Севастопольський скульптор Олександра Суха з того покоління людей, що винесли на своїх плечах весь тягар самої жахливої війни, і залишилися чесними, некорисливими і скромними. Уже одним цим вона заслуговує на нашу щиру повагу... В її долі  віддзеркалились всі труднощі життя українців “на нашій, не своїй землі”. В 1932 році штучно створений комуністами голодомор (забрали корову, птицю - хоч вони не були куркулями) погнав сім’ю з рідної Кіровоградщини. Після десятиліття жалюгідного існування трагедія повторилась - кілотонна бомба влучила прямо в їх хату. Знову треба було починати все спочатку. Вербовщики приваблювали великими грішми на Камчатку, але мама її хотіла “додому, у свій садочок”. Хату відбудували. Життя було важке - порожні крамниці, податки на кожне деревце,  за збирання колосків на полі чекала тюрма. Та все ж пощастило не тільки вижити, але  й увібрати в себе красу рідного краю, заповнити свою душу любов’ю до людей та їх праці.
     Талант дівчини помітили ще з того часу, як вона працювала на відбудові Матроського клубу, шкіл, житлових будівель Севастополя - Олександра робила оздоблення, декорування, орнаментування. Всі дивувались якості робіт - невже це без спеціальної освіти? І її направили вчитися в художнє училище. Після його закінчення в 1953 році вона ще з більшою вправністю і майстерністю береться  творити неповторний колорит нашого міста.
    Коли читаєте чи чуєте слова про те, що в Севастополі понад 2000 пам’ятників, знайте - серед них є і створені Олександрою Сухою. Історія міста закарбована в образах такими людьми, як вона. А це не так вже й просто - зрозуміти самому і залишити вікам психологічний стан твоїх сучасників, тим більше героїв іншої епохи. Це доволі складне завдання і під силу справжнім майстрам. Ми рідко замислюємося над тим, що оточуюче нас середовище наповнене об’ємами, що мають сенс і несуть в собі величезну інформацію як для свідомості, так і для підсвідомості. Дитячі садки і санаторії, вулиці і парки, куточки відпочинку і заводи, цвинтарі без скульптур були б немислимі і не живі. На жаль, не всі вони мають мистецьку цінність. Виринаючі на кожному кроці і бовваніючі Леніни - то теж витвори митців. Якщо ти не малював, не  оспівував ідола, не робив його погруддя чи скульптуру велетенського розміру, то вирок тобі  був один - забуття. Прожити можна було лише тиражуючи “самого чєловєчного”. Але і в цих умовах було багато прикладів  непокори. Так, після брежнєвської заборони митцям створювати  будь-які скульптури, крім Леніна, у Олександри Сухої під загрозою була робота над образом Степана Ахлєстіна - учасника партизанського руху в Криму в роки інтервенції і громадянської війни і партизана балаклавського загону, забитого в 1941 році, над якою мисткиня працювала немало часу.  Коли вона була вже зроблена в глині, фінан- сування  закрили. Та мисткиня не відступила від свого задуму - за власні кошти завершила цю скульптуру для радгоспу “Золота балка”. Там вона сьогодні і установлена.
    У творчому доробку майстрині - барельєфи Горпищенка, Ярошенка, Глухова, погруддя  матроса Гната Шевченка на 3 бастіоні Севастополя...     Скульптури після їх завершення і придбання замовниками, починають жити своїм життям. Потім їх зустрічаєш на майданах і вулицях, чи, наприклад, як  “Дашу Севастопольську” в Художньому музеї міста, “Марію Байду” та “Актора Афанасьєва” - в Севастопольській Панорамі, “Миколу Багрія” - у флотському музеї. Всі ці роботи вирізняються внутрішньою особливою задушевністю і щиросердям. В кожній правдивій скульптурі  - бажання автора відобразити  сенс життя і зачарування ним.
    Важко сьогодні пригадати всю ту велику кількість образів, створених більш ніж за 40 років роботи. Де черпає Олександра Суха натхнення? Буває по-різному. Особливо їй запам’яталась подорож в складі туристичної групи в Італію в 1978 році, яка  закарбувалась в пам’яті оглядом Сікстінської капели - великого творіння геніального  Мікеланджело. Статуї і скульптурні ансамблі приголомшили її своєю формою, фактурою, об’ємом, особливо скульптура  Мойсея....Це художни- цю настільки вразило, що надало новий поштовх у її творчості. І як результат в  1983 році Олександру Суху приймають до Спілки художників.
    Мисткиня і зараз не припиняє роботи  і створює скульптури малих форм, пам’ятники на могили; барельєф пам’яті онуки Петіпа на будинку по вулиці Новоросійській теж зроблений руками художниці.
    Любов до прекрасного передалась дочці Тетяні. Вона живописець, член Спілки художників. До речі, створений нею  портрет своєї матері ви і бачите на початку статті.
    Мисткиню тривожить бездушність і бездуховність - ці зловіщі гості, які повсюдно поселились у нашому сьогоденні. Їх конче необхідно виганяти із храмів наших душ,  очищатись від скверни перед ликом Христа.  Скульптор Олександра Суха знає, що сказати Богу, в неї є чим виправдати своє життя на Землі - в камені й металі, мраморі і бронзі вона відобразила життя людей, що жили для людей. Із властивою їй гідністю вона не запобігає ні перед ким, не вимагає лаврів та уваги, хоча створене нею є правдивим скарбом.

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ

газета “Дзвін Севастополя” за лютий 1996 р.

P.S.
Героїня розповіді Олександра Суха створила перший в Севастополі пам’ятник Тарасові Шевченку, який у серпні 1998 р. було встановлено у військовій частині Військ протиповітряної оборони - поки що влада в місто нічого українського не пускає.