ПРАВОСУДДЯ ПО-БАТУРІНСЬКИ

ГАГАРІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. СЕВАСТОПОЛЯ ФАКТИЧНО ДОЗВОЛИВ КОМУНІСТУ ПАРХОМЕНКУ
Й НАДАЛІ КРИВДИТИ ДЕРЖАВНІ ІНСТИТУЦІЇ

Скажу відверто, рука потягнулася написати “правосуддя по-севастопольськи”, але потім пригадалося, як кілька років тому Севастопольський апеляційний суд став на захист нашої редакції. Тоді позов на газету подав… суддя. Й суд програв. Повірили: справедливість є, незважаючи на упередженість і навіть корпоративність у юридичному процесі…
Суддя Батурін – інший випадок. Можна навіть сказати — унікальний наочний приклад поєднання теорії з практикою зі знаком мінус для студентів юридичних факультетів. Яскрава ілюстрація незаконного судового рішення. Класика. Але про це трохи пізніше…
Як ми вже повідомляли, у травні 2009 року на пленарному засіданні Севастопольської міської Ради при прийнятті рішення про заяву міськради щодо присвоєння звання Герой України Степану Бандері член міської Ради комуніст Пархоменко заявив, що газета Міністерства оборони України “Флот України” пропагує фашизм.
Така заява справедливо обурила колектив флотського видання, а враховуючи, що наша газета — єдина серед міських ЗМІ нагороджена відзнакою Севастопольської міської Ради та міськдержадміністрації “За заслуги перед містом-героєм Севастополем”, образа була сприйнята як грубий наклеп та брехня з метою дискредитації військового видання серед севастопольців. Тим паче, що на пленарному засіданні були присутні чисельні журналісти.
Зазначимо відразу: суддя Гагарінського районного суду м. Севастополя п. Батурін відхилив позов редакції до депутата Пархоменка щодо захисту ділової репутації, хоча в рішенні суду чітко записано, що “в публікаціях “Флоту України” судом не встановлено відкритої або опосередкованої пропаганди фашизму”.
Ми не переймалися моральними збитками у матеріальному вигляді (за державу прикро), а вимагали від автора відвертої брехні спростування цієї брехні та заборони у майбутньому називати флотську газету фашистською.
Здавалося б, все просто: оббрехав будь-кого — доведи свою правоту чи відповідай у суді. Але ж ні. В. Пархоменко всіляко зволікав слухання, не з’являючись на судові засідання, у зв’язку з чим справа про елементарне побутове хамство партійця-ленінця, що прийшов в раж, розтягнулась на дев’ять (!) місяців. За цей період “борець за комунізм у всьому світі” умудрився в ефірі одного з севастопольських телеканалів ще раз образити флотських журналістів. Та й на самому судовому засіданні знову повторив, що, мовляв, “Флот України” пропагує фашизм. У цьому він нагадував зайців, про яких співав Юрій Нікулін в “Діамантовій руці”, які косили траву і від страху все швидше співали свою пісеньку…
Пархоменку не сподобалось те, що до 100-річчя С. Бандери газета “Флот України” надрукувала зображення пам’ятника борцю за незалежність України, а пізніше опублікувала Указ президента про присвоєння йому звання Героя.
Зрозуміло, що головному комуністу Севастополя такі публікації не до вподоби. Йому та його партії багато чого не подобається — примари політичного підземелля все ще продовжують жити в Радянському Союзі і поклоняються не похованому й досі ідолу. А ще “нащадки великого Жовтня” полюбляють Сталіна, який закатував мільйони ні в чому не винних людей. Встановлюють йому бюсти та пам’ятники...
Зрештою, особисто мені здається, що Пархоменку глибоко байдуже хто, де і який пам’ятник встановлює: совкова ідеологія вже давно обслуговує бізнес-інтереси компартійної номенклатури. Адже багато нинішніх “з колишніх” вже давно живуть при капіталізмі: мають великі бізнес-структури, сотні гектарів земель, нерухомість та ін. Правда, сам більшовик Пархоменко не такий і нема в нього нічого такого, крім партійного квитка і… вчення, яке “вічне, тому що вірне”. І ви в це вірите?
Батурін в судовому рішенні написав, що “відповідач виходив зі своїх знань історії та політики, наміру ображати редакцію газети у позивача не було”. Цікаво виходить: ображати не хотів, а образив тричі. І обмовив газету, бачите, лише тому, що знання в нього, мовляв, таке. Хотілося б узнати: чому, власне, редакція повинна бути заручницею того, як ретельно вивчав Маркса-Енгельса-Леніна молодий комуніст Вася і які тепер в нього знання? І чи є такі в нього про те, що 25 січня 2006 року Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію про “Необхідність міжнародного осуду злочинів комуністичного режиму”?
Між іншим, французький політолог, історик соціології і філософії, фахівець з історії Росії і СРСР, професор Вищої школи суспільних наук в Парижі Ален Безансон вважає гітлерівський нацизм і комунізм рівною мірою злочинними системами. Бо вони обидві допустили масові злочини і геноцид, обидві розбещували мільйони людей. Нацизм (фашизм) не потребував великої брехні, він більш-менш відверто каже сам, що воно таке. Комунізм — був втіленням брехні, був брехнею монументальною, майже неосяжною за своїм розмахом.
Так що, пане, вибачте, товаришу Пархоменко, хто в нас там репетує: “Тримай злодія!”?
Батурін не побачив у звинуваченнях Пархоменка на адресу флотської газети висловлювань, виражених в “брутальній, принизливій чи непристойній формі”, це, мовляв, “емоційне критичне зауваження”. Цікаво, як відреагував би суддя, якщо б його самого звинуватили у тому, що він здійснює нацистське правосуддя? Так би мовити, у пориві емоцій, як критичне зауваження?..
Суддя, посилаючись на Закон України “Про статус депутатів місцевих Рад” констатує, що “депутат місцевої Ради відповідно до ч. 4 ст. 30 даного Закону не несе відповідальності за виступи на засіданнях Ради та її органів, за винятком відповідальності за образу та наклеп”. Тобто суддя звинувачення газети “Флот України” у пропаганді фашизму образою чи наклепом не вважає, як і не надає обгрунтованої оцінки цим твердженням. Але ж самі по собі такі обвинувачення вже припускають наявність фактів про те, що нібито газетою “Флот України” порушуються вимоги ч. 3 ст. 2 Закону України “Про захист суспільної моралі”, якою, між іншим, забороняються виробництво та розповсюдження продукції, що пропагує фашизм. В суді таких фактів встановлено не було.
Крім того, з незрозумілих обставин Батурін не застосовує ст. 8 цього ж таки Закону України “Про статус депутатів місцевих Рад”, якою, між іншим, передбачено, що депутат місцевої Ради, здійснюючи депутатські повноваження, повинен дотримуватися правил депутатської етики, серед яких: не допускати образливих висловлювань, не використовувати у публічних виступах недостовірні або неперевірені відомості стосовно органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх керівників та інших посадових чи службових осіб. Про це суддя — ані пари з вуст...
Якщо Батурін — не близький родич Пархоменка, то таке дивне відношення судді до чинного судочинства пояснити неможливо. Якби у Кримінальному Кодексі була передбачена кримінальна відповідальність за порушення статті 213 Цивільного процесуального кодексу про законність та обгрунтованість рішення суду, подібні батуріни мали б реальний шанс змінити суддівську мантію на тюремну робу. Можливо, тоді вони б не гвалтували діюче законодавство.
І, нарешті, найцікавіше. Тільки на судовому засіданні суддя з подивом дізнався (або зробив вигляд) від юристів редакції про ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, яким передбачено, що суди враховують при розгляді справ практику Європейського суду.
Так, Європейський суд з прав людини по справі “Андреас Вабль проти Австрії” (21 березня 2000 року) постановив, що статтю 10 Конвенції про захист прав людини порушено не було, визнавши при цьому, що Верховний суд Австрії був вправі заборонити члену парламенту від австрійської Партії зелених Андреасу Ваблю називати видавницьку діяльність газети “Кронен Цайтунг” “нацистською журналістикою” як “необхідну в демократичному суспільстві” для захисту репутації та прав газети “Кронен Цайтунг”.*
Але в Батуріна, виявляється, інша думка. Він сам собі — Європейський суд. Він не розуміє і тому не бере до уваги Конвенцію та практику Cуду як джерело права. Він навіть не розуміє, навіщо йому це розуміти. Або видає з себе нетямущого. Щоправда, статтю 10 Європейської конвенції з прав людини, знову ж таки, після спілкування з юристами редакції, суддя все ж застосував. В інтересах... відповідача. Суд, мовляв, не має права обмежувати свободу висловлювань...
Рішення Батуріна ми оскаржили. Тому що незаконність цього рішення очевидна — його ухвалено з політичних мотивів, без найменшої спроби юридичного обгрунтування.
Життя — штука складна. І не завжди законне та справедливе є одним і тим же. Але в нашому випадку це саме так, тому що наклеп і хамство не можуть і не повинні бути законними, а безкарність — справедливою…

Павло ШУНЬКО, головний редактор газети “Флот України”

*СПРАВА “АНДРЕАС ВАБЛЬ ПРОТИ АВСТРІЇ”

Андреас Вабль – громадянин Австрії поскаржився в Європейський суд з приводу того, що видача судової заборони щодо нього порушила його право на свободу висловлювань поглядів, гарантоване статтею 10 Європейської конвенції з прав людини.
10 червня 1988 року пан Вабль, член парламенту від австрійської Партії зелених, під час кампанії протесту проти розміщення військових літаків-винищувачів біля аеропорту міста Граца подряпав працівника поліції. 14 серпня 1988 року стаття надзвичайно популярної національної щоденної газети “Кронен Цайтунг” процитувала слова цього працівника поліції, який закликав пана Вабля пройти перевірку на СНІД. 17 серпня газета опублікувала уточнення до цієї статті. Того самого дня пан Вабль, виступаючи на прес-конференції, звинуватив газету у “підтримці нацистських ідей”. Ця заява цитувалася в австрійських засобах масової інформації.
“Кронен Цайтунг” подала проти заявника позов щодо судової заборони повторювати цю заяву. Суди першої та апеляційної інстанцій позов газети не задовольнили.
14 грудня 1993 року Верховний суд переглянув справу, скасував рішення апеляційного суду та ухвалив рішення, яким заявнику заборонялося повторювати оскаржуване твердження, таким чином задовольнивши позов газети. Верховний суд дійшов висновку, що закид у підтримці нацистських ідей був рівноцінний обвинуваченню в злочинному поводженні згідно із Законом про заборону націонал-соціалізму, що для репутації газети було серйозним і невиправданим ударом.
На думку Верховного суду Австрії, рішення якого і стало темою розглядання в Європейському суді, якщо оцінне судження базується на конкретних фактах, то воно включає в себе не тільки саме оцінне судження, але й твердження про факти. Об’єктивна критика передбачає відповідність оцінного судження незаперечним чи доведеним фактом. Тобто Андреас Вабль не мав права робити публічні висловлювання про нацистський характер публікацій цієї газети, не наводячи ніяких доказів цього. Верховний суд Австрії визнав, що інтерес газети “Кронен Цайтунг” полягав в тому, щоб вона не асоціювалась з націонал-соціалізмом. Докір в тому, що газета займається “нацистською журналістикою”, був близький до звинувачення в кримінальнокараній поведінці відповідно до Закону Австрії “Про заборону націонал-соціалізму”. Обурення Андреаса Вабля з приводу розповсюдження свідчень, що його ганьблять, є пояснимими, але воно не може бути підставою для заяви на адресу газети про те, що розповсюдження нею певних свідчень містить ознаки кримінальнокараного діяння.
Верховний суд Австрії дійшов висновку, що право Андреаса Вабля вільно висловити свою думку не може виправдати таких серйозних нападок на репутацію газети. З тих самих причин заява, що оспорювалась, не може розглядатися в якості допустимої політичної критики.
Шістьма голосами проти одного Європейський суд з прав людини постановив, що статтю 10 Європейської конвенції з прав людини порушено не було.
Європейський суд в п. 38 свого рішення визнав доводи Верховного суду Австрії відповідними критеріям статті 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод. На обгрунтування такої позиції Європейський суд в п. 39 нагадує, що у випадку оцінки будь-чиїх дій як нацистських (фашистських) необхідною умовою є надання доказів обгрунтованості такої оцінки, позаяк такі звинувачення, крім оцінного судження, містять і ствердження про факти.
Далі в п. 40 Європейський суд зазначає, що вислів, в якому Андреас Вабль докоряв “Кронен Цайтунг” в націонал-соціалізмі, був, безумовно, не тільки спірним, але й особливо образливим.
Підсумовуючи таку свою правову аргументацію, Європейський суд в п. 41 вказує, що Верховний суд Австрії належним чином зважив інтереси сторін, і наведені ним докладні вищевказані обгрунтування є “достатніми” у світі пункту 2 статті 10 Конвенції для заборони свободи думок у вигляді бездоказових звинувачень у нацизмі. Дійшовши такого висновку, Європейський суд взяв до уваги особливо негативний імідж, який має діяльність, пов’язана з націонал-соціалізмом (фашизмом). У цьому зв’язку він відмічає, що відповідно до положень Конвенції і законодавства, що діє в Австрії після Другої світової війни, здійснення такої діяльності є кримінальним злочином.
У п. 45 Європейський суд також наголошує, що Верховний суд Австрії був вправі ухвалити заборону Андреасу Ваблю називати видавничу діяльність газети “Кронен Цайтунг” “нацистською журналістикою” як “необхідну в демократичному суспільстві” для захисту репутації і прав газети “Кронен Цайтунг”. Порушення статті 10 Конвенції в цьому випадку немає, констатує Європейський суд.
Таким є справжнє ставлення Європейського суду до тлумачення ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод стосовно таких надто негативних звинувачень, як “нацизм”, “фашизм” чи “антисемітизм”, як у випадку справи, що розглядається. Свобода висловлювати такі звинувачення виникає тільки після наведення доказів, так як самі по собі такі звинувачення містять не тільки, власне, оцінні судження, але і твердження про факти.

Юридичний тест для “чайників”:
“ЗНАЙДІТЬ ДЕСЯТЬ ВІДМІННОСТЕЙ”

Верховний суд Австрії задовольнив позов газети, заборонивши Ваблю повторювати оскаржене твердження і дійшовши висновку, що закид у підтримці нацистських ідей рівноцінний обвинуваченню у злочині.

Європейський суд визнав доводи Верховного суду Австрії такими, що не суперечать ст. 10 Європейської конвенції з прав людини.

газетa «Флот України» 19.05.2010