ПОХНЮПЛЕНЕ СВЯТО,
або ЯК У СЕВАСТОПОЛІ ЛЕДВЕ... НЕ ПОХОВАЛИ СОБОРНІСТЬ

Мабуть, наші чиновники від влади ніколи не зможуть затямити, що не народ у них в наймитах ходить, а зовсім навпаки. Думається, що й термін СОБОРНІСТЬ у їхніх владних кабінетах набуває іншого значення. За будь-яких обставин єднатися у свята й поза ними вони скоріше воліють кланами, аніж з громадою. Правда, виконувати Укази з найвищих щаблів тієї ж таки влади, звичайно ж, змушені. Інша річ, яким чином.
Щороку 22-го січня біля пам’ятника Т. Шевченку в Гагарінському районі Севастополя відбувається святковий мітинг на честь Дня Соборності України. Так було й торік, і позаторік, з того часу, як скульптура Тараса з’явилася на цьому місці. Туди йдуть охоче, бо пам’ятник у нас - просто красень, справжній витвір мистецтва. Його не оминають навіть затяті противники українства у Севастополі. Бездоганна скульптура, красивий новий район, що розкинувся на морському узбережжі, ретельно доглянутий майданчик перед будівлею райдержадміністрації ваблять городян і гостей міста.
Цього року в День Соборності севастопольців тут зібралося набагато більше, ніж у минулі роки: осередки партійних та громадських організацій, військові, школярі й просто городяни прийшли вклонитися Кобзареві й висловити радість з приводу цього свята єднання. Того дня навіть природа раділа: було сонячно й тепло. Прапори святково майоріли підхоплені морським бризом, а обличчя громадян світилися радістю. Звучали українські пісні.
Аж раптом все стихло: з’явилися представники від місцевої влади, правда, на рівні заступників. Обличчя похмурі й незадоволені.

У виконанні військового оркестру тужливо зазвучала мелодія... “Реве та стогне Дніпр широкий...”. Без жодного слова промови ні до того, ні опісля посадовці поклали квіти... і пішли геть. Спантеличений народ вслід за ними, вишикувавшись у якусь траурну процесію, йшов до підніжжя пам’ятника й клав квіти. Кажуть, такий шедевр-сценарій “висиділи” у стінах міської держадміністрації, на свій розсуд, без погодження з громадськими організаціями та місцевими партійними осередками.
Дійство скоріше скидалося на панахиду, ніж на свято. Більше того, один з керівників райдержадміністрації (просив не називати прізвище), побачивши в руках у декого з посадовців і решти громади по дві гвоздики, просто жахнувся: схопив оберемок квітів і кинувся додавати до букетів по третій квітці. Пізніше зізнавався у приватній бесіді:
- Такої ганьби ще не було!
- То, може, хтось навмисне намагався поховати нашу соборність?
- Не знаю, але третю квіточку брали без заперечень. Все решта - то вже справа органів безпеки, - відповів мені респондент з посадовців середньої ланки.
Ще одну досить прикру історію розповіла мені заступниця голови товариства “Просвіта” Любов Пласкальна. З її слів, до пам’ятника Т. Шевченку прийшла семикласниця зі школи-гімназії №8 Наталя Воронцова зі своєю бабусею. Дівчині дуже хотілося прочитати вірші про Україну, вона знає їх чимало, то й сподівалася повідати про свій хист громаді. Знаючи, що пані Пласкальна член “Просвіти”, бабуся розраховувала, що та допоможе дівчині дістатися до мікрофона. Як виявилося, мікрофони цього року, на відміну від попередніх, до сценарію не потрапили, не було жодного. Тобто, ніхто й сам не збирався тут нічого мовити, й іншим, кому було що сказати, режисери від влади у слові відмовили. Відчайдушна школярка готова була читати без мікрофона, та тіточка з організаторів заборонила, сказавши, що мітингу немає у плані заходу. Пані Пласкальна звернулася до працівників Гагарінської райдержадміністрації, напроти будівлі якої проходило це дивне святкування. Останні розвели руками, пославшись на загальноміський масштаб проведення заходу, мовляв, сценарій треба шукати у відділі внутрішньої політики міської держадміністрації, очолюваний Олегом Котляровим.
Пані Пласкальна переконана, що таке ставлення до свята – це не випадковість. Влада Севастополя – це не українська влада. Її лякає таке єднання. Вони воліли б взагалі не помічати, що з кожним роком кількість людей, які стають на цьому місці під українські прапори, зростає.
- Ви бачили їхні обличчя? - запитувала мене просвітянка.
Бачила. І мій цифровик на них блимнув вчасно. Але яка з того користь? Хіба наш часопис вперше описує подібні ситуації? А вони все множаться й множаться. І кінця тому не видно.
Після таких відвідин Тараса люди почувалися ошуканими. Затьмарене свято не врятували навіть загальноміські урочисті збори, що мали розпочатися через кілька годин у Будинку культури та мистецтва з обіцяним концертом на завершення. Згорнувши прапори, громада розійшлася по домівках. Лише невеличка частина з них знайшли у собі сили прийти до пам’ятника того дня ще раз о 16-й годині, помолитися за Україну. На той же час були призначені загальноміські урочисті збори у Будинку культури, розташованому досить далеко, у протилежному боці міста.
Молебень відслужив отець Микола – настоятель Севастопольської Греко-Католицької Церкви. Він же й звернувся до зібрання з промовою, віднайшовши теплі, зрозумілі кожному слова, що значили одне: наша сила у єдності, у любові до України. Й Тарас, нарешті, почув того дня про Соборність. Українець, патріот-священик знайшов заповітні слова, які гріли і єднали громаду. Чиновники ж, державні службовці, не промовили тут навіть слова Україна.
Обурена громада збирається звернутися зі скаргою до Президента, вважаючи, що Указ про відзначення Дня Соборності у Севастополі не був виконаний повною мірою. Люди переконані, якщо промовчати зараз, Соборність у Севастополі намагатимуться поховати ще не раз.

Лідія СТЕПКО.

"Кримська Свiтлиця"