З'їзд слов'янських народів, що відбувся нещодавно у Москві, примушує  знову звернутися до "слов'янського питання". Передусім, у цьому дійстві дивує деяка невідповідність: якщо уже йдеться про "з'їзд", то це передбачає наявність делегатів, вибраних тими, кого вони представляють, - у цьому випадку слов'янськими народами. Подібних виборів у Росії, Білорусі, Україні не трапилося. Отже, самі "слов'янські народи" до всього того, що відбувається, відношення мають вельми непряме, і говорити від свого імені нікому не доручали.

  Крім того, в усіх вищеназваних країнах живуть не тільки слов'яни, а й тюрки, угро-фіни, романці, германці, кавказці і навіть семіти. І тут виникають складності: до якого коліна потрібно доводити чистоту слов'янського походження - до другого, третього, сьомого? А може до Рюрика? Адже тоді чистокровних і з вогнем не знайдеш...

  З'їзд слов'янських народів, раз уже його так назвали, повинен забезпечити представництво всіх слов'ян: поляків, чехів, словаків, болгар, сербів, македонців, словенців, хорватів, боснійців, чорногорців, росіян, білорусів, українців, лужичан. Однак чомусь "врахували" тільки росіян, українців та білорусів.

  До речі, дуже багато хто зі слов'ян вже спробував європейської "отрути" розсудливості і вимагає вагомих аргументів. Але які вагомі аргументи можуть бути там, де все побудовано на незвичайній спритності рук, підвищеній емоційності, шаманських камланнях про слов'янське єднання?

  Важко навіть уявити собі, як можна сьогодні сунутися зі "слов'янською ідеєю", наприклад до поляка, який з властивою національному менталітету іронічною проникливістю спитає, чи не йдеться про повернення тих "благословенних" часів, коли Польща називалася Привіслинським краєм, а населення такого "розкошувало" під чуйним керівництвом Петербурга? Або ж про часи не так далекі, коли з Москви на його шию призначалися всякі гомулки й кані.

  Чехи ще добре пам'ятають 1968 рік, коли на їх аеродромах сідали "залізні голуби світу" зі Сходу. А ще західні слов'яни напевно б спитали, чому ніхто у Лондоні не закликає до братської єдності німецьких народів: англійців, німців, голландців, шведів, фламандців, датчан, австрійців, германо-швейцарців, норвежців, ісландців, фризів? Правда, після 1933р. і у них лунали такі заклики. З Берліна. Але після 1945 р. припинилися.
 Сподіватимемося, що назавжди. А також - чому, наприклад, з Мадрида не лунають заклики до братського єднання нащадків великого Риму: італійців, французів, іспанців, португальців, румун і молдован? Чому з Гельсінкі не чутно кличу про єдність усіх фіно-угрів: естонців, фінів, карелів, мордовців, марійців, комі, удмуртів, ханти і манси разом з угорцями?

  Навіть у Туреччині сьогодні не почуєш промов про великий єдиний Туран. Якби турецький президент виступив з подібним пантюркистським закликом до всіх тюркських народів, то можна собі уявити, що відповіли б йому Гейдар Алієв, Нурсултан Назарбаєв, Аскар Акаєв, Іслам Карімов, Сапармурад Ніязов, навіть із поправкою на східну ввічливість.

  У чому ж вся суть нинішніх, так поширених передусім у Росії, кон'юнктурних спекуляцій на темі слов'янства, на факті реальної мовної спорідненості слов'янських народів? Уже дуже хочеться декому покерувати слов'янами у своїх вузькокорисних політичних інтересах. Сьогодні у Росії (як і у проросійських колах України та Білорусі) у великій моді "слов'янська єдність", "дружба і братство". Цьому віддають належне навіть ті, хто і перерахувати всі слов'янські народи не здатен і може тільки дивувати власним неуцтвом у цьому питанні.

  Те, що відбувається, пов'язане, мабуть, з крахом комунізму. Більшовикам вдалося за період 1917 - 1920 рр. врятувати і відновити імперію, а згодом і розширити її кордони. Генерал Антон Денікін, будучи вже в еміграції, говорив, що якби він знав, що червоні збережуть імперію, ніколи не став би проти них воювати. Те, чого не зрозумів Денікін,
 очевидно, зрозуміли генерал Брусилов та інші воєнспеци, що становили до 70% командного складу Червоної Армії у період громадянської війни. Однак марксизм не виявився універсальною відмичкою до всіх історичних проблем. Разом з ним канули в Лету і пролетарський інтернаціоналізм, класова солідарність, і всесвітньо-історична місія зі створення СРСР (Світової Радянської Соціалістичної Республіки). І тут вельми пригодилася ідея національної спорідненості, що нею так знехтували марксисти. Ідея стара, але багаторазово перевірена російською політикою за останні століття. Ще у ХVII ст. у Москві ставилися до слов'янських справ з довершеною байдужістю. Про це свідчить і доля одного з перших слов'янофільських агітаторів Юрая Крижанича. Цей хорватський мислитель- католик довго закликав московського царя попрацювати на ниві створення великої слов'янської імперії. Об'єднуючим всіх слов'ян духовним початком повинен був стати, на думку Крижанича, католицизм. Можливо це, а можливо, невідповідність пропозицій хорвата актуальним інтересам Московської держави привело до того, що Крижанича заслали на 20 років у Сибір.

  Лише в кінці ХVIII століття, коли у зв'язку з виходом до Чорного моря у Росії з'явилася своя балканська і середземноморська політика, слов'янська ідея викликала зацікавленість у петербурзької влади.

  Самі по собі, поза російськими політичними прожектами, слов'янські народи викликали у петербурзьких вельмож зацікавленість не більшу, ніж власні кріпаки. Крім допомоги у боротьбі з Туреччиною, балканські слов'яни повинні були сприяти розширенню Російської імперії.

  У 1848 р., коли у Центральній Європі спалахують національно- визвольні революції, що отримали назву "весна народів", у Петербурзі виникає специфічний інтерес до "австрійських" слов'ян як до знаряддя деструкції Австрійської імперії. Правда, спочатку, керуючись своєю визнаною Священним союзом роллю жандарма Європи, російський монарх не вигадав нічого кращого, як багнетами солдат фельдмаршала Паскевича врятувати від краху "клаптеву імперію".

  Після поразки у Кримській війні Росія вимагала військово- політичного реваншу. У цьому свою роль повинні були зіграти і балканські слов'яни. З'явилися різні слов'янські товариства, гуртки та об'єднання. Слов'янство черговий раз стає модним. Публікації того часу мало відрізняються від того, що можна прочитати у сучасних російських та
 проросійских газетах.

  І в той же час видатний російський філософ Володимир Соловьов писав: "Лучше было бы совсем промолчать о "славянской идее", нежели выставлять ее только для того, чтобы сразу подменить ее основами русской истории, то есть заранее признать все другие славянские народы безликим и пассивным материалом для русской национальности". "Наши "сокрушительные" патриоты тоже стоят за объединение, но лишь в тамерлановском понимании. Для них единство означает уничтожение отличий, а вероисповедание служит им только как знамя враждебности и орудие уничтожения..." (В. Соловьев "Русская идея", "Нельзя безнаказанно написать на своем знамени свободу славянских и других народов, отнимая в то же время свободу у поляков, религиозную свободу у униатов, гражданские права у евреев". Вопросы философии и психологии. Кн. 5, 1909, с. 323, 355).

  Після 1917 року про слов'ян знову і надовго забули. У 1941-му знову довелося пригадати, оскільки ідея класового братства наказала довго жити. Німецький пролетаріат в мундирі вермахта охоче поливав вогнем з автомата фірми "Райнметал" свого радянського брата по класу. У Москві створюється Слов'янський антифашистський комітет, видається журнал "Слов'яни".

  Але у 1946-му, після невдачі зі створенням Балканської Федерації (з участю Югославії і Болгарії) від Чорного до Адріатичного моря, яка була викликана ворожнечею Сталіна і Тіто, знову про слов'ян забувають до кінця 80-х років.

  Після розвалу СРСР з'явилася насущна необхідність в ідеології, яка б обслуговувала інтереси тих сил російської адміністрації, ВПК і армій, які не мислили свого майбутнього без відтворення імперії і звичного панування над Україною та Білорусією. Такою ідеологією стає російське неослов'янофільство.

  Політична потреба породила і безліч "слов'янознавців" у штатському, які відрізняються один від одного тільки ступенем натаскування. Для деяких "слов'янська ідея" виступає лише "камуфляжем" для відверто підривної діяльності, спрямованої проти Української держави.

  Цікаво, що сьогодні, за винятком Росії та її симпатиків в Україні та Білорусі, в усіх інших слов'янських країнах до "слов'янської ідеї" ставляться цілком тверезо і спокійно. Про це свідчить і те, що під час одного з останніх візитів у Київ польського президента Олександра Квасневського до нього звернувся із запитанням лідер найбільшої лівої фракції Верховної Ради: "Як особисто Ви, пане Президент, маєте намір зміцнювати єдність слов'янських держав?" Квасневський із зітханням відповів: "Я не вірю у політичну єдність на основі близькості мов."

  Нині всі ці "слов'янські танці" мають цілком конкретну ідейно-політичну мету: розчинити все власне українське і білоруське у "слов'янському", а "слов'янське" ототожнити з російським. До речі, саме про таку процедуру сказав ще в ХIХ столітті слов'янофіл Гавлічек: "Росіяни схильні називати все російське слов'янським, щоб потім все слов'янське назвати російським". Відповіддю на всі політичні слов'янофільські спекуляції може бути тільки ясне розуміння того, що всякий слов'янський народ (як і будь-який інший) є самостійною людською спільністю зі своєю власною мовою, культурою, традиціями й історичною долею, він може існувати і процвітати незалежно від союзних або несоюзних відносин з іншими слов'янами. І не варто ні до кого у нав'язливій, а тим більше грубій формі приставати зі своєю "слов'янською любов'ю" і шаленіти, отримавши відмову. Тим більше що Карний кодекс подібну "любов" класифікує цілком однозначно.

  Нормальний, живий, людський інтерес слов'ян один до одного, щира і доброзичлива взаємна зацікавленість, звичайно ж, збережуться. І збережуться настільки більше, наскільки менше навколо цього буде накручено політичних спекуляцій різного роду сумнівними "слов'янознавцями".

Ігор ЛОСЄВ, доцент Києво-Могилянської академії
 

 №101 09.06.2001 "День"
 При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. (c) "День"