Утраквізація севастопольської школи і освіти

У зв’язку з відсутністю достатніх коштів на утримання (треба трохи більше мільйона гривень на рік) закрили єдину у Севастополі українську школу. Для української громади постанова Севастопольської міської ради від 10 квітня про закриття єдиної у місті української загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеней – школи-інтернату № 7 стала своєрідним Пасхальним подарунком. Інформаційні агентства не без злорадства передали інформацію, що «дітей з українського інтернату переведуть в інтернат № 4, який створено для дітей з затримкою психічного розвитку». Направивши українських діток в «школу для розумово відсталих дітей», міська рада на тій же сесії затвердила «Региональную программу развития русского языка и русской культуры в Севастополе на 2012-2016 годы». Виявилося, що на відміну від затратного українського інтернату, якраз для цієї програми у бюджеті міста на 2012 року знайшовся один мільйон гривень: на російську культурну діяльність виділено 778 тисяч гривень, на освіту - 128 тисяч, на підтримку російських ЗМІ та інші потреби «язика» - 88 тисяч. Про підтримку української мови на сесії взагалі не мовилося. Запит восьми народних депутатів до Президента України стосовно недопустимості закриття єдиного україномовного навчального закладу у Севастополі Верховна Рада України 13 квітня не підтримала.

Особливо красномовними, які засвідчили суть прийнятих рішень як у Севастополі, так і у Києві, стали коментарі до цих новин на місцевих сайтах, котрі протягом десятиліття натхненно пропагують у Севастополі «слов’янське братерство» та крайню необхідність двомовності.

ВМС України ще у часи президентства Ющенка від впливу на громадське життя були відсторонені, Конгрес українців Севастополя та ряд інших громадських організацій з цього приводу відмовчалися – говорити вже нічого, все сказано і продемонстровано. Лише голова Севастопольської «Просвіти» заявив, що проти ліквідації українського навчального закладу не перечить: інтернат розміщувався у колишньому дитячому садочку і не мав багато чого необхідного з інфраструктури та матеріально-технічного забезпечення сучасного рівня навчання дітей, мовляв, ганьба для України вчити українських дітей в таких умовах.

Це дійсно так. Створений у першу чергу на вимогу військовослужбовців ВМС України у 1997 році, інтернат майже не розвивався. Вважалося, що єдина українська школа розміщується у дитячому садочку тимчасово, президент Леонід Кучма ще напередодні своєї другої каденції у 1998 році урочисто заклав камінь на місці будівництва української школи-колегіуму на 720 учнів. Це буде найкраща школа у Севастополі, заявив тоді Президент. Про свій патронат над школою-колегіумом заявила і Києво-Могилянська академія. Та камінь вандали поцупили, Кучма і нові керівники «Могилянки» про свої обіцянки забули, тож єдина українська школа і далі продовжувала тіснитися в колишньому дитячому садочку.

В Севастополі можновладці надають перевагу безгосподарності і зариванню державних коштів в землю. Освіта державною мовою потрібна севастопольцям, а не владі.

Коли до влади в Україні прийшов нинішній Президент, настигла «табачниківська» оптимізація загальноосвітніх шкіл. Під «оптимізацію» у Севастополі першою попала школа-інтернат № 7 - прямо посеред навчального року у жовтні 2010 року чиновницьким розчерком пера у інтернаті закрили перший клас! З тих пір попри протести батьків і української громади намагання позбутися української школи у Севастополі не припинялися. Кількість учнів поступово зменшилася з 200 до 50. Багато з батьків стверджують, що управління освіти свідомо зменшувало кількість учнів, відмовляючи їм у прийомі заяв на навчання їх дітей в інтернаті. Процес зменшення кількості вихованців постійно супроводжувався не лише закриттям першого, а за ним і наступних класів, а й вимогою до батьків перевести своїх дітей з українського інтернату у інші навчальні заклади. Це питання на колегії управління освіти розглядалося декілька разів.

А що школа-колегіум? Питання зрушилося з місця у 1998 році, коли вперше кошторис на її будівництво був включений у міський бюджет. Нині ж, через 13 років кволого будівництва, вартість об’єкту перевищила позначку в 100 млн. грн.

Та далі справа не пішла. І лише звернення ІІІ Всесвітнього форуму українців у серпні 2001 року до Президента України, листи Військової ради ВМС ЗС України та української громади до Кабінету міністрів України прискорили будівельний процес. Активне будівництво розпочалося у 2008 році, коли севастопольську державну адміністрацію очолював Сергій Куніцин. Тоді звели три поверхи конструкції будівлі, було оголошено, що навчальний процес розпочнеться з 1 вересня 2010 року. Та з приходом до влади «команди професіоналів» будівництво української школи завмерло. На відміну від розвитку російської мови у бюджеті Севастополя 2012 року на будівництво української школи-колегіуму коштів не знайшлося зовсім. Так вже 13 рік поспіль процес будівництва школи-колегіуму наочно демонструє відношення місцевої влади до проблеми навчання дітей державною мовою.

Вже минуло 1 вересня 2011 року, свідченням турботи партії Регіонів про майбутнє покоління громадян незалежної української держави є гробова тишина на будівельному майданчику та перекинутий рекламний плакат перед тривалим довгобудом.

Великої біди в закритті єдиного українського загальноосвітнього навчального закладу в міському управлінні освіти і науки не бачать. За словами його керівника Ірини Заяць батьки, які не хочуть, щоб їх діти навчалися в інтернаті № 4, можуть влаштувати їх у любу іншу школу. До того ж, кажуть, у місті є гімназії № 5 і № 8, де навчання дітей поряд з російською, проводиться і українською мовою. Чого вам ще треба?

При цьому реформатори севастопольської школи покладаються на досвід західних демократій, зокрема тих, де існує офіційна двомовність - як у Канаді, Бельгії чи Швейцарії. При цьому ніхто з них не намагається належним чином вияснити їх специфіку з пануючою в наших гімназіях, де українські діти лицемірно позбавляються своєї національної ідентичності. Двомовність по-севастопольськи, це коли всі розмовляють російською, українська мова у словнику носіїв російської заперечується і ігнорується.

Саме з цієї причини у наших же російсько-українських навчальних закладах скрізь панує російська мова, російський дух і «сєвастополєвєдєніє», педагоги між собою, діти на перервах, та й директори гімназій спілкуються російською. Там відсутня українська мовна аура, українська мова там звучить лише на уроках, є вторинною і не стає рідною для їх випускників. Інколи батьки жаліються, що приводячи дитину до першого українського класу досить часто чують від директора і таке: а чого ви дитину не посилаєте до російського класу?

Відзначимо, що Україна на довгому шляху до своєї незалежності подібні реформи вже проходила. Реформування освітнього процесу у Севастополі повністю повторює польську шкільну реформу 1924 року. Тоді Польща, захопивши західноукраїнські землі, прийняла закон про утраквізацію, тобто про польсько-українську двомовність в навчальному процесі. Його автор професор Станіслав Грабскі похвалявся в сеймі, що за двадцять п’ять років у Польщі українська проблема зникне зовсім. За цим законом були закриті всі українські гімназії і семінарії, українська кафедра у Львівському університеті, які існували з часів Австро-Угорщини. Це був прямий наступ на українську мову польського уряду у загальній програмі «полонізації» краю. Щось подібне ми бачимо сьогодні у Севастополі при намаганні його повністю русифікувати. Чого Польща добилася законом про утраквізацію? Добилася масової радикалізації населення Західної України. Що виховають севастопольські чиновники від освіти покаже час, бо українська проблема у місті, де 25 відсотків його мешканців складають етнічні українці, не вирішується протягом всіх двадцяти років незалежності України, навпаки, загострюється все більше. Одна, хоч і більша частина мешканців, має постійне «право на историю и русский язык», інша подібного права грубо позбавляється.

На завершення відзначимо, що німецькі нацисти, захопивши у 1942 році Севастополь, відкрили в окупованому місті українську школу. Севастопольська міська рада, абсолютну більшість депутатів якої складають члени партії Регіонів, у незалежній українській державі єдину українську школу у Севастополі закрила. Здається, аналогії проводити тут не потрібно. Лише привітаємо лідера місцевих «регіоналів» Володимира Яцубу як і лідера цієї партії в Україні загалом з завершенням утраквізації шкільної освіти по-севастопольськи.

Мирослав МАМЧАК