостерiгається кумедний рiзнобiй. Однi горлають: "Севастополь - наш!" Iншим то здається недостатнiм: "Що там Севастополь! Крим - наш!" А третi й цього не сприймають: "Севастополь, Крим - усе пусте. Україна - наша!" Те, що зараз висунуто на перший план "програму-мiнiмум", пояснюється, мабуть, бажанням загострити внутрiшню ситуацiю в українськiй державi, спровокувати (хто зна?)  заворушення. А що, як вдасться зробити Українi "цiнний подарунок" - мiнi Чечню? Тодi буде легко використовувати це як привід до полiтичного шантажу.

Аргументацiя московського мера у статі "Севастополь - российский город на Крымском полуострове" ("Известия", 01.11.1996 р.) викликає захоплення своєю смiхувартістю. Автор посилається на документ 1948 року, а ще на довідник невідомо якого року видання. Якщо пан мер плекає таку повагу до довідникiв, тo наведу для нього витяг з Великої Радянської Енциклопедії: "Севастополь, город  респ. подчинения  Крымской обл. УССР" (БСЭ, М., "СЭ", 1976 ) Третье (!) издание).

Юрiй Лужков не бреше, коли каже, щo немає жодного документа, в якому говориться про передачу Українi Севастополя (виступ на Раді Федерації, газета "Тверская, 13", 13-18.12.1996 р.). Та хiба вiдсутнiсть документа - це документ? Є іншi джерела, з яких зрозумiло кому належав, а кому нi, Севастополь. Наприклад, конституцiї УРСР і РРФСР. Адже Конституцiя - то таки юридичний документ, а не довiдник! Це чiтко i доказово роз'яснено в статтi мера Одеси Едуарда Гурвiца "Севастопольские сказки" ("Известия", 06.11.1996 р.).

Московський мер закликає не звертати уваги на географiю. У 1961 роцi великий син Індiї Джавахарлал Неру сказав "Подивiтъся на мапу: всi бачать, що Гоа - частина Iндiї". Як було розв'язано це "географiчне" питання, добре вiдомо. І нiхто на земнiй кулi не пискнув, навiть Португалiя, бо розумiла, що пищати - праця даремна. Українi нема потреби вдаватися до таких екстраординарних заходiв. Севастополь i географiчно, і юридично належить Криму, отже й українськiй державi, бо вiн нiколи не видiлявся з Кримської областi, був адмiнiстративно-господарчим центром, а не адмiнiстративно-територiальним. Це незаперечно доведено в статтi В. Самовалова та К. Кононенка "Про статус Криму і Севастополя" ("Урядовий кур'єр", 04.01.1997 р.). Про це свiдчить наведена вище цитата з енциклопедії. Тому й не потрібен нiякий спецiальний документ про передачу  Севастополя Українi.

А щодо передачi Україні Криму, то в цiй "процедурi" було стисло дотримано всi юридичнi формальностi згідно з законами СРСР. Це давно розтлумачено в статтi В. Буткевича "Право на Крим" ("Лiтературна Украiна", № 47-50, 1991 р.), а також розкрито в щойно згаданiй статтi В. Самовалова та К. Кононенка.
Отже, коли Юрiй Лужков пише: "Змiшати поняття, заплутатись у них, а потiм почати обговорювати неiснуючi питання - от шлях  виникнення полiтичних проблем з нiчого" (зазначена  стаття  у "Известиях"),  це дуже  точно i яскраво характеризує саме його власну позицiю.

Таким чином, з юридичного боку не може бути ніяких сумнiвiв у належностi Севастополя Українi, i мiжнародне співтовариство не визнає претензiй московського мера та Ради Федерацiї законними, оскiльки ще у липнi 1993 року Рада Безпеки OOН вiдкинула постанову Верховної Ради РФ з аналогiчними претензiями.

Але ми можемо глянути на цю справу й по-iншому, а саме: не з точки зору формальної законностi, а з точки зору справедливостi i морального права. Оскільки є пiдстави заявити, що за комунiстичного режиму панувала повна сваволя партiї, закони було писано тiльки про людське око, а тому все, що дiялось в СРСР, треба в основi вважати незаконним. Зрозумiло, що з такої точки зору Чорноморський флот, Севастополь і Крим - речi так щiльно пов'язанi між собою, що й розділяти їх на три окремi проблеми неможливо. "Спецiальний статус" Севастополя є безсумнiвним рудиментом комунiстичної доби, цей статус слiд скасувати i розглядати Севастополь як повноцiнну частину Криму.

Російськi патрiоти волають: "Чорноморський флот завжди був росiйський!" А дехто з українцiв доводить, що вiн український. Нумо не будемо напускати туману i зрозумiємо очевидну iстину: росiйський  Чорноморський флот завжди був росiйський. Але це був росiйський iмперський флот, i тому, як усе, пов'язане з iмперiєю, вiн становить не честь і славу, а сором і ганьбу росiйської нацiї. Проте за особовим складом флот був переважно українським. Це моряки-українцi служили Росiйськiй Імперiї, а через те сором i ганьба падають також i на українську нацiю. Що з цього випливає? А те, що в iнтересах обох нацiй позбутися своєї спiльної iсторичної ганьби. Звичайно, якийсь флот Українi таки потрiбен для охорони узбережжя. Є вже в неї один величезний байдак - "Гетьман Сагайдачний" - i досить, а крiм того, хай буде ще кiлькадесят сторожових чайок. Росії потрiбен ще менший флот, але на своєму березi.

А як же бути аж з двома "героїчними оборонами" Севастополя? Кримська вiйна 1853 - 56 рр. була iмперiалiстичною вiйною, яку царська Росiя ганебно програла Туреччинi, Англiї, Францiї. Нiчого почесного в цій війні не може бути в основi. А оборона Севастополя насвравдi була героїчною для її учасникiв - головним чином морякiв-українцiв (адже i славнозвiсний моряк Кiшка був українцем!). Для Росії ж i сама вiйна, i оборона Севастополя, що закiнчилась таки невдачею, була ганьбою, бо так само, як і оборона Порт-Артура, довела всю пiдлоту державної системи.

Друга оборона Севастополя мала мiсце тоді, коли змагалися сталiнський i гiтлерiвський тоталiтаризми. Наказ Сталiна був: "Севастополь не здавати нi в якому випадку". Це повнiстю вiповiдало бузувірському принципу сталінської стратегії: людей не жаліти (не ворогів, а своїх). Тому моряки і солдати, значна частина яких теж була українцями, мусила стати героями, іншого їм не було дано. Їхній героїзм пропав марно. Севастополь здали, до чого Сталін поставився дуже негативно: адже не виконали його наказ! Через це про героїзм севастопольців у сталiнськi часи майже же не згадували. Тим часом уся севастопольська епопея фактично була одним з багатьох кривавих злочинiв «великого» вождя-виродка, а тому не становить слави Росiї. Севастопольська земля насправдi, як пише пан мер, полита кров'ю, тiльки чиєї кровi тут пролито бiльше - росiян чи українцiв вимiряти навряд чи можливо. Але всяка дiйсна, заслужена справа є надбанням iсторiї i невiд'ємно належить народу. Однак, хiба слава може бути пiдставою для володiння територiєю?

Крим був завойований. Яка держава завоювала  Крим?  Росiя. Хто завоював Крим? Українцi. Переважну бiльшiсть вiйськових сил у вiйнi за Крим складали козаки - спочатку запорозькi, потiм чорноморськi. Через це знов таки iмперiалiстичне завоювання Криму є ганьбою обох нацiй: i росiйської, i української. Крім того, факт завоювання не може розглядатись як право на володiння. Навпаки, будь-яка завойована територiя є колонiальне володiння, а тому справедливість вимагає звiльнення її вiд панування завойовника. Звiдси випливає, що Росiя не має нiякiсiнького морального права на Крим (як і на Пiвнiчний Кавказ). Чи має таке право на Крим Україна?

Суперечка, яка точиться мiж російськими та українськими "патрiотами" здається менi кумедною. I тi, й iншi заходяться доводити своє право на Крим, забуваючи про третю сторону. Ганьба ХХ сторiччя полягає в тому, що цiлi держави перебували під владою ворогiв людства, i серед злочинiв, здiйснених ними, є винятково мерзеннi злочини проти націй Жертви цих злочинiв чеченцi, кримськi татари, євреї i ще низка iнших нацiй та нацiональних груп.

Ще в ленiнськi часи створили Кримську АРСР. Тодi територiальний подiл здiйснювали за національним принципом. Тому, хоча автономна республiка називалась "Кримська", всi розумiли, що в iстотi речi вона - кримськотатарська. Це доводиться й тим, що була негайно перетворена на «область» після сталінської депортації кримських татар (не стало підстав для існування автономії). Пiд час "вiдлиги"  Хрущов «спокутував» сталінськi злочини перед деякими народами (було вiдновлено Чечено-Iнгушську, Калмицьку АРСР тощо), але про кримських татар та ще про деякi національнi групи він через "комунiстичний" склероз "забув"! Коли наприкінцi "перебудови" Верховна Рада PCP ухвалила закон "Про вiдновлення Кримської АРСР", то насправдi це було не вiдновлення, а створення нової автономної республiки, бо й побудовано не на національнiй пiдвалинi, а невiдомо на якiй: на "пiвострiвнiй" чи що? Кримськi татари виступали проти створення такої республiки, i прийняття рішення всупереч їхньому бажанню було зрадою iнтересiв автохтонного народу Криму.

Отже, наслiдки сталiнського злочину проти кримськотатарської нацiї досi не лiквiдовано. Моральне право на Крим незаперечно може мати тiльки та держава, яка справедливо розв'яже кримськотатарське нацiональне  питання.

Чи зможе це зробити Росія? Як ставитъся до прав нації Російська Федерація, ми шойно бачили на Пiвнiчному Кавказi. Це є ще одна й остаточна причина, з якої будь-якi претензiї Росiї на Крим мають бути категорично вiдкинутi.

Чи зможе це зробити Україна? Надiя є, хоча, на жаль, цiлковитої певностi немає. В усякому разi, кримськi татари воліють, щоб зберiгався status quo, покладаючи певнi сподiвання на Україну i чудово розумiючи, що вiд Росії нiчого доброго чекати не доводиться. Це й є вирiшальний аргумент на користь доцiльностi перебування Криму в складi України. Але повне моральне право на Крим Україна може мати тiльки в тому випадку, якщо зобов'яжеться до кiнця i справедливо вирiшити долю кримських татар.

Що для цього треба зробити? Кримськотатарська нацiя, як i будь-яка нацiя взагалi, має право на самовизначення, а це передбачає також i право на створення самосiйної держави. Але в теперiшнiй час з об'єктивних причин останнє неможливо, це справа ненайближчого майбутнього. А зараз треба перш за все докласти максимум зусиль (і навiть спромогтися видiлити вiдповіднi кошти) для повернення кримських татар на рiдну землю. Поки що повернулась лише деяка їхня частка, але нема сумнiву, що за сприятливих умов повернуться майже всi. Паралельно з цим, не чекаючи повернення кримських татар необхiдно скасувати теперiшню Автономну Республiку Крим, а замiсть того створити Кримськотатарську Автономну Республiку, в якiй буде забезпечено нацiональнi права кримських татар i iнших малочисельних автохтонних народiв Криму (запровадити систему квот, розподiл урядових посад тощо).

Можливо, буде доцiльним, щоб нова республiка займала  не всю територiю пiвострова,  бо тодi  кримськi татари становитимуть більший вiдсоток від усього населення автономiї. Це питання зрозумiло, необхiдно узгодити з повноважними представниками кримськотатарського народу. Навіть у такому випадку, напевно, до КрТАР має вiдiйти Бахчисарай i пiвденне узбережжя вiд Гезлева до Кафи. Тобто Севастополь обов'язково опиниться в складi Кримськотатарської Автономної Республiки!

Отаким уявляється менi справедливе розв'язання кримської проблеми, а заразом і Севастополя як невiд'ємної частини Криму.

***

Був колись форпост росiйського iмперiалiзму на Далекому Сходi - Порт-Артур. Нема його. Є китайський порт Люй Шунь. Був колись форпост російського iмперiалiзму в Середнiй Азiї - вiйськове укрiплення Вєрноє, потiм мiсто Вєрний. Нема його. Є столиця незалежної держави - Алмати. Був колись форпост росiйського імперiалiзму на Пiвнiчному Кавказi - фортеця Грозная, потiм мiсто Грозний. Нема його. Є столиця незалежної держави - Джохар-Гала (незалежна держава - поки що de facto та не сумнiвайтесь, незабаром буде й de jurе!). Така ж доля чекає й форпост росiйського iмперiалiзму на Чорному морi - не буде його! А буде повнiстю демiлiтаризований українсько-кримськотатарський торговельний порт. I називатиметься він, звичайно, АХТІАР.

Вацлав ДОРОДНИЦИН,
науковий співробітник Інституту проблем інформатики РАН
м. Москва.

"Кримська Світлиця"
16 травня 1997 р.

До розділу "Вільна Трибуна"