Українські організації міста на чолі з товариством "Просвіта" ім. Т.  Шевченка провели пікетування чергової сесії Севастопольської міської ради, яка почалась 15 лютого.

Приводом для протесту стало не лише ігнорування будь-якими гілками влади потреб українства, а й ворожу агресивність комуністів, що складають більшість міськради, щодо української мови і української держави.  Протестували українці і проти намірів включити до порядку денного сесії питання по спорудженню пам'ятника катові українського народу Сталіну, яке ініціювала постійна комісія з питань освіти, культури, релігій, туризму, спорту та у справах молоді. Вимагали поновлення в дитячих садках міста посад вихователів-народознавців, які було скорочено в результаті комплексних антиукраїнських акцій, та виділення коштів для їх оплати.  "Українцям Севастополя - українську церкву!" "Пархоменко - манкурт і яничар", "Міській раді - недовіру" - ще кілька вимог з плакатів.

В українців Севастополя є розуміння того, що ні виконавча, ні представницька влада міста не дозріла до рішення про перейменування вулиць і майданів, що носять назви, пов'язані із діяльністю злочинної КПСС та тюрмою народів СССР або про спорудження памятника Тарасу Шевченку до 10-ї річниці Незалежності України, до задоволення інших вимог, до надання елементарних прав українцям. Але вимагати цього будемо.

Одночасно з пікетуванням під державними прапорами, біля дверей міськради проводила акцію пістряво-червона юрба пенсіонерів, які вже й самі не пам'ятають в скількох організаціях, двіженіях, союзах вони перебули за час мімікріювання своєї антиукраїнської діяльності. Вимоги прямо протилежні - за Сталіна, за Лєніна, на захист російської мови і культури. Прапори - російські, комуністичні, неіснуючої держави. Обличчя - перекошені від люті.

У пікетчиків-просвітян сама собою народилась пісня. Спочатку співали "А ми тую червону калину підіймемо...", потім пролунали інші. Так і проводили пікет - з піснями. Мимоволі здалось, що це вже колись було. Кобзарі, вечорниці...

Політичні противники через дорогу до цього були не готові. Не готові всім своїм життям, яке присвятили боротьбі проти України. Потім самі спробували щось заспівати. Але нічого, крім "Севастополь, Севастополь...", у них не вийшло. Таким чином народна пісня перемогла у політичній боротьбі, бо хіба можна було переспівати наших дзвінкоголосих українок?
Додати б до цього ще й українську владу в Україні і була б наша країна найщасливіша в світі!

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ

До розділу "Вільна Трибуна"