Навіки разом

На карті України Крим - невеличка пляма суші. Як сказав би художник - дуже гарна кольорова пляма. А демограф би додав: багатонаціональна. Патріот далекої Росії прорік би: пляма російської слави. Якщо ж придивитися пильніше до історії півострова, ми побачимо, що Крим у своїй історичній площині пройшов через ті ж етапи, що й Україна. Завоювання Московією, утиски національних мов і культур кримчан, голодомори 1921, 1933 та 1947 років, депортації й переселення... І незважаючи на нібито цілковите змішання рас і  народів під орудою північних "місіонерів", на землях казкового півострова зберігаються звичаї і свята, відповідно до менталітету тієї чи іншої нації,
зокрема української. Саме це засвідчила наукова експедиція Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України до степових районів Криму, яка відбулася наприкінці минулого року.
 

Навіки разом

 За стереотипними фразами російських мас-медіа про "багатонаціональність Криму" приховується, звісно, одне-єдине: усе це "багатонаціоналля" вже навіки зцементоване могутньою російською культурою. Хоча кількість росіян тут тільки 1979 року (після виселення кримських татар і цілеспрямованого переселення людності з Російської Федерації ) досягла 68 відсотків. Як і всі національності в Криму, російська зберігає притаманний їй світогляд. Скажімо, подружжя Юдіних, що перебралося сюди з Московської області в 1954 році, на питання, чи відрізняється кримський побут від їхньої батьківщини, мало не в один голос вигукнуло: "Ну понятно, здесь совсем другое! Это ж центр - Московская область, а здесь что - деревня глухая..." Юдіни визнають, що, коли вони сюди приїхали, "украинцев было много", але твердять, що "в основном тут жили русские". Якихось нових страв вони в Криму готувати не навчилися: "А чего нам учиться? Что здесь готовят, что у нас там - одинаково!". І тут же: "Украинский борщ - совсем другой. Вот поставят ложку - и ложка стоит! Они любят, чтоб не такой был, как первое, а чтоб наестся до отвала". Незважаючи на це, бабця Юдіна все ж навчилася його варити: "Ой Боже мой, хитрость какая! Всему научишься. Медведя и то учат плясать..." Українці ж оте їхнє загадкове "пєрвоє" так і не взяли до свого раціону.

З давніх-давен на землях Криму проживали татари і українці, болгари і греки, вірмени і караїми, німці і євреї та ще багато різних народностей. Спершу півострів був великим базаром, рабство тут відмінили 1771 року. Проте для багатьох українців з давніх-давен він став домом. Надзвичайно цікавими є міжкультурні стосунки українців і кримських татар. Художник Микола Самокиш, який тривалий час жив у Криму, вказував на спільні мотиви в орнаментиці вишивок, творених татарками й українками. За даними мовознавців, українська лексика містить близько 300 слів, запозичених у кримських татар. Це і "кавун", і "каюк", "куманець", "байрак", "килим". Українці "впливали" на
кримців своїм пісенним фольклором. Татари ж залишили згадки про нас у своїх
казках і легендах. Так, у казці "Богатир Фазил" розповідається про те, як українець-чатовий допоміг визволитися з тюрми цьому народному заступнику. На
початку ХХ ст. усі народності Криму мали національні товариства. Скажімо, українці організували свої традиційні "Громади" та "Просвіти", а також драматичні гуртки і хори.

Відгуки і про татар, і про болгар у кримських українців - якнайтепліші. "Бувала я в татарських сім'ях, - розповідає Любов Капінос. - Поряд село Азамат було, звідтіль дівчата з нами на роботу ходили. Вони сала не їдять, а ми їмо. Вони сміються, плюють, що ми сало їмо. Ні, ми не ображалися. Ми так дружили з ними, на танці ходили. Там баяніст був, татарин. А так хороше було з ними жити. Веселі були, спокійні..." Грек-українець Семен Капінос розповів: "Гармоніст у нас був, його двоюрідний брат грав на скрипці. Танцювали краков'як, польку, вальс, кайтарму. Співали і татарських теж. Усі разом".
 

Ще не написана історія Криму

Віднайти українську книжку в книгарнях чи на ятках Криму сьогодні - величезна проблема. Мені особисто за два тижні жодного разу не вдалося натрапити навіть на газету українською мовою. Не дивно, що до кримчан поки що не доходять виклади історії Криму, здійснені українськими вченими з використанням раніше заборонених або приховуваних архівних джерел. Історія ж Криму з погляду кримських татар поки що не написана. Вони тільки-но розпочали своє повернення на землі батьків і дідів і ще не підготували достатньої кількості фахівців, часто не мають доступу до архівів.

Тим часом над людьми тяжіють старі стереотипи, які вироблялися століттями. Кримчанин Остап Кіндрачук пише: "Коли, наприклад, в історичних працях, краєзнавчих путівниках чи розповідях екскурсоводів повідомлялося про перші спроби царя Івана Грозного досягнути володінь кримського хана й чорноморських берегів із допомогою військових загонів дяка Ржевського (1556 р.) та воєводи Адашева (1558 р.), то при цьому постійно "забувалося", що такі ж спроби з боку українського козацтва траплялися набагато частіше і що вони організовувались до, під час і після походів царських воєначальників". До речі про те, що загони дяка Ржевського складалися з путивльських козаків, до яких приєдналися запорожці, російські джерела також мовчать. Російські
"дослідники" і досі обходять увагою факти, що кримські перемоги царського війська були б неможливими без запорозьких, правобережних та лівобережних, задунайських, бузьких, азовських та інших козаків. Історія Криму спотворювалася російськими істориками на замовлення служителів держапарату імперії. Отже, перемагати і пишатися повинні були тільки російські солдати й матроси, міста мусили отримувати статус "русской слави", а всі відомості, які не вкладалися в межі цих понять - нищили або ж ховали "до кращих часів".

За переписом 1897 року, у Таврійській губернії проживало 42 відсотки українців. На початок 90-х років ХХ ст. у Криму було 700 тисяч українців - це майже третина всього населення півострова. Проте адміністрація радянського Криму надто вже помітно обходила увагою українців. До виселення татар у 1944 році мовами спілкування були проголошені російська (для всіх) і татарська (для татарів). Батьків постійно опитували, якою мовою, на їхню думку, слід навчатися їхнім дітям. Українці, як і очікувалося, обирали російську, а не татарську. Отож ні про українську школу, ні про газету і мови бути не могло. На сьогодні зовсім небагато кримчан спілкуються в побуті українською мовою. Хоча їхня російська перемежована рідними слівцями. Як розповіла Ганна
Ільницька, яка переселилася з Львівської області, її діти з нею ще говорять рідною. А внуки, коли їх "напоумлює", огризаються: "А, бабушка! Воно вам нада?"

У 30-ті роки населення Криму поповнювалося українськими селянами-втікачами - від голоду й "розкуркулення". Проте в Криму також не було "раю". Внаслідок податкової реформи, коли за кожне дерево треба було сплачувати державі, тут, як і по всій радянській Україні, вирубали фруктові садки. Зникли витривалі й смачні сорти яблук - кандиль, синап, розмарин. У селянських господарствах, по суті, відбирали м'ясо, шкіру, яйця. Отож кабанів не смалили, а здирали з них шкуру і здавали дбайливій державі. Проте в першому поколінні це не поруйнувало звичайну для українців гостинність і щедрість. Як розповідає Семен Капінос, "скільки я себе пам'ятаю, як заколють кабанця - так і сусідів, і всіх своїх братів і сестер кличуть на свіжину. Потім сусіди колють і кличуть. І так один до одного ходили".

На великодній хліб кримчани, навіть не українці, і досі кажуть "паска", а не "куліч", як мусили б "істінниє русскіє". Вечір перед Різдвом зветься "святвечір", а не "сочельнік". При чому святвечірній напій з сухофруктів, як і сто років тому, називають "узвар". На поминки, як колись їхні діди на забутій Україні, готують кутю, голубці й печеню, на вікно ставлять склянку води зі скибкою хліба, а біля іконки запалюють свічку. На Трійцю ще подекуди замаюють зелом оселі. Щоправда, уже не знають - навіщо. "Зараз Тройцю вже мало святкують, - каже Любов Капинос з села Кизилівка. – А тоді святкували. Батько піде, нарубає тополі, і прямо коло дверей ямки викопає, туди тополі ті "посадимо". І трави принесе різної, м'яти, васильків пахучих. Як насиплемо по хаті - пахне так, що прямо на долівці діти й спати лягають". Усе менше в хатах вишитих рушників, але старші добре пам'ятають часи, коли ці оздоби-обереги нагадували їм про рідню. "Коли ми сюди переїхали, - розповідає Ольга Черкашина, - мама всюди повісила рушники, вишиті червоним і чорним. І скатертина в нас була вишита, вся у квітах". 73-річна Мотрона Стеблинова ще пам'ятає, як в її селі Малий Бешарак (нині - П'ятихлібне) "ходили в вишитому одязі: чоловіки в сорочках, вишитих "смужками", жінки - квітками". На весілля, як оптимістично заявила 80-річна Параска Франчук, котра переїхала до Криму в 1959 році з Вінниччини, "тут усе роблять, як і на Україні: коровай печуть, гільце роблять. Але мало. Печуть і калачі, і шишки. Хто не вмів - то від нас навчилися. Тут же більше половини - з України". Найцікавіше: багато з тих, з ким випало поспілкуватися, хвалилися, що їхні діти далеко від дому так само варять кутю і печуть паски.
 

Ми "єдєм, єдєм, єдєм..."

Крим позначений "аурою" безперервної маєти переселень. Його шляхами і стежками пройшли тисячі невільників, багато з яких стали першими "переселенцями", залишившись на півострові назавжди. Російська колонізація Криму розпочалася за Потьомкіна: поміщики отримували землі, зобов'язуючись заселити їх своїми кріпаками. Але кріпаки тікали. 1783 року проголосивши маніфест про приєднання Криму до Росії, царський уряд розпочав тут цілеспрямовану політику виселення місцевого населення. Вже через рік з 400000 мешканців на півострові залишилося 140000. Опісля Крим постійно хотіли заселити росіянами, які, однак, не дуже приживалися. Отож після селянської реформи 1861 року сюди масово переселяли селян з Полтавщини, Київщини,
Чернігівщини, Харківщини, Курщини та Катеринославщини. Виникали цілі українські села.

Прагнення до переселень збереглося і в радянські часи, коли "переселяли" і сам півострів - то в Україну, то в Росію. Хіба що методи в більшовиків були жорстокішими. У 1921-22 роках у Криму, як і по всій Україні, був голод, внаслідок якого померло близько 15 тисяч кримців. Далі ловили "шпигунів", що призвело до зменшення населення ще на 30 тисяч. Народи натравлювали один на одного, поширювали плітки і стереотипні визначення: ті - дикуни, ті - п'яниці. Історик Володимир Буткевич пише: "Злочинна економічна, демографічна й культурна політика нищила звичаї, традиції, обряди і уклад корінного населення. Увесь півострів нагадував величезний тунель, в який заходили завербовані, а виводили репресованих. Незабаром залишилася незначна
кількість корінних кримчан. Тенденція на винищення національних меншин тривала до початку війни". Сама того не помічаючи, Ольга Черкашина з села Новогригорівка висловила всю абсурдність тогочасної пропаганди, налаштованої "пояснювати" новопереселеним людям, звідки беруться порожні будинки і чому й куди зникають їх мешканці: "Коли ми сюди переїхали - тут готовий дім був. Раніше тут жили німці. У 29 році вони розпродувалися і виїздили в Америку, які багатші були. Вони все залишали: і господарство, і меблі. Ну, господарство усе забрали в колгосп... А взагалі все краще вони розпродали". Цікаво, кому? У травні 1944 року Державний комітет оборони прийняв постанову про виселення з Криму татар, вірмен, болгар, греків. З півострова було
вивезено 228 543 людини. Опісля поширювалися чутки, які мусили пояснити тим,
хто залишився на півострові, причини депортацій. Про те, що "кримськотатарські націоналісти сформували 10 батальйонів по 200-300 осіб і 14 рот", "громили партизанські бази і палили села", "за допомогою кримськотатарських націоналістів винищено 86 тисяч мирних жителів Криму", "знищувалися, переважно, росіяни, євреї, греки і цигани". Як зазначалося, депортація стала "гуманним актом, що врятував родини убивць від розплати з боку родичів загиблих"... Подібні легенди поширювали, як ми знаємо, і про українців. Планувалося розпалити між людьми найнижчу, панічну, ненависть, що межувала б із жахом, проймала все єство й осідала в клітинах цементним
підмурівком "нової свідомості". Не знаю, як хто, а українці чомусь не "склювали" цього "хробачка". "У моєму селі Большевик тоді болгари жили і німці, - згадує Мотрона Стеблинова і з сумом показує фото маленької дівчинки. - Оцю мою подружку Степаниду виселили тоді з Криму. Ох, як ми з нею плакали. Листувалися... Їх називали зрадниками, на лісозаготівлю послали там, на Уралі. Її деревом убило, бідненьку... А ще були сусіди-німці. Теж їх вислали. Уночі, ми й не знали, коли. Дорогою багато повмирало, особливо старенькі. Їм давали 15 хвилин на збори. І відправляли на станцію Бююк-Аллар, а звідти поїздом хтозна-куди". Спорожнілі села поспіхом заселяли українцями і росіянами. Михайло Романенко переїхав до села Мар'ївка з сусіднього села 1944 року: "Коли вислали болгар, з кожного села назначали - хочеш не хочеш - в
Марфівку по 2 сім'ї". Без згоди мешканців перейменували більшість міст і сіл. Історичні топоніми замінено безликими - Тополівка, Землянічноє, Каштановка... Після другої світової війни населення Криму зросло з 780 тисяч до майже 2,5 мільйона переважно за рахунок завербованих людей.

Сьогодні на землі своїх дідів повертаються кримські татари, вірмени. Вони визнають Крим часткою України, розуміють українську і не проти вчитися нею розмовляти. Їхні діти вивчають нашу мову у школах як державну поряд з мовами своїх націй. На вулицях кримських міст молоді люди без тіні подиву (що було досить дивним для мене, адже російські мас-медіа постійно лементують про якусь ворожнечу) привітно відповідають на запитання, поставлені українською, дехто намагається і собі показати знання мови. І тільки старше покоління російських переселенців уперто "не розуміє", чому багатонаціональна часточка України так прагне бути не "славою Росії", а собою.

Ярослава МУЗИЧЕНКО.

"Україна молода" 2002.01.18